Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка8/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   44

І ясними очима на небо не згляне. Кругом взирає, Тяжко вздихає: «Голово моя козацькая! Бували ми у землях турецьких, У вірах бусурменських;

А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибати,

Дев'ятий день хліба в устах не маю,

На безвідді, на безхліб'ї погибаю!»

Тут тес промовляв... не чорна хмара налітала,

Не буйнії вітри війнули,

Як душа козацька-молодсцька з тілом розлучалась.

Тоді сиві зозулі налітали,

У головах сідали, жалібно кували,

І як рідні сестри оплакали;

Тоді вовки-сіроманці набіїали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головках сідали,

З лоба чорні очі видирали,

Біле тіло од жовтої кості одривали,

Жовту кість попід зеленими яворами розношали,

І комишами укривали.

І жалібненько квилили-проквиляли:

То ж вони козацькії похорони одправляли»7'.

Про інші лиха запорізького краю: сарану, найрізноманітніших комах, особли­во комарів, ґедзів і мошву, цих «крилатих шпильок запорізьких ковбань», про зимові завірюхи дають детальні й досить цікаві описи сучасники-очевидці —

7Г' Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 106—133.


інженер Боплан і барон Тотт. «Незліченна кількість її (сарани) на Україні,— пише Боплан,— нагадує мені кару, послану господом на Єгипет за фараона. Я бачив, як ця кара мучила Україну кілька років підряд, особливо 1645 й 1646 років. Сарана летить не тисячами, не мільйонами, а хмарами, займаючи про­стір завдовжки в п'ять чи шість миль і завширшки у дві чи три милі. Принесена майже щороку на Україну з Татарії, Черкесії, Бесси й Мінгрелії східним або південно-східним вітром, вона пожирає хліб ще на корені й траву на луках; де лише промчать чи зупиняться на відпочинок її хмари, там за дві години не за­лишається й стебелинки, і дорожнеча на харчові продукти буває жахлива. Не­

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю



щастя зростають утриста, коли сарана не пропадає до настання осені... Для визначення кількості сарани бракує слів: вона цілком заповнює повітря й за­криває денне світло. Політ її найкраще порівняти з лапатим снігом, який ві­хола сипле на всі боки. Коли вона сяде, то вкриває ціле поле, й чути лише шум, з яким вона пожирає рослини; оголивши поле за годину чи дві, хмара здіймаєть­ся й летить далі за вітром. У цей час зникає сонячне світло й небо вкривається мовби грозовими хмарами. В червні 1646 року я на два тижні мусив затрима­тися у нещодавно збудованому Новограді, де заклав фортецю. Побачивши там силу-силенну сарани, я не стямився від подиву. Гадина (!) вивелася в околицях Новограда навесні і ще не вміла добре літати, але вкривала землю й наповнюва­ла повітря так, що я не міг обідати у своїй кімнаті без свічок. Будинки, стайні, навіть хліви й підвали були забиті нею. Щоб вигнати цю незвану гостю з кім­нати, я палив порох, курив сіркою, але все було марно: тільки-но відчинялися двері, як незліченна кількість комах вилітала й залітала водночас. На вулиці вони кидалися в обличчя, сідали на ніс, щоки, брови, навіть падали в рот, якщо хтось хотів сказати слово. Це ще невелика незручність, якщо порівняти її з кло­потами під час обіду: розрізаючи м'ясо на тарілці, ви мимоволі давите сарану, й ледь відкриваєте рота, щоб проковтнути шматок, тієї ж миті мусите випльовува­ти гадину, що влетіла. Найдосвідченіші люди були доведені до відчаю несказан­ною безліччю сарани: треба самому бути очевидцем, щоб судити про цю кару. Спустошивши за два тижні околиці Новограда й набравшись сили для польоту, сарана рушила за вітром у інші місця. Я бачив її нічліг: купи комах вкривали дорогу шаром в чотири дюйми, так що наші коні зупинялися і лише під сильни­ми ударами нагая пересували ноги; піднявши вуха й форкаючи, вони пере­ступали з великим страхом. Гадина, роздавлена колесами возів і кінськими ко­питами, нестерпно смерділа, цей запах досить шкідливий для голови; я був змушений весь час тримати біля носа хустину, змочену оцтом. Свині жадібно пожирають сарану й від'їдаються досить швидко; але ніхто не вживає їх у їжу, єдино з відрази до гадини, яка завдає такої великої шкоди. Сарана живе не більше шести з половиною місяців, але виводиться і наступного року: жовтень зупиняє її політ; тоді кожна комаха викопує хвостом яму й, поклавши у неї до 300 яєць, закопує їх ногами; після цього вмирає. Ні дощ під час відкладення яєць, ні міцні зимові морози не знищують зародків: навесні, в середині квітня, коли сонячні промені нагрівають землю, сарана вилуплюється з яєць і роз­повзається, але не пізніше, як за шість тижнів здобуває здатність літати; а до того часу відходить недалеко від місця свого народження. Міцніючи на силі, вона летить за вітром; постійний північно-західний вітер заганяє її у Чорне мо­ре, а інші вітри розносять цю кару по Україні... Ось що помітив я під час три­валого перебування на Україні про цю комаху. Завтовшки вона буває з палець, а довжиною від трьох до чотирьох дюймів» .

Майже в таких самих тонах зображає степи ногайських татар, а разом з ними й степи запорізьких козаків і автор записок про турків і татар барон де Тотт. «Ці комахи,— каже він,— налітають хмарами на рівнини ногайські, сі­дають на поля, особливо засіяні просом, і спустошують їх в одну мить. При появі хмар сарани денне світло меркне, і хмари її заступають сонце. Інколи землеробам-ногаям вдається проганяти її криком і стуком, але частіше вона сідає на полях і вкриває їх шаром завтовшки від шести до семи дюймів. Тоді шум її польоту змінюється шумом, котрий вона зчиняє, пожираючи рослини, й котрий можна порівняти зі звуком від падіння граду; але град не завдає такої шкоди, як сарана. Навіть вогонь не може так спустошити поля: там, де відпо­чивала сарана, не лишається й сліду життя»77.

У 1748 й 1749 рр. для винищення в українських степах сарани було вжито таких самих заходів, яких вживали проти морової язви. «Колишні малоро­сійські полки були всі виведені в поле, й самі полковники й старшини, вико-

76 Боплан Г. Описание Козацька запона 77 Mémoires du baron de

Украйни. C. 85—89. для захисту від комарів Tott. P. 11.

Креслення, кінець XIX ст.


7* Замечания, до Малой 79 Боплан Г. Описание Ук- * Гангрена, заражения России относящиеся. С. 44, райны. С. 84. кров!.

45 *• Гншш нариви, болячки.

ристовуючи й інших обивателів, винищували сарану, або закопуючи її в рови, або спалюючи, або мітлами б'ючи. Одним словом, винищенням сарани займа­лися всі начальники й жителі, і це вважалося найпершою справою»7*.

Крім сарани, немалих клопотів завдавали жителям України, а особливо Запоріжжя, мошкара й комарі. «Береги дніпровські,— говорить Боплан,— примітні незліченною кількістю мошкари; вранці літають звичайні, нешкідли­ві мухи; опівдні з'являються великі, завбільшки з дюйм, нападають на коней і кусають до крові; але найболючіші й найдошкульніші комарі й мошкара з'являються увечері: через них неможливо спати інакше, як під козацькою запоною, тобто в невеликому наметі, якщо тільки не захочеш мати розпухлого обличчя. Я можу ручатися за це, оскільки був навчений на власному досвіді: пухлина з мого обличчя зійшла лише за три дні, а повіки так набрякли, що я ледь міг дивитися; на мене страшно було глянути... Щоб позбутися дошкуль­них комарів і мошкари, є один засіб — проганяти їх димом; для цього потріб­но підтримувати постійний вогонь»7"'.

Головним розплідником комарів і мошкари були дніпровські плавні й чис­ленні острови з непрохідним очеретом, болотяними травами й густими лісами; у відкриті степи вони долітали лише в тому випадку, коли вітер дув від Дніпра в одну з чотирьох сторін світу запорізьких вольностей: якщо він тягнув на за­хід, вони летіли в той бік і т. д. А в самих плавнях, особливо у Великому Лузі, їх була така сила, що нерідко вони буквально заїдали телят і навіть корів, рогата худоба, потрапивши в плавні, завжди ходила там облита кров'ю і рятувалася лише у воді чи в димі біля розкладених пастухами багать. Звичайний час появи комарів у плавнях Дніпра — середина квітня; кінець — 6 серпня, на Спаса, або 15, на Пречисту, щодо цього придніпровські жителі склали наступний чотири­вірш:

Прийшов Спас, пропав комариний бас;

А як прийде Пречиста, візьме комара нечиста.

Як прийде Спас, увірветься комариний бас,

А в Пречисту як заграють, то й цимбали поховають.

З багатьох кліматичних незручностей запорізького краю не останнє місце займав і страшний холод у зимовий час. Щодо цього у Боплана є кілька рядків, що досить яскраво змальовують тяжке становище людини, захопленої взимку у відкритому степу України сильним морозом; ще більшою мірою ці слова мож­на сказати про запорізький край; у цьому краю, не захищеному ні горами, ні лісами, на цій безмежній рівнині особливо сильно відчувалися й літня спека, й зимовий холод.

«Хоч Україна,— пише Боплан,— лежить на однаковій широті з Норман­дією, але холод у ній суворіший, і з певного часу не лише жителі, особливо військові люди, але й коні та інша в'ючна худоба не в змозі переносити нестерп­ний холод. Щасливий той, хто рятується від смерті, відморозивши паль­ці, вуха, ніс, щоки чи інші частини тіла. У кінцівках природне тепло зни­кає часом раптово, зароджується антонів вогонь * і вони відпадають. Людина з гарячою кров'ю хоча й не може раптово відморозити кінцівок, але від холоду на них з'являються вереди **, такі ж нестерпні й болючі, як і від венеричної хвороби. Це доводить, що холод на Україні згубний не менш від вогню. Вереди спочатку бувають із горошину, але за кілька днів, а часом і годин, збільшуються і вкривають усю кінцівку, яка потім відпадає. Двоє з моїх знайомих позбулися таким чином найчутливішого органа.

Звичайно холод охоплює людину раптово і з такою силою, що без засте­режних заходів неможливо уникнути смерті. Люди замерзають двояким чином: одні скоро — їхню смерть можна навіть назвати спокійною, бо вони вмирають під час сну, без тривалих страждань. Хто вирушить у дорогу на коні чи на возі,

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

але без застережних заходів, погано вдягнеться, та ще не зможе перенести жор­стокого морозу, той спочатку відморожує кінці рук і ніг, тоді непомітно самі кін­цівки, й помаленьку впадає в забуття, схоже на одубіння; у цей час сильна дрі­мота хилить його на сон. Якщо вам дадуть заснути, ви заснете, але вже ніколи не прокинетеся; якщо ж зберете всі свої сили й проженете сон, або супутники розбудять вас, ваше життя врятоване. Мені також траплялося стояти на по­розі смерті: я засипав від холоду, але мої слуги, фізично міцні й звичні до хо­лоду, кілька разів розбуркували мене від сну. Інші вмирають не так швидко, але смерть їхня важча й болісніша. Людська природа не в змозі винести тих страждань, які доводять нещасних майже до божевілля. Такої смерті не мо­жуть уникнути навіть фізично найміцніші люди. Холод проникає у нирки й охоплює поперек; вершники відморожують під панцирем живіт, особливо ки­шечник і шлунок. Тому мученик відчуває невтолимий голод. Прийнявши на­віть найлегшу їжу, наприклад бульйон, він негайно вивергає її з жахливим болем і нестерпними кольками, безперестанку стогне й скаржиться, що його нутрощі роздираються. Полишаю вченим лікарям досліджувати причину таких жахливих страждань; я лише зауважу, що деякі допитливі українці, бажаючи дізнатися, чому ця хвороба така болюча, розтинали трупи й знаходили більшу частину кишок почорнілими, обпаленими й мовби склеєними. Це впевнило їх, що такі хвороби невиліковні, й що хворий безперервно кричить і стогне вдень і вночі, оскільки у відморожених нутрощах з'являється антонів вогонь: за­тяжна й болісна смерть його неминуча. 1646 року, коли польська армія вступи­ла у московські кордони, щоб перешкодити поверненню татар і звільнити полонених ними жителів, жорстокий холод змусив нас згорнути табір. Ми втра­тили понад 2000 чоловік, багато з яких загинуло описаною нами болісною смертю, інші ж повернулися каліками. Холод не поминув навіть коней, хоча во­ни й міцніші за нас: під час походу їх загинуло понад 1000, в тому числі шестеро коней під кухнею генерал-лейтенанта Потоцького, який згодом став коронним гетьманом і краківським каштеляном. Холод захопив нас біля ріки Мерли, що впадає у Дніпро *. На Україні від нього захищаються лише тим, що закутують­ся в теплий одяг і запасаються різними речами, які оберігають від холоду. Що­до мене, то я, мандруючи в кареті чи на возі, клав на ноги для тепла собаку, за­кутував їх суконною ковдрою або вовчим хутром; лице ж, руки й ноги натирав винним спиртом, котрим змочував також панчохи, які висихали на ногах. Зав­дяки цим заходам я, з божою поміччю, уникнув описаних мною нещасть. Холод ще небезпечніший для того, хто не вживає гарячої їжі й питва, як це роблять українці, котрі три рази на день їдять своєрідну юшку з гарячого пива з маслом, перцем і хлібом, і цим оберігають свої нутрощі від холоду»80.

Так характеризують вольності запорізьких козаків різні письменники. Про клімат і температуру цього краю загалом можна сказати таке. Зима тут не­постійна й короткочасна: вона встановлюється лише у грудні й триває три мі­сяці — грудень, січень і лютий; морози звичайно бувають до 10, рідко сягають 20 й ще рідше ЗО градусів за Реомюром; сніги нерівномірні — то дуже глибокі, то зовсім мізерні, більшими вони бувають у балках, байраках і ярах, ніж на відкритих і рівних місцях; часті зимові віхоли, або так звані пурги й хуртечі, при нестримному північно-східному чи східному вітрі бувають причиною заги­белі людей і худоби; морози внаслідок відкритості місцевості відчуваються значно сильніше, ніж у захищених природою місцинах: 10-градусні холоди на Запоріжжі — те саме, що 20-градусні в Білорусії. Весна розпочинається з кінця березня або з початку квітня; весняних нічних приморозків у степу не буває. Траву звичайно косять наприкінці квітня, рідше на початку травня; фрукти, овочі й злаки достигають у липні й на початку серпня. Літні грози бу­вають дуже часто; в середині червня зникає нічна роса; весь липень, а особливо початок серпня часто минають зовсім без дощу, внаслідок чого степи втрачають всіляку привабливість і перетворюються на суху, випалену, голу й курну рів-

* Насправді р. Мерло впа- про (Словник гідронімів "" Боплан Г. Описание дає у Ворсклу, а та в Дні- України). Украины. С. 95—99.

нину. В середині серпня спека зростає настільки, що людина й худоба не витри­мують високої температури й невблаганного проміння пекучого південного сонця; середня температура літа в червні й липні від 15 до 20 градусів, у серп­ні — від 26 й вище за Реомюром: найвища температура до 45 й часом, хоча досить рідко, до 50 градусів. У північній окраїні й середній смузі температура звичайно буває дещо нижчою, ніж у східній, а особливо південній. Дощі бу­вають переважно хмарові й нерідко такі сильні, що зносять своїми потоками хліб, городину й навіть дрібну худобу та легкі будівлі, особливо в низовинних і глибоких місцях. З другої половини серпня знову починає сідати роса й пере­падають дощики, від чого степ поступово починає зеленіти й набуває ошат­ного й веселого вигляду. Осінь починається з кінця вересня, взагалі ж вере­сень і часом початок жовтня вважаються тут найприємнішою порою року. З кінця вересня тут часом починаються тумани, котрі періодично тривають во­сени, взимку й навесні. Ріки тут звичайно замерзають у листопаді й лишаються скованими кригою до березня. Північно-східні й східні вітри тут приносять хо­лод, спеку й посуху, південні й південно-західні — тепло, дощ і вологу. З усіх окраїн запорізьких вольностей м'якший і вологіший клімат властивий ближчим до моря й великих рік — Дніпра й Бугу.

Та якими б не були переваги чи недоліки краю, для запорізьких козаків він був обітованою країною, заповітною Палестиною, незважаючи на весь жах його пустельності, літньої спеки, зимового морозу, жахливого безводдя, згуб­ного вітру. І чим страшнішим видавався цей край іншим, тим привабливішим був він для запорізьких козаків. Багатьом уже сам Дніпро здавався страш­ним як через його дикість, так і через малодоступність. Таким диким і мало­доступним робили Дніпро як його затоки, гирла, річки, гілки, озера, болота, так і його численні острови, корчі, забори й пороги. За переказом Боплана, в кінці своєї течії Дніпро мав незліченну силу островів, вкритих такою густою травою, таким непролазним очеретом і такими непрохідними й густими дере­вами, що недосвідчені моряки здалека приймали височезні дерева ріки за щог­ли кораблів, що плавають по дніпровських водах, а всю безліч островів за один суцільний величезний острів. Коли якось турки, переслідуючи запорожців, про­никли на своїх галерах із Чорного моря до самої січової скарбниці, вони, під­нявшись вище гирла Дніпра, заблукали серед цілого архіпелагу островів і зов­сім загубилися, мов у нескінченному лабіринті з численними ходами й пере­ходами, у незліченних гілках і непролазних очеретах ріки; тоді запорожці, ки­нувшись на човнах поміж очерети й дерева, потопили кілька турецьких галер, знищили багато людей і так налякали своїх ворогів, що вони ніколи потім не піднімалися вище чотирьох чи п'яти миль угору від гирла Дніпра81. Поляки лише 1638 року вперше проникли у запорізькі хащі й ознайомилися з ними, вони надавали цьому знайомству надзвичайно важливого значення 82.

Та що значать ці острови й гілки проти дніпровських порогів? Хто не бачив порогів, хто не пробував переправлятися через них, той ніколи не зможе на­віть уявити собі всього постраху і всього жаху, котрим обдає Дніпро навіть найсміливішого плавця по ньому. При вигляді страшної безодні, що вирує у дніпровських порогах, кров холоне у жилах людини, уста самі стискаються, серце мимоволі перестає битися... Уже здалеку можна відчути близькість поро­гів із того страшного шуму й стогону води, котра, вливаючись у проміжки між каменями порогів, сильно шумує, люто кидається з каменя на камінь і мовби у відчаї намагається вирватися з цих лабетів, мовби намагається проковтнути все своєю течією, схопити, потягти й забрати все своєю нестримною і нищівною силою. Особливо страшними бувають пороги в той час, коли на Дніпрі схо­питься так звана смуга вітру. «З усіх вітрів, котрі є у міхах Еола, він — північ­но-східний — найбільш лютий, підступний і небезпечний. Як сила лихого ока, згубний його вплив; як чара випитої невдячності сушить груди його отруйний

81 Боплан Г. Описание Ук- 82 Кулиш П. //Отеч. Зап. Поездка в южную Россию. райньї. С. 26. 1864. С. 54, прим. 2. СПб, 1863. Т. 1. С. 87.

83 Афанасьев-Чужбинский А.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

подих»,— сказав один з еллінів про грецький вітер, і ці ж слова можна засто­сувати до раптового пориву вітру на Дніпрі. Цей порив викликає побоювання навіть безстрашних дніпровських лоцманів: вони відпливали від берега з бар­ками й плотами лише в найтихішу погоду, коли вода у Дніпрі стоїть мов дзер­кало й коли вона не ворухнеться жодним своїм струменем; але й серед такого затишшя нерідко й цілком несподівано зриваються смуги вітру, й тоді плав­цям залишається одна надія — на Бога . Ось Дніпро спокійний і тихий; у його водах, як у чистому кришталевому дзеркалі, відбивається ясне, синьо-го­лубе й безхмарне небо. Та цей спокій оманливий. Не мине і кількох годин, як Дніпро почорніє, над ним дико завиє поривчастий вітер, і вмить уся поверхня води зловісно зачорніє, швидко захвилюється й закипить білою перловою пі­ною. Найстрашнішим буває у таких випадках Дніпро в нічну пору!..

По всьому цьому, серед безконечних гирл Дніпра, серед його глибоких ли­манів, неозорих плавнів, незліченних забор, підводних корчів і диких порогів міг, не ризикуючи головою, вільно плавати лише досвідчений плавець. Серед його лісистих островів, грузьких боліт, серед невилазних і непроглядних очере­тів не загубитися міг лише той, хто до дрібниць вивчив Дніпро та його річкову долину. Але ця неприступність Дніпра, ця дикість місць, цей страх пустельного безлюддя і приваблювали низових молодців, запорізьких козаків, яких не ляка­ло ніщо й ніхто. Тут, за неприступними порогами, серед незліченних островів, непрохідних очеретів, дрімучих одвічних лісів, тут, у безплідних спекотних полях, у безводних і диких степах, тут молодці й знаходили собі надійний притулок і загальну колиску. «Січ — мати, а Великий Луг — батько!.. Степ та воля — козацька доля!..» Сюди не могла сягнути ні рука королівського чинов­ника, ні пана-узурпатора, ні влада коронного гетьмана, ні навіть грізні універса­ли грізних королів польських; тут молодцям байдужими були турки й татари, літня спека й зимовий холод, страшне безводдя і згубна посуха, дикий звір і степова пожежа.

«Ой полем, полем Килиїмським, Та шляхом битим Гордиїнським Ой там гуляв козак Голота.

Не боїться він ні огня, ні меча, ні третього болота».

Історія й топографія восьми запорізьких Січей


Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважа­ли центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони по­стійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Дока­зом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкри­вають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у то­му, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заво­дили своє селище '. Природно думати, що таким самим чином виникла Запо­різька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лі­совій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть нав­паки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штуч­них укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навко­ло якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» ма­ла подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лі­сом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в ро­зумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною 2. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управ­ління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво.

Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельмож­ним запорізьким Кошем». Це вже слово безсумнівно запозичене ззовні, а саме взяте у татар, як «козак», «отаман», «осавул», «чауш», «чабан». Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше «кхош», означало десять тисяч зведених докупи овечих отар *. «Для зручності виконання пастуших обов'язків,— заува-

1 Киевская Старина. 1888. 2 Записки одесского об- * Насправді овець, а не 23. № 11. С. 43—45. щества. Т. 6. С. 528. отар.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

жує щодо цього Хартахай,— татари часто використовували союзи. На чолі союзу стояла людина, яка мала свою власну отару і яка, крім того, прославилася як добрий розпорядник, що вдало примножує свою худобу. З такою людиною всі охоче вступають у союз. Цей союз має таку організацію. На чолі його стояв засновник, а членами вважалися вкладники. Десять з'єднаних отар, по 1000 овець у кожній, складають одну зведену під спільною назвою кхош. Оскільки 10 000 овець незручно годувати на одному-місці, то весь кхош ділився на малі отари по тисячі й менше овець. При кожній повній отарі було троє чоловік; вони відомі під назвою чабанів. Той, хто відзначався особливою моторністю, ставав безпосереднім начальником чабанів зведеної отари й отримував титул отамана. Головне управління усіма окремими отарами зосереджувалося в коші. Там живе начальник союзу й верховний правитель коша»'. Запорожець Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети: вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття, біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи '. Обидва ці пояснення погоджує професор Григор'єв. За його словами, «кіш означає всіляке тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку, кілька кибиток разом і цілий табір... Тому кошем називалася, як у татар, і головна квартира запорізького війська, що склада­лося з людей неосілих, готових завжди переноситися з місця на місце»''.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка