Конкурс читців байок Б



Скачати 177.37 Kb.
Дата конвертації05.01.2018
Розмір177.37 Kb.
ТипПротокол

Матеріали підготувала



СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА САВЧЕНКО,

методист НМЦ громадянського виховання,

виховних технологій та позашкільної освіти

ІППО КМПУ ім. Б.Д,Грінченка


КОНКУРС НА КРАЩОГО ВИКОНАВЦЯ

БАЙОК Б.Д.ГРІНЧЕНКА
Орієнтовне Положення про шкільний конкурс на кращого виконавця байок Б.Д.Грінченка
Затверджено педагогічною радою

___________(назва закладу)_____



Протокол №________від_______
Положення

про шкільний конкурс на кращого виконавця байок Б.Д.Грінченка

1.Загальні положення

Шкільний конкурс на кращого виконавця байок Б.Д.Грінченка (далі - Конкурс) присвячується 145-річчю від дня народження Б.Д.Грінченка.


2. Мета конкурсу

Мета Конкурсу - популяризація творчої спадщини Б.Д.Грінченка, активізація виховної роботи серед учнів середніх класів, розвиток інтелектуального та творчого потенціалу школярів, підтримка талановитих учнів та творчої праці вчителів школи.



3. Завдання конкурсу:

  • розвиток духовності дітей,

  • пропаганда творчості письменника,

  • залучення дітей до сприйняття та осмислення постаті Б.Д.Грінченка, його літературної спадщини.

4. Організація та проведення конкурсу

4.1. Організатори конкурсу – педагогічний колектив ____(назва закладу)__ (або: вчителі української мови і літератури та учнівський актив літературного гуртка і под.). До участі в проведенні конкурсу залучаються батьківські комітети класів.

4.2. Конкурс проводиться в два етапи: перший (на рівні класу) та другий (загальношкільний). Термін проведення конкурсу – з ____________грудня по ____________грудня.

4.3. Учасники конкурсу – учні 6 – 7 класів. Для участі в конкурсі учні відповідного віку мають подати заявку не пізніше ________листопада.

4.4. Для проведення першого (на рівні класу) та другого (загальношкільного) етапів Конкурсу утворюються організаційні комітети та журі Конкурсу.

4.5. Склад оргкомітету та журі затверджується наказом директора ____(назва закладу__________ . До участі в роботі журі залучаються вчителі школи, члени батьківських комітетів, учні середніх і старших класів.

4.6. Кількість та склад переможців конкурсу визначає журі.

4.7. Хід конкурсу висвітлюється на веб-сайті _______(назва закладу)_______.


5. Критерії оцінки виступів конкурсантів:

  • створення сценічного образу;

  • рівень виконавської майстерності: техніка (дикція, жестикуляція, міміка) та культура виконання.


6. Нагородження переможців конкурсу

Переможці другого (шкільного) етапу Конкурсу нагороджуються грамотами ____(назва закладу)______та подарунками.

Директор __(назва закладу)___ (підпис)

ОРІЄНТОВНИЙ ТЕКСТ ДЛЯ ВЕДУЧИХ КОНКУРСУ
Звучить музика.

На сцені - двоє ведучих в українському вбранні.
Ведучий 1: Доброго дня, шановні друзі. Сьогодні ми зібралися на свято…
Ведучий 2: Отже, ми зустрілися не просто так, а з чудової нагоди…

Ведучий 1: (Здивовано розплющує очі). Якої ще нагоди?
Ведучий 2: Ти ж сам казав, що сьогодні має відбутися свято українського гумористичного слова. А до такого свята потрібно підготуватися…
Ведучий 1: …належним чином.
Ведучий 2: Саме так. Я й підготувався. Поглянь (показує за куліси) я все положив: пиріжки з вишнями, маком та капустою, варенички з сиром у сметані, картоплею та м’ясом, галушки, шкварочки до них…
Ведучий 1: По-перше, не положив, а розклав на столі, а по-друге, український гумор не має жодного стосунку до вареників, пиріжків, і взагалі будь-чого матеріально-приземленого. Гумор – ознака інтелекту, тобто розуму, а ще – спостережливості, доброзичливості до людей, хай навіть і не позбавлених недоліків і вад…
Ведучий 2: Так, у підручнику написано, що гумор – то легкий жарт, дотепна й доброзичлива критика…
Ведучий 1: Український гумор не припускає вульгарщини! Адже існує тисячолітній досвід української сміхової культури. Наш гумор – вияв схильності людини до кпину, жарту, дотепу.
Ведучий 2: Сьогодні ми будемо слухати твори лише одного письменника… (чеше потилицю, пригадати не може).
Ведучий 1: (Хитає головою, ніби соромить). Бориса Дмитровича Грінченка, видатного українського педагога, науковця, громадського діяча. А ще – він був чудовим письменником, створив чимало дитячих оповідань, гарних поезій і для дітей, і для дорослих, а крім того, дотепних байок. Тож оголошуємо початок конкурсу на кращого виконавця його байки.
Ведучий 2: (Ображено). Знаємо ми ваші конкурси… Зараз на сцену вийде підготовлений хлопчик чи дівчинка…
Ведучий 1: Звісно, конкурс вимагає старанної підготовки. Художнє читання – мистецтво, яке слід опанувати.
Ведучий 2: Добре, запрошуй хлопчика чи дівчинку.
Ведучий 1 оголошує виступ першого конкурсанта.
Виступ 1
Ведучий 2: Оце так молодець. Мені дуже сподобалось. А можна, я оголошу виступ наступного конкурсанта?
Ведучий 1: Поки що ні. Зараз ми представимо наше журі.
Ведучий 2: Це найгуманніше та найсправедливіше журі в світі…
Представлення журі
Ведучий 2: (нетерпляче). А тепер можна оголосити виступ наступного конкурсанта?
Ведучий 1: Будь ласка.
Ведучий 2: представляє конкурсанта.
Виступ 2
Ведучий 2: (Біжить чимдуж до мікрофона).

Наступним учасником…( Замовкає, бо до мікрофона підійшов Ведучий 1).


Ведучий 1: Може, цього разу дозволиш оголосити мені?
Ведучий 2: Прошу, прошу… Я лише публіку хотів підготувати до твого виходу. (Плескаючи в долоні, просить публіку підтримати його).

Ведучий 1 представляє наступного конкурсанта.
Виступ 3
Ведучий 1 (виходить першим до мікрофона, за ним повільно, звісивши голову, йде Ведучий 2). Що ж ти, друже, змушуєш нас чекати? Зараз твоя черга представляти наступного конкурсанта.
Ведучий 2: (зрадівши) Я зараз, швиденько. (Підходить до мікрофона та представляє наступного конкурсанта).
Виступ 4
(Після виступу ведучі підходять до мікрофона).
Ведучий 1: Гарний, надзвичайно гарний виступ.
Ведучий 2: (Досі сміється). Давненько я так не сміявся.
Ведучий 1: Смійся собі на здоров’я. Адже гуморце одна з характерних позитивних рис українського народу. Саме з гумором українці споконвіку сприймають будь-які несприятливі умови життя. А добрий гумор – це завжди гарний настрій і здоров’я.
Ведучий 2 представляє наступного конкурсанта.
Виступ 5
Ведучий 2: (регоче й кривиться). Ой, як почав боліти живіт!
Ведучий 1: Тепер ти відчуваєш на собі, яку силу має український гумор.
Ведучий 2: Неначе півдня на тренажерах займався. (Здивовано.) Жодних зусиль, та який ефект!
Ведучий 1: От і добре. Ти так професійно представив попереднього конкурсанта, що я пропоную тобі зробити це ще раз.
Ведучий 2: Я розумію, що з твого боку це шляхетний крок, але зараз твоя черга, тому я поступаюся тобі.
Ведучий 1: Ні, шановний друже, якщо я так вирішив, так тому й бути!
Ведучий 2: Добре, я теж вже усе вирішив, і тому запрошувати на сцену наступного виконавця буду знову я (Представлення конкурсанта).
Виступ 6
Ведучий 2: Чудовий, просто блискучий виступ.

Ведучий 1: На жаль, на сьогодні він був останнім...
Ведучий 2: Як останнім, а як же інші? Що ж ми будемо робити далі?
Ведучий 1: А далі ми надаємо слово нашому журі.
Журі підбиває підсумки та оголошує переможців
Ведучий 1: Шановне журі, ми дуже вдячні ….
Ведучий2: (Перебиває). Так, так, ми надзвичайно вдячні нашому вельмишановному журі за роботу. Вітаємо всіх переможців і щиро дякуємо всім конкурсантам за участь. Бажаємо всім здоров’я, успіхів та щоб почуття гумору не полишало вас ніколи.
Ведучий 1: (Розлючений). Колего, скільки можна мене перебивати?
Ведучий 2: Вже аніскільки, адже конкурс закінчився, а моє слово, як справжнього українця, має бути останнім. От і все. До нових зустрічей!

БАЙКИ Б.Д.ГРІНЧЕНКА


ПТАШИНА РАДА
Колись Птахи зібралися в громаду,

Щоб дати лихові пораду:

І звір, і люди нищать їх —

Як жити серед лих таких?

Балакали чимало,

Усяке там по-своєму казало.

Той каже: вороги лихі,

Той каже: ми недбалі,

А дехто: це святі послали

Нам за гріхи

Таку покуту з неба,—

Дак їй коритись треба.

Аж Кібець молодий з гурта:

«Ні, братчики,— озвавсь,— тут сторія не та!

Якби ми всі гуртом стояли,

Один би одного обороняли,

Тоді було 6 не страшно ворогів

І найдрібнішій тій Пташинці,

А то ідуть—куди який схотів,

І ворог їсть нас поодинці.

Замість щоб боронить гуртом своє життя,

Ми гриземося без пуття.

Покайтесь, братчики, та схаменіться,—

Гуртом усі давайте биться!»

«Се правда!.. Правда!.. Так!..»—

Зняла громада крик до неба.

«Авжеж!— промовив Грак.—

Єднаться, а не гризтись треба,

А в нас щоденная гризня:

Раз бачив сам я серед дня.

Як Кібець Солов'я в садочку...»

«Що Солов'я?»— тут Кібець аж скипів.

«Та що? Піймав, та й з'їв

Десь у куточку!..»

«Я — з'їв? Я світ і правду вам

Тут зараз показав, дурним Птахам,

А ви й брехати ще на мене!..

Так на ж тобі, опудало мерзенне!..»

І Кібець за Грака вчепивсь,

Граки ж за того стали сміло,

Шуляк за Кібця оступивсь,

А там ще й інші встряли в діло —

І ґвалт, галас, крик!.. Ще мить—

В повітря пір'я вже летить,

І почалась чубійка.

Безглуздая пташина бійка...



*

Даремне говорить про згоду,

Коли нема ладу серед народу.

1892 р.
СОРОКА
Покинувши ліси свої,

Сорока в город полетіла.

Там по садках тинялася без діла,

Довгенько по гаях не бачено її...

Всі думали: пропала Білобока,—

Аж ось — сусіль!—вернулася Сорока!

Вернулася і зараз крик такий

Вона зняла, що ліс озвавсь луною:

«Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій!

Послухайте! До вас я з новиною!»

От стрепенувся ліс, летять пташки,

Летять великі птиці,

Орли і Соколи, Зозулі і Шпаки,

Тихенькі Солов'ї і гомінкі Синиці.

Злетілися, посіли на гіллі —

А що то скаже їм та городянська штука?

«Послухайте мене, великі і малі! —

Озвалася вона. — Є в мене вам наука.

Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні?

Самі все лісові пісні

Співаєте, як і співали!

Покиньте їх! Не ті часи настали:

Тепер путящий спів

Не тут, серед гаїв,—

Ні, тут дурні патяки,—

А в городі — отам співаки!..

Отам пісні... Навчилась їх і я...

Вже годі слухать Солов'я,

Послухайте мене,— співання ж бо яке!..

Скреке!.. скреке!.. скреке!..»


*

Вона ще довго скреготіла,

А далі Шпак на те загомонів:

«Та ну бо вже! Не буде діла!

Ми цей од тебе чули спів,

А іншого, як ти не вміла,

То й город не навчив.

Була ти й будеш скреготуха,—

Чого ж ти нам дратуєш вуха

Та бешкет робиш на ввесь гай?

Хай кожен так собі співає.

Як хто зуміє і здолає,—

Усяким співам волю дай,

То й буде в нас співучий край!..»



1889 р.
ВОВКИ ТА ВІВЦІ
«Навіщо нам ворогувати? —

Казали до Овець Вовки.—

Віддавна проміж нас ладу не знати,

Незгода, сварки та спірки,

А з чого почалось, то сором і казати!

Усе тут постає з Собак:

Вони нам не дають погодитись ніяк,

Бо тільки ми підійдем до отари,

Щоб по-сусідському одвідать Овечок,

Не маючи лихих думок,—

Вони вже й починають свари...

Всі кинуться на нас, кусають, рвуть

І геть женуть.

Вас бачивши у спілці з ворогами,—

Розсердимось і ми, і вже війна між нами.

Ви цих лихих Собак од себе проженіть,

Без їх ми в згоді будем жить.

Не займем з вас ані єдину,

А навпаки —

Ми всі, лицарськії Вовки,

Вас боронити будем до загину».

Слова були масні —

Їм Вівці віри поняли, дурні:

Вовків пустили,

Покинувши Собак;

Та лиха й наробили,

Бо їх усіх Вовки пожерли в смак.
*

Ну, Вівці то дурні, а люди розум мають,—

Чого ж і в іх, куди не подивись,

То скрізь

За друзів Вовчиків приймають?

1892 р.

ВОВКИ
Як на світі нові думки запанували,

То навіть і туди вже завітали,

Де бачить їх ніхто не сподівавсь,

Де тільки птах в гіллі ховавсь,

Звірі у пущах диких вили;

Сказати просто: в темний ліс

Наш час нові думки заніс,

От ті думки серед звірів зустріли

Найперш Вовків.

Загомонів наш ліс, загомонів!

Зібралися Вовки, мовляв, на чорну раду,

Промови сиплються, і ллються, і течуть:

«Давно вже треба лиху дать пораду.

На іншу треба вийти путь!

Гріхів ми силу наробили:

Овець покірних все гнітили,

З їх м'яса і крові жили,—

Тепер часи покут прийшли.

Щоб не гнівити більше неба,—

За все те їм оддячить треба:

Ми будем працювать для їх.

Покинем вовчі поривання,

Живе хай згода і братання

Серед звірів усіх!..»

Як врадили, то так вони й зробили:

Вживати на обід Овець заборонили


*

І сповістити їх постановили.

Що ожили братерство і любов

І воля давня знов!

От з лісу зараз всі майнули...

Біжать швиденько навпростець

Насеред степу до Овець.

А Вівці тільки гугот їх почули

І тільки уздріли Вовків,—

Як дременуть до пастухів!

Аж куряву зняли густую.

Невдячність бачивши такую,

Обурились Вовки, і лютий гнів

Всю вовчу зграю обхопив:

«Дак он вони як заплатили

За все, що ми для їх робили!

Немає правди в їх серцях,—

Дознають хай її у нас в зубах!

А годі бавитись словами!

Держи, хапай, лови!

Всіх, не жаліючи, катуй і рви!..»
Ех, Вовчики! Зостались ви Вовками!..

1887 р.
ГОРОБЦІ ТА КІТ
Два горобці зерна не поділили.

Не так те й зернятко було

(Вони вже добре попоїли),

Та проміж їх давно велося зло,

Того ні один поступитись

Зерниною тією не хотів:


Зчинили спірку, далі й битись,—

Летить угору пір'я з Горобців!


Кричать: «Ізгинь ти, враже!»

А ситий Кіт уздрів, та й каже:

«Панове,—каже,— Горобці!

Навіщо сварки в вас оці?


Я помирю, я вам суддею буду,—

Стривайте лиш!»— І він до Горобців

Підбігти вже хотів.

Та від такого суду

Ті вгору пурх на хлів,
Та й кажуть звідтіля до його:

«Покинемо і зерно ми

Та і помиримось сами,

Як брать суддю такого:

Біда тим Горобцям,

Що віддають себе на суд Котам»


*

Щоб не терпіти муки,—

Не забуваймо й ми ції науки.

1892 р.
ЖАБИ
Рід жаб'ячий надумався прохати

У Перуна собі в болото короля,—

Перун послав їм Журавля.

Почав король королювати,—

Струснулися річки, озера, болота:

Підданців той король живцем глита —

Не можна їм з болота й визирати:

Жалю король не зна.

Безщасні знов до Перуна:

«Помилуй, господи! Не дай нас у наругу!

Візьми цього катюгу,

Дай іншого!..» — І він їм дав Ужа,

Товстючого, із доброго гужа.

От, думають, добро придбали!

Тепер так буде рай!

«Гляди ж, нас не глитай!»—

Підданці забажали.

«Чому?—сказав король.—Самі ж мене прохали!»

«Який там враг Ужа просив!..

Хіба король на те, щоб нас він їв?»

«А коли так, то буду вас за те глитати,

Що не хотіли ви мене прохати».


*

Чи Журавель, чи Вуж — біда одна:

Було б не турбувати й спершу Перуна.

1890 р.

ЗВІРІ Й ПТАХИ
Орел, пташиний цар, умер, не кинув сина.

І журиться уся пташиная країна:

Орла нема,

А ворог насува, ліси вже одніма.

Журились, думали, а далі що робити?

Нум Лева за Царя просити!

Радіють всі Птахи, що оборона є,

Бо Лев, могутній цар, не дасть їх на поталу,

Всім суд він праведний дає,—

То й житимуть собі потроху та помалу.

Живуть... І Лев прислав до їх

Звірячу раду радувати,

Щоб дужче край новий єднати.

Та як Птахів з'єднаєш голосних?

Вони по-своєму співають.

Звірі ж звірячий голос мають.

Всі знають, води, і степи, й ліси,

Про ті звірячі голоси,

Що мова то найліпша в світі,

Її найлегше зрозуміти,

А той пташиний спів

Ніхто б не зрозумів...

Хто ж співом може говорити ?

Та там самі попсовані слова,

Що їх ніхто і в світі не вжива!

Та навіть і з історії це знати...

Щоб спів не міг перешкоджати

Єднатись двом краям,—

Ознаймити лісам, степам, полям,

Щоб Птаство кинуло співати!

Геть скасувати спів!

І до Птахів

Послать Звірів,

Щоб їх учити

Ревти чи вити.

І почалось!.. Швидкії Соколи,

Ревти повинні, як Воли,

Малий же Соловейко

Хай нявкає любенько,

Зозуля рохка, як Свиня,

Про Качку мова у Коня,

По-вовчому хай виє Горобейко,

І навіть та премудрая Сова

Хай по-ослячому співа!..

Що ж сталося з науки?

Чи вивчили Птахів Звірюки?

Атож! З науки сльози й сміх,

Роздратували тільки всіх,

Бо це ж товкти у ступі воду —

Змагатись одмінить природу.



1888 р.
ЗВІРЯЧА РАДА
У лісі зібрано колись на раду

Усю звірячую громаду,

Та ще й — на диво всім звірам —

До ради звелено прибути

Не то Ведмедям, Лисам та Вовкам

(Їх завсігди там добре чути),

Але і Вівцям, і Волам,

І навіть побігайчикам маленьким —

Зайцям сіреньким.

Зійшлись і радить почали:

Лев промовля, потакують Осли,

Хвостом виляє Лис цареві до вподоби,

Мовчать із Вівцями Воляки-хлібороби,

І скоса дивляться на їх Вовки.

Усе як треба! Та на лихо,

На ноги й на язик прудкі,

Зайці не всиділи там тихо:

«Ми слова просим!»—крик зняли.

Вовки ззирнулись з Ведмедями,

А деякі то клацнули й зубами,

Одначе голос їм дали.

«Панове! Нашій лісовій громаді

Давно вже стали на заваді

Великі помилки оці,—

Так почали казать Зайці.—

І перша та, що ми не всі тут рівні...

В наш час такі порядки дивні...

Ми просим рівності!..»

— «Мовчіть»— Ревнув на їх

Якийсь Ведмідь. Рід заячий затих

І затрусився з переляку.

Сміється Лис: «А що, утерли маку?

Дурні, дурні! Забули, що до слів

Ще треба кігтів та зубів!..»



1891 р.
ЇЖАК ТА ДУБ
Кубло у Дуба між корінням звивши,

В йому їжак давненько жив;

Працюючи щодня, щоб не сидіть не ївши,

Він вгору мало і глядів,

Бо вгору ніколи сягати

Тому, хто мусить плазувати;

Коли ж глядів, то понад ним

Рясне гілля шатром таким густим,

Широким простяглось.

Що вище там було,— їжак не знав,

Та й знати не бажав,

Бо нащо те йому здалося?

Помалу жив він, як жилося...

Раз хмари уночі все небо облягли,

Вітри великі заревли,

І гримнула громова сила,

Блиснули блискавки ясні.

Дуб застогнав із бурею в борні...

І чув їжак, як вся земля тремтіла,

Як буря Дуб ламала, била,

Як він податись не хотів

І як одразу затремтів

Аж до найглибших корінців,—

І гуготом важким струснулася долина,

Як він упав...

Всю ніч налякана звірина,

Їжак трусився у норі...

І вже як сонце занялось вгорі,

Він визирнув. Навкруг була руїна:

Могутній Дуб лежав,

В гіллі останнє билось тріпотіння.

Стирчало вирване з землі коріння,—

Він умирав.

Простягтися, усю заліг долину...

«Чи ба?—сказав, дивуючись, Їжак.—

Яку великую звалило деревину!

Що він такий — не думав я ніяк!

Здавалося, що він не вищий од гілляк...»


*

Так думаєм і ми про велетнів своїх:

Не помічаємо високості у них,

Аж поки, борючись за нас же з ворогами,

Який з борців поляже тих,—

Тоді побачимо, хто був між нами!..



1892 р.
ЛИСИЦЯ ТА ПІВЕНЬ
Лисиця Півника у курнику вхопила

І вже хотіла задавить.

«Помилуй, тіточко, Лисичко мила!—

Сердешний той кричить,

Затрепетавшись з ляку.—

Завіщо ж се мене, як розбишаку?

Яке я зло вчинив?

Здається, на мені нема гріхів».

«Що? Що?—Лисиця Півневі.— Нема?

А кукурікати щоночі.

Людям не даючи стулити очі,—

То се дарма?»

«Та я ж звіщаю їм світання,—

Говорить Півень,— їм добро роблю!

Хто ж їх покличе до вставання,

Як я на сідалі засплю?»

«Ат, говори!—відмовила Лисиця.—

То саме й добре, як їм спиться.

За це тебе я саме й з'їм!..»—

І більш не розмовляла з ним.


*

Еге, такі Лисички все б бажали,

Щоб люди довше спали,—

Хижацтву здобич ніч дає,

Та горе їм, що сонце є.

1892 р.
ОСЛИ НА ПАРНАСІ
ЗА КРИЛОВИМ
Як вигнано із Греції богів,

То на людей їх землі всі побрали,

Комусь тоді й Парнас подарували,

Так господар новий став пасти там Ослів.

Осли ж ті десь чували,

Що музи тут давніше пробували,

І кажуть: «Вже ж не дурно нас

Узято на Парнас;

Це, мабуть, музи вже понабридали,

І всім кортить, щоб ми співали».

«Гаразд!—рече один.—Це штука не

тяжка!


Наука тут така:

Нітрохи не лякайся

Та вигукнуть змагайся!

Ану, панове, підсобіть!

Я заведу, а ви за мною втніть!

І голосніш од дев'ятьох сестер музику

Ми зчиним на ввесь світ велику —

Хай знають І Ослів!

А щоб нас хто не збив,

Буває, з пантелику,

То буде так нехай у нас:

Хто по-ослячому не вміє,

Tо той іти до нас не сміє,

Того не приймем на Парнас!»

Вхвалили всі Осли Ослову

Розумну мову

Та як утнули — світе мій!—

Вони й ревли, вони й кавчали,—

Аж вуха люди затикали, —

Хто тільки чув,— тікав мерщій!..

І довго ж так вони співали?

Та ні! Не стерпівши співців,

Хазяїн їх загнав з Парнасу в хлів.
*

Є й в нас такі... їм треба пам'ятати,

Що можуть їх у хлів загнати.

1835 р.
СЛОНИ ТА ОСЛИ
Лев добирав собі державну раду.

Кого ж покликати в таку громаду?

«Найрозумнішії звірі — Слони,

Дак хай же в раді і сидять вони!»

Слонів зігнали юрму превелику

З лісів і чагарів усіх,

Та все їх не стає до ліку,

Не повна рада з їх.

«Щоб був той лік!—Лев гримає сердитий.—

Вся сила в тім — не можна се змінити!

Коли нема Слонів,

То приточить до їх Ослів!

Хай буде їх і половина,—

За те статутові не зробиться відміна!

А що Осли дурні,

То це й ба дуже:—

Слони розумні дуже,—

Від їх навчаться й сірі вухані!»

Зробилось. Почала порядкувати рада,

Та з ради сталася завада,

Бо хоч малий був лад у левовій землі,

А то не стало і такого:

Що, як робить,— ніхто не зна нічого,

Великі і малі —

Всі збились з пантелику.

Лев бачить помилку свою велику,

Та й заходивсь прогонити Ослів;

Та тим не пособив.

Бо від дурних — розумні подуріли:

З Ослами і Слони ввесь розум погубили.



1892 р.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка