Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка7/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44

26 Екатеринославские гу­бернские ведомости. 1889. № 36; 1840. № 14.

27 Труды VI археологиче­ского съезда. К истории до­машних животных. С. 26— 28.

28 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 92; Записки одес­ского общества. Т. 6. С. 605; Список населенных мест. Херсонская губ. 1868. Т. 2. С. 37.

29 Устное повествование Н. Коржа. Одесса, 1842. С. 28; Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 122.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

товстими — адже їх ніхто не обтинає — і не дають коневі швидко скакати»30. У XVIII столітті безліч диких коней водилося у місцевостях по лівому боці ріки Інгулу 3|. Російський академік Самуїл Гмелін, котрий бачив їх у цей час, хоча й значно вище новоросійських степів, описує їх так: «Найбільші дикі коні величиною не можуть рівнятися з найменшими домашніми кіньми. Голова у них, порівняно з іншими частинами тіла, надзвичайно товста, вуха досить гострі й бувають такі завбільшки, як у домашніх коней, або завдовжки майже як у віслюка, й опущені донизу; грива досить коротка й кучерява; хвіст у деяких густий, у інших рідкий, але завжди коротший, ніж у свійських коней. Кольором вони схожі на мишей, і ця ознака характерна для всіх диких коней у цих місцях, хоча, зрештою, письменники згадують лише про білих і попелястих. Втім, ко­лір на животі у багатьох схожий на попелястий, а ноги, починаючи від коліна й до копита, чорні. Вовна на них досить довга й така густа, що на дотик більше нагадує хутро, ніж кінську вовну. Вони бігають із незбагненною швидкістю, принаймні удвоє швидше від доброго свійського коня. При найменшому шумі вони лякаються і втікають. Кожен табун має ватажка, жеребця, який іде по­переду, а інші йдуть слідом. Дикий жеребець дуже охочий до домашніх коби­лиць, і якщо йому вдається здійснити свій намір, то він, звичайно, не пропустить нагоди й поведе їх за собою, причому іноді може загризти свого суперника — свійського жеребця. Спіймані в тенета живі дикі коні бігають із великим зу­силлям і гинуть переважно через рік після втрати свободи»32.

У наш час люди, які бачили диких коней, додають до цього опису: «Ди­кі коні невеликі з себе, але досить товсті й дуже міцні, мишастої масті. Мій батько таки ловив їх, та що з того? Вони або втечуть, або здохнуть, бо не можуть жити в неволі,— по степу бігати — оце так. Ото, бувало, їде кобилою чоловік по шляху, а дикі коні пасуться. То відразу дикий жеребець збіжить на могилу й нюхає, чим той чоловік їде, кобилою чи конем. Як почує, що кобила, то пиши, чоловіче, пропало: поб'є голоблі, поламає воза й захопить із собою кобилку. І скільки-то по тій дорозі коліс, ободів, голобель та драбин від возів валялося — усе це шкода диких жеребців»33. Спійманий у 60-х роках у Ново-росії дикий кінь мав, за точним описом, зріст 1 аршин і 14 вершків; вовна мишаста, грива й хвіст чорні, густі; очі випуклі, великі, палаючі вогнем; по всій спині, від гриви до хвоста, чорна смуга; голова дещо збільшена, ніздрі розшире­ні; будова тіла й ноги міцні. «Він гордо поводиться і на свободі, і під сідлом, швидко біжить риссю в запрягові й прудко скаче галопом під сідлом; витрива­лий у їзді й слухняний у запрягу... не спадає з тіла ні на стайні, ні в табуні, завжди повний і округлий, бадьорий і грайливий»34. Востаннє табунець диких коней бачили 1866 року (чисельністю шість голів) у віковічній тирсі Херсон­ської губернії, у Заградівському степу князя Кочубея 35. У наш час дикі коні ще існують у Середній Азії

Із птахів у степах вольностей запорізьких козаків водилися: баби * «з таки­ми величезними шиями, що у своїх волах вони, мов у коші, тримали живу рибу й діставали її звідти собі на їжу»37; лебеді, гуси, качки, дрохви, стрепети, колпи-ці, баклани, журавлі, лелеки, чаплі, тетеруки, куріпки, коростілі, шпаки, голуби, орли, соколи, яструби, чайки, солов'ї, стрижі, галки, сороки, ворони, чижі, щог­ли, кулики, жайворонки, подорожники та інші простіші птахи; зі свійських пта­хів півнів було більше, ніж курей, бо півні своїм співом заміняли козакам го­динник 38.

Більшість згаданих звірів і птахів були предметом полювання для запорож­ців і певним джерелом приватних і військових прибутків.

10 Боплан Г. Описание Украины. С. 93. " Записки одесского об­щества. Т. 1: С. 187. 12 Гмелин С. Путешествие от Петербурга до Черкас. СПб, 1771. Т. 1. С. 71. п Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 217.

Шатилов И. Сообщение о тарпанах. М., 1884. С. 5. 15 Там же.

'"' Труды VI археологиче­ского съезда. С. 26—28. * Тобто пелікани.

Боплан Г. Описание Украины. С. 43. ,8 Мышецкий С. История о козаках. С. 78; Записки одесского общества. Т. 7. С. 187; Экономические при­мечания к Верхнеднепров­скому уезду. № 1. С. I.

З риб у ріках, озерах та лиманах вольностей запорізьких козаків були ві­домі: білуга, часом до трьох сажнів завдовжки, осетри, севрюга, стерлядь, соми, сазани або коропи, судаки або сула, окуні, щуки, тарань, скумбрія, вирезуб, ри­бець, бички, камбала або піврибиця, язі, чилики *, марена, лящі, оселедці, бі­лизна, шаблі *, плітки, карасі, раки та ін. Для риболовлі запорізькі козаки взимку розташовувалися у спеціальних заводах, улітку в тимчасових куре­нях з очерету на берегах рік, озер та лиманів.

З комах у степах вольностей запорізьких козаків були: бджоли, яких ко­заки розводили особливо багато, цвіркуни, мурахи, таргани, павуки та інші; з плазунів — гадюки, вужі, жовтопузики, тобто жовтобрюхи, та ін.39

З творінь рослинного світу відомими були виноград, яблука, груші, вишні, терен, калина, барбарис, ожина **, дикий чай, шавлія, персики, водяні горіхи, капуста, цикорій, гірчиця, спаржа, дика морква, хрін, пастернак, артишоки, особливо багато яких росло по Бугу, біля Гарду серед скель , пирій, ковила, катран, бур'ян *, богородицька трава ***, чебер, бедринець, дягельник, чорно­бильник, дика цибуля, щавель, везил *, пижмо, лобода, реп'ях, кропива, полин, лопух, тюльпан, волошки, м'ята, ромашка, гвоздика, заяча капуста, в'язник *, бронколь **** та інші4|. Крім того, на берегах рік, озер, лиманів і боліт ріс очерет, із грибів відомі були шампіньйони 4~.

Показані в такому привабливому й спокусливому вигляді у одних письмен­ників, вольності запорізьких козаків зображені прямо з протилежного боку у інших. Багато хто, покидаючи свою батьківщину десь на Україні, у Польщі чи Росії, утікаючи за пороги й розраховуючи здобути там багату здобич, всупереч цьому нерідко повертався назад, втративши навіть те, що ніс із собою на Низ. Тому й співається у козацьких піснях:

«Дніпре брате, чим ти славен, Чим ти красен, чим ти ясен — Чи крутими берегами, А чи жовтими пісками, А чи жовтими пісками. Чи своїми козаками. Ой я славен бурлаками, Низовими козаками, На Низ ідуть — гроші несуть, А з Низу йдуть, та й воші б'ють. Попід лав'ю рибу плавлють, Під припічком горшки ставлють. На піч добро вигружають».

«Розповідь Папроцького ***** виразно малює місцевість, де гніздилося ко­зацтво. Стає зрозумілим, чому вона називалася «дикими полями», безлюдною пустелею, не належною нікому із сусідніх народів. Це були простори безплідні, спустошувані сараною, віддалені від поселень настільки, що людина ризикувала вмерти голодною смертю під час переходів. Лише деякі місця були багатими на рибу й дичину, та на великих відстанях були розкидані оази багатої рослин­ності для випасу худоби. Віддалитися за пороги означало наразити себе на численні злигодні, витримати які могла лише людина з залізною натурою. Щоб військо могло стояти в цій пустелі кошем, його загони повинні були займатися мисливством і рибальством. Навіть добування солі було пов'язане з далекими переїздами й небезпеками, й тому козаки в'ялили рибу, натираючи її деревним попелом замість солі. Козак-сіромаха було давньою народною приказкою на

* Сучасну назву не вста­новлено.

19 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 187. ** В ориг.: «жежевика». 411 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170, 187.

*** Чебрець. Наступна назва, очевидно, має те ж значення.

**** Очевидно, броколі — спаржева капуста. 41 Мышецкий С. История. С. 78.

12 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170, 187. ***** Папроцький Бартош (1543—1614)— польський Гсторик-геральдист, поет. Його праці містять відомо­сті з історії України й ко­зацтва.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

Україні, де сіромахою звичайно називають вовка в розумінні голодного бурлаки. Козак і убогість, козак і нужда — ці два поняття завжди були спорідненими. Згадаймо поширене по Україні зображення запорожця з написом: «Козак — душа правдива, сорочки не має»1'.

Особливо страшні були запорізькі степи людям, не звичним до них, не зна­йомим з усіма їх особливостями й умовами степового життя. «Гетьман Самой-лович під час переговорів з дяком Українцевим про союз із Польщею проти Криму 1679 р. радив цареві не порушувати миру з кримцями, сподіваючись на Польщу, бо, за його словами, поляки попри все своє бажання бути вірними цареві, як тільки потраплять у степ і відчують його принади, не витримають, зрадять і перейдуть на бік хана, аби лише не вести війни там, де її могли витри­мати лише звичні до неї сини степів, козаки»'1. Висловлюючись так, гетьман Самойлович мав на увазі кримські степи, але абсолютно те саме слід сказати й про запорізькі степи. Боплан, котрий у XVII ст. жив на Запоріжжі, відзна­чає головні недоліки запорізьких степів — брак солі й води і справді, у за­порізьких степах рідко можна було зустріти прісну воду, вона там переважно була гірка й солона. Манштейн, який був у Запоріжжі на початку XVIII ст., вважає бідами степів відсутність підножного корму в осінній час, холодні ночі й неможливий холод серед літа, страшенну пустельність краю, відсутність води й лісу для палива "'. Польські письменники минулих століть характерно нази­вали всю землю запорізьких козаків «Диким полем», іноді «Чисто-полем», «Пусто-полем». Так само називаються запорізькі степи і в німецького послан­ця Еріха Лясоти: останній дає назву «Дике поле» північно-західній окраїні запорізьких вольностей від ріки Сури, правої притоки Дніпра *, на північ і на південь ". На карті XVII ст. «Typus generalis Ukraine» Диким полем («campus deserius ei inhabitaius») називається весь простір степів від лівого берега Ін­
"" Кулиш П. //Вестник Ев­ропы. 1874. № 4. С. 530.

Русое А. Русские трак­ты. К., 1876. С. 72. '' Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 94, 95.

Маншгейн X. Записки.

Ненаситецький поріг Гравюра XIX ст.

С. 140, 2Ш.

* Сучасна назва Мокра Сура (Словник гідронімів України).

17 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53; План России 1770 г. Устрялова.

гульця до ріки Дніпра . Українські літописці, польські письменники й західноєвропейські мандрівники додають до вказаних недоліків степів запо­різького краю страшну спеку влітку, нестерпну холоднечу й люті морози вна­слідок відкритої, нічим не захищеної місцевості, взимку; шалені вітри, пошесні хвороби, загальний мор, які часто навідували запорізький край, сарана, комарі, мошкара, черви, хижі вовки-сіроманці, що лютували у відкритих степах і своїм виттям наганяли страху постійним мешканцям та випадковим мандрівникам — усе це робило малодоступним для життя край запорізьких козаків. Багато які з названих лих — посуха, пошесні хвороби, мор, сарана — нерідко повторю­валися з року в рік і були справжньою карою божою для низових мешканців. Іноді, виникнувши навіть десь на Україні, ці лиха відчутно відгукувалися і на Запоріжжі, як, наприклад, 1637, 1638, 1645—1650, 1677, 1686, 1710, 1748 і 1749 років.

Літо 1575 року в запорізьких степах було таке гаряче, що від страшної спеки трава у степу вигоріла й висохла вода в ріках; восени, у серпні й жовтні, в багатьох місцях через Дніпро навіть вівці переходили вбрід, а на дніпровському Низу, біля Микитиного перевозу й річки Чортомлика, висохли всі плавні, так що татари вільно переправлялися з лівого берега Дніпра на правий і вільно напа­дали на табори запорізьких козаків 49. 1583 року в запорізьких степах шаленіла сарана; Самійло Зборовський, власник міста Золочева Львівського повіту, який ішов у цей час із загоном польської шляхти Дніпром для з'єднання з запорізь­кими козаками й спільного походу проти московського царя Івана Грозного *, зустрів нижче острова Хортиці на Дніпрі хмару сарани, від якої у нього за­гинуло до 300 і попухло багато коней. 1637 року на Україні був страшний не­врожай; навесні того року три місяці не було дощу; жито рвали з корінням і дивом було побачити хоча б один зжатий сніп; у петрівку ** жито продавали по 20, навіть по 24 золотих, просо й гречку по 12, овес по 8 золотих; важко було людині дожити до новини. Тоді сповнилось пророцтво Ісайї, що хто сто мір посіяв, той ледве одну взяв 1638 року також був недорід; цей рік взагалі був важкий для України; посіяний хліб з'їли черви, тому озимини було дуже мало, й коли б не яровий хліб, гречка та просо, люди повмирали б від голоду 5|. 1645 й 1646 року підряд Україну страшенно спустошила сарана, яка завдала народу незліченних лих з2. 1648 року був «незначний приморок» на людей: «лю­ди барзо упадали»; того самого року був неврожай через бездощів'я протягом трьох весняних місяців; лише ярові хліби були добрі, що і врятувало людей від голоду э3. Того ж року по всій Україні було страшенно багато сарани, яка завда­ла людям великих злигоднів, поївши хліб і траву, так що ніде було й сіна нако­сити; до того ж зима була надто довга, отож худобу нічим було годувати; та сарана зазимувала на Україні, знову з'явилася навесні й «так великую дорожне­чу учинила» ;'4. 1649 року був великий неврожай; вродила лише падалиця від жита в тих місцях, де стояли табори; яровий хліб зняли руками; того ж року була страшенна кількість сарани, що з'їла хліб, і не менше мишей — ніхто не пригадував, щоб колись було стільки мишей, як того року; тому була велика дорожнеча на хліб, сіль і сіно :'5. 1650 року, відразу після свята Різдва Христо­вого, жито продавали більш як по два золоті, а потім по копі ***, у квітні того ж року восьмина жита по чотири золоті, восьмина проса по 3 й по 10, ярове по З й овес по 2 золоті "ь. 1677 року була багата на сніг і мороз зима; сніги й мо­рози трималися майже до святого Георгія ****, отож у людей не лише сіна, а й

4" В публічній бібліотеці Румянцевського музею в Москві.

''' Феодосии. Историчес­кий обзор церквей. Екате-ринослав, 1876. С. 30. * Цей задум польського короля С. Баторія закін­чився невдачею: козаки від­мовилися від походу і Збо­ровський втік із Січі.

** Піст перед Петровим

днем (12 липня).

'" Хмельницкая летопись.

К., 1876. С. 77, 78.

Там же. С. 78. 32 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 85—89. ''■' Хмельницкая летопись. С. 79, 80.

Летопиоь Самовидца. С. 17.

" Хмельницкая летопись. С. 81; Летопись Самовид­ца. С. 22.

*** У XVII ст.— 75 поль­ських грошів. 3(' Хмельницкая летопись. С. 81.

**** 6 травня.



Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

соломи стало бракувати. 1678 року після всеїдної (неділі)* випали превели­кі сніги, від яких загинуло багато татар та їхніх коней, котрі приходили на Запоріжжя й Україну . 1680 року була страшна спека сонячна й суша, від якої повисихали води й трави, розвелися черви, які поїли боби, капусту, горох, коноплю, гречку й переходили з однієї ниви на другу; в той же час у турецькому місті Кизикермені почалася моровиця, першою жертвою котрої став кизикер-менський бей з усім своїм домом; з Кизикермена морова язва восени пере­йшла на Запорізьку Січ і там завдала великого лиха 5 . 1686 року на Україні з'явилася сила чорних черв'ячків, завбільшки з гусінь, які завдали величезної шкоди коноплі та іншим подібним рослинам, окрім хліба; вони цілими пол­чищами ходили дорогами й через ворота в місто, з міста на городи, не боячись дощів і мокрого літа. 8 серпня 1688 року на Запоріжжя й Україну налетіла страшенна кількість сарани, вкривши все військо князя Василя Голіцина, що йшло проти татар; спочатку вона повернула вниз понад Дніпром, та потім з'явилася біля містечок (тобто поблизу України); далі знову незліченна її кіль­кість з'явилася від Дінця й укрила все військо, але надалі повернула в татарські степи. Ця сарана знищила все жито і яровий, ще нестиглий, хліб, через що «вчинила великую дорожнечу»; від її смороду здихали коні й рогата худоба, з'ївши її з травою, так само пропадали кури, гуси, качки й індики; водночас у Запоріжжі лютувала страшна чума, від якої умерло багато люду 59. Наступного року, 9 серпня, сарана ще продовжувала лютувати в запорізькому краї60. Навесні 1690 року в колишньому запорізькому містечку Самарі або Новобого-родицькій фортеці серед людей почалася велика пошесть: повмирало багато людей великоросійського звання, вмер і сам воєвода фортеці; із Самари по­шесть поширювалася й по інших місцях запорізького краю. Водночас на Укра­їні біля Стародуба з'явилася сарана; вона налетіла сюди 9 серпня, а звідси ки­нулася частково в Литовський край, частково в Польщу, а частина залишилася на зиму біля Ніжина, Чернігова й Стародуба; вона йшла широкою смугою, за­хопила окраїну московської землі за містом Свинським, зіпсувала всю Комар-ницьку волость, зжерла озимий та яровий хліб і була причиною такої дорож­нечі, що восьмина жита й вівса коштувала по три золоті. Від її смороду коні, ро­гата худоба, кури й гуси хворіли і здихали, бо разом із травою їли й сарану; і навіть їхнє м'ясо смерділо сараною 61. 1710 року на Україні лютувала страш­на морова язва; вона почалася спершу в Києві, а згодом поширилася й по інших українських містах; водночас від моря на Україну налетіла велика сарана, котра поїла хліб і траву 62. 17 38 року морова язва з'явилась у Яссах і Буха­ресті; звідси вона перекинулась у Кам'янець-Подільський, Бар, Могилів, захо­пила Україну (>і, перейшла в Очаків і на Кінбурн, захопила багатьох козаків на Запоріжжі, кості яких спочили на цвинтарі Нової Січі й чорними могилами відразу збільшили цей і без того похмурий притулок. 1748 й 1749 років наУк-раїні шаленіла страшна сарана, для викорінення якої вживалося таких же рі­шучих заходів, як і проти чуми 1750 року страшна чума спустошила чи не все Запоріжжя 65. У цей час Кіш розпорядився палити майно й келії зачум-лених ченців Самаро-Миколаївського монастиря; тоді було віддано вогневі келію настоятеля монастиря ієромонаха Прокла, померлого від чуми; разом з його майном було спалено безліч документів до історії цього монастиря й біографію першого ігумена обителі, ієромонаха Паісія 6б. Ця чума продов-

* Очевидно, м'ясопусно'| (в лютому).

:" Сборник летописей юж­ной и западной Руси. К., 1888. С. 31.

■," Величко С. Летопись. Т. 2. С. 500.

г>"' Летопись Самовидца. С. 133, 149, 150, 164, 174; Феодосии. Материалы для историко-статистического описания. Т. 1. Екатерино-слав, 1880. С. 334. ''" Сборник летописей. С. 35. 1,1 Летопись Самовидца. С. 302; Сборник летописей. С. 35.

ь~ Летопись Самовидца. С. 178, 179.

1,1 Бант ыш-Каме некий Д. История Малой России. Т. 3. М., 1822. С. 171; Ман­штейн X. Записки. Т. 1. С. 327.

64 Замечания, до Малой России относящиеся. М., 1848. С. 44, 45.

65 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 334.

66 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. Екатеринослав, 1873. С. 7.

4 Д. I. Яворницький

49
жувала лютувати й потім, 1756 року, в цих же самарських місцях . Невро­жайним було для Запоріжжя літо 1759 року, після нього настала холодна й похмура осінь, а після дощової осені з кінця жовтня прийшла глибока й хо­лодна зима: сніги засипали запорізькі степи; сніговії, мороз і поривчастий ві­тер довершили лють зими; такі холоди вперто трималися до лютого наступ­ного 1760 року, і в цей час загинуло безліч людей і ще більше худоби r>s. В но­вому 1760 році на запорізькій ріці Самарі знову вибухнула чума. «Морова яз­ва, що з'явилася й зразу охопила геть усе Запоріжжя, була така сильна й люта, що нагнала панічного страху козакам-запорожцям; жителі Запоріжжя від нерозуміння й страху, знемоги сердець і збентеження духу, з огляду на смерть припинили всі свої звичні заняття й цілком віддалися молитовним ле­ментам і сердечним скаргам до господа. В Микитиному (застава) ієромонах-начальник раптово й нагло помер, незадовго до смерті написавши у дусі старе­чої, батьківської любові зворушливе послання до своїх діток-запорожців, про­сячи й благаючи їх каятися у всіх своїх гріхах і готуватися до переходу в за­гробне життя. Вчитель і наставник січової школи ієромонах Леонід, припинив­ши всі заняття у школі й перемістивши своїх учнів із Січі за річку Підпільну, з огляду на своє звання як жалісливий батько підніс свій голос, мов трубу, до ді­ток-запорожців, письмово й усно переконуючи всіх і кожного в тяжкі хвилини явної небезпеки турбуватися винятково про догоджання Богові й про спасіння душі. Сам пан отаман Олексій Білицький від імені всевельможного і всевлад­ного Коша схиляв козаків-запорожців до того ж. У духовному, суто релігійному настрої козаки-запорожці весь цей час ходили на Новий Кодак вклонятися об­разові великого милостивця й спасителя від наглої смерті, святителя Христо­вого Миколая»69. 1768 року із середини січня почалася страшна хуртовина, віхола, що тривала весь лютий до початку березня. Від неї у Запоріжжі загину­ло багато людей і більша половина всієї худоби 70. Такою ж холодною була зима і 1769 року; в цей час татари, які здійснили набіг на Новосербію, втратили від холоду 30 000 коней 7|. 1770 року в запорізькому краю був загальний не­врожай і голод, а в Києві з'явилася чума72. У січні 1771 року в Запоріжжі почалася морова язва: вже у березні від цієї язви спустіли села Романкове, Кодак, Самара й Перещепине; у жовтні збезлюділи численні слов'яносерб-ські шанці; в цей час здобиччю страшної смерті стали: в Єлизаветграді керів­ник духовних справ, священик Василь Логовик, у Бахмуті Семен Башинський, у Таганрозі Михайло Парафацький, в Азові Георгій Хрещатицький та Михайло Олексіїв, у кінному козацькому полку Павло Григор'їв та багато інших 'Вреш­ті 1772 року навесні у Запоріжжі була страшна й руйнівна повінь, а влітку повсюди почалася чума 74.

Страшні злигодні, які доводилося терпіти серед диких степів запорізького краю, художньо змальовані в народній думі «Про втечу трьох братів з-під Азова», в якій показано, як двоє братів їдуть на конях через східні степи Запо­ріжжя, а третій, піший-піхотинець, спішить-поспішає за кінними братами, даремно благаючи їх узяти його з собою, потім губить їх з очей, добирається до Савур-могили й гине тут у страшних муках від голоду й спраги.

«Із-під города, з-під Азова то невеликі тумани уставали.

Як три брати рідненькі.

Як голубоньки сивенькі,

Із города, із Азова, з тяжкої неволі

У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали. Два брата кінних,

А третій брат, менший, піша-пішаниця, За кінними братами уганяє,

"7 Надхин Г. Память о За­порожье. М., 1877. С. 47. "й Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 35. 69 Там же. С. 33.

" Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 335.

71 Mémoires du baron de Tott sur les tures et tar-tares. 1781. V. 2. P. 153— 154.

'-' Феодосии. Материалы. Т. 2. С. 336. 7:1 Там же.

74 Там же. С. 338; Над­хин Г. Память о Запо­рожье. С. 47.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

На біле каміння. На сіре коріння

Свої ніжки козацькі-молодецькі побиває; Кров'ю слід заливає,

І до кінних братиків словами промовляє: «Братики мої рідненькі, Голубоньки сивенькі, Добре ви учиніте,

Мене, найменшого брата, між коні возьміте,

І в землю християнську, до отця, до матері, до роду надвезіте».

І ті брати тоє зачували.

Словами промовляли:

«Братіку милий,

Голубоньку сивий,

Раді б ми тебе між коні узяти,

І буде нас Азовська орда наганяти,

Буде впень сікти-рубати,

І буде нам велику муку завдавати».

[ теє промовляли,

Відтіль побігали...

Тоді менший брат на Савур-могилу збігає,

Словами промовляє.

Сльозами обливає:

Побило мене в полі три недолі:

Перша доля безхліб'я,

Друга доля безвіддя,

А третя — буйний вітер в полі повіває,

Бідного козака з ніг валяє.

Тоді менший брат на Савур-могилу захожає,

Головку свою козацьку склоняє,

Батькову-матчину молитву споминає.

От руками не візьме,

Ногами не піде,



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка