Конспект лекцій з дисципліни теорія драми для студентів напряму підготовки



Скачати 181.87 Kb.
Дата конвертації26.10.2017
Розмір181.87 Kb.
ТипКонспект

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

художньо – педагогічний факультет

кафедра театральної режисури

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

ТЕОРІЯ ДРАМИ

для студентів напряму підготовки 6.020201 «Театральне мистецтво» кваліфікації «Режисер драматичного театру», «Актор драматичного театру», освітньо – кваліфікаційний рівень «бакалавр»



Рівне – 2015

Конспект лекцій з дисципліни «Теорія драми» для студентів напряму підготовки 6.020201 «Театральне мистецтво» / Ю.С. Мельничук. – Рівне: РДГУ, 2015.-19 с.



Автор – упорядник Ю.С. Мельничук, старший викладач кафедри театральної режисури РДГУ

Обговорено на засіданні кафедри театральної режисури РДГУ

(протокол №8 від 28 серпня 2015року )

Зміст.

Вступ. Предмет теорії драми.

Тема 1. Драма, лірика, епос – роди художньої літератури.

Тема 2. Колізія і конфлікт у творі драматургії.

Тема 3. Подія – структуроутворююча основа драматургічного твору.

Тема 4. Дія в творі драматургії.

Тема 5. Композиція твору драматургії.

Тема 6. Жанри драматургії.

Тема 7. Драматургія і театр.

Тема 8. Сучасна вітчизняна та зарубіжна драматургія.

Список літератури.

Вступ. Предмет теорії драми.

Метою курсу «Теорія драми» є здобуття студентами ґрунтовних знань з історії та теорії драми, навичок аналізу драматургічного тексту, як структури, що існує за певними внутрішніми законами; формування міцного теоретичного фундаменту для майбутньої практичної роботи по втіленню драматичного твору засобами театрального мистецтва. Основні завдання курсу: дослідження специфіки, сутності, призначення драми, здобуття навичок аналізу драматичних творів. Нормативність класичних теорій драми. Функції драми як соціально-естетичного феномену: естетична, комунікативна, націотворча, просвітницька, дидактична та ін. Внесок у науку про драму видатних філософів, літературознавців, драматургів, теоретиків та практиків театру, (від античності – до наших днів: Аристотель, Горацій, Дідро, Лессінг, Гегель, Шіллер, Гете, Гюго, Вагнер, Брехт, Гоголь, Станіславський, Мейєрхольд, Франко, Леся Українка, Курбас, Вороний, Мамонтов та ін.)

В ході вивчення дисципліни необхідно усвідомити особливе місце драматургії серед літературних творів, її ігрову природу та створення для подальшого втілення на сцені; знати особливості та закони різних жанрів, основоположне значення конфлікту та взаємозалежність і взаємовплив драматургії і театральної практики.

Визначальний погляд на драматургію, як на літературне першоджерело сценічного твору. Її будова, на думку М.Полякова, має бути придатною для репродукування на сцені згідно з театральними конвенціями. Майстерність драматурга – не тільки літературний талант, а всебічна обізнаність з законами театру і вміння застосовувати їх в ході створення п’єси. Багатоваріантність сценічної інтерпретації як родова риса драми. Театр виступає співавтором твору драматургії, нерідко співпраця з режисером народжує нову редакцію п’єси. Поняття сценічності, «драми для читання» та їх специфіка.



Тема 1. Драма, епос, лірика – роди художньої літератури.

  • «Поетика» Арістотеля як першооснова у вивченні драми

  • Ознаки епосу, як роду літератури

  • Ліричний спосіб відображення дійсності

  • Ознаки драматургії: специфіка існування у полоні двох муз

Обумовленість поділу літератури на роди. Проблема поділу “поезії” на роди в тлумаченнях Аристотеля, Лессінга, Гегеля та інших авторів. Епос як відтворення зовнішньої по відношенню до автора дійсності в її об’єктивній сутності, в об’єктивному ході подій, сюжетному їх розвитку, зазвичай без втручання автора, особистість якого в значній мірі прихована від читача. Хоча саме очима автора ми дивимося на усе, він ніби екскурсовод віртуозно визначає наш маршрут від однієї події до іншої і в цьому відтворені, на перший погляд об’єктивних речей, ми потрапляємо в полон авторського ставлення і авторських емоцій. Епос – це розповідь про події.

Характеристика лірики в «Поетиці» Арістотеля як розповіді, в якій «відтворюючий залишається самим собою, не змінюючи обличчя». Лірика як відтворення характеру в його безпосередньому переживанні. Індивідуалізованість переживання ліричного героя як характерна особливість цього роду художньої літератури. Лірика - це сповідь, це відтворення суб’єктивних переживань з широким використанням образних мовних засобів.

Драматургія – це рід художньої літератури, що показує дії персонажів у конфліктних ситуаціях, де дія наштовхується на протидію. Визначення Арістотелем драми як «відтворення поважної і завершеної дії не розповіддю, а дією, що через співчуття і страх приводить до очищення подібних переживань».

Драматичне у мистецтві – образне втілення суперечностей дійсності, пов’язаних із суспільним та особистим буттям людини; форма емоційно – духовного осягнення та тлумачення цих суперечностей у світлі естетичного ідеалу, який історично розвивається.

Предмет мистецтва – людина. Лірика – епос – драма (за характером вислову); поезія – проза – драма(за засобом викладу): різний підхід кожного роду літератури до цього предмету.

Взаємодія епосу, лірики та драми в історичному процесі тривання мистецтва (епос в основі античної на класицистичної трагедії; віршовані п’єси драматичні поеми та поетичні драми; «романне мислення» у драматургії, інсценізації прозових творів та поезії в сценічній практиці XX –XXI століття, «епічний» театр Б.Брехта. Різна якість та тлумачення часу у драмі. епосі та ліриці. У драмі події відбуваються в «режимі реального часу». Предмет драми – стосунки між людьми у складних ситуаціях, що виникають під тиском обставин, у сплетінні та противоборстві бажань і цілей, позицій та характерів, подій та суспільних сил. Невдоволеність становищем, що склалося, прагнення до його зміни – стимули дії героїв. Зрушення, кризи, злами у взаємовідносинах персонажів, альтернативні ситуації, що змінюють одна одну, вимагають вибору лінії поведінки – головні особливості дії у драмі, що визначають її структуру. Драматургія – як мистецтво криз. Основні особливості драматургії: призначеність для постановки на сцені, розгорнутий конфлікт, діалогічна форма, переважно опосередкована авторська «присутність», розкриття характерів у драматичній дії.



Тема 2. Колізія і конфлікт в драматичному творі.

  • Роль конфлікту як рушійної сили драматичного твору

  • Предмет конфлікту, дві його сторони

  • Форми існування конфлікту

  • Різновиди конфлікту у творах драматургії

Конфлікт як родова риса драматургії та театру взагалі. Конфлікт – суперечність, що приводить дійових осіб до боротьби, розгортається у подіях п’єси та завершується у її межах.

Джерело конфлікту – конкретна соціальна, історична, філософська, політична суперечність. Предмет конфлікту як точка збігу, зіткнення інтересів персонажів, індикатор основної суперечності. Матеріальний та нематеріальний предмет конфлікту. Конфлікт – серце драматичного твору. Драматичний конфлікт як рушійна сила, що визначає розвиток драматичної дії, як основний засіб розкриття характеру. Конфлікт як виявлення вищого ступеня драматичних суперечностей, як протиборство життєвих устремлінь дійових осіб драми та їхніх соціальних позицій. Конфлікт у житті та конфлікт у драмі. Особливості соціального та асоціального конфлікту. Сутність теорії “безконфліктності” в радянському театрі. Способи розв’язання конфлікту: вичерпаний конфлікт (найчастіше відбувається в трагедії і пов’язаний зі смертю героя); вирішений конфлікт (досягається шляхом компромісу, шляхом підміни об’єкта (предмета) конфлікту тощо); знятий конфлікт або іншими словами deus ex machina (бог з машини), (досягається за допомогою вищої сили). Поділ конфлікту за характером: антагоністичний і неантагоністичний. Форми існування конфлікту: внутрішній та зовнішній; відкритий та закритий. Різновиди конфлікту за змістовним наповненням: філософські, політичні, соціально-побутові, виробничі. Драматична колізія як ситуація, що передує виникненню драматичного конфлікту. Виникнення драматичної колізії в зв’язку з розвитком подій, виникнення конфлікту – у зв’язку з рішенням, яке приймає герой. Вибір і осмислення конфлікту як втілення концепції драматурга, художньої ідеї п’єси.

Різновиди конфліктів у драмі:


  • боротьба двох персонажів, або двох таборів персонажів з економічних, політичних, моральних та інших причин;

  • протистояння людини та соціуму; боротьба людини проти абсолюту, вищого принципу(Бога, фатуму, ідеалу тощо);

  • моральна боротьба між суб’єктивним і об’єктивним, почуттям та обов’язком, пристрастю та розумом в душі людини.

Комбінований характер конфлікту у більшості зразків драматургічної класики.

Тема 3. Подія – структуроутворююча основа драматичного твору.

  • Факти, обставини, події

  • Головні події. Подієвий ряд

  • Сюжет і фабула

  • «Фабульний» і «позафабульний» сюжет

Подія як факт, обставина, пригода, що спонукає героїв до дії, породжує їх вчинки; якісна зміна обставин, виникнення нової ситуації. Арістотель писав: «Якщо є до – і є після - , то подія лежить посередині». В ході аналізу п’єси необхідно враховувати той факт, що подія визначає завдання, цілі, вчинки героїв, відділяє один сценічний епізод від іншого. Вузлові події – структуроутворюючі чинники, формуючі поведінку всіх дійових осіб в окремо взятому епізоді п’єси. Вузлова подія ставить героїв у нові запропоновані обставини. Визначення ступені значимості драматургічної події по методу Станіславського – за ознакою неможливості виведення її з фабули п’єси. Товстоногов про сутність дієвого аналізу п’єси як мистецтва знаходження в ній подієвого ряду. Вихідна(початкова) подія відбувається за межами п’єси, до її початку, фокусує вихідну запропоновану обставину, народжуючись в її надрах. Основна подія – початок боротьби протилежних по наскрізній дії сил, коли розпочинається реалізація ведучої запропонованої обставини. Центральна подія – найвища точка розвитку конфлікту, пік боротьби по лінії наскрізної дії. Перехід «від щастя до нещастя»(за Арістотелем), або навпаки. Фінальна подія як закінчення боротьби по лінії наскрізної дії, припинення дії ведучої запропонованої обставини. Наростання драматичної напруги до кінця п’єси – одна з ознак її довершеності. Саме головна подія, що підсумовує розвиток боротьби і результати її завершення – в кінці п’єси. Головна подія остаточно формує ідею п’єси, вирішує долю вихідної обставини. Фабула – хронологічна та логічна розстановка подій в п’єсі. Сюжет як організований основною ідеєю ланцюг дійових моментів п’єси (комплекс ситуацій) та характерів, які їх створюють.

СЮЖЕТ = ФАБУЛА + ХАРАКТЕРИ



Виникнення у «новій драмі» на рубежі XIX – XX століття позафабульного способу сюжетотворення. Акцентування у позафабульній драматургії не самих подій, а якості цих подій, атмосфери їх тривання. «У таких п’єсах не самі лише факти, а ставлення до них дійових осіб стає головним центром, сутністю, за якою і стежить глядач»(Станіславський) .Поняття підтексту, як безпосередньо пов’язане з позафабульним типом драми. П’єси А.Чехова як приклад позафабульної драматургії.

Тема 4. Дія в творі драматургії.

  • Роль дії в організації драматичної композиції

  • Дія та контрдія як запорука сценічної динаміки

  • Драматична активність

  • Характери як рушійна сила драматичного процесу

Драматична дія як форма реалізації конфлікту у творі драматургії, як втручання людини у навколишнє середовище з метою перебудови його у власних інтересах. Напружена, насичена дія – передумова сценічності п’єси. Закон єдності дії. «Дія – організація… сценічних та позасценічних подій у єдиній , цілісній драматичній композиції, у якій втілюється загальний задум вистави». (Костелянець) .Дія як конфлікт у розвитку. Зовнішня й внутрішня дія у драмі. Принцип єдності дії. Два типи дії: психофізична і словесна. Форми дії: внутрішня та зовнішня, колективна та індивідуальна. Дія та контрдія. Дія та інтрига. Подія – структуроутворююча основа драматичного твору, виразник конфліктного розвитку дії драми. Подія-факт і подія-процес. Проблема психологічної мотивації вчинку дійової особи і взаємозалежність її з проблемою розкриття характеру. Мотивація як причинно-наслідкова основа драми, її енергетична система. Обставини драматичної дії як умови, у яких розгортається конфлікт, і які впливають на її розвиток. Три кола запропонованих обставин. Закон трьох єдностей: єдності часу, єдності місця, єдності дії. Особливості хронотопу в драмі. Пов’язаність ритму з наростанням чи спадом, прискоренням чи уповільненням, плавністю чи бурхливістю розвитку дії. Характери як головна рушійна сила драматичної дії. Драматична активність як головний структуроутворюючий елемент характеру героя. Дійова особа драми як персонаж, тип, характер, особистість. Типове та індивідуальне у драмі. Специфіка хронотопу у драмі; невідповідність між астрономічним часом та часом у драмі. Монтаж як один із принципів композиційної побудови п’єси. Атмосфера як своєрідне ідейно-емоційне семантичне поле п’єси. Станіславський про драматичну дію, яка обов’язково повинна зустрітися з протидією, важливо, що друга повинна викликати і посилювати першу. Товстоногов про психофізичну дію, яка повинна бути елементарно простою, в якій всі складні проблеми зводяться до елементарного, що може слугувати надійним критерієм знаходження точної дії. Єдність часу як прийом концентрації дії або максимального наближення до режиму «реального часу». Єдність місця як прийом створення ситуаційної моделі жорсткого обмеженого простору, ізольованого від зовнішніх впливів – задля максимальної концентрації дії, максимального оголення проблеми, зв’язків між персонажами. Використання прийому симультанності дії у сценічній практиці.

Тема5.Композиція твору драматургії.

Архітектоніка як зовнішня структура драми, як організація тексту п’єси. Принципи поділу драматичних творів на окремі частини: акти, дії, сцени, картини, яви, епізоди. Три види епізоду як найменшої частини драми: епізод – драматична мікроструктура, епізод-“міст”, епізод-“штрих”. Пролог, епілог, антракт як форми організації художнього матеріалу. Композиція (внутрішня структура драми) як організація драматичної дії у просторі й часі. Композиційна цілісність драматургічного твору та принципи його побудови. Особливості двох типів композиції: замкненої й відкритої. Проблеми композиції в тлумаченнях Аристотеля, Лессінга, Фрейтага та деяких інших теоретиків драми. “Типова структура”, що об’єктивно відображає композицію драматичного твору. Основні елементи драматичної композиції: а) початок боротьби, б) розвиток боротьби, в) результат боротьби, які розкриваються, відповідно, в: а) експозиції і зав’язці основного конфлікту; б) розвитку дії – конкретних вчинках та зіткненнях героїв через перипетії, кульмінацію; в) розв’язці основного конфлікту та у фіналі драми. Композиція драми класичного і нетрадиційного типів. Художні особливості викладу композиції – «ключ» до жанру п’єси. Експозиція – частина п’єси, де викладається конфліктна ситуація, з’являється предмет конфлікту, основні обставини. Зав’язка – перше зіткнення конфліктуючих сил, народження ведучої запропонованої обставини. Перехід конфлікту від потенційного до реального. Наростання напруги і ескалація конфлікту у розвитку дії. Перелом і найвища точка розвитку конфлікту, зміна характеру боротьби у кульмінації. Спад напруги після кульмінації. Розв’язка – подія, що завершує конфлікт, де знаходить реалізацію ідея п’єси. Відкриті фінали у драматургії.

Тема 6. Жанри драматургії.

  • Жанр та стиль драматичного твору

  • Трагедія, комедія, драма

  • Мелодрама, трагікомедія та жанрові різновиди сучасної драматургії.

  • Жанр п’єси і жанр вистави

Стиль як найбільш загальна категорія художнього пізнання дійсності, як єдність всіх жанрів, які створювалися в межах цього стилю. Стиль як категорії: світоглядна, соціальна, національна, конкретно-історична. Стиль епохи – національний стиль – стиль п’єси – стиль вистави. Стиль автора як художня манера, творчий почерк, самобутня система образних засобів. Традиційні й модерністські системи художнього мислення в розвитку світової й української драматургії. Жанр як часткове вираження стилю. Жанр як система конструктивно-художніх особливостей твору, яка залежить від світогляду автора, його емоційного ставлення до зображуваного предмету та філософсько-естетичного ідеалу епохи. Жанр як міра умовності, встановлена автором у творі. Принципи жанрової класифікації п’єси. Жанр п’єси і жанр вистави. Жанрові різновиди драматичного твору: трагедія, комедія, драма, трагікомедія, мелодрама. Трагедія – драматичний твір, що ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції і об’єктивною неможливістю їхньої реалізації. Витоки, розвиток та історичні різновиди жанру трагедії. Філософська проблематика і несумісність з побутом, узагальнення і символізація. Унікальна манера акторської гри, пафос. Катарсис як очищення через страх і страждання. Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Витоки, розвиток та історичні різновиди комедії. Висока та низька комедія. Фарс, водевіль. Комедія інтриги(положень) та комедія характерів. Гротеск як деформація, відхилення від норми задля створення певного ефекту. Драма – драматичний твір з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Витоки, розвиток та історичні різновиди драми. Випробування, що падає на долю героя, що вимагає певних рішень і свідчить про становлення і духовне зростання героя, або його деградацію. Поняття «антигероя». Трагікомедія – драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і комедії. Витоки, розвиток та історичний різновид трагікомедії. Виявлення комізму у драматичній ситуації і навпаки. Поєднання смішного і зворушливого, високого і потворного в одній системі координат. Трагікомічна інтерпретація комедії, трагедії, інших жанрових різновидів як одна з наріжних тенденцій сучасного театру: трагікомедія – не стільки окремий жанр, скільки спосіб мислення, світоглядна позиція. Трагікомедія – найсучасніший жанр, який відбиває діалектичне, багатовекторне ставлення до дійсності. Мелодрама – жанр п’єси з гострою інтригою, різким протиставленням добра і зла, морально-дидактичною тенденцією. Особливе застосування музики: драматичні моменти супроводжувалися музикою для вияву емоцій персонажів. Витоки та розвиток мелодрами, її сильні та слабкі сторони. Чотири головні типи героїв, принцип амплуа. Мелодраматичне як поняття – « те, що створює ефект перебільшення, надмірності почуттів у стилі п’єси, грі акторів чи постановці» (Паві).

Тема 7. Драматургія і театр.

  • Унікальність положення драматургії серед інших родів літератури. Взаємодія і взаємовплив

  • Проблема втілення літературного твору театральними засобами

  • Два полярні підходи до сценічного втілення

  • «Режисерський» театр

Гегель про «оживлення» драми засобами сценічної дії. Вплив художньо – образної системи видатних драматургів на еволюцію театрального мистецтва. Драма як вид мистецтва, що належить художній літературі й театрові. Сценічне втілення драматичного твору, як розгадування його багатозначностей, невизначеностей, “підтекстових” смислів. Право театру на багатозначне тлумачення драматичних творів за умов дотримання “крайніх меж” такого трактування. Засоби сценічного втілення драми. Сучасне трактування театральності. Глядач як невід’ємна складова вистави. Специфіка відтворення дійсності кожним з родів літератури – епосом, лірикою, драмою. Взаємодія епосу, лірики і драми. Драматичний твір як рід художньої літератури, що зображує дії персонажів, відтворюючи їх у конфліктних ситуаціях. Подвійна природа драми як самостійного суб’єкта (літературний твір) і разом з тим об’єкта для сценічного втілення. Два крайні підходи до теорії драми: літературна концепція (Ю. Айхенвальд) та концепція суто театральної драми (М. Євреїнов). Різне сприйняття часу та своєрідне співвідношення намірів з діями в драмі, епосі, ліриці. Предмет драми – зображення драматичного конфлікту, породженого соціально-історичною, суспільною суперечністю і дійове ставлення до неї людини. Драма як виявлення (прямим або опосередкованим способом) “прихованої” дії у “відкритих” формах. Вплив художньо – образної системи видатних драматургів на еволюцію мистецтва театру: Гоголь і Щепкін, Чехов і МХАТ, Куліш і Курбас. Право театру на багатозначність трактування драматичного твору, але при врахуванні «крайніх меж» цих трактовок, продиктованих надзавданням вистави. «Епічна» драма Б.Брехта. Порівняльний аналіз «епічної» драми Брехта та «арістотелівської» драматургії. Метод «відсторонення» Б.Брехта. «Режисерський» театр: п’єса як основа для режисерської концепції вистави. Сценічна редакція п’єси. Специфіка роботи театрів над класичною драматургією. «Класичну п’єсу потрібно ставити як сучасну і навпаки» (Товстоногов).

Тема 8. Сучасна вітчизняна та зарубіжна драматургія.

  • Драматурги які визначили шляхи еволюції

  • Антонен Арто про новітні підходи

  • Театр парадоксу

  • Постмодерна драма

«Нова» європейська драма, творчість Г.Ібсена і А.Чехова , їх вплив на розвиток сучасної світової драматургії. Завдяки виникненню професії режисера, який повинен забезпечувати художню цілісність, театр виступає не в ролі ілюстратора п’єси, а створює цілком самостійний мистецький твір. Антонен Арто і його вплив на світовий театр і сучасна драматургію. «Ми скасуємо забобонну залежність театру від тексту. Ми скасуємо диктатуру письменника»(Арто). Пітер Брук і Єжи Гротовський про драматургію. Драматургія абсурду як втілення філософії екзистенціалізму, кризи гуманістичних ідеалів і значна зміна структури драми: Ж.Жене, Ж.Йонеско і С.Беккет. Американська драма 20 – століття: Теннессі Вільямс, А.Міллер, Е.Олбі. Нова французька комедія: Робер Ламурьє, П’єр Шено, Робер Тома. Російська «поствампіловська» драматургія, «документальна» п’єса, вербатім, постлітературна драма. Постмодерна естетика та її вплив на розвиток драматургії кінця 20 – го і початку 21 – го століття, коллажність сприйняття світу, гра у асоціації з відомими текстами та подіями. «Деконструктивна література і мистецтво постмодернізму кінця 20-го століття, коли форма домінує над змістом, а за мету береться фрагмент, час і місце ідентифікуються як сон, мрія, коли розірвані зв’язки між персонажами, які здебільшого виглядають паралізованими, сприймаються на сьогодні як логічне прдовження алогізму попередніх світоглядних шукань і безкінечних людських спроб сформулювати ідеї й окреслити образи світу» (Чечель). Театральний плюралізм сучасної доби: паралельне існування різних мистецьких течій та напрямків;театральних колективів державного і недержавного підпорядкування і фінансування. Антологія сучасної української драматургії «У пошуку театру»: Неда Неждана, Наталія Ворожбит, Олександр Ірванець . Фестиваль сучасної драматургії «Драма UA».

ЛІТЕРАТУРА

1. Аль Д. Основы драматургии: Учеб. пособ. для студ. ин-та культуры – Л.: Ленингр. гос. ин-т культуры им. Н. К. Крупской, 1988. – 65 с.

2. Аникст А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. – М.: Наука, 1967. – 456 с. – (История учений о драме); Теория драмы в России от Пушкина до Чехова. – М.: Наука, 1972. – 644 с. – (История учений о драме); Теория драмы на Западе в первой половине ХІХ века. Эпоха романтизма – М.: Наука, 1980. – 343 с. – (История учений о драме); Теория драмы от Гегеля до Маркса. – М.: Наука, 1983. – 288 с. – (История учений о драме); Теория драмы на Западе во второй половине ХІХ века. – М.: Наука, 1988. – 312 с. – (История учений о драме).

3. Аристотель. Поетика / Пер. з старогрец. Б. Тена; Вступ. ст. і комент. Й. Кобова. – К.: Мистецтво, 1967. – 135 с.; 8 л. ілюстр. – (Пам’ятки естет. думки).

4. Бентли Э. Жизнь драмы / Пер. с англ. В. Воронина; Послесл. Д. Урнова. – М.: Искусство, 1978. – 368 с.

5. Блок В. Диалектика театра: Очерки по теории драмы и ее сценическое воплощение. – М.: Искусство, 1983. – 294 с.

6. Брехт Б. Теория эпического театра / Пер. с нем. // Театр: Пьесы. Статьи. Высказывания: В 5 т. / Общ. ред. С. Апта, Е. Суркова, И. Фрадкина; Сост. И. Фрадкина; Коммент. Е. Эткинда. – М.: Искусство, 1965. – С. 5-274.

7. Буало Н. Мистецтво поетичне / Пер. з фр.; Вступ. ст. В. Іванисенка. – К.: Мистецтво, 1967. – 136 с.; іл.; портр. – (Пам’ятки естет. думки) 8. Владимиров C. Действие в драме. – Л.: Искусство, 1972. – 160 с.

9. Волькенштейн В. Драматургия. – 5-е изд., доп. – М.: Сов. писатель, 1969. – 335 с.

10. Вороний М. Театр і драма: Зб. ст. / Упор., вступ. ст. О. К. Бабишкіна; Приміт. Р. Г. Коломійця і О. К. Бабишкіна. – К.: Мистецтво, 1989. – 408 с.

11. Дидро Д. О драматической литературе / Пер. с франц. // Из-бранные произведения / Под общ. ред. А. Смирнова. – М.; Л.: Гослитиздат, 1951. – С. 185-227.

12. Клековкін О. Містерія у генезі театральних форм і сценічних жанрів: Навч. посібник. – К.: КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого, 2001. – 254 с.

13. Кнебель М. О действенном анализе пьесы и роли: Учеб. пособ. для театральных вузов. – 3-е изд. – М.: Искусство, 1982. – 118 с.

14. Костелянец Б. Драма и действие: Лекции по теории драмы: Учеб. пособие / Под ред. В. Сахновского-Панкеева. – Л.: ЛГИТМиК, 1976. – 160 с.

15. Курбас Лесь. Філософія театру / Упор. М. Лабінського. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 917 с.

16. Лессінг Г-Е. Лаокоон / Пер. з нім. Є. Поповича; Вступ. ст. і комент. Ф. Уманцева. – К.: Мистецтво, 1968. – 291 с.; 11 л. ілюстр.; портр. – (Пам’ятки естет. думки).

17. Липківська Г. Світ у дзеркалі драми.- К.: Кий, 2007. – 356 с.

18. Мамонтов Я. Театральна публіцистика. – К., 1967.

19. Обертинська А. Основи теорії драми та сценарної майстерності: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. культури і мистецтв. – К.: ДАКККіМ, 1999. – 136 с.

20. Пави П. Словарь театра / Пер. с франц. – М.: Прогресс, 1991. – 483 с.

21. Поляков М. О театре: поэтика, семиотика, теория драмы / Вступ. ст. Ю. Борева; Подготовка изд. и ред. А. Раскин. – М.: Междунар. агентство “А. Д. и Театр” (A. D. & T.), 2000. – 384 с.

22. Рулін П. Програма курсу “Драматургія” // На шляхах революційного театру. – К., 1972. – С. 333-339.

23. Сахновский-Панкеев В. Драма: Конфликт. Композиция. Сценическая жизнь. – Л.: Искусство, 1969. – 232 с.

24. Стайн Дж. Сучасна драматургія в теорії та театральній практиці: У 3 кн. / Пер. з англ. І. Босак та ін.; Ідея видання та наук. ред. Б. Козака. – Л.: Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, . – Кн. 1: Реалізм і натуралізм. – 2003. – 256 с.; Кн. 2: Символізм, сюрреалізм і абсурд. – 2003. – 272 с.; Кн. 3: Експресіонізм та епічний театр. – 2004. – 288 с.

25. Фрейденберг О. Миф и театр: Лекции по курсу “Теория драмы” для студ. театр. вузов. – М.: ГИТИС, 1988. – 132 с.

26. Хализев В. Драма как род литературы (поэтика, генезис, функционирование). – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1986. – 264 с.

27. Холодов Е. Композиция драмы. – М.: Искусство, 1957. – 224 с.

28. Хороб С. Українська драматургія: крізь виміри часу: (Теоретичні та історико-літературні аспекти драми): Зб. ст. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 200 с.;



29. Хрестоматія з теорії драми: Особливості драматургічного мистецтва в історичному розвитку. Від античних часів до початку ХІХ століття / Упор. та статті про авторів П. Нестеровського; Вступ. ст. В. Сахновського-Панкєєва; Приміт. Ю. Проценко. – К.: Мистецтво, 1978. – 184 с.

30. Хрестоматія з теорії драми: Особливості драматургічного мистецтва ХІХ – ХХ ст. / Упор. П. Нестеровського; Прим. Ю. Проценко. – К.: Мистецтво, 1988. – 224 с.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка