Концептуальні й поетикальні зрушення у метажанрі апокаліптики в українській літературі кін



Скачати 47.63 Kb.
Дата конвертації24.05.2018
Розмір47.63 Kb.

Концептуальні й поетикальні зрушення у метажанрі апокаліптики в українській літературі КІН. 20 – ПОЧ. 21 СТ .

Доп. - Ставнича О.М., викладач

В основі метажанру апокаліптики (апокаліптичної літератури) лежить есхатологічний мотив. Поява в українській літературі з кінця 80-х рр. 20 ст. значної кількості творів-апокаліптик обумовлена соціополітичними змінами і соціотехногенною катастрофою (аварією на ЧАЕС), що породила потужний струмінь катастрофізму та кінецьсвітніх настроїв у мистецтві. Сучасне творення есхатологічних міфів зумовлене популярністю мотивів «кінця світу» у масовій літературі й культурі (комерціалізоване використання відтрагедійного катарсистичного ефекту, можливість маніпуляції емоціями співчуття, страху, виопуклення героїчного чину) і традиційним звертанням письменників до апокаліптичної тематики у кризові, перехідні періоди для посилення смислової глибини художнього твору.

Питанням причин і художніх виявів есхатологічних мотивів у сучасній літературі приділяли увагу Г. Мережинська, Т. Гундорова, О. Турган, Т. Гребенюк та ін. Однак питання динаміки метажанру апокаліптики в українській літературі є нерозглянутим, тому метою дослідження є порівняльний аналіз трансформацій поетикальних і концептуальних особливостей творів апокаліптичної літератури, що відбулися протягом останнього двадцятиліття.

Апокаліптична література — це специфічний метажанр, в якому кінець світу є тематичною або смисловою домінантою, а модусами його втілення є міфологеми (всесвітнього потопу, пришестя Месії, Страшного Суду), символи і окремі міфізовані нарації (мотив виродження нації, альтернативні варіанти історії). Усталені риси цього метажанру: алегоричність, анонімність авторства (або позиція автора-речника від імені загалу), трактування сучасної історії як неминучого регресивного шляху до світової катастрофи, наявність моральних настанов, пов’язаних зі Страшним Судом; лінійне сприйняття історії і глобальний катастрофізм [О. Харлан].

Твори апокаліптичної літератури кін. 20 – поч. 21 ст. умовно можна поділити на «апокаліптики», які семантично об’єднані концептом апокаліптичності (соціоекологічна тематика: «Вибух» С. Йовенко, «Сім» Б. Олійника, «Чорнобильська мадонна» І. Драча, «Чорнобиль» Ю. Щербака, «Марія з полином у кінці століття» В. Яворівського; філософський вимір: «Кіт з потонулого будинку» Г. Пагутяк; фантастичний аспект: «Імператор повені» В. Єшкілева, «Культ» Л. Дереша та ін.), і «постапокаліптики», у яких проблематика подана через фокус концепту постапокаліптичності («Храм на болоті» Г. Тарасюк, «Одні» А. Гарасима, «Очамимря» О. Ірванця, «Шовкова трава» і «Гіркуватий запах вічності» Г. Паламарчук). Концепт апокаліптичності — поняття, що містить в собі, з одного боку, міфологему-інваріант кінця світу, його смислові й сюжетні варіації, лінійне розуміння часу, включає в себе поняття гріха, відплати, а з іншого — передає виключну експресію й динаміку екзистенційного жаху перед «ніщо», надає трансцендентної глибини соціальним виявам трагедії. Концепт постапокаліптичності формується, насамперед, стереотипними уявленнями про те, що це «час після кінця усіх часів» (актуалізується циклічне трактування часу), повне і радикальне оновлення світу. Саме тому в релігійній традиції постaпокаліптичний часопростір часто накладається на міфологему повернутого раю, а на іншому смисловому рівні цей концепт містить уявлення про справедливе воздаяння (кару / нагороду). На відміну від концепту апокаліптичності, він має внутрішню перспективу й елемент катарсистичності, позаяк завжди виступає компонентом майбутнього часу. Хронологічний аналіз творів апокаліптиків та постапокаліптиків вказує на поступову зміну їхнього концептуального наповнення (есхатологічне → космологічне) та часової перспективи (лінеарна, незворотня → циклічна, оновлювана).

Названі твори-апокаліптики позначені такими спільними поетикальними рисами: висока емоційна наснаженість оповіді / розповіді; домінування фактажу над осмисленням (окрім «Кіт з потонулого будинку» Г. Пагутяк); алегоричне використання есхатологічно забарвленої образності (біблійної або фольклорної); орнаментальність містичних елементів, що має на меті поглиблення етичного переживання (акцентування морально-етичного аспекту); міфізація через «остаточну істинність» вислову, його постульовану смислову вичерпність; трансформація біблійних образів (Богоматері, Сина, Хреста) і концептів (святості, милосердя) з метою відображення дегуманізації соціуму; публіцистичність, плакатність; гіперболізація; гостропроблемні риторичні питання; звернення до концепту гріха (опосередкований категоріями совісті / безсовісності, брехні, безіменності зла у позарелігійному / квазірелігійному трактуванні); фіксація відчуття «розколотого часу»; усвідомлення частковості рецепції. На ідейно-тематичному рівні твори-апокаліптики характеризуються наступним: у художньому фокусі знаходиться дослідження причин; мають типовий набір провідних мотивів і тем (планетарність катастрофи; загроза фізичного виродження; ціна трагедії; відповідальність людини перед планетою, нащадками; мотив звинувачення людства); показ руйнування або перевертання естетичної й етичної систем цінностей; популістські мотиви; емоційний і смисловий стрижень творів — катастрофа (момент Апокаліпсису), при цьому сама подія фігурує як рефлексія (С. Йовенко, І. Драч, Б. Олійник, Г. Пагутяк), або як фактологічний детальний опис (Ю. Щербак, В. Яворівський та ін.); історича пам’ять фігурує латентно або міфізовано-вибірково; важливими є профетичні вислови і пов’язаний із ними мотив виродження нації і людства.

Спільними рисами творів апокаліптиків і постапокаліптиків є нонфінальність [О. Турган], розрахована на співтворчість реципієнта, дидактичний елемент, а також використання фантастичного хронотопу і збереження внутрішньожанрової мозаїчності. У сфері поетики відбуваються такі модифікації: сюрреалістичні візії оновленого світу змінюють підкреслюваний «реалізм» творів-апокаліптик; виникає індивідуально забарвлена філософічність як внутрішня властивість творів; поширеним є використання контрастного паралелізму у зображенні часу «до» і «після»; відсутність гіпертрофованих емоцій, натомість поглиблюється осмислення; алегоризація змінюється символізацією; продуктивне використання сюжетних і стилістичних деформацій у темпорально-просторових моделях; драматичність або трагедійність пафосу творів. На смисловому рівні це: акцентування міфічного детермінаційного зв’язку між індивідом і всесвітом; зміна есхатології космогонією; планетарні масштаби катастрофи увиразнено через призму національного, яке виступає більш значущим; значної міфізації зазнає національна історія; увиразнюється перевага індивідуально-екзистентного виміру над загальноонтологічним; актуалізується концепт християнського всепрощення; значною мірою секуляризоване трактування апокаліпсису заміщується в творах-постапокаліптиках глибоко релігійною інтерпретацією; поглиблюються мотиви національного очищення й каяття; відбувається спроба відновлення системи цінностей шляхом переоцінки змісту взаємодії людини і світу. Твори-постапокаліптики не просто констатують кризу стосунків людини і природи, людини і всесвіту, не лише жахають наслідками їхнього онтологічного конфлікту, а й прагнуть показати пошук шляхів до Гармонії і Космічного порядку.



В цілому, зрушення у метажанрі апокаліптики відображують позитивну динаміку змісту і стану суспільної свідомості від кризового «апокаліптичного» до конструктивного пошукового мислення.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка