Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»



Сторінка1/20
Дата конвертації15.12.2018
Розмір3.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Володимир Войнович

Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2015
© В. Войнович, 2014

© DepositPhotos.com / orcearo, Sandralise, обкладинка, 2015

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015
ISBN 978-966-14-8471-8 (RTF)


Електронна версія створена за виданням:
Войнович В.

В65 Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа : роман / Володимир Войнович ; пер. з рос. М. Каменюка. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 320 с.

ISBN 978-966-14-8327-8
Третя частина пригод славетного солдата Чонкіна! Наївний герой найсмішнішої сатири на радянську дійсність знов тішить читачів своїми карколомними авантюрами! Несподівано для себе Чонкін потрапляє в перебіжчики та опиняється у Штатах, де згодом стає добрим фермером. Та навіть у фермерів життя спокійним не буває! Особливо якщо це — Чонкін…

УДК 821.161.2

ББК 84.4РОС
Перекладено за виданням:

Войнович В. Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина. Книга 3. Перемещенное лицо : роман / Владимир Войнович. — М. : Эксмо, 2014. — 320 с.


Переклад з російської Михайла Каменюка
Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов




Передмова

Мені здається, я заслужив місце в книзі рекордів. Цей роман писався без одного року півстоліття. У 1958-му задуманий, у 2007-му закінчений. Задуманий спочатку був як епічний, розтягнутий у часі твір. Звідсіля й назва «Життя і незвичайні пригоди». Мене весь час дивувало, чому, читаючи книгу в тому вигляді, в якому вона була, жодна людина не запитає: «Пригоди-то є, а де ж життя?» Життя в перших двох книгах було всього-на-всього літо і початок осені 1941 року.

Із самого початку, задумавши роман, я творив його здебільш подумки, міркував про різні повороти сюжету, комічні ситуації, переповідав їх своїм друзям і цим удовольнявся. Записувати не квапився, вважаючи, що часу попереду чимало. Його й справді випало предостатньо, але не весь він виявився придатним для спокійного творення. Мені видається, що писати щось епічне можна лише в епічному стані духу, а він у мене з кінця шістдесятих років і принаймні до середини вісімдесятих був не таким. Ядерна супердержава оголосила мені війну, намагаючись зупинити, як то кажуть, моє перо. Коли у Спілці письменників мене навчали уму-розуму, письменник Георгій Березко нервово просторікував: «Войнович, перестаньте писати вашого жахливого Чонкіна». У КДБ мене наполегливо просили про те саме, навівши вагоміші аргументи у вигляді отруєних сигарет.

Мене не ув’язнили, але створили умови, придатні більше до творення не епічного полотна, а відкритих листів, то гнівних, то їдючих, якими я раз по раз одбивався від супротивника, що нападав на мене з переважаючими силами. Я не залишав своїх спроб продовження головної справи, але, роздратований постійними уколами і укусами своїх ворогів, весь час збивався на фейлетонний стиль, на спроби карикатурно зобразити Брежнєва чи Андропова, хоча ці люди як характери і прототипи можливих художніх образів ніякого інтересу не викликали. Вони заслуговують саме на карикатури і нічого більше, але ж роман-то я задумав не карикатурний.

До речі, я означив колись жанр твору як роман-анекдот, з чого різні критики зробили різноманітні висновки, але це означення було просто хитринкою, натяком, що річ, мовляв, несерйозна і нічого до неї особливо прискіпуватися.

Покинувши СРСР, а потім повернувшись до нього звільненим від постійного тиску, якому мене піддавали упродовж багатьох років, я багато разів намагався знову повернутись до перерваної праці, списав декілька пачок паперу і майже все написане викинув. Нічого в мене не виходило. І сюжет складався вимучений, і фрази затерті, що мене страшенно мучило і дивувало. Я думав, як же це так, адже ще недавно було ж у мені щось таке, що привертало увагу читацької публіки. І все ж таки, продовжуючи свої зусилля, я знову і знову з тупою впертістю штовхав свій камінь угору.

Деякі читачі переконували мене, що «Чонкін» і так хороший і можна його й не продовжувати, але я, написавши перші дві книги, відчував, що не маю права померти, не закінчивши третю. Мій стан можна було порівняти зі станом жінки, яка, виносивши трійню, породила лише двох, а третій зостався в ній на невизначений час.

Був момент, коли мені раптом зовсім надокучило «искусство ставить слово после слова» (Б. Ахмадуліна), і я взагалі кинув писати, помінявши перо (вірніше, комп’ютер) на пензель. Сорок років я чи добре, чи кепсько, але писав щось практично щодня. Ніколи мені не бракувало сюжетів і образів, а тут мовби одрізало. Ні образів, ні сюжетів. Поточне щоденне буття не породжує потреби хоч якось його відобразити. Рука не тягнеться до пера, перо до паперу, і комп’ютер припав пилом. Згодом я повернувся в літературу тільки частково: писав публіцистику і мемуари. Вони також, до речі, давалися з труднощами. А вже пробуючи сотворити хоча б невеличке оповідання, я взагалі відчував повну безпорадність початківця. Наче ніколи нічого не писав.

Зрештою я вирішив, що, мабуть, усе, криниця вичерпана і нічого тарабанити відром по висохлому дну. І з думкою про закінчення «Чонкіна» також пора попрощатися.

Вищі сили виявилися до мене поблажливими і дозволили дожити до моменту, коли я з радістю зрозумів, що присуд, винесений мною мені самому, виявився передчасним.

Тут я дозволю собі відволіктись на лірику і повідомити читачеві деякі подробиці свого особистого життя. Будучи прихильником шлюбу на все життя, я усе ж донедавна був одружений двічі. З першою дружиною через вісім років розлучився, з другою прожив сорок років до її останнього подиху. Так вийшло, що перша книга «Чонкіна» була написана при одній дружині, друга — при другій. Їхня присутність у моєму житті так чи інакше впливала на цю роботу, яка в докінченому вигляді часом сильно ускладнювала життя моє і моїх дружин, котрі розділяли зі мною усі наслідки моїх задумів і вчинків. Тому я вирішив, що правильно зроблю, якщо присвячу, хоча б заднім числом, першу книгу пам’яті Валентини, а другу — Ірини.

Ірина помирала довго і важко. А коли все закінчилося, я відчув повне спустошення, апатію і став просто чахнути. Тобто якось жив, щось робив, писав щось в’яле, але не отримував від цього та й від самого свого існування жодного задоволення. Мене повернула до життя Світлана, котра теж певний час перед цим втратила найближчу людину. Будучи істотою жертовною, вона звикла завжди про когось турбуватися і, втративши предмет головної турботи, знаходилася в подібному до мого стані. Мені здається, ми обоє вчасно знайшли один одного.

Світлана оточила мене таким фізичним і духовним комфортом, що мені нічого не зоставалося, як повстати з попелу. Я зрозумів, що знову жадаю жити, писати і, що цікаво, навіть можу це робити. Там, у криниці, виявляється, щось все-таки накопичилося. Я стер пилюку з комп’ютера і завзято застукав по клавішах, відчуваючи незвичайне, давно забуте натхнення. На сімдесят п’ятому році життя я працював, як у молодості. Плутав день із ніччю, кваплячись за героями, які, як і раніше, самі себе творили. Можу сказати з упевненістю, що без Світлани цього б не сталося. Тому третю книгу я по справедливості і з любов’ю присвячую їй.

Частина перша

Удова полковника

1

Присвоєння Івану Кузьмичу Дринову чергового генеральського звання і звання Героя Радянського Союзу, звичайно, привернуло до себе увагу радянських журналістів. Тим паче, що сталося це на початку війни, коли Червона армія на усіх фронтах відступала і генералів частіше розстрілювали, аніж нагороджували. А тут генерала обласкала влада, і ходили чутки, що особисто товариш Сталін пив із ним ледь не на брудершафт. Звісно ж, журналісти ринули до генерала зівсібіч, але наймоторнішим виявився, як завжди, кореспондент «Правди» Олександр Криницький, який уже писав про подвиги Дринова. Будучи особисто знайомим із генералом і представляючи головну партійну газету, він першим з-між інших добився у Дринова повторного прийому. Прийом відбувся в підмосковному санаторії, куди генерала послали для короткого відпочинку і відновлення сил.

Криницький знайшов генерала, коли той прогулювався килимовими доріжками першого поверху в смугастій піжамі з пригвинченою до неї Золотою Зіркою. Вони прилаштувалися в холі під фікусом. Криницький дістав із польової сумки блокнот, а Дринов із кишені — коробку цигарок «Північна Пальміра». Відповідаючи на запитання журналіста, він сказав, що, хоча йому і вдалося провести блискучу військову операцію, не варто забувати, що подібні удачі трапляються у генералів лише тоді, коли відважно воюють керовані ними солдати. Тут до слова згадав він про Чонкіна і детально розповів Криницькому про подвиг цього бійця. Про те, як той, захищаючи літака, котрий здійснив вимушену посадку, геройськи бився з цілим полком, але тепер вже, з яким саме полком, уточняти не став.

Оскільки учасники бесіди добряче хильнули, розповідь генерала Криницький запам’ятав неточно, а блокнота свого по дорозі в редакцію загубив. Намагаючись відновити розповідь Дринова, він згадав, що Чонкін охороняв літака, на якому сам начебто і прилетів. Тому Криницький вирішив, що Чонкін був льотчиком. Далі брак матеріалу він доповнив польотом своєї журналістської фантазії, яка його ніколи не підводила. Це, здається, саме він сотворив міф про двадцять вісім героїв-панфіловців, що увійшов до підручників історії як незаперечний факт подвигу, при якому він сам начебто був присутнім. Цих героїв, які начебто вступили в нерівний бій з німецькими танками і загинули біля роз’їзду Дубосєково, він придумав і приписав міфічному комісару Клочкову міфічну фразу, яку також, зрозуміло, видумав і якою пишався до самої смерті: «Відступати нікуди, позаду Москва!» Та й не тільки пишався, але кожного, хто сумнівався в повній чи хоча б частковій достовірності легенди, піддавав у пресі такій різкій критиці, що на долю невіри випадали великі випробування.

Ось і про подвиг льотчика Чонкіна Криницький скапарив нариса, якого в редакції визнали кращим матеріалом тижня, а потім і місяця і вивісили на спеціальній дошці. Криницький цілий місяць ходив надзвичайно вдоволений собою, гордо випнувши груди й живіт. А втім, ні, не місяць, він завжди ходив, гордо випнувши все, що міг, тому що через місяць виявилося, що на заздрість колегам-журналістам він знову написав кращого нариса про те, чого не бачив. Газета з нарисом про Чонкіна розійшлася по всій країні і могла б одразу дійти до Долговського району, але не дійшла, тому що район був ще окупований німцями, які читали в основному не газету «Правда», а «Фьолькішер беобахтер».

2

Одним із ретельних читачів «Фьолькішер беобахтер» був військовий комендант міста Долгова оберштурмфюрер СС пан Хорст Шлегель. Зараз він сидів у своєму кабінеті, колишньому кабінеті колишнього секретаря райкому ВКП(б), геройськи загиблого Андрія Ревкіна. У кабінеті зі зміною влади нічого принципово не змінилося: той же двотумбовий, покритий зеленим сукном канцелярський стіл господаря, той же довгий стіл, приставлений до головного літерою «Т», для засідань бюро райкому, а тепер невідь для чого. Зміна торкнулася лише портретів. Раніше за спиною секретаря висіли портрети Леніна і Сталіна, а тепер за спиною коменданта — портрет Гітлера. А від Леніна і Сталіна зосталися лишень дві нецвілих плями.

У момент, що його описуємо, комендант був зайнятий тим, що, насвистуючи відому німецьку пісню «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten» на слова єврейського поета Гейне, укладав посилку дружині Сабіні з міста Інгольштадт. Таким чином він вирішив нарешті відповісти на її численні і дурнуваті прохання надіслати їй шовкові панчохи, мережані панталони і французькі парфуми, тому що їй начебто зовсім ні в чому ходити до церкви чи в театр. Він їй у відповідь спершу написав, що до церкви і навіть у театр не обов’язково ходити в білизні з мереживом, він дуже сподівається, що їй під спідницю ніхто не зазирає ні в театрі, ні навіть на сповіді, а якщо хтось десь і зазирає, то він нічим цьому сприяти не тільки не хоче, але й не може, бо тут того, чого вона просить, просто нема. Сабіна зауваження відносно можливих підглядачів під її спідницю пропустила мимо вух, але висловила подив: невже там, де він служить, немає жінок, а якщо є, то в чому вони відвідують церкви і театри? Хорсту вона навела за приклад їхнього колишнього сусіда миловара Йохана Целлера, котрий своїй Барбель регулярно надсилає і нижню білизну, і верхню одіж, і косметику. «Shatz (скарбе мій), — відповідав їй злостиво Шлегель, — наскільки мені відомо, мій друг Йохан служить у Парижі, а я в цей момент знаходжусь у маленькому російському містечку, якого навіть на карті не знайдеш. Повір мені, між цим містечком і Парижем є велика різниця, і асортимент тутешніх товарів не зовсім співпадає з тим, що можна знайти у французьких бутиках».

Оскільки вона пояснення його ігнорувала і ті ж прохання повторяла в кожному листі, він вирішив її провчити і за порадою своєї помічниці фрау Каталіни фон Хайс зібрав-таки посилку, в яку поклав те, що носили тутешні жінки: трикотажні рейтузи з резинками попід коліна, шерстяні носки, ватні штани, ватну тілогрійку, пояснив письмово, що це типовий гардероб тутешніх дам, і до всього додав флакончик тройного одеколону. Він пакував свої подарунки в картонну посилочну коробку, коли це в двері зазирнула щойно згадана Каталіна фон Хайс. Кожен, кому доводилося зустрічатися із капітаном Милягою і зостатися живим, упізнав би в цій густо нафарбованій блондинці колишню секретаршу начальника НКВС Капітоліну Горячеву. Тепер колишня Капітоліна існувала під своїм справжнім прізвищем, а може, також під придуманим, деякі шпигуни так часто міняють свої імена та прізвища, що іноді й самі не пам’ятають, як саме колись назвали їх мама з татусем. Під своїм чи фальшивим прізвищем, але трудилась ця жінка (а може, й не жінкою вона була?) на благо Великого рейху (чи на когось іще) в тому ж кабінеті німецького Там Де Слід, справлялась з тією ж приблизно посадою (для виду, звичайно, шпигуни завжди те, що видно усім, роблять буцімто, насправді ж маючи цілком інші цілі). Час від часу виконувала вона й позаслужбові обов’язки, ті ж, що й при капітанові Милязі. Це дає нам право припускати, що, напевне, була вона все ж таки жінкою, бо якби ні, Миляга, чи Шлегель, чи хоча б один із них вже до цього докопався б. Коротше кажучи, Каталіна фон Хайс (так уже її називатимемо) зазирнула до кабінету свого наче б начальника і повідомила йому, що якийсь місцевий селекціонер шукає із ним зустрічі.

— Хто? — перепитав Шлегель.

— Тутешній божевільний, — сказала Каталіна. — Дуже потішний тип.

— Ну, гаразд, нехай зайде.

Шлегель забрав зі столу коробку, сів у крісло і зробив вигляд, що пише щось виключно важливе.

Двері відчинилися, і до кабінету, кланяючись від порогу, увійшов у супроводі Каталіни дивовижний чоловік у брезентовому плащі поверх ватника, в полотняних штанях у смужечку, заправлених у високі ялові чоботи з саморобними галошами, склеєними з автомобільної гуми. Через плече висіла у нього польова зношена сумка, а в лівій руці він тримав широкополого солом’яного капелюха.

Наблизившись до комендантового столу, відвідувач усміхнувся і проказав:

— Здоров’я бажаю, гутен таг, пане коменданте, дозвольте представитись: Гладишев Кузьма Матвійович, селекціонер-самородок.

Каталіна чудово знала російську мову (не згірш за капітана Милягу), а німецька взагалі була для неї рідною, але слову «самородок» у німецькій мові підходящого еквівалента вона не знайшла і переклала його як зельбстгеборене — той, що сам себе народив.

— Як це — сам себе народив? — здивувався оберштурмфюрер. — Навіть Ісуса Христа жінка народила, а цей що — з яйця вилупився, чи як?

Каталіна засміялася і переклала запитання гостю.

Той із гідністю відповів, що сам себе не вилуплював ні з чого, але, не маючи достатньої освіти, досяг обширу знань особистою працею і талантом, у чомусь випередив навіть найосвіченіших академіків і вивів овочевий гібрид, яким бажає нагодувати німецьку армію.

Звісно, комендант поцікавився, що це за гібрид. Гладишев поклав капелюха на сусідній стілець, похапцем відкрив польову сумку, витяг звідтіля декілька газетних вирізок із присвяченими йому статтями, дописами й фотографіями і виклав на стіл перед комендантом.

Каталіна запропонувала перекласти тексти, але комендант сказав: «Не потрібно», — і зупинив погляд на одній із фотографій, де Гладишев був зображений з пучком гібрида, поглянув на самого Гладишева, перезирнувся з помічницею.

— Про вас так багато писали радянські газети. Ви більшовик?

— Ні в якому разі! — Гладишев перепудився й притис руку до серця. — Навпаки. Я рішучий супротивник радянського ладу, за що многократ переслідувався…

Шлегель склав руки на грудях й відкинувся у кріслі.

— Цікаво! Скажіть йому, що всі росіяни, яких я тут стрічаю, твердять, що переслідувалися комуністами. І як його переслідували? Заарештовували? Саджали до в’язниці? Катували? Заганяли під нігті голки?

Фрау фон Хайс переклала.

Гладишев признав, що таких неприємностей йому, дякувати Богові, вдалося уникнути. Але радянська влада не визнавала його наукових досягнень і не давала йому можливості виростити створений ним гібрид, названий ним ШДОНАС, себто Шлях до націонал-соціалізму.

— Якби германські власті дали мені достатньо землі під мій гібрид, я міг би задовольнити повністю всю німецьку армію. — Затиснуши капелюха між коліньми, Гладишев широко розкинув руки, наче прагнув обняти всіх, кого готовий був нагодувати. — Ви уявляєте, пане офіцер, з кожної площі ми могли б знімати подвійний урожай картоплі і томатів водночас!

— Гаразд, — сказав оберштурмфюрер через перекладачку, — ми вашу пропозицію, можливо, розглянемо пізніше, коли закінчимо цю війну. Ще маєте мені щось сказати?

— Ще? — Гладишев затнувся, не знаючи, як викласти гіпотезу, яка комусь може видатися неймовірною. Звісно, із жодним радянським чиновником він подібними міркуваннями поділитися не міг. Але перед ним був представник іншої, розвинутішої цивілізації. У нього має бути ширший погляд на речі.

— Розумієте… як би це вам сказати… це звучить, ви скажете, дико… і я б із вами погодився… але я особисто був свідком перетворення коня в людину.

— Коня в людину? — перепитала Каталіна.

— Припускаю, що ви мені не повірите, — одповів Гладишев, — але в мене є навіть письмове свідчення. Ось… — він попорпався в сумці і виклав, одночасно розгладжуючи, шмат паперу, на якому була написана круглим напівдитячим почерком одна фраза.

— Що це? — бридливо поглянув на папірець комендант.

— Тут написано, — переклала фрау фон Хайс, — «Якщо загину, прошу вважати мене комуністом».

— Що це значить? — не зрозумів комендант. — Кого вважати? Вас?

— Що ви! — вислухавши переклад, заусміхався Гладишев. — Звісно, не мене. Я в партію ніколи заяв не подавав. Це Ося…

— Ося? — перепитав Шлегель, показавши, що й він непогано розмовляє російською. — На мою думку, Ося — це єврейське ім’я. Чи не так, фрау фон Хайс?

— Єврейське? — злякався Гладишев. І заусміхався: — Ні, це не єврей. Ося, Осоавіахім, він не єврей, він мерин, себто кінь, але, як би то сказати, кастрований.

— Єврей, пане учений, — спохмурнів Шлегель, — поняття расове. Єврей, хоч і кастрований, хоч і обрізаний чи вихрещений, для нас усе одно зостається євреєм і має бути виданий німецькій владі.

— Тим паче, — додала колишня Капітоліна, — якщо хоче бути комуністом.

— Він не хоче, — засмикався і поквапом залепетав Гладишев. — Він не хотів. Але його застрелили якраз тоді, коли він в результаті упертої праці перетворився…

— У єврея? — перепитав оберштурмфюрер.

— Ні, у жодному разі, — рішуче заперечив Гладишев. — Він перетворився просто в людину.

— Що значить просто в людину? — засперечався есесівець. — Яке ж це просто, якщо він ще не перетворився, а вже просить вважати себе комуністом?

— Ну, це він з дурної голови, — спробував пояснити Кузьма Матвійович. — З дурної голови і по невігластву, тим паче що виріс у радянському колгоспі і, самі розумієте, мав відсталі погляди. Але якщо в принципі германське командування проявить зацікавленість…

— Ні, — рішуче сказав оберштурмфюрер. — Німецьке командування до цього інтересу не має. Хоча нам, — сказав він і підняв догори вказівний палець, — цікавішим був би зворотній процес перетворення людини в коня. А тим часом слухайте, пане, той, що сам себе породив, ідіть ви собі додому і якщо дійсно хочете сприяти інтересам націонал-соціалізму, то розпочніть із виявлення євреїв і комуністів, що ховаються у вас.

— Слухаюсь! — підкорився Гладишев і попрямував до виходу, але біля дверей усе-таки зупинився. — Даруйте, пане офіцер, а як же все-таки відносно мого гібрида?

— Ми про нього поговоримо наступного разу, — пообіцяв оберштурмфюрер. — А зараз у мене до вас запитання. Це, вибачте, що у вас на ногах? Я маю на увазі не чоботи, а те, що на них.

— Це? — Гладишев поглянув на свої ноги, стенув плечима, не розуміючи, чим його взувачка могла зацікавити такого важливого представника великої Німеччини. — Це так, гумові вироби.

— Щось ніби калоші? — спробував уточнити есесівець.

— Можна сказати, що й так.

— Це радянські калоші, — усміхнулася колишня Капітоліна. — Якщо я вірно пам’ятаю, росіяни їх називають чуні, гандони, гімнодави і ЧТЗ. ЧТЗ, — пояснила вона Шлегелю, — це Челябінський тракторний завод.

— Вельми цікаво, — сказав Шлегель. — І вони дійсно не пропускають вологу?

— Ніколи, — запевнив Гладишев. — Дуже якісний товар.

— Правда? — Шлегель вийшов з-за столу, обійшов довкола Гладишева, помацав чуні ногою. — Послухайте, пане учений, а чи не продасте ви мені ці ваші ось…

— Мої ці ось? — розгубився Гладишев. — Вони вам потрібні? — Він стрепенувся. — О, якщо потрібні, то звісно. — І він став здирати чуні, наступаючи носком однієї ноги на п’ятку другої. — Я із задоволенням подарую вам. На знак величезної поваги.

— Дарувати не потрібно, — остудив його Шлегель. — Ви маєте знати, що німецький офіцер хабарів не бере. Я заплачу вам за ваш тракторний завод двад… себто п’ятнадцять окупаційних марок.

Після того як Гладишев пішов, Шлегель долучив придбаний щойно товар до того, що вже було укладено в посилку, і додав супровідну записку дружині з поясненням, що це взуття місцеві дами взувають, коли ходять у театри, кабаре та інші звеселювальні заклади.

3

На оправдання Кузьми Матвійовича Гладишева варто сказати, що він зовсім не був переконаним супротивником радянської влади, як і не був свідомим прибічником націонал-соціалізму. Але він, подібно до багатьох учених, хотів би стояти осторонь політики, вважав найголовнішою справою життя втілення своїх наукових досліджень, а з чиєю допомогою це буде зроблено, йому було байдуже…

Незважаючи ні на що, він своїм візитом у Долгов був задоволений. Йому здалося, що він зумів здобути прихильність німецького коменданта. Звичайно, здобув, раз комендант вступив із ним у комерційні стосунки і дав йому зустрічне завдання, яке, повернувшись у село, Гладишев узявся негайно виконувати. Він вирвав із загального зошита два листки і на одному з них написав: «Список євреїв села Красне», і на другому: «Список комуністів села Красне». У список комуністів він вніс лише одне прізвище — колишнього парторга Кіліна, якого, втім, на той час в селі не було, а під другим незаповненим списком Кузьма Матвійович написав: «На жаль, на даний момент євреї в селі Красне не проживають».

4

Хоча гладишевському гібриду німці також ходу не дали, але завзяття його ними було помічене, і невдовзі Кузьму Матвійовича викликали до оберштурмфюрера Шлегеля і запитали, чи не бажає він стати старостою села Красне. Пропозицію він прийняв, тому що з молодості мріяв обійняти керівну посаду, але за радянської влади йому подібного не пропонували.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка