Конспект лекцій з дисципліни «Юридична конфліктологія»



Сторінка1/8
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.55 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет
Навчально-науковий Юридичний інститут

Кафедра теорії та історії держави і права

Конспект лекцій

з дисципліни «___Юридична конфліктологія ___________________»

Галузь знань: 08 «Право»

Спеціальність: 081 «Право»

Спеціалізація: «Правознавство»

Укладач: к.і.н., доцент Череватюк В.Б.


Конспект лекцій розглянутий та схвалений

на засіданні кафедри теорії та історії держави і права

Протокол № 12 від «30» 08 202017р.

Завідувач кафедри_______ І. Бородін



Лекція № 1
Юридична конфліктологія як галузь знань та навчальна дисципліна.

План.

  1. Конфліктологія у системі наукового знання. Юридична конфліктологія як частина «Конфліктології»

  2. Поняття, об’єкт, предмет і рівні юридичної конфліктології.

  3. Методи юридичної конфліктології.

1. Конфліктологія у системі наукового знання.

Конфліктний характер взаємовідносин у суспільстві та пов’язане з цим прагнення людей до співробітництва, потреби у цивілізованих формах розв’язання гострих суперечностей та зниження соціального напруження обумовили виникнення у середин XX ст. нової наукової галузі знання – конфлікгології. Як самостійна наукова дисципліна конфліктологія виокремилась у межах західної соціології, соціальної психології та політології. Її метою стало пояснення суперечливих процесів життя, функціонування та розвитку соціальних систем і підсистем через категорію конфлікту, яка відбивала зіткнення, протиборство суб’єктів, шо прагнули протилежних інтересів та цілей. Утворення конфліктології не стало штучним процесом. її виникнення було визначено наперед перш за все тим, що у підґрунті будь-якого конфлікту лежить суперечність, шо відіграє системоутворюючу роль як для певних різновидів конфліктів, так і для різних рівнів їх вивчення наукою. Отже, багатогранні дослідження, що накопичилися з цього приводу в парадигмах соціальних і деяких природознавчих наук (біології, математики), просто вимагали свого окремого наукового впорядкування. Люди, групові лідери, органи управління мають справу з цілісними реальними конфліктами, а не з окремими їх філософськими, психологічними, соціологічними, правовими та іншими аспектами; тому їм доречніше опановувати цілісне і комплексне знання про цей феномен та його оцінку. Більшість авторів з огляду на те, шо конфліктологія є досить молодою науковою галуззю, вказують на її поки що відносну самостійність. У наш час вона поступово і неухильно набуває статусу автономної дисципліни, що має комплексний характер і поліпара-дигмальний предмет. Конфліктологія використовує емпіричні дані, концептуальні засади, теоретичні моделі, методи і засоби практично будь-яких наук, якщо це дозволяє поглибити вивчення конфліктів. Найбільш тісно сучасна конфліктологія пов’язана з соціологією конфлікту, психологією та політологією, конфліктологічні дослідження провадяться в межах історії, філософії, правознавства, педагогіки, військової науки, соціології, прикладної математики, мистецтвознавства, економічної теорії, менеджменту, психіатрії та ін.

2.Поняття, об’єкт, предмет і рівні конфліктології.

Конфліктологія – наука про закономірності виникнення, розвиток, завершення конфліктів, а також принципи, способи і прийоми їх конструктивного регулювання. Провідна ідея конфліктологічної науки – думка про об’єктивну необхідність конфлікту в суспільному житті: “Конфлікт – не випадковий епізод, а постійний стан соціальних процесів”. З цього випливає життєво важлива потреба в науковому вивченні цього соціального феномена та виробленні ґрунтових механізмів управління ним.

Об’єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку. Специфічною стороною об’єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо).

Предметом конфліктології можна вважати загальні закономірності виникнення, динаміки і закінчення конфліктів.

Якщо визнати конфлікти майже невичерпним об’єктом пізнання, то кордони предмета конфліктології буде досить важко визначити. Нині вчені-конфліктологи обмежуються аналізом принципів конфліктної взаємодії, характеристик і сторін, суб’єктів конфлікту та законів його розвитку, які наука здатна дослідити на певному етапі. Розуміння та поширене тлумачення предмета науки розвивається разом з конфліктологією.

Проблемна структура предмета конфліктології найбільш чітко сформульована А. Анцуповим та А. Шипіловим, які вважають за можливе виокремити ті проблеми і питання, постановка і вирішення яких вже певною мірою стали традицією у конфліктологів і започаткували так звані парадигми сучасної конфліктології: сутність соціального конфлікту; типології та класифікації конфліктів; еволюція конфліктів: генеза конфлікту; структура (анатомія) конфлікту; функції конфліктів; інформація у конфлікті; динаміка конфлікту; діагностика конфлікту; закінчення конфлікту; управління конфліктом, механізми та засоби його врегулювання (розв’язання, попередження конфліктів). Коло цих та більш конкретних проблем становить не тільки предметне “тіло” науки, а й слугує основою для побудови програм навчальних дисциплін з конфліктології.

Об’єкт конфліктології порівняно з її предметом є більш консервативним утворенням. Але він також може змінюватися в результаті свого власного розвитку (динаміка конфлікту), його межі можуть змінюватися і уточнюватися у зв’язку з більш глибоким проникненням науки в сутність конфліктних явищ. Незважаючи на те що конфліктологія ще перебуває на стадії свого становлення, можна з впевненістю стверджувати: це комплексна за своїм характером теоретико-прикладна дисципліна. Це означає, що її істотний зміст містить такі рівні наукового знання:

а) загально-теоретичтій і методологічний, що висвітлює питання діалектичних законів розвитку природи і суспільства, суперечливого функціонування останнього, пояснення природи конфлікту як соціального феномена, аналіз його структури, елементів, ознак і місця в системі суспільної взаємодії тощо;

б) теоретико-праксеологічний, на якому розробляються теорії, що з’ясовують особливості та виокремлюють типи конфліктів у різних галузях, формах та інститутах соціального життя (економіка, політика, соціум, культура, духовність, етнічна сфера, право, релігія, мораль, родина, колектив, група, держава, установа, фірма тощо);

в) емпірико-прикладний, який є підґрунтям конфліктології та складається із емпіричних досліджень, що містять фіксацію фактів, експерименти, тестування, моделювання, тренінги, розробку понять, моделей поведінки та дій, методик діагностики напруги, методики ведення переговорів, конкретно-соціологічні дослідження, технології конфліктного медіаторінгу та інші соціальні технології, призначені для розв’язання чи попередження конфліктів.

Отже, об’єктом конфліктології є конфлікти в цілому, а предметом закономірності їх виникнення, розвитку і завершення. Свій специфічний предмет знаходять в конфліктології одинадцять наук: військові науки, мистецтвознавство, історичні науки, математика, педагогіка, політичні науки, психологія, соцобіологія, філософія і правознавство.

Юридичні аспекти конфліктних відносин вивчає юридична конфліктологія, яку конфліктологи вважають галуззю спеціальних конфліктологічних знань і практичної діяльності. Предметом цієї нової галузі знань є насамперед вивчення проблем конфліктної взаємодії між суб'єктами правовідносин. Але вона досліджує конфлікти не лише в самому праві та в системі юридичної практики, які традиційно вивчаються правовою наукою та вирішуються чинним законодавством.

3.Методи юридичної конфліктології.

Будь-яка наука має свій певний метод, тобто сукупність засобів пізнання явищ, що її цікавлять. Отже, методологія науки визначає комплекс методів одержання знання. Методологічний арсенал конфліктології складається з такої системи: а) методологічні принципи; б) загальнонаукові дослідницькі підходи; в) спеціальні (або особливі) методи. Методологічні принципи дослідження конфліктів сформульовані як на загальнонауковому, так і на конкретно-науковому рівні.



Принцип діалектичного розвитку в загальному сенсі означає, що все безперервно розвивається та змінюється не тільки від простого до складного, від нижчого до найвищого, а й навпаки. Цей принцип при вивченні конфліктів вимагає виявляти тенденції їх еволюції – поступовий, безперервний, тривалий, чи нерівний, стрибкоподібний розвиток конфлікту від одних форм до інших, частіше від простих до більш складних.

Принцип всезагального зв’язку полягає в тому, що, аналізуючи конфлікти з гносеологічної точки зору, необхідно не обмежуватися розглядом його окремих елементів чи аспектів, а прагнути дослідити найбільшу кількість зв’язків конфлікту як з іншими явищами, так і між його підструктурами. Методологічне втілення цього принципу здійснюється через урахування дії основних законів діалектики та взаємодії її парних категорій. Так, закон єдності та боротьби протилежностей висвітлює внутрішні джерела розвитку конфліктів: протистояння і боротьбу протилежних сторін, сил, тенденцій. Закон переходу кількісних змін у якісні розкриває наявний спосіб еволюції та динаміки конфліктів, орієнтує на пошук закономірностей, яким підкоряється розвиток конфліктної взаємодії. Закон заперечення дає можливість прогнозувати напрямок розвитку конфліктів або оцінити його можливі наслідки, результати. Парні категорії діалектики – матерія і рух, час і простір, кількість та якість, одиничне, особливе і загальне, сутність та явище, зміст і форма, необхідність і випадковість, чинники та наслідки тощо – дозволяють визначити комплексний підхід до конфліктів та зорієнтуватися щодо правильності одержання висновків.

Принцип діалектичної єдності теорії, експерименту і практики – розкриває в процесі пізнання сутність руху нашого знання до істини, в якій визначальною є роль практики. Цей принцип допомагає будувати дослідницькі стратегії в конфліктології, де певним чином співставлено емпіричну базу та теоретичні конструкції.

Принцип системності вимагає розглядати конфлікти як складно організований об’єкт, що містить ієрархічно пов’язані підсистеми, який, у свою чергу, входить як субсистема до системи більш високого рівня. Вельми важливо виявляти все різноманіття елементів у структурі конфлікту, зв’язки між ними, а також відношення і залежність конфлікту від зовнішніх явищ і чинників.

Принцип історизму наполягає на тому, що аналіз конфліктів має провадитися лише з урахуванням конкретних умов їх протікання: місця, часу, країни, культури, етноменталітету, інституційних форм, певних обставин, що склалися у тому чи іншому колективі, тощо.

Принцип об’єктивності – один з найважливіших принципів наукової оцінки – вимагає від конфліктолога мінімізувати вплив особистісних і групових інтересів, настанов, упереджень та інших проявів суб’єктивізму щодо процесу вивчення конфліктів і висновків. Але цей принцип дає найефективніші результати тоді, якщо вдається оптимально поєднати його з принципом суб’єктивного підходу (не плутати з суб’єтивізмом), який вимагає враховувати точку зору на конфлікт суб’єкта, що пізнає, та агентів, що є протилежними його сторонами.

Зрештою, глибина конфліктологічних досліджень обумовлена також застосуванням методологічних принципів міждисциплінарного поєднання суміжних проблем, наступності, еволюційності та особистісного (соціопсихологічного) підходу.

Методологічний апарат конфліктології містить систему методологічних підходів і методів – загальних і спеціальних.

Загальнонаукові підходи, що їх використовують у конфліктологічних дослідженнях, це:


  • філософський (зокрема критична діалектика, діалектичний матеріалізм, неопозитивізм, структуралізм, постмодернізм та ін.);

  • загальносоціологічний (комплексний і системний аналіз);

  • історичний (зокрема компаратівного аналізу, конкретно-історичної оцінки);

  • логічний, формально-юридичний, загальнопсихологічниґі.



Література:

  1. Анцупов А. Я., Баклановский С. В. // Конфликтология в схемах и комментариях. – Питер, 2006. – 288 с.

  2. Бандурка А. М. Друзь В. А. Конфликтология. – Харьков, 1997.

  3. Глухова А. В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения // Государство и права. – 1993. – № 6.

  4. Джеллінген Джеймс. Запобігання насильству / Пер. з англ. В.В. Штенгелев. – К.: Сфера, 2004. – 168 с.

  5. Конфліктологія: [Підручник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец.] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов, Н. П. Осіпова та ін.; За ред. професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

  6. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Наука, 2005. – 366 с.

  7. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі: У 2 ч. – Чернівці, 1993.

  8. Скотт Д. Г. Конфликты: пути их преодоления. К., 1991.

  9. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен, Г. В. Ложкіна. – Чернівці-Київ, 1995.


Лекція 2.

Юридичний конфлікт як різновид соціального конфлікту.
1. Поняття юридичного конфлікту та його структура

2. Особливості учасників юридичного конфлікту.

3. Особливості динаміки юридичного конфлікту.

4. Шляхи закінчення юридичних конфліктів.


1. Поняття юридичного конфлікту.

Одна з основних властивостей юридичного конфлікту полягає в тому, що в якій би сфері він не відбувався, він пов’язаний з виконанням (реалізацією) або порушенням тих чи інших норм права, а також з виникненням, змінами або припиненням правових відносин між фізичними чи юридичними особами.

Юридичним конфліктом є будь-який конфлікт, в якому спір так чи інакше пов’язаний з правовими відносинами сторін (їхніми юридично значущими діями або станами), суб’єкти, мотивація їхньої поведінки, об’єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт тягне правові наслідки.

В аспекті шляхів і засобів попередження, припинення і розв’язання конфліктів є вагомі підстави вважати, що майже кожний з конфліктів можна віднести до категорії юридичних. Адже відомо з практики, що за допомогою юридичних норм та інститутів можна врегулювати, як правило, будь-який конфлікт.

Отже, під предметом юридичного конфлікту слід розуміти об’єктивно існуючу чи уявну проблему юридичного характеру, яка пов’язана з визначенням прав та обов’язків сторін і має вирішуватися за допомогою юридичних засобів.

Об’єкти юридичних конфліктів – це матеріальні (власність, територія тощо) і нематеріальні (честь, гідність, здоров’я) елементи реального світу, які лежать на перехрещенні інтересів різних суб’єктів права, якщо врегулювання суперечок з цього приводу здійснюються за допомогою правових засобів.



  1. Особливості учасників юридичного конфлікту.

Учасники юридичного конфлікту – це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень суб’єктів – конкретні особи; рівень групового, класового, соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи) передбачає як учасників соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум у цілому. Суб’єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктами є, як правило, суверенні держави, що представляють і захищають інтереси своїх народів. Отже, тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та установи. Але навіть якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно опосередковуються через „людський фактор” – конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо.

Слід ураховувати, що конфліктуючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт починається не стільки з первинної агресивної дії, скільки після протидії у відповідь. Це досить наявно ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриманий, конфлікт між ним і органами правосуддя ще має латентний характер; коли ж органи слідства, дізнання, суду і прокуратури розпочали процесуальну діяльність, протидіючі сторони конфлікту вже виявилися; коли підозрюваний затриманий і активізувалася процесуальна діяльність з розкриття злочину і покарання винного, конфлікт одержує свої конкретні необхідні риси.

З позиції правового підходу в юридичному конфлікті можна виокремити дві групи суб’єктів: фізичних і юридичних осіб. В. Кудрявцев вважає, що якщо йдеться про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, тому що між цими суб’ктами формуються (або вже існують) правові відносини, і розв’язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом.

Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є суб’єктом певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на її поведінку в конфлікті. Учасник юридичного конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами права, пам’ятати, що за умов певних подій ним можуть „зацікавитися” правоохоронні органи; він може стати учасником цивільного, адміністративного чи кримінального процесу як позивач, відповідач, потерпілий, обвинувачений чи свідок. В окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто відноситься не до всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя).

Юридична конфліктологія предметно розробила систему соціальних ролей, що їх виконують учасники конфлікту, використовуючи значною мірою юридичну термінологію. В соціально-правовому конфлікті (рівнем не нижче групового) завжди можна виокремити „лідерів”, „ідеологів”, „активістів” і „керованих виконавців” – це найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції.

Конфліктологію в юридичному конфлікті найбільше цікавить поведінка учасників – особливий різновид індивідуальної, групової або масової активності, що потребує особливої функціональної та емоційної орієнтації суб’єктів конфлікту. Поведінка в конфлікті часто пов’язана з розміром фрустрації, афектації, стресу, що виникають внаслідок дій протилежної сторони. Це накладає помітний відбиток на формування суб’єктивних уявлень і характер дій учасників. Юридичний конфлікт часто зачіпає життєво важливі інтереси суб’єктів, що вимагає мобілізації всіх його внутрішніх ресурсів. У малих групах, соціальних спільнотах і державах за таких умов зазвичай встановлюють відповідний порядок і особливі норми поведінки (умови надзвичайної ситуації).

Вибір суб’єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох чинників, здебільшого психологічних: емоційних, вольових, інтелектуальних, а також від сукупності зовнішніх (в тому числі випадкових) обставин. Слід ураховувати, що певні типи поведінки не одразу проявляються у всіх без винятків учасників конфлікту і в процесі розвитку подій можуть змінюватися.

3. Особливості динаміки юридичного конфлікту.

У динаміці юридичного конфлікту помітну роль відіграє втручання третьої сторони – державного правозастосовного органу (суд, прокуратура, міліція), яка приймає остаточне рішення у справі. У своєму розвитку юридичний конфлікт, як правило, проходить такі стадії:

1) виникнення в однієї чи обох сторін мотивів до розладу;

2) виникнення правових відносин між конфліктуючими сторонами;

3) розвиток (зміна, припинення) правових відносин у зв’язку з розглядом справи в юридичній установі;

4) видання правового (правозастосовного) акта, що завершує конфлікт (рішення суду, постанова органу виконавчої влади). Може бути прийнято декілька рішень.

Разом із тим не виключена й інша динаміка конфлікту. Послідовність стадій може не збігатися із зазначеною вище, а деяких стадій може не бути взагалі.

4. Шляхи закінчення юридичних конфліктів.

Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв’язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі:

1) припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення з можливістю поновлення, скасування конфлікту шляхом його симетричного розв’язання („виграш–виграш” або „програш–програш”);

2) закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв’язання („виграш–програш”);

3) переростання конфлікту в інше протиборство;

4) поступове загасання конфлікту.

Отже, конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільшого такими категоріями, як „загасання”, „розв’язання”, „врегулювання” чи „скасування” конфлікту.

Загасання – це, як правило, тимчасове припинення протидій, але зі збереженням головних ознак конфлікту, тобто суперечностей напружених стосунків.

Розв’язання конфлікту є спільною діяльністю його учасників, спрямованою на вирішення проблеми, що привела до зіткнення.

Врегулювання тим і відрізняється від розв’язання, шо зняти суперечність між опонентами допомагає „третя сторона”.

Під скасування конфлікту розуміють вжиття таких дій щодо нього, які ліквідують головні структурні елементи і ознаки конфлікту. Зрештою, можливо й переростання в інший конфлікт, коли у відносинах між сторонами виникає нова, більш гостра суперечність і відбувається зміна предмета і об'єкта протиборства.

Юридичні конфлікти практично можуть закінчитися за будь-яким з цих „сценарії”, але що стосується засобів їх розв’язання, то слід передбачити три:

1) насильство є характерним для багатьох юридичних (особливо кримінальних) конфліктів, його застосовують у разі, коли протилежна сторона наявно слабкіша і тому з’являється шанс швидко скінчити боротьбу. Але це, мабуть, чи не єдина перевага насильства, адже стратегічно силове розв’язання конфлікту частіше за все є малоефективним.

Виняток становить лише застосування „легітимного насильства” уповноваженими органами держави, що закріплено в законі, але вони беруть участь у конфлікті як так звана „третя сторона” і їх дії спрямовані на відновлення правопорядку, справедливості і миру.

Отже, конфліктуюча сторона, що перемогла завдяки силі, не тільки збирає лаври перемоги; вона вимушена постійно додавати зусиль і втрачати ресурси, щоб підтримувати стан перемоги, адже переможена сторона конфлікту лишається невдоволеною і прагне реваншу. А якщо її зовсім знищити у конфлікті, то неуповноважений законом переможець все одно підлягає моральному (або правовому) осуду.

2) роз’єднання сторін визначає, що конфлікт припинено шляхом скасування будь-якої взаємодії, розриву відносин між конфліктуючими сторонами (наприклад, розлучення подружжя, скасування угоди, договору).

3) Шлях примирення, тобто мирного (політичного чи правового) злагодження спорів, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими або за участю „третьої сторони”. Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв’язання конфліктів (серед юридичних їх найчастіше застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфликтах



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка