Конспект лекцій з дисципліни «Основи права Європейського Союзу» за напрямом підготовки 030401 «Правознавство»



Сторінка1/8
Дата конвертації17.01.2018
Розмір1.32 Mb.
ТипКонспект
  1   2   3   4   5   6   7   8

Додаток В

до п.п. 3.6



(Ф __- ___)

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

Кафедра КОНСТИТУЦІЙНОГО І АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Конспект лекцій

з дисципліни «Основи права Європейського Союзу»

за напрямом підготовки 6.030401 «Правознавство»

Укладач: О. Радзівілл, к.ю.н., доцент, процесор кафедри конституційного і

адміністративного права

Конспект лекцій розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри конституційного і

адміністративного права

Протокол № ____ від «___»_____20__р.

Завідувач кафедри Ю. Пивовар



Лекція № 1. Acquis communautaire як змістовна основа права Європейського Союзу

  1. Зв'язок понять АК і ЗПТ

  2. Передумови Європ. інтеграції

  3. Вузьке і широке тлумачення ЄП


ДЖЕРЕЛА

  1. Конституційні акти Європейського Союзу. Частина І/ Упорядник Г. Друзенко, за загальною редакцією Т. Качки. – К.: Видавництво «Юстиніан», 2005. – 512с.

  2. Хартія основних прав Європейського Союзу. [Електронний ресурс], – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

  3. Угода про асоціацію між Україною та ЄС[Електронний ресурс], – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

  4. Гердеґен М. Європейське право / Пер. з німецької. - К.: «К.І.С.», 2008. - 528 с.




  1. Зв'язок понять «acquis communautaire» європейського права і «Західна політико-правова традиція».

«Acquis communautaire» у вузькому й широкому сенсі

Поняття «acquis communautaire» перекладається з франц. як «спільне надбання», «спільний досвід», найчастіше в літературі зустрічається переклад «спільний доробок». Це поняття стало ключовим для права ЄС після прийняття 7 лютого 1992 року Маастріхтського договору Про Європейський Союз (набув чинності 1 листопада 1993 р.), а точніше з прийняттям в червні 1993 року так зв. «копенгагенських критеріїв», дотримання яких розглядалося як обов’язкове для можливості вступу в Союз. Ці критерії, об’єднані в три групи, включали: 1. Політичні критерії (інституційна стабільність; дотримання принципів демократії і верховенства права; забезпечення прав людини та повага до національних меншин і їх захист). 2. Економічні критерії (ринкова економіка; здатність витримати тиск конкуренції на внутрішньому ринку ЄС). 3. Критерій «acquis communautaire» (готовність взяти на себе зобов’язання і цілі що випливають з членства в ЄС, тобто з усіх договорів, «вторинного» законодавства і поточної діяльності інституцій ЄС. Отже у вузькому сенсі «acquis communautaire» – це величезний і мінливий масив принципів і норм, що включають: установчі договори; бл. 14 тис. актів вторинного права; 9 тис. рішень Суду ЄС та ін. Слід одразу зауважити, що поняття «установчі договори», також розуміються вузько й широко. Вузько – це два основоположні тексти: «Договір про заснування Європейської економної спільноти» 1957 року (ДЄЕСп, Римський договір) і «Договір про Європейський Союз» 1992 р. (ДЄС, Маастріхтський договір). Всі інші договори (разом з двома зазначеними – це установчі договори в широкому сенсі) вносили корективи до ДЄЕСп і ДЄС, а в численних протоколах фіксували ті чи інші роз’яснення, особливі позиці держав-членів, та інші уточнення.

Проте, вже з кінця ХVIII століття та все ХІХ століття, коли протистояння між наукою і релігією рішуче зрушило в бік науки, а еліти європейських націй спробували усвідомити їхнє місце в історії, «acquis communautaire» розуміється в найширшому сенсі цієї концепції – як спадщина античної філософії і римського права, збережена Візантією та реципійована середньовічною Західною Європою. З 1990-х років увага до цієї спадщини знову активізується (дослідження Г. Бермана, Дж. Себайна і Т. Торсона, Д. Келлі та багатьох інших). Набуло загального визнання, введене Г. Дж. Берманом, поняття «Західна правова традиція», яка розуміється трансісторична правова основа «acquis communautaire» в його найширшому тлумаченні.

Спадщина античності і п’ять революцій в становленні ЗПТ.

«Західна правова традиція» розуміється як системотворча основа і здобуток «Західно-християнської» регіональної цивілізації (РЦ). ЗПТ успадкувала основи політико-правового світогляду від Еллінської РЦ (А. Тойнбі): демократії Афін та Римської республіки. На думку К. Поппера головною ознакою того періоду була радикальна зміна в полісах Еллади всього стилю політико-правових відносин: на зміну «міфічному табуїзму» прийшов «критичний конвенціоналізм». Нові риси громадянського «полісного» світогляду, невідомі суспільствам на чолі з воїнами-колісничниками бронзової доби, Ж-П. Вернан («Походження давньогрецької думки») охарактеризував, зокрема, так:

1) становлення раціонального способу мислення, при якому людина, не задовольняючись містичними поясненнями, бере на себе відповідальність дошукатися причин природних і соціальних явищ;

2) формування нового “соціального простору” із центром на міській площі – агорі: відкритість громадян-поліолітів для обговорення проблем політичного життя, що різко контрастує з закритістю в містах-фортецях військової аристократії колісничників попередньої епохи;

3) поява нової еліти зі знатних родів, свідомо відданій служінню громаді, натомість зникнення, як взірця для наслідування, військового вождя, наділеного, водночас, рисами героя й свавільного тирана;

4) зростання значення слова, яке, стає політичною зброєю, переважно, в режимі вільної дискусії, засобом обговорення й винесення виважених громадських рішень, досягнення суспільно корисних цілей;

5) публічність життя поліолітів: закони й декрети приймаються обговоренням, а згодом, починають записуватися й виставлятися для ознайомлення громади; так само, художні, публіцистичні й драматичні твори – призначаються авторами для оцінки всією громадою;

6) заміна старих відносин панування й підпорядкованості, де кожна особа мала своє жорстке, обумовлене народженням, місце, новим типом суспільних зв'язків, заснованих на взаємності, співрозмірності (ізономії) й поміркованості, при формуванні певного обсягу спільних для всіх громадян законів та доступних судових процедур врегулювання конфліктів;

7) відмова від механічного наслідування традиції, яка більше не вважається непорушною, усвідомлення індивідуальності, взаємне визнання прав на власну думку, на критичне сприйняття авторитетів, ідеї яких можна прийняти, відкинути або виправити.

З’явившись у самоврядних містах-державах Греції, Малої Азії, Італії, тощо, полісна політико-правова традиція зазнала значних змін в реаліях імперій та діадохій, що виникли в межах еллінізованої античної ойкумени. Однак морально-етичні вчення та релігії цих багатонаціональних утворень, так чи інакше сприяли подальшому розвитку західної правової традиції. Зокрема стоїки, потім християни, не лише підтримали її на певних етапах, але й надали їй наднаціонального світового поширення.



Поліджерельність, спільна релігійна основа і полісистемність європейського права середньовіччя.

Унікальність розвитку ЗПТ Г. Берман пов’язує з тим, що тільки в її руслі відбулася емансипація права від інших елементів культури. Цим ЗПТ завдячує трьом основним характеристикам: поліджерельності, спільній релігійній основі і «полісистемності».

Поліджерельність ЗПТ. Джерела ЗПТ включали: 1) звичаєве право народів Європи; 2) Біблію; 3) римське право; 4) античну філософію. Як вважає Г. Берман, на відміну від візантійського права, де думка римських юристів минулих епох була законсервована в Дігестах, тим більше,мусульманського права, яке всі правові норми виводило з Корану і хадісів (Сунни Пророка), для ЗПТ важливим чинником розвитку і емансипації права стала необхідність узгоджувати різні суперечливі джерела, що вимагало постійного оновлення і творчого підходу до юридичних звичаїв текстів. Як зазначає Г. Берман, ЗПТ почала свій розвиток при співіснуванні і протистоянні на європейському континенті принаймні п’яти етно-культурних традицій, які, в свою чергу, укрупнили поліетнічний досвід більш дрібних колективів прибульців і тубільців Європи. Всі ці спільноти, так чи інакше, зробили свій внесок у формування європейського суспільства і західної правової традиції. Поступово саме Західно-християнська спільнота, за рахунок інших спільнот Європи розширила свої позиції, сформувавшись у Західно-християнську цивілізацію.

Для формування ЗПТ кульмінаційною подією стала так звана «григоріанська реформація» (1050-1122 рр.), основна мета якої полягала в отриманні й забезпеченні повновладдя римського єпископату над усіма християнами і християнськими церквами. Цей рух співпав з розколом християнської церкви на західну і східну (схизма 1054 р.). Під час найбільш драматичного періоду реформи, коли Григорій VІІ став римським папою, боротьба зосередилася на відділенні церкви від світської влади, на праві папи коронувати християнських королів та імператорів; призначати архиєпикопів та погоджувати кандидатури єпископів в християнські держави (право інвеститури) та отримувати десятину з єпископств.

Папська реформація ХІ – ХІІ століть породила першу правову систему Заходу – нове канонічне право римо-католицької церкви, створене як сисЛекція №тизоване і оновлене римське право. Потім з допомогою останнього досить швидко було створено інші якісно нові світські системи права: королівське, міське, торгове тощо. При цьому, джерелами ЗПТ залишалися відкритими джерела «дозахідних» традицій – звичаєве право народів Європи. За словами Г.Бермана, за винятком певних періодів і певних регіонів Європи, в критичні, поворотні періоди свого розвитку, захід постійно звертався до звичаєвого права, особливо в критичні, поворотні періоди свого розвитку. Відбувалося також постійне підживлення ЗПТ джерелами «не автохтонного» походження: Біблія, грецька філософія і римське право стали, за висловом Г. Бермана, «пращурами ЗПТ». Проте їх рецепція відбувалася вибірково і в різний час з різним тлумаченням. Всі ці елементи поступово поєднувалися в спільному, хоча і дуже суперечливому, західноєвропейському світогляді.

ЗПТ досить активно вбирала і етико-правові ідеї корінних народів «заморських» територій, особливо в новий час. Право «дикунів» сприймалися в європейських суспільствах узагальнено й символічно, як поклик до первозданної духовної свободи, природного права, доблесті не заангажованої ідеологією, тощо. Їх дія була пов’язана з відновленням в пам’яті європейських народів своєї дохристиянської історії, але вплив цих ідей накопичувався латентно, оскільки надто суперечив ідеології західно-християнських націй.

Важливі й особливості «процесуального» забезпечення розвитку ЗПТ. Перш за все, слід звернути увагу на ідею «двох мечів», характерну саме для ЗПТ: «два мечі», символізують розділення компетенцій світської й духовної влади над особою і громадами. Ця ідея є продовженням новозаповітного принципу «Богу – богове, кесарю – кесареве» і розуміється як раннє тлумачення принципу стримування і противаг. Саме дотримання цього принципу забезпечило розвиток західного права як зростаючу систему компромісів між релігійним і світським управлінням громадою. Внаслідок папської реформації ХІ століття в Європі спільно розвивалися, конкуруючи і доповнюючи одна – одну дві лінії розвитку права. Перша лінія була представлена королівським, феодальним (ленним) і маноральним правом, а також (з певною умовністю) кодексами лицарських орденів: все це були етично і юридично переосмислені давні станові звичаї воїнів, що вже існували, принаймні у індоєвропейських народів епохи великих переселень. В середньовічній Європі ці системи права регулювали індивідуальні взаємини лицарів-феодалів (включаючи королів) між собою та їх – з представниками інших станів, включаючи відносини з владних та адміністративних питань. Друга лінія розвитку права, яка застосовувала та розвинула, переважно, цивільне право, представляла право спільнот: цехове, корпоративне, право виборних магістратів, общин, громад, міське та торгове право, а також «старе» канонічне право. Як зазначає Г. Берман, «ці своєрідні потоки, чи навіть окремі течії в морі європейської правової дійсності постійно зливалися і знову розходилися, збагачуючись іншими течіями». Згодом вони консолідувалися у вигляді двох правових сімей: англо-американського та континентального права, які діяли як два взаємодоповнюючих підходи до права, не припиняючи взаємовпливу досьогодні. Перша зосередилася на удосконаленні процесу друга на удосконаленні кодифікованих правових текстів. Нині ЗПТ втілюється у праві ЄС, в системі якого відбувається взаємоузгодження правосвідомості, інститутів та інших елементів і загального і континентального права.

Таким чином, будучи постійно відкритою, ЗПТ походить від традицій еллінського, сірійського і візантійського суспільств, продовжуючи свій розвиток в західно-християнському суспільстві і залучаючи з інших суспільств найважливіші елементи регулювання суспільних відносин, перероблюючи їх в правові норми, відповідно до основних правових принципів, і адаптуючи їх до своєї структури.



Формування позитивного права національних держав у новий час.

Попри всі пережиті «бунти проти прогресу», в основному ЗПТ характеризується сталим розвитком. Вона пережила загалом п’ять революцій (папська, лютеранська, кальвіністська, буржуазна, соціалістична), кожна з яких починалася гаслами прогресивних ідей і закінчувалася їх адаптацією до біль консервативних елементів традиції. Легалізувавши Вестфальським миром фактичне розділення Європи на протестантську й католицьку, ЗПТ почала розвивалася як право нового часу в паралельних напрямках англосаксонського і континентального права, які зв’язують, відповідно, з філософією справедливості і позитивним правом. Перший напрям зосередився на захисти індивідуальних прав і свобод та політичних прав податного стану, другий, зв’язавши державу і право, – на формуванні досконалої системи управління, підпорядкувавши право авторитарній владі.

При цьому, чи не найважливішою особливістю ЗПТ є те, що це правова традиція відкритого суспільства. Враховуючи відносність оцінки «закритості» чи «відкритості», можна визнати, що в Європі періодично виникали значною мірою закриті суспільства, однак загалом, починаючи з афінської демократії V-ІV століть до н.е. неухильно зростали саме елементи відкритого мультикультурного суспільства. Європа неодноразово вбирала і залишала в своїх тенетах представників не лише багатьох культурних традицій, але й расових типів, що давало європейцям важливе відчуття множинності й розмаїття світу, а також виховувало навички досить активно на всіх рівнях своєї організації відстоювати власну самобутність в європейській «мозаїці».

Як зазначає Г. Берман, після кожної революції ЗПТ виходила все більш зміцненою і розвиненою в напрямку забезпечення правових засобів врегулювання конфліктів, забезпечення прав і свобод людини.



  1. Передумови європейської інтеграції

Передумови європейської інтеграції в новітній історії, ідея «Сполучених штатів Європи» на межі ХІХ і ХХ століть.

Середньовічна єдність Західної Європи, забезпечена єдиним культурно-правовим полем (канонічне право) була втрачена під час релігійних війн, розколу нового часу і боротьбі національних держав за свої інтереси, Ідею єдності було відновлено в ході Віденського конгресу 1813-1818 рр., в концепції «Європейського концерту» держав антинаполеонівської коаліції. Надалі до І Світової війни міждержавні форуми стали більш чи менш досконалою формою дипломатичного врегулювання геополітичних конфліктів. Віктор Гюго у своєму відкритому зверненні до одного з таких форумів (1849 р.) писав: «Прийде день, коли бойовища залишаться тільки на відкритих для торгівлі ринках і у відкритих до нових ідей головах (...). Прийде день, коли ці два велетенських об’єднання, Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, повернуться обличчям одне до одного і через океан простягнуть одне одному руки». Отже ідея СШЄ була поширена вже в ХІХ столітті. Важливим форумом, що, серед іншого, продемонстрував і закріпив принципи європейського відношення до людини та війни стали Гаазькі конференції миру (1899 і 1907 рр.), яким міжнародне право завдячує початком системного розвитку норм і принципів з мирного врегулювання міжнародних спорів та гуманізації правил ведення війни.

Після І Світової війни діалектика протистояння в масовій свідомості європейських націй – настроїв мілітаристів і пацифістів призвела до поширення концепції пан’європеїзму і відновлення ідеї Сполучених Штатів Європи. Доктрина пан’європеїзму визначала головною метою європейських націй мирну інтеґрацію на федеративних засадах. Цю ідею висунув у 1923році австрійський дипломат Р. Куденхове-Калерґіу у книзі «Пан-Європа» (розвинувши її в наступних творах «Боротьба за Пан-Європу» та «Європа прокидається»). В цей же час у 1925 році прем'єр-міністр Франції Е. Ерріо оприлюднив проект утворення Сполучених Штатів Європи.

Після другої світової війни ідея мирної європейської інтеграції знову відродилася. Уїнстон Черчіль писав «Ми повинні відтворити Європейську Родину у вигляді регіонального утворення, яке могло б називатися, скажімо, Сполученими Штатами Європи. Якщо на початку деякі держави Європи не бажатимуть чи не матимуть можливості приєднатися до такого Союзу, ми так чи інакше повинні намагатися зібрати і об’єднати тих, хто цього бажає і може. Спасіння простих людей усіх рас та усіх земель повинно створюватися на міцних засадах та гарантуватися готовністю усіх чоловіків та жінок померти, але не піддатися тиранії. Тому я кажу вам: нехай Європа підніметься!».

Проект післявоєнної європейської інтеграції розробив Жан Моне, який ще перед війною координував англо-французьке співробітництво під час війни. Після війни він впродовж 1946-1950 рр. займався модернізацією французької економіки, дійшовши висновку в економічній доцільності залучити до цього процесу ресурси ФРН на взаємовигідній для обох країн основі. Він довів необхідність міжнародного контролю над стратегічними ресурсами, запропонувавши створити об’єднання вугілля і сталі. Жан Моне – перший почесний громадянин Європи (після нього таке звання отримав Гельмут Коль). На основі пропозицій Моне, конкретний план, який і було втілено, висунув, після узгодження з канцлером ФРН К. Аденауером, французький міністр іноземних справ Робер Шуман, в своїй Декларації, оприлюдненій 9 травня 1950 року (нині День Європи). Крім Р. Шумана, важливий внесок у європейську інтеграцію зробили перший генеральний канцлер післявоєнної ФРН Конрад Аденауер, міністр іноземних справ Люксембурга Жозеф Беш, міністр іноземних справ Нідерландів Йохан Віллем Бейен, міністр іноземних справ Італії Альчіде де Гаспері і прем’єр-мініст Бельгії Поль Анрі Спаак.

Поліцентризм інтеграційних процесів в Європі після ІІ-ї св. війни.

Не буде перебільшенням зазначити, що в розвитку сучасного міжнародного права і його стандартів провідну роль відіграв досвід регіональних установ післявоєнної Європи. Як відомо, на рівні регіонального співробітництва в Європі паралельно, кожна у власному напрямі, розвивалися три політико-правові системи: право Ради Європи, започатковане її Статутом 1949 р.; право Європейських Співтовариств, започатковане Паризьким договором 1951 року та двом а Римськими (1957 р.) договорами, зрештою, політико-правовий механізм Наради з безпеки і співробітництва в Європі, яка почала свою роботу з 1973 року. Крім того, економічні інтереси перелідували Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), заснована у 1948 р.та Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ),. утворена в у 1960 р. до якої увійшли сім держав, не залучаних до Спільнот (в цей же чрік ОЄЕС трансформувалася в Організацію економічного співробітництва й розвитку, ОЕСР, що діє нині на універсальному рівні).

Шість держав Європи, що під час війні були ворогами, Паризьким договором 1951 року об’єднали спочатку ринок вугілля і сталі, створивши в цій сфері вільну економічну зону, потім єдина енергетична політика поширилася на діяльність Євроатому (Договір 1957 р.). Іншим Римським договором 1957 року було засноване Європейське економічне співтовариство, метою якого було визначено: «усунення торгових бар’єрів, спільна економічна політика і уніфікація життєвих стандартів». Договори започаткували 4 головних інститути: 1) Рада (складалася з офіційних представників урядів держав-членів на рівні міністрів); 2) Комісія (на відміну від Ради, складалася з міжнародних чиновників, правда вони призначалися тільки за умови одностайної ухвали) складалася з незалежних комісарів. Крім того Комісія виступала в ролі наднаціонального органа. Договором про створення ЄЕС також передбачено перейменування 3) Парламентської асамблеї ЄОВС у Парламент, чиї повноваження були розширені і заснування 4) Суду Європейських співтовариств. Планувалося заснування митного союзу, проведення спільної політики в сфері сільського господарства, і, на тлі лібералізації торгівлі товарами, розвиток «трьох свобод» – руху капіталу, робочої сили і послуг. З цього часу всі три структури об’єднали території їх членів під назвою «спільний ринок». З 1967 року (на основі Договору про злиття 1965 р.), було об’єднано керівні органи трьох установ: почали свою роботу Комісія і Рада європейських співтовариств, Європейський парламент (з 1957 по 1962 Асамблея) і Суд. Процеси економічної євроінтеграції відбувалися й за межами «спільного ринку»: Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), скликана в липні 1973 року, стала першим досвідом співробітництва між державами Європи з різними політичними режимами й ідеологією, предметом обговорення стало обмеження озброєнь, стабільність кородонів, релігійні та етнокультурні права, припинення глушіння радіостанцій, та багато інших. Віденський підсумковий документ увів понятт «людського виміру». Це поняття, розкри те в Паризькій хартії для нової Європи від 21 листопада 1990 р., продовжує втілюватися в практику держав-членів через рекомендації ОБСЄ.

Саме на основі пріоритету людського розвитку з 1990-х років в Європі відбувається потужний інтеграційний рух – як по сферам діяльності, так і в плані перспектив територіального розширення процесів євроінтеграції. Після падіння Берлінської стіни, що символізувала поділ Європи на два «табори», в 1991 році ЄЕС і ЄАВТ утворили Єдиний економічний простір, а в 1992 році Маастрихтський договір започаткував Європейський союз. Ним же Європейське економічне співтовариство перейменоване в Європейське співтовариство, чим відзначено принципову спрямованість інтеграції на комплексний соціальний розвиток. Важливою новацією договору стало визначення трьох «опор» Європейського союзу: європейські співтовариства, як інститути соціально-економічної політики; спільна політика в сфері безпеки й зовнішніх зносин і співробітництво в сфері правосуддя і внутрішніх справ (поліційне і судове співробітництво). Важливою умовою членства в ЄС стало прийняття й дотримання положень Конвенції з прав людини Ради Європи 1950 р.

Амстердамський (1997 р.) і Ніццький (2001 р.) договори стали актами «оперативного реагування» на динамічний розвиток євроінтеграційних процесів. Після забезпечення єдиного (з відомими винятками) міграційного й валютного простору, на порядку денному постала Конституція для ЄС, яка б підвела основу під різнопорядкові рівні інтеграції та замінила досить складну джерельну базу, з величезною кількістю змін і поправок, – єдиним кодифікованим актом. Після трьох років підготовки Договір про введення Конституції було підписано в Римі 29.10. 2004 р. Першою ратифікувала Договір Іспанія (лютий 2005 року), а також Люксембург (липень 2005 р.), однак, після того, як ратифікацію провалили Франція й Нідерланди (травень і червень 2005 р.), процес було припинено, оскільки умовою набуття Конституцією чинності була ратифікація Договору всіма членами ЄС.

Проте частина ІІ Конституції «Хартія основних прав союзу» стала самостійним документом, положення якого, відповідно до Лісабонського договору 2007 р. є обов’язковими як для органів ЄС, так і для країн-членів, при застосуванні ними права ЄС. За основу положень Хартії взято головні людські цінності: шість розділів Хартії присвячено таким цінностям як: гідність, свобода, рівність, солідарність і права громадян та правосуддя. Останній, сьомий розділ містить правила застосування Хартії.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка