Конспект лекцій з дисципліни «вікова психологія»



Сторінка2/11
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.54 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

2.2. Основні закономірності психічного розвитку

Розвиток є процес закономірний. Л.С. Виготський сформулював основні закони психічного розвитку.



Закон складної організації розвитку в часі. Дитячий розвиток має власний ритм, який не співпадає з ритмом життя. Темпи розвитку відмінні у різні вікові періоди: чим молодша дитина, тим темпи розвитку вище, чим старше – тим нижче.

Закон нерівномірності психічного розвитку, сутність якого полягає у тому, що навіть за найсприятливіших зовнішніх умов різні психічні явища формуються з різною швидкістю.

Розвиток людської психіки – це процес неперервний. Крім того, постійно мають місце “перерви неперервності”, тобто якісні зміни – поява одних і зникнення інших якостей, ознак, властивостей. Якісні зміни зумовлені змінами кількісними.

Якісні зміни відбуваються у функціонуванні нервової системи, що виражаються у переході від безумовно-рефлекторного здійснення її регуляційних функцій до регулювання на основі умовних рефлексів, мови, у зміні співвідношення першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини тощо. Внаслідок взаємодії немовляти з соціальним і природним середовищем дифузна активність поперетворюється в дії, які регулюються образами об`єктів, що веде до збагачення чуттєвого пізнання світу. У подальшому формуються різні види предметної діяльності дитини (гра, учення тощо), які і детермінують подальший розвиток психічних процесів. Розвиток довільності запам`ятовування і відтворення поступово робить ці процеси особливими діями (мнемічними, репродуктивними), зумовлюючи появу здатності відтворювати образи раніше сприйнятих об`єктів і перетворювати їх, формувати уявлення про ситуації, яких не було у безпосередньому досвіді. У подальшому цей процес набуває відносної самостійності, сприяючи проектуванню цілей і ходу діяльності.

Кількісні зміни у психічному розвитку виявляються у збільшені (зменшені) з віком утворюваних асоціацій, вироблених навичок, уявлень про світ, пасивного і активного словникового запасу, обсягу уваги, сприймання, пам`яті тощо. Як зазначав А.Гезелл, розвиток психічних функцій протікає нерівномірно: „хвилями” розвивається психомоторика, мовлення, інтелектуальні зміни; прискорення розвитку одних функцій супроводжується сповільненням інших і навпаки (Б.Ананьєв).

Для становлення окремих видів психічної діяльності існують найбільш сприятливі, так звані сензитивні періоди розвитку. (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв). Причину сензитивності можна вбачати у біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші.

Закон інтеграції, полягає в переході від недостатньо систематизованого об`єднання фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості, формування більшої цілісності та стійкості психіки (М.Д.Левітов). Як встановив І.М.Сєченов, психіка розвивається як складна і структурно організована динамічна система, тобто процес її розвитку йде від окремих елементів до цілого, від структурно нижчого до вищого шляхом диференціації наявних структур, виділення окремих функцій та їх інтеграції у нове ціле. Розвиток психіки доцільно розглядати як необоротну послідовність щоразу складніших структур, у який генетично пізніші структури виникають із більш ранніх і включають останні у змінному вигляді. Немає генезису без структури і немає структури без генезису (Ж.Піаже).

Безумовно-рефлекторна система роботи мозку дитини є основою виникнення первісної психічної структури, а кожна психічна структура утворюється із того, що вже є у психіці, і того, що людина засвоює із оточуючого середовища. При цьому генетично більш ранні структури не зникають із появою пізніших, і в принципі, можливість повернення до них зберігається.



Закон метаморфози. Дитячий розвиток – це ланцюжок якісних перетворень: дитина, що зростає, має психіку якісно відмінну від психіки дорослої людини; перехід на якісно нову вікову ступінь забезпечує дитині нову, дорослу якість психічних процесів, дій та станів.

Закон розвитку вищих психічних функцій. Вищі психічні функції, які набуває дитина, фігурують спочатку в соціальному плані (як засіб взаємодії з людьми), і тільки згодом стають власними психічними функціями (інтеропсихічними). Беручи за основу концепції про провідну діяльність, провідних протиріччях та психічних новоутвореннях, вітчизняна психологія обґрунтувала періодизацію психічного розвитку.

Закон пластичності і компенсації, який полягає у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда у процесі його навчання і виховання шляхом зміни однієї функції іншою, менш розвинутої, вищою за своїм розвитком. Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи.
2.3. Вік як психологічна категорія
Характер розуміння сутності психічного розвитку людини визначає відповідь на запитання, що є вік чи вікова стадія розвитку.

Наприклад, вікові стадії можна розглядати як константи, уявляючи психічний розвиток як природний біологічний процес. Можна фактично ігнорувати наявність вікових стадій, розуміючи під розвитком просте накопичення знань і навичок.

Сучасна психологія розраховує на значний обсяг знань про розвиток людини, починаючи з пренатального періоду (від народження). Одне із основних питань торкається того, чи можливо уявити процес розвитку у вигляді безперервних змін, чи це процес стрибкоподібний (постадійний)? Поняття “стадії” використовуються достатньо специфічно, маючи на увазі сутнісні зміни у характеристиках індивіда, які реорганізують його поведінку. Американський психолог Дж.Флевелл запропонував наступні критерії стадій (періодів) розвитку:

1. Стадії виокремлюють на основі якісних змін. Вони пов’язані з можливістю робити щось не тільки краще та більше, а с можливістю робити це по-іншому. Наприклад, спочатку дитина починає пресуватися, повзучи по підлозі, а згодом починає ходити. Це якісно новий тип локомоції, і тому цей аспект моторного розвитку є однією з характеристик стадії розвитку.

2. Перехід від однієї стадії до іншої супроводжується багатьма одномоментними змінами у дитячий поведінці. Наприклад, під час навчання мовленню у дітей відбувається символічне розуміння слів. Але тим часом вони починають використовувати в процесі гри символічні якості об’єктів, уявляючи, що лялька – це людина, кубик – машинка. Таким чином, спостерігається широке розповсюдження ефекту засвоєння символічних функцій.

3. Переходи між стадіями відбуваються дуже швидко. Наприклад, зростання розмірів тіла підлітків. Схожа якісна реорганізація спостерігається і в інших галузях.

Погляди психологів, які визнають концепцію стадійного розвитку (Ж.Піаже, З.Фрейд, Л.С.Виготський, Д.Б.Ельконін, Е.Еріксон та ін.), багато у чому не співпадають один одному. Але вони визнають, що стадійність розвитку включає в себе неперервність цього процесу. Більше того, неперервність процесу розвитку забезпечує спадкоємність на різних його стадіях.

У вітчизняній психології послідовно розвиваються сформульовані П.П.Блонським та Л.С.Виготським уявлення про історично зумовлений характер вікових періодів (стадій) розвитку людини. Внаслідок вплину історії змінюються загальні соціальні умови розвитку особистості, зміст та методи навчання, що відповідно впливає на зміни вікових етапів розвитку. Це дає підстави розглядати вік як якісно своєрідний період фізичного та психологічного розвитку, що характеризується рядом особливостей, сукупність яких визначає неповторність структури особистості людини на даному етапі її розвитку.

Розрізняють фізичний та психологічний вік. Перший характеризує час життя дитини у днях, місяцях, роках, що минули з моменту народження; другий – розкриває досягнутий на цей момент часу рівень психологічного розвитку.

Л.С.Виготський розглядав вік як цілу епоху, відносно відокремлений період, роль якого визначається місцем у загальному циклі розвитку. Перехід від однієї стадії до іншої супроводжується появою нових психічних утворень, зміною власне розвитку особистості.

Г.С.Костюк трактував вік у психології як конкретний та відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін, не пов`язаних з індивідуальними особливостями.

Зазначимо, що специфіка віку визначається сукупністю багатьох умов, до яких можна віднести і особливості фізичного розвитку (наприклад, формування тих чи інших морфологічних утворень у ранньому віці, перебудова організму у підлітків тощо), і систему вимог до людини на певному етапі розвитку, і її взаємини з іншими людьми, і тип діяльності, якою вона займається, і характер знань, якими вона оволодіває, і специфіку засвоєння цих знань тощо.

Отже, вікові (типологічні) психологічні особливості зумовлені конкретно-історичними умовами, спадковістю, до певної міри характером виховання, особливостями спілкування і діяльності людини, причому останні впливають передусім на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.
2.4. Природне і соціальне у психічному розвитку
Неможливо зрозуміти закономірності онтогенезу людини лише на основі даних біології, етнографії чи психології (І.С. Кон). Природна (органічна) основа закладає передумову цього процесу, а визначальним фактором психічного розвитку є соціальне середовище, передусім планомірне, цілеспрямоване навчання і виховання.

Виготський сформулював тезу про єдність навчання і розумового розвитку: вміло організоване навчання детермінує розвиток, викликає до життя психічні процеси, які без нього взагалі не можуть виникнути і не виникають. У чисельних дослідженнях доведено провідну, визначальну роль навчання у розвитку чуттєвого пізнання, практичних дій і довільної регуляції поведінки. У процесі розвитку дитини під час навчання виділяють три основні сторони:



  1. розвиток знань і способів діяльності під час навчання;

  2. розвиток психологічних механізмів використання освоєних способів;

  3. розвиток загальних властивостей особистості.

У процесі навчання змінюються також зміст, структура й механізми ідеального відображення дитиною навколишньої дійсності, розвивається її мислительна діяльність, поступово формуються поняття та системи понять, виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певну загальну структуру та ін. Зростає рівень рефлексії, усвідомлення дитиною своїх дій з предметами, усвідомлення себе, власного „Я”.

Соціальне середовище – поняття дуже широке. Це суспільство, де росте дитина, його культурні надбання, ідеологія, рівень розвитку науки та мистецтва, основні релігійні течії. Від особливостей соціального та культурного розвитку суспільства залежить загальноприйнята у ньому система виховання і навчання (дошкільних закладів, шкіл, будинків мистецтв тощо) і взагалі специфікою сімейного виховання. Вплив родини та батьків на розвиток дитини є одним із елементів соціалізації.



Соціалізація – це процес засвоювання вірувань, установок, звичаїв, цінностей, ролей та очікувань, притаманних відповідній культурі або соціальній групі, який триває протягом усього життя людини.

Стати членом групи – це означає признати та прийняти на себе соціальні очікування інших людей: членів родини, вчителів, однолітків тощо. У процесі соціалізації людина постійно потрапляє в нові ситуації: немовля народжується в родині; дитина йде до школи; родина міняє місце проживання; підліток починає ходити на побачення; люди одружуються і складають власну родину; друзі або родичі хворіють та помирають. Пристосування до мінливих обставин, які тривають протягом усього життя – складова частина процесу соціалізації.

У процесі соціалізації змінюється уявлення людини про себе, або „Я”-концепція, яка відіграє найважливішу роль у формуванні цілісності особистості. „Я”-концепція включає в себе як реальне, так і ідеальне „Я” – наші уявлення про себе, які ми є насправді, і якими повинні бути. Людина, яка сприймає ці “Я” як розміщені поблизу, скоріше стає пристосованої до життя, ніж та, що сприймає своє реальне – “Я” нижче “Я”- ідеального. Коли “Я” – концепція починає керувати нашою поведінкою, тоді вона стає фактором соціалізації та її продуктом.

Фактори, що впливають на “Я”-концепцію дитини:



  1. сприйняття дитини іншими (батьками, однолітками тощо);

  2. соціальні цінності, очікування та ідеали;

  3. досвід соціальної поведінки;

  4. самоаналіз;

  5. зовнішні данні, відчуття сили та здоров’я

„Я” – концепція може виконувати як функцію самозвинувачення, так й функцію само заохочування. Коли поведінка дитини співвідноситься із її „Я”- образом, вона часто може не вимагати схвалення від інших людей: вона рада за себе і не бажає інших нагород. Наприклад, хлопчику, який вважає себе гарним спортсменом, буде приємно почути слова схвалення від своїх однолітків після вдалої гри, але він буде задоволений результатами, які відповідають його уявленням про власні здібності, навіть у тому разі, коли він тренується один. “Я”-концепція може нести само звинувачувальні тенденції. Люди які вважають себе невдалими, можуть підсвідомо підривати свої зусилля по виправленню ситуації, із тим щоб зберегти образ (боротьба за ідентичність). Різкі зміни – також і в кращу сторону – можуть сприйматися людиною дуже хворобливо.

Оскільки родина є основним посередником соціалізації у суспільстві, батьки, виховуючи дітей, повинні враховувати як інтереси дітей, так і потреби суспільства. У наш час, час стрімких соціальних змін, завдання соціалізації стає дуже важливою складовою.

Найбільш яскраво результати взаємодії спадковості та виховання у родині проявляються при формуванні у дитини статево-рольової ідентичності. Хоча біологічні основи статевої ідентичності закладаються ще до народження, статеві ролі та статева ідентичність може мінятися протягом усього життя. У суспільстві та родині існують загальні уявлення про найбільш сприятливі статеві ролі, і дитині намагаються нав`язати існуючи тенденції-стереотипи.

Соціальне середовище – це найближче соціальне оточення, яке безпосередньо впливає на розвиток психіки дитини: батьки та інші члени родини, вихователі дитячого садка, шкільні вчителі, іноді друзі та інші. З віком соціальне середовище розширюється. Поза нього дитина не може розвиватися, стати повноцінним членом суспільства. Відомі випадки, коли діти виховувалися поза людським суспільством, у зграї диких тварин. Вони бігали та вигукували як їх прийомні батьки. Коли такі діти потрапляли до людського суспільства, вони дуже слабкі або зовсім не розвивалися інтелектуально, не дивлячись на кропітку працю вихователів; якщо дитині було більше трьох років, вона невзмозі була оволодіти людською мовою та навчалася вимовляти лише невелику кількість слів.

Чому ж діти поза соціальним середовищем не змогли швидко та ефективно розвиватися в гарних умовах? У психології існує поняття “сензитивні періоди розвитку” – найбільш сприятливі періоди для єфективного впливу на розвиток психіки. Причину сензитивності можна вбачати у біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші (І.Павлов). Наприклад, сензитивний період для розвитку мови – від одного до трьох років, якщо цей етап прогаяти, то компенсувати витрати практично неможливо. Важливо не пропустити сензитивний період, дати дитині те, що необхідно для його розвитку у цей час.

Як вважає Л.С.Виготський, у цей період певний вплив позначається на всьому процесі розвитку, визначає глибинні зміни. В інші періоди такі ж умови можуть бути нейтральними або виявиться зворотній вплив на процес розвитку. Тому сензитивний період співпадає із оптимальними строками навчання. Дуже важливо не втратити цей період, використати його оптимально.

Л.С.Виготський висунув положення про провідну діяльність навчання у психічному розвитку. Вищі психічні функції спочатку формуються у спільній діяльності, співпраці, спілкуванні з іншими людьми і поступово переходять у внутрішній план, стають внутрішніми психічними процесами дитини. «Кожна психічна функція в культурному розвитку дитини з`являється на сцені два рази, у двох планах, спочатку – у соціальному, а згодом – у власно психологічному, спочатку серед людей, згодом стають внутрішніми надбаннями дитини». Наприклад, мова дитини, спочатку є засобом спілкування з дорослими, але через довгий шлях розвитку стає власно засобом мислення, внутрішньою мовою – мовою для себе.

Коли вища психічна функція формується у процесі навчання, спільної діяльності дорослого і дитини, вона знаходиться у „зоні найближчого розвитку”(потенційні можливості дитини). Це поняття використовується для позначення ще несформованих психічних процесів. Коли ці процеси будуть сформовані і стануть “учорашнім днем розвитку”, їх можна буде діагностувати за допомогою тестових завдань. Фіксуючи успішність самостійного виконування завдань, ми з’ясовуємо актуальний рівень розвитку. Потенційні можливості дитини, тобто зона найближчого розвитку визначається завдяки спільної діяльності дитини і дорослого. Тому, визначаючи розвиток конкретної дитини важливо враховувати не тільки актуальний його рівень (результати тестування), але й „зону його найближчого розвитку”. Навчання повинно орієнтуватися на “зону найближчого розвитку”. Навчання, за Л.С.Виготським, веде за собою розвиток.

Отже, становлення людини як індивіда та особистості, за Л.С.Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, але нерозривно взаємопов`язаних рядів розвитку – природного і соціального. Кожному віку притаманна своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища і внутрішніх умов формування особистості.

Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального розвитку та рівня готовності, потрапляє у визначене даним суспільством становище, а отже, й у систему об`єктивних умов, котрі детермінують характер її життя та діяльності на даному етапі.

Характер такого становища визначається, по-перше, об`єктивними потребами суспільства, по-друге, притаманними даному суспільству уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов’язків. (С.М.Рубінштейн).

Зовнішні та внутрішні умови не лише протилежні, але й взаємопов`язані, переходять одні в інші. Відбувається інтереорізація практичних, мовних дій, формується здатність оперувати об`єктами подумки (тобто зовнішнє, об`єктивне стає внутрішнім, суб`єктивним).

У ході розвитку змінюється також співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов, набуваючи неповторного виявлення на кожній стадії цього процесу. Цю культурно-історичну концепцію розвитку психіки послідовно розробляли у вітчизняній психології Л.І.Божович, С.Д.Максименко, Н.О.Менчинська, О.М.Леонтьєв, А.В.Петровський, Д.Б.Ельконін та ін.
2.5. Рушійні сили розвитку психіки
Як довів І.П.Павлов, людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється. Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноваження – постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги.

„Зняття” одних суперечностей призводить до виникнення нових, які відповідно спонукають до нових дій, до подальшого удосконалення діяльності особистості. Психіка, свідомість дитини, розвивається внаслідок її власної діяльності з освоєння об`єктивної дійсності, діяльності, що опосередкована взаєминами із дорослими. Зовнішні протиріччя лише тоді стають джерелом розвитку психіки, коли вони інтеріоризуються, перетворюються на внутрішні, породжують у людини протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей шляхом вироблення нових форм поведінки (Г.С. Костюк).

Становлення окремих сторін психіки також породжує безліч суперечностей, зокрема при переході від перцептивного до мисленного пізнання дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення та мовлення, від аналітичного розрізнення об`єктів до їх синтетичного відображення тощо.

Д.Б.Ельконін вважав, що психічний розвиток протікає у формі оволодіння дитиною діяльностями двох типів: тими, у рамках яких проходить орієнтація в основних смислах людської діяльності та освоєння цілей, мотивів, норм взаємин між людьми, і тими, в яких освоюються суспільно вироблені способи дій з предметами й еталони виділення в предметах тих чи інших сторін.

Невідповідність потреб і мотивацій, що формуються через діяльність першого типу та операційно-технічні можливості, якими дитина оволодіває через діяльність другого типу, і складає визначально рушійну суперечність психічного розвитку.

Посилення цієї суперечності сприяє зміну провідної діяльності, в якій і формується необхідні для її подолання психічні новоутворення. О.М.Леонтьєв виділяє такі ознаки провідної діяльності:



  • по-перше, у формі провідної діяльності виникають і диференціюються нові види діяльності;

  • по-друге, в ній перебудовуються й формуються окремі психічні функції;

  • по-третє, вона визначає зміни особистості.

Кожному періоду відповідає своя провідна діяльність:




Віковий період

Провідна діяльність

Немовлята

Безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими

Період раннього дитинства

Предметно-маніпулятивна діяльність

Дошкільний вік

Рольова гра

Молодші школярі

Навчальна діяльність

Підлітки

Інтимно- особистісне спілкування

Період ранньої юності

Навчально-професійна діяльність


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка