Конкурс «Космічні фантазії»



Скачати 81.84 Kb.
Дата конвертації27.03.2019
Розмір81.84 Kb.
ТипКонкурс

Відділ освіти Сквирської райдержадміністрації

Сквирська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №2



У країні Сонячних Зайчиків

(збірка дитячих робіт, представлених на конкурс «Космічні фантазії» у номінації «Літературні твори»)

Сквира 2014

Зміст

Передмова……………………………………

Космічна Пилинка…………………………..

Сонце…………………………………………

Полярна Зірка………………………………

Сонячний Зайчик…………………………….

Королева космосу……………………………...

Місяць ………………………………………..

Незаселена планета………………………….

Передмова

Ви тримаєте у руках збірочку дитячих творів «У країні Сонячних Зайчиків». Діти намагалися передати те, що відчували, уявляючи себе у космічному просторі.

Розвинена дитяча уява та фантазія дають можливість бачити щось особливе. Не викликає заперечень той факт, що фантазія й уява життєво важливі для розвитку креативності, творчості, винахідництва. Одним з ефективних прийомів розвитку уяви є «робота з уявними предметами».

Одного разу виникла ідея віртуально побувати у вигаданій країні Сонячних Зайчиків, здійснити заочну подорож космічними просторами. А потім передати словами те, що вдалося уявити та відчути своїм внутрішнім світом.

На скільки їм це вдалося - судити вам, шановне журі. Якщо, читаючи твори, вам вдасться уявити щось подібне - значить старання наші були не даремними.
Наталія Вигівська, керівник гуртка «Літературна творчість»

Космічна Пилинка
У мене якесь дивне відчуття. Мені здалося, що я вже не людина, а щось дуже малесеньке за розмірами, невагоме. Навкруги було чути незрозумілі звуки, що линуть від маленьких істот, яких було незліченно багато. Я - Космічна Пилинка - разом із іншими кружляю у величезному вихрі. Ми всі з нетерпінням чекаємо, коли закрутить нас у цьому вихрі і ми легко і безтурботно полетимо через небесний простір у розкриті обійми Всесвіту. Ми у невагомості! Мене переповнюють різні відчуття, ніби я лежу на найм’якішій пуховій перині.

Стрімкіше закручується вихор, ми прискорюємося і я відчуваю себе птахом, який розправив крила і кружляє високо в небі. Світ такий безмежний і схожий на казкове мереживо, що виграє чарівними барвами…

Я гублюся в безкрайньому просторі… Та зовсім скоро мене закрутить в іншому потоці з мільйонами інших, таких як я Пилинок. Я зможу знову пережити такі ж або подібні відчуття.
Данило Котяй, учень 6-А класу




Сонце
Закривши очі, я відчула, що щось змінилося. Я не відчула власних рук і ніг, вони кудись зникли. Мені захотілося швидше встати. Відразу з’явилося відчуття, що я піднімаюся в небо, ніби повітряна кулька, все вище і вище. Стало моторошно, оскільки я боюся страшенно висоти. Я переборола власний страх і відрила очі. Внизу ходять люди, граються діти, кудись мчать автомобілі….

Я - Сонце. У мене виникло відчуття тепла, щоб передати його іншим я стала кидати на землю більше сонячних променів. Чим більше віддавала я свого тепла, тим не потрібнішою людям здавалася, бо всі вони чомусь ховалися від мене у розлогих кронах дерев. Я вирішила, що теж можу сховатися за хмари, що наближалася до мене. Раптом дмухнув сильний вітер, хмари самі закрили мене і заплакали проливним дощем. Крізь щілини я бачила, як люди ховаються від дощу.

Раптом все стихло: і дощ, і вітер. Хмари розвіялися. Я знову засяяла, кидаючи своє проміння на мокру землю. Діти вийшли на вулицю

і почали бавитися у теплих калюжах. Я відчула себе потрібною і намагалася зігріти всіх своїм

промінням. Все навкруги ожило. Я відчула неймовірну легкість.

Я довго спостерігала за дітьми з висоти. Та відчуття стомленості й слабкості заставило спуститися за обрій, щоб відпочити.


Анастасія Вигівська, учениця 5-Б класу



Полярна Зірка
В цей момент я відчула себе Полярною Зіркою. Велетенським, розжареним небесним тілом. Поруч зі мною безліч таких зірок. Одні світять яскравіше, інші - тьмяніше. Я найближче до Землі. Мене можна помітити темної ночі неозброєним оком, бо я частинка сузір’я Малої Ведмедиці. Люди полюбляють тихого безхмарного вечора милуватися нами. З цікавість розглядають, вишукують сузір’я, Чумацький Шлях… і весь час мріють всіх нас порахувати або встигнути загадати бажання….

Серед людей побутує повір’я, що збуваються бажання, які загадані разом із падаючою зіркою. Вогняна цяточка прокреслила небо та й погасла. "Зірка впала", - говорять ті, кому це пощастило побачити. Але знайте, що зірки не падають.

Це маленькі камінці, пилинки, які носяться в космічному просторі з великою швидкістю, притягуються Землею, влітають в атмосферу та згорають! Цей короткий спалах і бачать люди. Ці маленькі небесні гості, які згоряють десь дуже високо над Землею, називаються метеоритами. А   буває, що на небі спалахують десятки метеоритів, це - так званий,

"зоряний дощ".  Зоряні дощі - явище надзвичайне. Можна все життя прожити і їх не побачити. А вогняні цяточки, що спалахують і гаснуть у темному серпневому небі - поодинокі "падаючі зорі".

Тільки пам'ятайте - це не зорі, ми ніколи не впадемо, бо міцно зв’язані у сузір’ї невидимою ниттю!
Анастасія Тесельська, учениця 5-А класу


Сонячний Зайчик

Я відчула себе тим самим Сонячним Зайчиком. Непосидючим і пустотливим. Народилася я на світанку, коли сонячні промені відбивалися у краплях ранкової роси. Я не одна, нас дуже багато. Ми, як маленькі діти, любимо грати в доганяли, скакати з місця на місце, ховатися, а потім раптом з’являтися там, де ніхто нас і не чекає. Весело бути Сонячним Зайчиком. Ніяких тобі заборон. Хочеш пустує у воді, хочеш скачеш у саду… Наша улюблена пора - літо. Влітку довгі дні, саме тоді можна награтися вдосталь.

Погода надворі найчастіше ясна, над головою розкидається безкрає синє небо. А земля усіяна барвистими вогниками літніх квітів - маків, дзвоників, конюшини, ромашки… це місце для наших пустощів.

В літа чудовий дзвінкий голос - це ми співаємо голосами птахів - маестро-соловейка, вранішнього жайворонка, веселих говірких горобців.

Зазвичай ми боїмося дощу, але влітку він теплий і лагідний. Можна разом із дітьми бігати по калюжах, або десь затаїтися у траві і спостерігати

за веселкою. Багато потрібно встигнути, поки сонце не починає котитися за обрій, бо скоро скінчиться день і невідомо скільки доведеться чекати на нове народження…


Альона Поліщук, учениця 5-В класу




Королева космосу
Мені здалося, що я Королева космосу. Величезний Всесвіт - мої володіння. Я, як справжня королева - прекрасна в своєму вбранні небесного кольору. Накинувши на плечі шаль, оздоблену зорями, нечутним кроком легко ступаю по землі.

Мене ніхто ніколи не побачить. Вночі можна побачити тільки край моєї накидки. Я люблю тишу і самотність. Люблю спостерігати, коли один за одним гаснуть вінка будинків, пустіють вулиці та двори. А одинокі ліхтарі освітлюють невеличкі острівки простору. Люблю шепіт трав і сюрчання коників у траві. І просто обожнюю мріяти.

Мрію про те, як замість космічного пилу у моїх володіннях з’являться буйні трави, зацвітуть квіти і розіллють свій аромат просторами Всесвіту. Про те, як мільйони коників хором засюркочуть у траві і їх буде чути далеко-далеко…

А поки навколо панує темрява, в небі спалахують міріади зірок, а солов’ї заливаються співом, я насолоджуюся своїм часом. Бо з першим промінням світла почне вицвітати мій одяг, потьмяніють зорі на накидці, стихне пісня солов’я і мине мій зоряний час.


Віка Мельнічук, учениця 5-В класу




Місяць
Мені раптом захотілося стати Місяцем, бо Місяць - це особлива окраса ночі. Ближче до півночі небо в одному місці світлішає, бліда заграва поступово розгоряється. Через кілька хвилин зринає повний місяць, на якому навіть із землі видно чудні малюнки, створені рельєфом його поверхні. Хтось бачить там обличчя людини, хтось диковинних тварин або ще щось інше.

Зі сходом місяця стає так світло, що легко можна розрізнити силуети будинків, дерев, можна розгледіти цілі вулиці. Увесь нічний світ постає перед нами, ніби вкритий сріблястою фарбою.

Особливо красивою є місячна доріжка на водоймах. Сам Місяць із рукава ллє світло на водну поверню. Золота смужка тягнеться від обрію у тому місці, над яким пливе місяць. Здається, самі хвилі приносять світло аж до самісіньких берегів . А навколо доріжки - спокійні та темні води.

Ніч заворожена місячним сяйвом, таємничою красою.



Каріна Мельничук, учениця 5-В класу

Незаселена планета
Я відчула себе маленькою цяточкою, яка летіла у космічну далечінь. Всюди було темно та холодно. Повз мене пролітали алмазні поля блукаючих комет, потоки метеоритів. І ось вдалині я помітила Сатурн, який переливався райдужними кільцями. Потім я побачила яскраву лінію - це були маленькі планети, які безмежним роєм крутилися навколо Сонця. Все було таке незнайоме, холодне. Аж раптом звідкись виринула величезна водяна куля із зеленуватими обрисами островів. Схоже, це - Земля, єдина планета, на якій є життя.

Стало зовсім самотньо і не зрозуміло: для чого існувати, якщо від тебе ніякої користі? Можливо, колись люди посадять свій космічний корабель на моїй поверхні, можливо, колись довідаються, що тут можна жити також. Можливо, пройде не одна сотня, а можливо, й тисяча років, та я згодна чекати, аби хоч хтось один навідався до мене.


Анастасія Сутиріна, учениця 5-Б класу


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка