Конспект лекцій з дисципліни «вікова психологія»



Сторінка10/11
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.54 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Основні зміни психічних функцій

У період пізньої дорослості відбувається багато змін у житті кожної людини. По-перше, відбувається зміна соціального статусу, так як після 60 років більшість людей припиняють професійну діяльність і виходять на пенсію. Для більшості людей ця зміна діяльності проходить дуже хворобливо, супроводжується депресією, кризовими проявами. Людина, особливо з вираженою професійною ідентичністю, повинна відмовлятися від усього звичного, важливого і цінного для неї. Така людина може відчувати власну непотрібність через те, що уже немає можливості виконувати професійну роль, бути потрібною суспільству та близьким людям.

Типовим для людей нашого суспільства є зміна економічного стану людей похилого віку. Їм потрібно пристосовуватися до нового способу життя, якщо діти не допомагають, або не можуть допомагати їм. Тому деякі люди віку пізньої дорослості продовжують працювати не за фахом, щоб підтримати матеріально стан сім`ї.

Більшість подружжів, що зберегли шлюб, виростили дітей, наголошують, що саме в цей час спільне спілкування займає перше місце в емоційному житті. Вони душевно близькі, схильні підтримувати і допомагати один одному.

По-іншому відчувають себе люди, які втратили чоловіка або дружину, така втрата є великим горем і супроводжується тривалою адаптацією. Часто такі люди починають займатися різними видами суспільнокорисної діяльності, відвідують групи здоров`я, займаються танцями, тим, де можна реалізувати основну потребу в соціалізації та емоційному спілкуванні. В Києві таких людей можна зустріти майже кожного вечора на станції метро “Театральна”, де вони знайомляться, співають, танцюють, разом проводь вечори.

Приблизно в 65 років у віці пізньої дорослості розпочинається криза, яку Е.Еріксон назвав кризою “Я – інтеграції”

Криза завершується успішно, якщо людина, аналізуючи своє життя, задоволена ним, вбачає в ньому сенс, приймає його таким, яким воно є. Якщо людина все життя вважає марним, можливості втраченими та марною тратою сил, то інтеграція не відбувається. Стан такої людини можна назвати відчаєм, депресією, у ній спостерігається соціальна ізоляція, зростає тривожність, страх перед подальшим життям.

Основні зміни психічних функцій. Згідно Б.Г.Ананьєву, зрілість фізична, особистісна, пізнавальна та професійна не співпадають за строками, так як процес розвитку гетерохроній. В період пізньої дорослості пізнавальні можливості людини за загальними параметрами дещо нижчі, ніж у попередніх вікових періодах. Але для реалізації пізнання людина використовує зафіксовані життєвим досвідом прийоми. Згідно дослідження, літні люди мають високий рівень аттенціональних здібностей: вони можуть концентрувати та утримувати увагу навіть у несприятливих умовах. Хороші показники має інтелектуальна діяльність: люди пізньої дорослості володіють логічними формами мислення, дедуктивною логікою, розумові операції доведені ними до досконалості. Добре розвинуте рефлексивне мислення, але виникають проблеми із функціонуванням пам’яті. Люди похилого віку схильні сприймати та утримувати менше інформації ніж молоді. Вони мають схильність запам’ятовувати те, що важливо для них або буде в нагоді. Зазвичай, краще виконуються вправи, якщо була попередня інструкція з методики класифікації та організації матеріалу, що запам’ятається. Ефективності запам’ятовування сприяє тренування. Але людям після 70 років не завжди вдається досягти рівня молодих людей, навіть після тренувань. Навчання тільки помножує різницю в результатах. Отже, резервні можливості розвитку людей похилого віку значно менші, мають меншу пластичність.

У деяких людей похилого віку спостерігається зниження пізнавальної діяльності. Це може бути визнано прямими та опосередкованими причинами. Крайній прояв інтелектуального спаду називають деменцією.

Деменція – комплекс порушень, який включає дефекти пізнання, прогресуючу амнезію та зміни особистості, які пов’язують з періодом старіння.

До прямих причин спаду інтелекту відносять: хворобу Альцгеймера та судинні ураження мозку (атеросклероз, інфаркт мозку).

До опосередкованих причин зниження інтелекту відносять: психологічні очікування (деякі люди заздалегідь очікують, що стануть безпорадними та залежними від інших); психічне здоров`я (домінування депресивних станів); інші фактори – побічні дії ліків, погане харчування, вживання алкоголю, інтелектуальна бездіяльність.

Історично існує думка, що старіння це завжди проблеми, згасання життя, тривалі та тяжкі хвороби. Насправді це не так, бо багато людей похилого віку сприймають процес старіння як адаптацію до нових умов, появу вільного часу, щоб зайнятися улюбленими справами, виховувати онуків.



Тема 9. ПРОБЛЕМА СМЕРТІ У СВІТОСПРИЙМАННІ ОСОБИСТОСТІ
9.1. Смерть як природне явище
За давньою легендою Смерть сплодив злий дух Самаель. А вона у свою чергу, сплодила сімох синів, і так з’явилися 49 демонів, серед яких Гнів, Плач і Заздрість. У християнській релігії смерть уважають наслідком гріхопадіння, розплатою за порушення заповідей, за зневажання моральних норм. Протилежної думки дотримується індійська релігія. Смерть сприймається як необхідне, корисне явище, що створив Бог Брахма на прохання Землі, яка переповнилися безсмертними людьми.

З часів середньовіччя існує легенда про Агасфера – Вічного Жида. За цією легендою Христос, знемагаючи під тягарем хреста ідучи на Голгофу, зупинився щоб перепочити. Агасфер, який стояв серед натовпу, почав викрикувати: ”Іди. Іди!”, і був покараний за свою жорстокість – йому було відмовлено назавжди у спокою могили. Довіку приречений мандрувати Агасфер світом, чекає на друге пришестя Христа, щоб позбавитися від осоружного безсмертя.

Аргентинський письменник Хорхе Луїс Боргес пише: “Життя Безсмертного пусте... Смерть наповнює людей високим почуттям і надає ціни життю. Відчуваючи себе істотами недовговічними, люди і поводяться відповідно: кожне вчинене діяння може бути останнім”.

Аналізуючи ставлення суспільства, народу до смерті можна судити про їх гуманність, цивілізованість. У колективному несвідомому вмирання не є остаточним припиненням існування, це скоріш набуття нового стану, перевтілення. Душа людини – її доля, її слід, на який не можна ступати. Нашу залежність від культурних традицій, народної міфології ще тільки починають вивчати, і вже перші наслідки свідчать про величезний вплив традиційних міфів про смерть та вмирання на ставлення особистості до власного життя.

Народна традиція стверджує, що між світами відсутні непроникні кордони. Так, Бог тричі на рік відпускає мерців з того світу: у чистий четвер, коли квітують жита і на Спаса. Смерть не може миттєво позбавити людину життя: на третій день тане образ та зникає ім’я, не дев’ятий день зникає дух і лише на сороковий людина остаточно розлучається зі світом. Усе це стадії поступового перетворення померлого на духовну субстанцію, етапи переходу від однієї форми буття до іншої, досконалішої, складнішої.

За народними віруваннями, небіжчики беруть участь у повсякденному житті, активно впливають на нього. Смерть сприймається не як припинення існування, а як перехід в інший стан, метаморфоза.

З психологічної точки зору описати фінальний період життя людини дуже складно, тому що по-перше, в деякій мірі ця тема є “табу”, а по-друге, дуже мало досліджена. Крім того, сприймання смерті є особистісним, індивідуалізованим, інтимним процесом, який залежить від багатьох суб’єктивних факторів. Люди різного віку по-різному сприймають смерть і по-різному ставляться до неї. Так, згідно досліджень Джеферса та Вервойдта, люди похилого віку мають меншу тривогу, коли думають про смерть, ніж молоді дорослі. Під час опитування великої кількості старих людей, тільки 10 % на питання “Чи боїтесь ви смерті?” відповіли “так”. При цьому старі люди думають про смерть частіше, але більш спокійно (Г.Крайг, 2000р.) З іншого боку, встановлено, що людям, які мають значиму мету, плани на майбутнє, психічно та фізично здоровим і адаптованим, дуже важко сприймати ймовірність смерті. А.Шопенгауер вважав, що страх померти – це зворотній бік волі до життя.

Елізабет Кюблер-Росс здійснила системне дослідження смерті і процесу помирання. Вона проводила багато часу біля ліжка смертельно-хворих людей і виділила п’ять етапів емоційного переживання процесу прийняття смерті:



Відмова. Людина відмовляється прийняти можливість своєї смерті. Коли вона дізнається про смертельний діагноз, то запевняє себе, що це помилка.

Гнів. Усвідомлення того, що людина дійсно помирає призводить до виникнення почуття гніву, образи та заздрості до оточуючих. Вона ставить питання: ”Чому саме я?”. Фрустрація актуалізує звинувачувальні реакції, звернення до лікарів, інших людей, до долі взагалі.

Торг. Людина шукає способи подовження життя та обіцяє за це все, що завгодно. Одні обіцяють лікарям кинути пити або палити, звертаються до Бога, обіцяють почати праведне життя.

Депресія. Помираючий втрачає інтерес до життя, його повністю охоплює почуття безнадії, розпач. Він відчуває горе, майбутню розлуку з рідними.

Прийняття. На останній стадії людина стає упокореною долі та неминучості смерті. І хоча людина не стає радісною, у неї в душі править мир та спокійне очікування на смерть.

Р.Нойєс виділяє три стадії переживань стану близької смерті: опору, огляд життя, трансцендентність. Дослідження Р.Нойєса стосується не помирання як тривалого процесу, а безпосередньо самої смерті. В тому числі, в результаті екстремальної, критичної ситуації.

На першій стадії – стадії опору – відбувається усвідомлення загрози, з’являється відчуття страху, спрямованість на боротьбу з небезпекою. Як правило, поки зберігаються шанси на виживання, у людини чітко виражене усвідомлення небезпечної ситуації і активна протидія їй. В момент усвідомлення марності своїх спроб вижити, страх зникає і людина починає відчувати спокій і безтурботність.

Друга стадія – огляд життя – відбувається у формі панорами спогадів, які швидко змінюють один одного і охоплюють минуле життя людини. Частіше цей процес супроводжується позитивними емоціями, а в деяких випадках – негативними переживаннями.

Третя стадія трансцендентності є логічним наслідком минулого огляду життя. Люди сприймають минуле з більшим віддаленням і здатні досягти такого стану, коли все життя уявляється як єдине ціле, і разом з тим, можна побачити кожну деталь окремо. Долаючи цей рівень, людина, що помирає, ніби виходить за межі себе самої, відчуває трансцендентний стан, який іноді називають космічною свідомістю.
9.2. Утрата близької людини як життєва криза
Коли йде з життя найдорожча людини, це завжди страшна криза, що її рано чи пізно зазнає кожний. Утрата переживається як абсурдна, нестерпна, приголомшлива подія, до якої неможливо приготуватися.

З психологічного погляду дуже важливим є дотримання ритуальних правил, бо це допомагає не поринути остаточно у відчай, знайти у собі сили для поступового подолання тяжких страждань. Беручи участь у церемоніях легше здійснити власну роботу горя. Ритуал ніби розподіляє страждання між усіма учасниками, де індивідуалізує його.

У стані горя з’являється почуття нереальності того, що відбувається, збільшується емоційна дистанція між людиною та оточенням. Усе навколо стає безглуздим, хаотичним, незрозумілим. Усе сприймається як дошкульне, нестерпне, болісне. Коловерть змученого життя, розірваних переживань, утрачених перспектив потребує для затамування заспокійливого ритму, який одвічно закладено в народні ритуали й обряди.

Дослідники виокремлюють чотири стадії горя:



  1. Шок – триває від кількох годин до тижня. Людина зовні не виявляє страждань, не плаче, не скаржиться. Вона не дуже розуміє, не сприймає того що трапилось.

  2. Страждань – може тривати декілька місяців. У цей період людина переживає найгостріший біль, коли все навкруги втрачає сенс, а в думках концентрується постать небіжчика, його особистість, взаємини з ним. Дуже характерним для цієї стадії є відчуття провини перед померлим.

  3. Стадія реорганізації – триває близько року і є початком виходу з кризи. Людина починає потроху повертатися до звичайного життя і тільки в роковини, на день народження чи на Новий рік знов гостро переживає втрату.

  4. Стадія завершення страждань – знову пробуджується жага до життя, виникають нові плани на майбутнє, зростає активність у відбудові життєвого світу.

Тривалість реакцій горя залежить від того, наскільки успішно людини здійснює важку роботу горя, поступово звільняючись від залежності, яку відчуває щодо померлого. Головна складність полягає у тому, що люди намагаються втримувати у собі сильні переживання, ухиляються від відкритого виявлення своїх емоцій, що продовжує кризовий стан.


9.3. Викривлення реакцій горя
Тяжка втрата може спричинити так звану відстрочку горя: людина тиждень, два, три перебуває ніби у шоковому стані, нічого не відчуваючи, не реагуючи. Така “закупорка горя” є своєрідним психологічним захистом. Тоді як друга фаза може переживатися особливо болісно. У спеціальних дослідженнях наголошується, що наслідком втрати коханої людини може бути тяжке, інколи хронічне захворювання, загрозливе для життя. Хворобливе концентрування думок на постаті померлого, наприклад, може трансформуватись в стійке бажання продовжувати його професійну справу, всупереч власним інтересам. Можуть розвинутись навіть риси індивідуальної схожості з небіжчиком.

Серед викривлених реакцій горя слід назвати підвищену активність з непоганим самопочуттям і навіть певним смаком до життя. У такому стані людина може погодитися на діяльність авантюрного або злочинного типу, що не було властиве їй до кризи.

Буває, що людина не хоче показувати оточенню, що в неї справжнє горе. Особливо це типове для чоловіків, які вважають, що мужність не сумісна із стражданнями, з демонстрацією своїх емоцій. У таких випадках біль накопичується, поступово забарвлюючи життя у песимістичні кольори, суттєво впливає на продуктивність діяльності, на самопочуття, взаємини з людьми, рівень самосприйняття. Вчасно не пережите горе може роками отруювати життя, провокувати депресивні стани.

У таких випадках важливо навчитися бути терплячим, сприймати свої страждання як щось природне, нормальне, дозволяти собі, коли треба і плакати, і сумувати, і багаторазово розповідати людям про своє горе. Спогади, фотографії, особисті речі покійного не заважають, а допомагають роботі горя.

Ще одним прикладом викривлення є ситуації, коли людина підсвідомо не хоче звільнятися від страждань, бо якщо горе зміниться, то нічого особистого, цінного, значущого для неї не залишиться, не буде сенсу для подальшого існування. Страждання можуть ілюзорно збільшувати цінність кожного дня, кожної години. І тому людина їх у певний спосіб культивує, не усвідомлюючи, що саме вона робить.

Іноді горе затягується тому, що людина не може забути свою власну (реальну чи вигадану) провину перед померлим. Дуже важко буває і тому, хто сприймає міру свого горя як міру любові до покійного. За таких випадків людина також не дозволить собі швидко вийти з кризового стану.

Симптомами викривлення реакцій горя можуть бути ускладнення стосунків з рідними, друзями, знайомими, колегами. Бажання побути на самоті інколи призводить до зростання соціальної ізоляції, ворожості, спрямованої проти конкретних осіб, зокрема лікарів, яких звинувачують у “поганому” лікуванні.

Якщо людина усвідомлює, що її дратливість, агресивність є наслідком пережитого горя, вона починає ховати емоційні вияви, в результаті чого її почуття стають ніби кристалізованими, поведінка формалізується. Обличчя стає схожим на маску, рухи фіксованими, статичними. Поступово втрачається соціальна активність, навіть повсякденні справи стають надто складними, потребують великих зусиль, самопримусу.

Деякі люди, навпаки, виявляють велику активність, що призводить до шкоди в матеріальному і соціальному плані. Наприклад, вони можуть з нечуваною щедрістю дарувати або роздавати своє майно, легко погоджуються на фінансові авантюри, і залишаються без соціального статусу, грошей, друзів. Спеціалісти таку діяльність інтерпретують як своєрідне пролонговане самопокарання, яке підсвідомо пов’язане з почуттям провини перед небіжчиком.

Серед викривлень також можна назвати психічний стан ажитованої депресії, коли напруження, почуття меншовартості породжують активні самозвинувачування і потребу у покаранні так виникають суїцідальні прояви, прагнення призначити собі складну, неприємну терапію, що підсвідомо полегшує відчуття провини.

Інколи реакції горя бувають прогнозованими. Прогнозовані реакції можуть бути не тільки на реальну смерть, а й на розлуку. Наприклад, людина їде у тривале відрядження, йде в армію або одружується із іноземцем, тоді мати (дружина), хвилюючись за дитину (чоловіка), передбачаючи можливі небезпеки, поступово стає поглинутою образом людини, розлуку з якою переживає.

Зважуються всі форми можливих нещасть, переживається депресія, розгортаються всі фази горя. І коли людина повертається додому, вона раптом відчуває, що її вже не люблять. Такими можуть бути наслідки ефективної прогнозованої роботи горя, що поступово звільняє людину, яка страждає, від об’єкта своїх болісних переживань.


9.4. Шляхи психологічної допомоги
Серед форм психологічної допомоги людині у стані тяжкого горя головним завданням є необхідність розділити роботу горя, допомогти позбутися залежності від нього, знайти форми взаємодії з оточенням.

Таку допомогу традиційно надає і надавала людині церква, у складних ситуаціях – психотерапевт, а найчастіше – рідні і друзі.

У бесідах з людиною бажано поступово допомагати людині сприйняти біль втрати, переглянути свої взаємини з померлим, шукати нову форму ставлення до найдорожчої людини. Почуття провини краще висловлювати вголос, нові емоції виявляти. Корисно зустрічатися з людьми, які вже пережили аналогічну трагедію.

У шоковій стадії бажано бути поруч, не залишати людину на самоті, навіть коли людина зовні виглядає спокійно й врівноважено, щоб не пропустити початку другої фази. Надалі необхідно виявляти терпіння, тактовність, уміння встановлювати потрібну інстанцію, інколи залишаючи людину наодинці з болем, не нав’язуючи себе, не ображаючись на природну для такого стану дратливість та агресивність.

Парадоксальність роботи горя в тому, що треба навчитися приймати нову реальність, не відштовхуючи від себе стару, ту, якої вже не може бути. Померла людина назавжди залишається в світі живих, і її цінність , значущість не обов’язково зменшуються. Вони навіть можуть зростати, тому що життєвий простір, який складається з значущих стосунків, що відображають актуальні особистісні смисли, не підлягає фізичним законам.

Завдання психологічної підтримки полягає не в полегшенні страждань, а у перетворенні їх на духовніші, коли людина може піднятися над власним “Я”, відсторонюючись від болю, спрямовуючи себе назовні.

Важливою є можливість висловити свої емоції, об’єктивувати страждання за допомогою художнього твору або листів до родичів та близьких померлого. У вірші, листі, оповіданні, пісні, малюнку власні переживання починають жити своїм, відокремленим від автора життям і сприймаються вже не так безпосередньо. Необхідність роботи над формою також трохи відвертає увагу від страждань і дає змогу в певній спосіб структурувати життєву ситуацію, змоделювати бачення її сторонньою людиною.
Тема 10. ЗАГАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ОСНОВНІ СФЕРИ ОСОБИСТОСТІ ТА МЕТОДИ ЇХ ВИВЧЕННЯ
10.1. Методи дослідження особистості
Психологія як наука реалізує в дослідженнях принципи наукового пізнання, такі як відображення об’єктивної дійсності та перевірка закономірностей, що вивчаються, на практиці. Разом із цим, особливості методів, обумовлені особливостями об’єкту пізнання.

Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини в онтогенезі, основні стадії розвитку, критичні та сенситивні періоди розвитку. Б.Г.Ананьєв підкреслював необхідність побудови цілісної системи вікової психології, що включає дані про всі фази та стадії людського життя, розкрити цілісність та єдність індивідуального розвитку людини. При цьому необхідно враховувати взаємозв’язки та взаємопереходи між стадіями, протиріччя, що супроводжують ці переходи, виявити сенситивні та критичні періоди розвитку, що дозволить побудувати теорію індивідуального розвитку людини.

Вирішити цю проблему можливо лише в комплексному дослідженні, що спирається на системний аналіз даних. Таке дослідження потребує розуміння важливості наукового відбору широкого спектру методик. Наукове вивчення розвитку людини в його складних взаємовідносинах з оточуючим середовищем має велике значення щодо багатьох сфер людської практики. Це необхідно для наукового обґрунтування вікових норм психічного розвитку; щодо з’ясування еталонів психічної зрілості особистості; виявлення актуальних та потенційних можливостей людини в різні періоди життя, для науковообгрунтованого прогнозування розвитку.

Будь-яка особистісна психологічна методика виміряє деяку частину особистості, наприклад, мотиви, здібності, емоції, тощо. Актуальним для дослідника стає завдання вимірювання особистості як деякої цілісності. В найбільшому ступені відповідають цьому наступні підходи до особистості: а) особистість з точки зору ставлення до себе; б) особистість як цілісна структура рис; в) тип особистості.

Враховуючи такі напрями вивчення особистості доречно підбирати такі методики:

Особистість з точки зору ставлення до себе. Одним з аспектів ставлення до себе є самооцінка. Вона пов’язана з рівнем домагань особистості, впливає на вибір життєвих цілей, обумовлює мотивацію поведінки.

Самооцінка дитини формується в дошкільний період. Дошкільник оцінює себе, орієнтуючись на судження дорослих, очима батьків він порівнює себе з іншими дітьми. В шкільному віці суб’єктивний аспект самооцінки зростає, з’являються нові якості особистості, які впливають і відображаються на неї: самостійність, здатність до самоконтролю, відповідальність за свою поведінку, наполегливість. Дорослі люди мають сформовану ідеальними уявленнями про особистість і відповідно стійку самооцінку та самоповагу. Ці вікові аспекти впливають на методичні підходи до виміру самооцінки. Для виміру самооцінки дошкільника доречно використовувати проективний тест “Дробинка”; працюючи з школярами – методика Дембо – Рубінштейн – Прихожан, самооцінка особистості старшокласника; для виміру самооцінки дорослого – методика Будассі. (Практикум по возрастной психологии: Учеб.пособие /Под ред. Л.А.Головей, Е.Ф.Рыбалко.–СПб.: Речь, 2002.– 694 с.)



Особистість як структура рис. У рамках цього підходу особистість уявляється як деяка сукупність психологічних якостей, стабільна структура рис, що детермінується поведінкою. З’ясування цієї сукупності дає можливість пояснити або передбачити поведінку людини в певних життєвих ситуаціях. Одним з представників теорії рис є Р.Кеттелл. Щодо виміру рис застосовують опитувальники: (Практикум по возрастной психологии: Учеб.пособие /Под ред. Л.А.Головей, Е.Ф.Рыбалко.-СПб.: Речь, 2002.– 694 с.) – дитячий та підлітковий варіанти особистісного опитувальника, дорослий варіант (16-факторний особистісний опитувальник) можна знайти в психодіагностичних збірниках: Капустина А.Н. Многофакторная личностная методика Р.Кеттелла.- СПб.: “Речь”, 2002; в модификации С.Г.Якобсон, В.Г.Щур.

Тип особистості. Однією з перших типологій є типологія Гіппократа. Відомі типології Е.Кречмера, У.Шелдона, К.Юнга та ін. Серед сучасних типологій – психогеометрична типологія С.Делінгера, методика Шмишека, в основі якої лежить типологія акцентуацій К.Леонгарда – дитячий варіант, типологія Д.Кейресі (на основі типології К.Юнга) – для дорослих (Практикум по возрастной психологии: Учеб.пособие /Под ред. Л.А.Головей, Е.Ф.Рыбалко.– СПб.: Речь, 2002.– 694 с.)

Звертаючись до вікового аспекту проблеми типології особистості, потрібно наголосити: особистість, як система відносин, складається до дорослого періоду розвитку, утворюючи деякий тип. У той же час, тип особистості, безумовно, включає і індивідуальні, і природні якості. В такий приклад, говорять про типи вищої нервової діяльності, типах темпераменту, типах мислення. Ці типи можуть діагностуватися і у дітей. Наприклад, домінування право-, лівопівкульності діагностується у дітей простими тестами: ”Диагностика и коррекция психологического развития дошкольника” /Под ред. Я.Л.Коломинского.– Минск, 1997.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка