Конспект лекцій з дисципліни «вікова психологія»



Сторінка5/11
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.54 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Висновки


Дошкільний вік – період пізнання світу людських відносин. Які моделюються дитиною завдяки сюжетно-рольовій грі (провідна діяльність). Це період творчості, засвоєння творчого мовлення, творчої уяви. У дошкільника з’являється особлива логіка мислення, яка базується на динаміці образних уявлень.

Це період становлення особистості. Виникає механізм емоційного передбачення поведінки, самооцінки, ускладнення і усвідомлення переживань. Центральні новоутворення – супідрядність мотивів та самосвідомість.



Основні поняття теми

Гра, довільна поведінка, особистість дошкільника, психічні функції, механізм емоційного передбачення, супідрядність мотивів, самосвідомість, усвідомлення “Я”, психологічна готовність до школи.



Питання для самоконтролю:

  1. Порівняйте особливості психічного розвитку дитини в період раннього дитинства та в дошкільному віці.

  2. Охарактеризуйте роль гри як провідного виду діяльності дошкільника.

  3. Розкрийте сутність психологічної готовності дитини до школи

  4. Назвіть основні психологічні особливості дітей шестирічного віку.


Тема 5. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МОЛОДШОГОШКОЛЯРА
5.1. Загальні психологічні особливості молодших школярів
Поява в житті суспільства системи загальної обов`язкової середньої освіти зумoвила виділення періоду в розвитку дитини – молодшого шкільного віку. Він відсутній у дітей, які взагалі не вчились у школі або освіта яких завершилася на цій початковій ланці.

Молодший шкільний вік називають вершиною дитинства. Дитина зберігає багато дитячих якостей, але вже починає втрачати щирість та безпосередність у поведінці, у неї з`являється інша логіка мислення. Навчання стає провідною діяльністю, де дитина має можливість придбати не тільки нові знання та вміння, але й відповідний соціальний статус. Змінюються інтереси, цінності дитини, подальший побут. Вступ дитини до школи – це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде з фізичною та психологічною готовністю до цієї зміни. У шкільному навчанні продовжують розвиватись фізичні і розумові здібності, формуються психічні властивості молодшого школяра.



Фізичне дозрівання. У цей період відбувається активне анатомо-фізіологічне дозрівання організму. Протягом молодшого шкільного віку відбувається подальше зростання організму дитини. Це видно з таких середніх показників розвитку молодших школярів (табл. 7.1.)

Табл. 7.1.




Вік

Стать

Зріст, м

Вага, кг

Окрж.груд.

клітини см

7 років

Дівчатка

122.1

23.2

58,4

Хлопчики

123,9

24,3

60,3

8 років

Дівчатка

126,5

25,7

58,9

Хлопчики

128,2

26,5

60,7

9 років

Дівчатка

132,0

28,3

62,8

Хлопчики

133,5

29,2

62,7

10 років

Дівчатка

138,8

31,2

68,8

Хлопчики

137,4

31,9

65,0
З 6 років наступає період рівномірного росту, який триває до 9 років у дівчаток і до 11 у хлопчиків. Дівчатка після 9 років випереджають у рості хлопчиків. Кістково-м’язовий апарат відзначається гнучкістю, оскільки в кістках ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти викривленню хребта, що негативно позначається на кровообігу, диханні і тим самим ослаблює організм. У цьому віці також відбуваються істотні зміни в органах та тканинах тіла, що підвищує фізичну витривалість дитини. Однак варто зазначити, що дрібні м`язи розвиваються досить повільно, внаслідок чого дітям важко виконувати рухи, які вимагають чіткої координації.

До семи років завершується морфологічне формування лобного відділу великих півкуль, що створює сприятливі можливості для здійснення довільної поведінки, планування і виконання певної програми дій.

До шести-семи років підвищується рухливість нервових процесів, дещо збільшується врівноваженість процесів збудження і гальмування (хоча перші ще продовжують домінувати, що зумовлює непосидючість та посилену емоційність молодших школярів).

Зростає роль другої сигнальної системи в аналізі та синтезі вражень зовнішнього світу, утриманні тимчасових зв`язків, формуванні нових дій і операцій, засвоєнні динамічних стереотипів.

У дітей добре розвинені всі органи чуття. Але деякі мають свої особливості. Наприклад, очі завдяки еластичності кришталика можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не врахувати цієї особливості, то це може призвести до підвищення очного тиску, до нечіткості зображень на сітківці та виникнення короткозорості.

Отже, у дітей семи-десяти років основні властивості нервової системи за своїми характеристиками наближаються до властивостей нервової системи дорослих, хоча ці характеристики ще нестійкі.


5.2. Криза семи років. Соціальна ситуація розвитку
Незалежно від того, коли дитина пішла до школи – в 6 або 7 років, в якийсь момент свого розвитку вона пройде через цю кризу. Криза може початися і в 7 років, а може зміститися до 6 або 8 років. Це криза саморегуляції, яка нагадує кризу першого року. Її основні симптоми :

а) втрата безпосередності й щирості у поведінці (між бажанням і вчинком вклинюються внутрішні переживання щодо доцільності власних дій);

б) манірність поведінки (намагаючись виправдати сподівання дорослих, дитина відверто демонструє навіть ті позитивні якості, які їй не властиві);

в) симптом „гіркої цукерки” (дитині погано, але вона намагається приховати це).

В основі цих симптомів лежить узагальнення переживань. У дитини виникло нове для неї внутрішнє життя, безпосередньо не пов`язане з оточуючим. Змінюється структура її поведінки, формується смислова орієнтувальна основа вчинку. За словами Д.Б.Ельконіна, коли з`являється орієнтація на смисл вчинку, дитина переходить у новий вік. Дитина кожного разу приблизно однаково переживає ланцюг невдач або успіхів, що приводить до формування сталого афективного комплексу – почуття неповноцінності або почуття власної компетентності, індивідуальності, значущості. Деякі із цих новоутворень будуть фіксуватися в структурі особистості та впливатимуть на розвиток самооцінки дитини. Завдяки узагальненню переживань в сім років з`являється логіка почуттів. Таке ускладнення і привело до виникнення внутрішнього життя. Безумовно, зовнішні події, ситуації складають зміст переживань, але вони своєрідно відбивають події в свідомості, а емоційні уявлення про них складаються залежно від логіки почуттів дитини, її рівня домагань, сподівань тощо. Наприклад, одна й та ж оцінка на уроці у різних дітей викликає різний емоційний відгук. Для однієї дитини вона буде джерелом радості, а для іншої – образою та невдачею. Початок диференціації внутрішнього і зовнішнього життя дитини пов’язане із зміною структури її поведінки. З`являється смислова орієнтувальна основа вчинку – зв`язок між бажанням щось зробити і діями, які розгортаються. Це інтелектуальний момент, який дозволяє адекватно оцінити майбутній вчинок з точки зору його результатів та віддалених передбачень. Завдяки цьому втрачається механізм дитячої безпосередності: дитина розмірковує перед тим, як щось зробити, приховує свої переживання і намагається не показати іншим, що їй погано. Дитина зовні вже не така як „внутрішньо”, хоча протягом молодшого шкільного віку ще будуть зберігатися в значній мірі відкритість, потяг виплеснути свої емоції на дітей і дорослих.
Схема розвитку структури поведінки дитини:

Ранній вік

мотив (афективне сприймання предмета

дія

Оцінка результату дії дорослим

емоційна реакція на оцінку

Дошкільний вік

мотив (безпосереднє бажання) предмета

емоційний

образ


дії

результат дій та його зовнішня оцінка

Молодший шкільний вік

мотив

смислова орієнтація

дії

безпосередній результат і його віддалені наслідки

Якщо криза трирічного віку була пов’язана з усвідомленням себе як активного суб’єкта у світі предметів, то тепер дитина починає усвідомлювати своє місце у системі суспільних відносин, що докорінно змінює її самосвідомість. Як вважає Л.І.Божович, криза 7 років – це період зародження соціального „Я” дитини.

Зміна самосвідомості зумовлює переоцінку цінностей. Те, що було важливе раніше, стає другорядним. Колишні інтереси, мотиви втрачають свою спонукальну силу, їм на зміну приходять нові.

Криза вимагає переходу до нової соціальної ситуації розвитку. Дитині потрібно вступити у стосунки із суспільством як із сукупністю людей. У сучасних умовах це виражається у прагненні дитини піти до школи, стати учнем. Усе, що стосується навчання, виходить на перший план, а те, що пов’язане з грою, стає менш важливим. Маленький школяр продовжує із задоволенням гратися ще довго, але гра вже перестає бути основним змістом його життя.



Соціальна ситуація розвитку. Основною особливістю цього віку є зміна соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного та класного колективу, де слід дотримуватися нових форм поведінки та вміти узгоджувати свої бажання. Усе це дитина сприймає як певний переломний момент у житті, що супроводжується до того ж перебудовою системи взаємин із дорослими, де найбільш авторитетною фігурою стає вчитель.

Нагадаємо, що розвиток психіки здійснюється передусім на основі провідної діяльності певного вікового періоду діяльності. Такою діяльністю для молодших школярів є навчання, яке суттєво змінює мотиви їхньої поведінки та відкриває нові джерела розвитку пізнавального та особистісного потенціалу.

Включаючись у навчальну діяльність, діти поступово звикають до її вимог, а дотримання останніх зумовлює розвиток нових якостей особистості, відсутніх у дошкільному віці. Такі якості (новоутворення) виникають і розвиваються у молодших школярів відповідно до формування навчальної діяльності.

Основними новоутвореннями психіки дитини молодшого шкільного віку є:

довільність як особлива якість психічних процесів;

внутрішній план дій та рефлексія (самопізнання у вигляді роздумів над власними переживаннями, відчуттями й думками).

Саме завдяки їм психіка молодшого школяра досягає рівня розвитку, необхідного для подальшого навчання у середніх класах, переходу до підліткового віку з його особливими вимогами та можливостями.

Відповідно до досліджень, успішність дітей у школі залежить від певних особливостей поведінки батьків. Батьки учнів, які успішно навчаються, постійно спілкуються з дітьми, читають їм книжки, уважно вислуховують їх думку, регулярно розмовляють, підтримують інтерес до пізнання і подають у цьому приклад. Такі батьки мають реалістичні уявлення про поточні досягнення своїх дітей, але вірять, що в майбутньому вони досягнуть успіху в кар’єрі, допомагають дітям розвивати впевненість у власних силах (Г.Крайг. Психология развития. СПб., 2000 с. 485.).

Розвиток молодшого школяра у процесі навчання забезпечується змістом навчання. Методи покликані забезпечувати створення на кожному етапі навчання систем навчальних завдань для кожного предмета, формування необхідних для їх розв’язання дій (розумових, мовних, перцептивних тощо). Навчання має передувати розвитку, спиратися не лише не його актуальні досягнення, а й на потенційні можливості.

На розвиток молодших школярів впливає і організація навчання, скільки саме вона визначає форми колективного співжиття, спілкування дітей між собою та з учителем.
5.3. Формування особистості дитини в початкових класах
Розумові особливості. У процесі керованої учбової діяльності відбувається розумовий розвиток молодших школярів, виникають зміни в структурному складі розуму у співвідношенні його основних компонентів(О.В.Скрипченко). До ознак, за якими можна говорити про розумовий розвиток учнів, належать такі як: якість знань, вміння застосовувати їх в навчальній роботі, орієнтування у матеріалі, самостійне набування знань, знаходження нових способів навчальної роботи, темп і легкість у засвоєнні навчального матеріалу, міцність запам’ятовування, самостійне формулювання запитань, знаходження можливих способів розв’язання нових задач.

У розумовому розвитку є індивідуальні відмінності: в загальних здібностях (до математики, малювання, музики тощо); в швидкості виконання навчальних завдань; індивідуальне ставлення до навчання, уміння вчитися.



Вольові особливості. Помітних успіхів досягають молодші школярі в набуванні здатності долати внутрішні та зовнішні труднощі. Перш за все цьому сприяє шкільне навчання, організовані методи впливу на дитину. Виховувати волю означає: 1) організовувати діяльність, тренуватись в хороших вчинках; 2) формувати здатність до інтенсивної та систематичної роботи; 3) виробляти звичку завжди бути енергійним; 4)вміти підпорядкувати свою діяльність свідомо поставленим цілям, переборювати сторонні бажання, страх, лінощі тощо (М.П.Задесенець).

Індивідуально-типологічні особливості. На формування вольових та інших якостей особистості позначається тип нервової системи дитини, що є основою її темпераменту.

Діти з сангвіністичним темпераментом характеризуються легкою збудливістю почуттів. Вони швидкі та рухливі, але меншою мірою, ніж сангвініки дорослі.

Діти холеричного темпераменту характеризуються легкою збудливістю почуттів. Силою й стійкістю їх у часі. У групах вони часто виділяються прагненням до самоствердження. Люблять організовувати ігри, охоче включаються в громадську роботу. За правильних умов виховання ці діти виявляють наполегливість і активність у роботі, а за неправильних – стають неслухняними, запальними, образливими.

У дітей флегматичного темпераменту почуття важко збуджувані, однак тривалі і стійки. Молодший школяр-флегматик повільний, неохоче спілкується, часто нехтує справами, що вимагають від нього швидкості, турбот, зайвих рухів. Така спокійна дитина уникає доручень, дотримується порядку, організованості. Дитина-флегматик ухиляється від конфліктів, її важко образити, але коли вступає в конфлікт, то переживає глибоко, хоч зовні це не виявляється яскраво.

Діти з меланхолійним темпераментом надзвичайно чутливі, почуття у них виникають легко, вони міцні і стійки у часі. Такі діти сором’язливі, малоактивні, важко пристосовуються до нових обставин. Вони відрізняються хворобливою вразливістю, страхом перед труднощами швидко втомлюються, невпевнені в своїх силах. Меланхоліки скаржаться на ровесників, бояться образ, плачуть і намагаються гратися самотньо. Вони часто розгублюються при опитуванні, хоч і мають хороші знання.

Розвиток особистості, який почався в дошкільному дитинстві, у зв’язку із ієрархічністю мотивів і становленням самосвідомості продовжується. Але дитина молодшого шкільного віку знаходиться в інших умовах – вона є учасником суспільно значущої учбової діяльності, результати якої високо чи низько оцінюються близькими дорослими. Від оцінки дитини як успішного чи неуспішного учня безпосередньо залежить у цей період розвиток її особистості.

Мотиваційна сфера, як вважав А.Н.Леонтьєв, – ядро особистості. На початку шкільного життя дитина бажає вчитися, має внутрішню позицію учня. Тому серед широких соціальних мотивів перше місце посідає мотив отримання високих оцінок. У класі, де оцінка вчителя є єдиною можливою авторитетною думкою, яку враховують усі, високі оцінки і інші оцінки забезпечують відповідний статус.

Інші широкі соціальні мотиви – відповідальність, почуття боргу, необхідність отримувати освіту – теж усвідомлюються учнями, надають відповідного сенсу процесу навчання.



Пізнавальні інтереси. Глибокий інтерес до вивчення якої учбової дисципліни у початковій школі зустрічається досить рідко. Більшість дітей мають пізнавальні інтереси досить низького рівня. Важливим аспектом пізнавальної мотивації є учбово-пізнавальні мотиви, мотиви самовдосконалення. Якщо дитина починає радіти тому, що вона чомусь навчилася, це свідчить про розвиток у неї мотивації, адекватної структурі учбової діяльності. Багато невстигаючих учнів інтелектуально пасивні. Вони виявляють інтерес до найбільш легких дисциплін, які є неосновними (фізкультура або співи).

Мотивація досягнення. У молодшій школі стає домінуючою. У дітей, які добре вчаться, яскраво виражена мотивація досягнення успіху – бажання добре і правильно виконувати завдання, отримати високий результат. Мотивація досягнення успіху разом із пізнавальними інтересами – найбільш цінний мотив, якій потрібно відрізняти від престижної мотивації.

Престижна мотивація характерна для дітей із завищеною самооцінкою і лідерськими цінностями. Якщо престижній мотивації відповідають достатньо розвинуті здібності, вона стає сильним двигуном розвитку відмінника, який буде на межі працездатності і працелюбства намагатися досягти високої продуктивності у діяльності. Але потяг здійснити все краще і швидше за інших обмежує дитину у творчих пошуках. Якщо престижна мотивація співпадає із середніми розумовими можливостями, то глибинне почуття невпевненості у собі разом із великим рівнем домагань приводить до афективних вчинків у разі невдачі.

Мотивація уникнення невдачі. Діти намагаються уникнути низької оцінки та тих подій, які можуть бути викликані цією подією (незадоволення вчителя, сварка батьків, неможливість гуляти чи дивитися телевізор тощо). Ця мотиваційна тенденція розвивається протягом усього навчання у молодших класах, і до кінця молодшої школи учні, які не встигають, не мають мотиву досягнення успіху і мотиву отримання високої оцінки, а мотивація уникнення неуспіху набуває значної сили. Вона супроводжується тривожністю, страхом в оціночних ситуаціях і надає учбовій діяльності негативного емоційного забарвлення.

Компенсаторна мотивація. Це другорядні по відношенню до учбової діяльності мотиви, які дозволяють утвердитися дитині в інших сферах – спорті, музиці, малюванні тощо. Коли потреба в самоствердженні задовольняється в іншій сфері діяльності, низька успішність не стає джерелом тяжких переживань дитини.

Самооцінка. Самооцінка молодших школярів конкретна, ситуативна, багато в чому визначається оцінкою вчителя. Рівень домагань формується передусім унаслідок досягнених успіхів чи невдач у попередній діяльності. Якщо у навчальній діяльності дитини невдач більше, ніж успіхів, і подібну ситуацію вчитель до того ж постійно підкріплює низькими оцінками, то результатом стає розвиток почуття невпевненості в собі та неповноцінності, що мають тенденцію до поширення і на інші види діяльності.

Тема 6. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПІДЛІТКА
6.1. Соціальна ситуація розвитку
Підлітковий вік пов’язаний із перебудовою всього організму дитини, що зумовлено статевим дозріванням. Та хоча психічний і фізіологічний розвиток відбуваються не паралельно, межі цього періоду значно варіюються. Частина дітей вступає у підлітковий вік раніше, інша частина – пізніше, пубертатна криза може виникнути і в 11, і в 13 років. Починаючись із кризи, весь період як правило протікає складно і для дитини, і для близьких для нього дорослих. Тому підлітковий вік іноді називають кризою яка затягнулася.

Активізація діяльності статевих та інших залоз внутрішньої секреції спричиняє інтенсивний фізичний і фізіологічний розвиток.

Прискорюється ріст, досягаючи у хлопчиків найвищих показників у 13 років і продовжується до 15-17 років. У дівчаток цей процес починається на два роки раніше. Зміцнюється м’язово-скелетна система, зростає фізична сила. Помітною є невідповідність розвитку серця і судинної системи масі тіла, що не дозволяє постачати потрібну кількість крові до різних ділянок тіла, зокрема до мозку. Тому для підлітків характерні перепади судинного і м’язового тонусу, швидка зміна фізичного стану і настрою. Наприклад, дитина може не відчуваючи фізичного навантаження, годинами танцювати або ганяти м’яча, і в спокійний період, падати з ніг від перевтоми. Емоційний стан підлітка стає нестабільним, постійно змінюватися.

Вага головного мозку майже така, як у дорослої людини. Продовжують розвиватися специфічно людські ділянки мозку (лобні, скроневі, тім’яні), відбувається внутрішньоклітинне вдосконалення кори головного мозку, збагачуються асоціативні зв’язки між різними його ділянками.

З’являються вторинні статеві ознаки – зовнішні ознаки статевого дозрівання. У хлопців змінюється голос, у деяких дітей різко змінюється тембр голосу, який часто зривається на високі ноти, що може сприйматися болісно.

Бурхливий ріст та перебудова організму спричиняють стрімке підвищення інтересу до своєї зовнішності. Формується новий образ свого фізичного „Я”. Через його гіпертрофоване значення підлітки дуже болісно переживають вади (справжні та надумані) своєї зовнішності. Непропорційний розвиток окремих частин тіла, скутість рухів, неправильність рис обличчя, шкіра, що втрачає дитячу ніжність, зайва вага або худорлявість – усе це дратує і призводить до виникнення почуття власної неповноцінності, зумовлюючи замкнутість та неврози.

Дитина повинна постійно пристосовуватися до фізичних і фізіологічних змін, які відбуваються у нього в організмі, пережити „гормональну бурю”. Емоційну нестабільність підсилює сексуальне збудження, яке супроводжує процес статевого дозрівання. На думку європейських психологів, підліток ще бісексуален, але статева ідентифікація досягає нового, більш високого рівня. Виявляється орієнтація на зразок мужності і жіночості у поведінці та проявам особистісних рис.

Відомі випадки психічної анерексії, коли дівчатка, прагнучі виглядати як фотомоделі, дотримуються спочатку надзвичайно строгої дієти, а потім взагалі відмовляються від їжі, доводячи себе до фізичного виснаження.

Важкі емоційні розлади, пов’язані з реакціями підлітків на свою зовнішність, пом’якшуються за умови теплих, довірливих стосунків із близькими. Зрозуміло, що останні мають виявити максимальну тактовність та глибоке розуміння проблематики, яка хвилює підлітка.

Образ фізичного „Я” і самосвідомість загалом залежить від темпів статевого дозрівання: акселерація створює кращі можливості для особистісного розвитку.

Дівчатка з раннім фізичним розвитком більш упевненні у собі і поводяться спокійніше (хоча відмінності між дівчатами не так яскраво виражені і згодом ситуація може змінитися).

Для хлопців строки їх дозрівання значно важливіші. Фізично розвинуті хлопці, успішні в спорті та в інших видах діяльності, впевненіші у взаєминах з дівчатами, на рівних спілкуються з дорослими. І навпаки, до хлопців із запізнілим дозріванням частіше ставляться як до дітей, провокуючи тим самим протести та дратливість з їх боку. Дослідження американських психологів доводять, що такі хлопці менш популярні серед однолітків, вони часто неврівноважені, метушливі, надміру балакучі, прагнуть привернути до себе увагу будь-якими способами, неприродно поводяться, у них частіше формується низька самооцінка і розвивається почуття меншовартості.

Л.С.Виготський наголошував, що основна особливість підліткового віку полягає у неузгодженості процесів статевого дозрівання, загального органічного розвитку та соціального формування. У наш час це протиріччя, зумовлено тим, що статеве дозрівання значно випереджає два інші процеси, має особливо гострий характер.

Основний зміст та специфіку всіх сторін розвитку (фізичного, розумового, морального, соціального та ін.) у підлітковому віці визначає перехід від дитинства до дорослості. За напрямками, що виражають цей процес, відбувається становлення якісних новоутворень – внаслідок перебудови організму, трансформації взаємин із дорослими та однолітками, освоєння нових способів соціальної взаємодії, змісту морально-етичних норм, розвитку самосвідомості, інтересів, пізнавальної та навчальної діяльності.



Умови сучасного життя, що сприяють дорослості підлітків:

  • акселерація фізичного та статевого дозрівання;

  • інтенсивне спілкування з однолітками;

  • рання самостійність через зайнятість батьків;

  • величезний потік різноманітної за змістом інформації, тощо.

Умови, які гальмують цей процес:

  • зайнятість підлітків лише навчанням за відсутністю інших серйозних обов’язків;

  • прагнення багатьох батьків надмірно опікуватися своїми дітьми, тощо.

Соціальна активність підлітків спрямована насамперед на прийняття та засвоєння норм, цінностей та способів поведінки, характерних для світу дорослих та стосунків між ними.
6.2. Криза 13 років
Ламання старих психологічних структур призводить до справжнього вибуху непокори, зухвальства та важковиховуваності. Основну причину таких бурхливих проявів одні психологи вбачають у тому, що дорослі не змінюють своєї поведінки у відповідь на появу у підлітків прагнення до нових форм взаємин із батьками та вчителями (Д.Б.Ельконін). Інші розглядають „кризу тринадцяти років” як пряме відображення процесу статевого дозрівання, що мало пов’язане з особливостями виховання, а треті вважають, що така криза не є загальною і в багатьох підлiтків її взагалі не буває (Т.П.Гаврилова).

Нагадаємо, що суть кризи, за Виготським, полягає в глибокій, якісній зміні всього процесу психічного розвитку людини, а не в якихось яскраво виражених зовнішніх ознаках цієї зміни. Одиницею соціальної ситуації розвитку особистості, де нерозривно пов’язані психічні особливості дитини і соціальне середовище, є переживання, які відображають актуальні потреби дитини та рівень їх задoволення. Внаслідок того, що в критичні періоди розвитку змінюються провідні переживання дитини, перебудову системи переживань можна вважати критерієм кризи психічного розвитку. Саме з такою перебудовою ми зустрічаємося у підлітковому віці.



Симптоми кризи:

1. Зниження продуктивності навчальної діяльності (а також спроможності нею займатися), навіть у тих сферах, де підліток обдарований. Регрес виявляється при виконанні творчих завдань, а здатність виконувати механічні завдання зберігається. Зумовлено це переходом від конкретного до логічного мислення.

2. Негативізм. Підліток ніби відштовхується від оточуючого середовища, схильний до сварок, порушень дисципліни, переживає водночас внутрішнє занепокоєння, невдоволення, прагнення до самостійності та самоїзоляції.

Поведінка підлітка під час кризи не обов’язково має негативний характер. Л.С.Виготський пише про три можливі варіанти.

1) Негативізм яскраво виражений у всіх сферах життя. Триває таке від кількох тижнів до випадків, коли підліток надовго самоізолюється від родини, є надмірно збудливим, або ж, навпаки, байдужим. Подібні болісні і гострі прояви негативізму спостерігаються у 20% підлітків.

2) Приблизно 60% підлiтків демонструють негативізм лише в окремих життєвих ситуаціях, насамперед, як реакцію на негативний вплив середовища (сімейні конфлікти, гнітюча атмосфера в школі, тощо).

3) У 20% підлітків негативізм у поведінці взагалі не проявляється.

Усе дозволяє висловити припущення, що негативізм зумовлений недоліками педагогічного підходу.

Цікаво, що батьки та вчителі суб’єктивно пов’язують труднощі виховання не з кризою як такою, і не з докризовим періодом, коли власне і починається процес руйнування старих психологічних структур, а з після кризовим (14-15 років). Тобто для дорослих суб’єктивно є складнішим період формування нових прогресивних психологічних структур.
6.3. Стосунки з однолітками та дорослими.

Референтні групи

Підліток має сильні, іноді гіпертрофовані потреби у самостійності і спілкуванні з однолітками. Діти цього віку прагнуть зайняти в середовищі однолітків те становище, яке б відповідало їхнім претензіям. Для одних це бажання бути лідером, для інших – користуватися авторитетом у якісь справі, треті намагаються знайти близького друга тощо. Однак, завжди це прагнення є провідним мотивом поведінки у цьому віці.

Спілкування з однолітками дедалі виходить за межі шкільного життя і навчальної діяльності, охоплюючи нові інтереси, види діяльності, стосунки, виділяючись в окрему, самостійну і надзвичайно важливу для підлітка сферу життя. Це пояснює і підвищений конформізм підлітків щодо компанії однолітків і їх недисциплінованість і навіть правопорушення через невміння досягти бажаного становища у таких компаніях.

Суб’єктивне значення для підлітків сфери спілкування з однолітками істотно відрізняється від її оцінки дорослими, особливо вчителями. Підлітки вважають свої переживання з цього приводу найбільш типовими й суттєвими, тоді як вчителі думають, що для підлітків є найважливішими стосунки з ними, а батьки приписують таке ж значення взаєминам у сім’ї.

Спілкування з товаришами у цьому віці набуває такої цінності, що нерідко витісняє на другий план і навчання, і навіть стосунки з рідними. Тому, головною причиною зниження успішності та порушень поведінки, різних афективних переживань є невдоволення підлітків своїми стосунками з однолітками, що часто не усвідомлюється ні дорослими, ні самими підлітками.

Серед мотивів навчання i спілкування з однолітками посідають також одне з чильних місць. Коли учнів п’ятих-шостих класів запитали, чи хотіли б вони навчатися вдома, відповіді були дуже однотипними: „У школі цікаво, тому що там друзі”, ”У школі, коли щось не знаєш можна запитати у інших”, „У школі краще, там усілякі цікаві походи, справи, екскурсії”, „Ні, я не хотів би вчитися сам, тоді не знаєш, як вчаться інші”.

Отже, у підлітковому віці процес навчання привертає увагу не стільки змістом, скільки можливостями спілкування з однолітками.

Суттєво змінюються мотиви спілкування з товаришами та зумовлені цим переживання:



  • У 4 класі домінує бажання просто бути серед однолітків, гратися з ними, щось разом робити;

  • У 5-6 класах основним стає прагнення набути певного статусу в їхньому колективі;

  • У 7-8 класах йдеться про потребу підлітка в автомонії та визначенні власної цінності в очах однолітків.

Дослідження свідчать, що саме фрустрація потреби бути авторитетним серед товаришів у багатьох підлітків спричиняє найважчі негативні переживання.

У підлітковому віці розвивається вміння орієнтуватися на вимоги товаришів, враховувати їх. Серед таких вимог особливе місце займає необхідність дотримувати певного кодексу товариськості (як правило, його нормами є повага гідності, рівність, чесність, допомога товаришам та ін.). Цікаво, що підлітковий кодекс товариськості інтернаціональний за своїм характером, а порушення його норм завжди і скрізь зауважуються і засуджуються однолітками. Так звані „ізольовані” підлітки мають характерну особливість: на думку однолітків, у них відсутні якості „хорошого товариша”, що не може бути виправдано нічим іншим.

У підлітковому віці інтенсивно починають формуватися групи. Спочатку вони не великі і складаються із представників однієї статті, згодом виникає тенденція до об’єднання подібних угрупувань у більші компанії. З часом такі групи стають змішаними.

У психології існує поняття референтна група. Її специфіка полягає у тому, що цінності і думки референтної групи підліток схильний вважати своїми власними. У його свідомості вони створюють опозицію дорослому суспільству. Складається субкультура дитячого суспільства, носіями якої є референтні групи. Дорослі не мають доступу до них – отже, і вплив їх обмежений. Як наслідок, поширені у цих групах цінності мало узгоджені з цінностями дорослого світу.

Типовою рисою підліткових груп є надзвичайно високий конформізм її членів. Зумовлене це тим, що розмите, дифузне „Я” підлітка потребує опори з боку сильного, однозначного „ми” референтної групи однолітків.

До дружніх стосунків ставляться особливі вимоги: взаємна відвертість та розуміння, рівність, чуйність, здатність співпереживати, вміння зберігати таємниці тощо. Підлітки схильні встановлювати дуже близькі (як правило, тимчасові) стосунки з різними однолітками – триває пошук друга. З кожним роком потреба у взаєминах із ним стає дедалі гострішою.

Спілкування з другом є темою особливих розмірковувань підлітка. Саме тут відбувається пізнання іншої людини і самого себе, розвиваються засоби такого пізнання. Підлітки дорожать дружбою, будучи водночас украй ревнивими, вимогливими та схильними до образ.

Істотно змінюються взаємини хлопчиків та дівчаток. З’являється взаємне зацікавлення, бажання сподобатися, інтерес до власної зовнішності та стурбованість із цього приводу.

Інтерес до однолітків протилежної статі сприяє розвитку вибіркової спостережливості: зауважуються навіть незначні зміни у поведінці, настроях, переживаннях та реакціях людини, яка подобається. Зростає увага до власних психоемоційних станів, зумовлених спілкуванням із симпатичними однолітками.

Підліток і дорослі. Підлітковий вік – період становлення якісно нових взаємин із дорослими. Вони вже не погоджуються на нерівноправні стосунки, оскільки вони не відповідають їх уявленням про власну дорослість і самостійність. Вимагають поваги до власної особистості і людської гідності, довіри і самостійності, тобто істотно обмежують права дорослого і розширюють власні.

Невиконання розпорядження дорослого, нехтування обов’язками, протест, – усе це боротьба підлітка за зміну існуючого типу стосунків. Кoнфліктність при переході до нового типу взаємин виявляється тоді, коли зміни в розвитку особистості підлітка випереджають необхідні корективи стосунків з дорослими; коли ініціатором змін виступає підліток, а дорослі щосили цьому протидіють.

Характер спілкування з дорослими істотно впливає на осoбливості самооцінки підлітків. Варто зазначити, що лише у 8,3 % підлітків, які могли довірливо спілкуватися з батьками, неадекватна самооцінка (так чи інакше вони недооцінюють себе). За домінування ж регламентованого спілкування неадекватна самооцінка спостерігалася у 87,9 % випадках. Стійка самооцінка формується у 79,1 % підлітків, якщо у них є можливості для довірливого спілкування, і лише у 25% – при регламентованому спілкуванні.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка