Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка6/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Наприкінці того ж століття московські посли Микита Мойсейович Зотов і Василь Михайлович Тяпкін так само описують місця по ріках Орелі й Самарі: «Там звіра і птахів, і риби безліч... Вод і кінських кормів, і риб, і птахів, також звірів, котрих господь бог благословив людям на їжу, там достатньо»3. У XVIII ст. очевидець, учасник російсько-турецьких воєн за імператриці Анни Іванівни Христофор Манштейн, змальовує багатство запорізьких степів таки­ми словами: «Земля та найпрекрасніша в Європі; але велика шкода, що не за­селена через брак лісу й води; адже часто трапляється, що, йдучи чотири чи п'ять миль, не побачиш жодного кущика, жодної малої річки. Це змушує зав­жди возити з собою дрова й воду для варіння їжі з табору в табір, бо ж невідомо, чи знайдеш їх попереду, а також возити велику бочку води для кожної роти, щоб давати пити ратникам під час походу. Бочки використовуються ще й для іншої справи: в кожному полку слід було мати їх від восьми до десяти, й стіль­ки ж товстих дощок, з яких робили мости для переходу піхоти та легких возів, а військові помости використовували лише для великих і важких хур та кава­лерії... Щоб зрозуміти, наскільки родючі ці землі, досить сказати, що трави ростуть там вище людини найвищого зросту. Тут у великій кількості є спаржа, а травознавці знаходять також певний вид особливої трави, котру турки й тата­ри використовують для виготовлення своїх світильників. У липні й серпні тата­ри випалюють траву в степу; оскільки вони не вміють косити й сушити сіно, то трави самі висихають від великої спеки, яка буває у червні, липні й серпні, і тому вони мусять палити їх, бо стара, суха трава зовсім би заглушила молоду. Татари також часто випалюють траву, щоб позбавити корму ворожих коней; і якщо при цьому не вжити засобів безпеки проти цієї пожежі, то весь табір може згоріти. Для уникнення цього граф Мініх видав наказ, щоб на кожному возі було велике помело для гасіння пожежі. Потрібно також обкопувати зем­лю навколо табору ровом завширшки в два фути, й таким чином перешкоджати небезпеці подальшого поширення пожежі. Всілякої дичини, а саме: зайців, ку­ріпок, тетеруків, глухих тетер * та інших у тих місцях багато; воїнство ловить велику їх кількість руками, а крім того, там стільки перепілок, що кожного дня походу можна мати їх скільки завгодно»6. Наприкінці того ж XVIII ст. про за­порізькі місця писалося у Москву: «Місця мають вони — запорізькі козаки — багаті ріками, лісами й урожайну землю; користуються великими прибутками від скотарства, рибними ловами у Дніпрі й приморських затоках, у гирлі ріки Кальміусу, Берди, поблизу Очаківського лиману і в ньому за договором з тур­ками, яким вони дають в Очаків ліс і дрова»7. Водночас у точних донесеннях про заняття запорізьких козаків повідомлялося, що хліб, який вони сіяли, да­вав чудовий урожай — жито й пшениця у 9 і 10, просо в 30 і 40 разів щодо ви­сіяного 5. Вже після падіння Запоріжжя офіційні джерела змальовували ба­гатство колишніх земель запорізьких вольностей такими барвами: «Великий простір родючих і буйних земель, котрі раніше колишніми запорожцями були

' Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 15—19. ** Нині м. Новомосковськ Дніпропетровської обл. 4 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. Екатеринослав,

1873. С. 8.

' Записки одесского об­щества. Т. 2. Отд. 2, 3. С. 573. * Тобто глухар1в. '' Манштейн X. Записки о России. М., 1823. Т. I. С. 211 — 214.

7 Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений, относящихся до России. СПб, 1861. С. 6. s Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 169. Прим. 19. С. 185.

полишені в незрозумілій занедбаності, обробляється; поміщики, отримавши ди­корослі дачі, старанно обробляють їх і заселяють людьми, та й казенні посе­ляни з належною старанністю працюють у землеробстві, відчуваючи, очевидно, особливу винагороду за свою працю. Якісна земля дає хліб різного роду — жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон, коноплю та інше; з городніх овочів кавуни дивовижно солодкі й великі в, червоні й білі дині, різні огірки, земляні яблука *, часник, цибулю, буряки, петрушку та багато іншого. З огляду на великі степові місця заведене велике скотарство, кінські, рогатої худоби й овечі заводи є головним предметом, маєтним, для отримання порядного при­бутку. Скотарство тим вигідніше розвивати тут, що худоба, особливо рогата, й коні майже всю зиму можуть знаходити собі пашу в полі. Повітря тут вельми сприятливе; вода в ріках і озерах солодка й здорова для харчування жителів; риби різної є в достатку. Лісів хоча й бракує, але для подолання цього нині вони вирощуються й посівом, і розсадою різних дерев. Звірі водяться в лі­сах і степах, диких птахів велика кількість»'".

Врешті, на початку XIX ст. про запорізькі землі писав французький маркіз де-Кастельно таке: «Новоросія дуже велика, і між різними її частинами ми подибуємо відчутну різницю. Повітря тут взагалі чудове, за винятком болотис­тих місць... Повітря степів відмінне від повітря берегів моря і Кримських гір. Степове повітря можна назвати найчистішим у Європі; взимку холод буває тут, звичайно, дуже відчутний, але вітер не такий поривчастий, як на березі моря; нерідко сніг не випадає кілька років підряд, у той час як суміжні країни на схід і на захід бувають ним вкриті. Це непостійне, але яка ж точка земної кулі не за­знає змін?.. Зими в Новоросії порівняно лагідніші, ніж у Північній Франції; це не повинно видаватися дивним. Від Одеси до 60° широти немає гір, і коли по­стійно дмуть північні вітри, все на шляху зазнає їхнього впливу, тоді як інші вітри роблять клімат у Новоросії теплим відповідно до її географічного роз­ташування. У цій країні, не захищеній від холоду, зима буває суворішою, ніж у захищеніших місцевостях на однаковій з нею широті... Весна починається у квітні і вже за 10—15 днів земля буває вкрита зеленню. В цю пору року ти­сячі різноманітних квітів укривають степ барвистим килимом; чудові пахощі витають у повітрі, й мандрівник міг би захоплюватися всім навколо, аби його не гнітила думка про брак робочих рук для цього розкішного грунту.

Вигляд степу змінюється від більшої чи меншої посухи; трави досягають тут висоти 3 футів, а на чорноземі мені доводилося бачити їх заввишки навіть 7 футів. Завдяки глибині незайманої землі, жирної, багатої живлющими соками, рослинність тут має незвичайну силу. Густота трави вберігає грунт від палючих променів сонця, а роси бувають такими щедрими, що проникають у землю швидше, ніж сонце встигає їх висушити. Під час посухи трави рідшають, але перший дощ заповнює новими всі ті прогалини; таким чином тварини постій­но постачаються свіжим кормом. Випари великих трав нітрохи не шкідливі; при сході й заході сонця між горбами утворюється туман, але села, розташо­вані в низовинах, анітрохи не страждають від цього.

Під час спеки звичайно дме північний вітер, але він не послаблює температу­ри, втрачаючи свою свіжість при проходженні величезного простору, розпе­ченого сонцем; літня тривалість днів зростає в міру наближення до полюса, з чого можна зробити висновок, що влітку в Новоросії спека буває сильніша, ніж у всіх інших точках земної кулі, розташованих на однаковому градусі. Часто кілька днів підряд буває по 17—20° спеки; але я ніколи не бачив, щоб термо­метр піднімався вище 26,3° і така температура трималася не більше одного дня, 25° звичайно найвища температура 1'. Зміни бувають щотижня. Один європеєць

В містечку Котівці Ново-московського пов. Катери­нославської губернії автор даної праці бачив 1889 р. кавун вагою пуд і три фун­ти (понад 17 кг). * Тобто картопля.

'" Записки одесского об­щества. Т. 3. С. 290, 291, 302.

" 3 цим ніяк не можна погодитися: у новоросій­ських степах у літній час, особливо на початку серп­ня, температура часом до­ходить до 40 °; 1890 року в Новомосковську було 50 ° за Реомюром (1 ° за Рео­мюром дорівнює 0,8 ° за Цельсієм).

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

сказав: «гаряче сонце Новоросії — не наше». Справді, тут можна цілком безпеч­но віддати себе всій силі сонячних променів; робітники, які найбільше зазна­ють їхньої дії, не припиняють своїх робіт, муляр наспівує пісні, білячи сті­ни, що виходять на південь і відбивають гаряче проміння; каменяр у липні заси­нає в годину відпочинку, часто поклавши невкриту голову на свою роботу. І це відбувається на одному градусі з Женевою, Маконе, Гере, Рошеллю, де вулиці порожніють від 2 до 4 години дня. В Одесі вітер часом не дає вийти на вулицю, але сонце — ніколи. Осінь — найкраща пора року в цих місцях. Весна триває недовго; перехід від холоду до тепла здійснюється скоро; але чудова осінь заміняє коротку весну: степ зберігає зелень до грудня. Якщо осінь не дуже дощова, земля так пересихає, що по ній важко йде плуг: орють шістьма-вісьмо-ма волами відразу... В інших країнах клаптик безплідної землі, обтяже-ний податками, відстоюють із зброєю в руках, закликають на допомогу закон, за нього в судах ведуться процеси, що коштують шалених грошей; а тут чу­довий грунт надається або цілком задарма, або на легких умовах працьовитим людям, що можуть збагатитися майже без жодних зусиль: варто лише поба­жати цього. Земля надзвичайно родюча; вона позбавлена лісу, за винятком пів­нічної частини Катеринославської губернії та південної — Криму. Але в без­лісних частинах Новоросії жителі використовують замість палива високі сухі трави, звані бур'яном, та висушені на сонці коров'ячі й овечі кізяки,— все це дає чудове й дешеве паливо»Іі.

Після всіх наведених описів стає зрозумілим, чому в спогадах теперішніх дідів країна вольностей запорізьких козаків постає такою багатою й квітучою. Звичайно, в цих спогадах немало й перебільшень, які пояснюються власти­вістю людської натури все минуле уявляти у кращому вигляді, ніж нинішнє, але загалом вони все-таки мають велику долю правди, особливо якщо взяти до уваги оожість розповідей старих з описами очевидців минулих сто­літь та схожість розповідей, записаних у різних, віддалених один від одного, кінцях колишніх вольностей запорізьких.

«Привілля у них таке було,— каже 116-річний дід Іван Гнатович Розсоло-да,— що тепер такого не знайдеш ні близько, ні далеко. Та що тепер? Тепер так, що хоч вільний, та невдоволений, а тоді було так, що й вільний, і всім вдо­волений. Недарма ж кажуть, що як жили ми за цариці, їли паляниці, а як стали за царя, то не стало й сухаря. Тепер, якщо сказати, як воно колись було, то й не повірять. Тоді всілякі квіти цвіли, тоді великі трави росли. Ось тут, де тепер у нас церква |3, тут була така висока тирса, як ось ця палиця, що у мене в руках: як глянеш, а вона мов жито стоїть; а очерет ріс, мов ліс: здалека так і біліє, так і лисніє на сонці. А що ж до пирію, ковили, мурави, орошку *, кураїв та бу-рунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо та землю й видно,— в отакенних травах діти губляться бувало. От вона підніметься вгору, виросте, та й знову падає на землю, та так і лежить, наче хвиля морська, а над нею вже й інша рос­те; як запалиш її вогнем, то вона тижнів три, а то й чотири горить. Підеш косити, косою трави не відкинеш; поженеш коней, за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють. А випаде сніг, настане зима, то й байдуже: хоч який буде сніг, а трави надовго не закриє. Пустиш собі коней, корів, овець, то вони так пустопаш і пасуться, тільки біля отар і ходили чабанці; а як заженеш овець у траву, то вони між нею наче мурахи,— лише увечері й побачиш, але тоді вже біля них роботи — тирсу вибирати, яка поналазила їм у вовну!.. А що все між тою травою та різних ягід, і говорити нічого: оце було як вийдеш у степ та як розгорнеш траву, то так і бери руками полуниці. Цієї погані, що тепер порозводилась, ховрашків та гусені, тоді й не чували. От які трави були! А бджо­ли тої, а меду? Мед і в пасіках, мед і в зимівниках, мед і в бурдюгах — так і стоїть у липових діжках: скільки хочеш, стільки й бери,— найбільше від диких бджіл. Дика бджола скрізь сидить: і на очереті, й на вербах; де буркун, в бур-

12 Essai sur l'histoire an- 1820, par le Marquis de Cas- Красногригорівці Катери-

cienne et moderne de la Nou- telnau. P. 285 та ін. нославського пов.



velle Russie. 3-є vol. Paris, 11 У селі Чернишівці або * Горошок (Б. Грінченко).


куні, де трава, у траві; не було як і пройти через неї: вирубують, було, дупла, де вона сидить. А лісу того? Бузини, свидини, верби, дуба, груші — сила. Груш як нападає з гілок, то хоч бери граблі та горни у валки: так і лежать на сонці, доки не попечуться. Сади як цвітуть, то наче сукном вкриваються; так патока з них і тече. А товщина дерев? Верби, то їй-богу, десять аршинів у обводі... Земля свіжіша була, ніхто її не мучив так, як тепер, сніги лежали великі, й воду пус­кали велику, тому й дерево росло добре. А звірів, а птиці? Вовки, лисиці, бор­суки, дикі кози, чокалки и, виднихи * — так одне за одним і біжать, так і шу­гають степом. Вовків така сила була, що їх киями били, а із шкіри чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?.. Годі й казати! Були й дикі свині, товсті та здоровенні; вони більше по плавнях шастали. Ото як побачиш у плавнях яку-небудь свиню, то бігом кидайся до дерева, а то хро-хро, чмак-чмак! та до тебе, та так рилом і пре! Виставить морду вперед та й слухає, чи хто не йде; як побачить людину, відразу ж до неї, товкиць рилом! Звалить з ніг, а тоді давай рвати... Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами,— косяків по три, по чотири, так і ходять... А що вже птиці було, то боже великий! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетеруків, курі­пок — то хо-хо-хо! Одна куріпка виводила штук двадцять п'ять пташенят на місяць, а журавлі як навиводять дітей, то тільки ходять та крукають. Стрепе­тів сильцями ловили, дрохв волоками тягали, а тетеруків, як настане ожеле­диця, дрюками били. І яка ж сила тої птиці була? Як зніметься з землі — сонце застелить, а як сяде на дерево — гілок не видно; висить купою, а як спуститься на землю, то земля, мов долівка у хаті, так і зачорніє. Лебеді, бувало, як заве­дуться битися між собою, то знімуть такий крик, що батько вискочить з бур-дюга та давай стріляти з рушниці, щоб порозганяти їх; а вони як підхопляться вгору, то тільки порось-порось-порось!.. Тепер нема й тої сили риби, що була ко­лись. Оця риба, що її тепер ловлять, то й за рибу тоді не вважалася. Тоді все че­чуги **, пістрюги, коропи та осетри на все; за одну тоню витягали її стільки, що на весь курінь вистачало. Та все тоді не так було: тоді й зими тепліші були, ніж тепер,— це вже кацапи своїми личаками понаносили нам холоду, а в той час його не дуже й чути було. Тому тоді й сіно мало хто заготовляв, хіба що на той час, коли збиралися йти в похід, для верхових коней. Тоді і врожаї кращі бу­ли,— хоча сіяли й небагато, а родило достатньо: чотири мішки як посіють, то нажнуть триста кіп,— лише женців треба було вісім чоловік, щоб зібрати все до Покрови ***. Батечку мій, і де ж воно все те поділося? І очам своїм не вірю! Ось тут, де стоїть тепер наша Чернишівка, тут ні одної хати не було, тільки батькове привілля, а тепер де й того люду набралося й коли це все позаводили? Тепер і вода переміряна, й земля перерізана, а що до лісу, то й казати годі: що на са­ни, що на полудрабки, що на олійниці, що на те, що на се, та так все й повирубу­вали. Де пряменьке, хороше, міцне деревце, то його зараз же й знищать. А тут як пішла ще по лісі рогата худоба, то й пеньків не лишилося, а що вціліло, те саме позасихало й пропало. Та й сама худоба ходить, мов нежива. Як вирубали ліси, пішла на села мошкара; за нею тепер і світу божого не видно, а бідній худо­бі й перепочинку нема; так і ходить вся облита кров'ю. Тепер дайте ви цій свині, що ходить, шматок хліба, то вона здохне. А чому? Тому, що не звикла їсти!.. Та все тепер перевелося: гадюк менше стало,— повиорювали; у болотах і жаб не чути,— повиздихали; та хто зна, чи й є тепер болота»1'.

«Колись тут І5а ,— розповідає інший дід, Семен Герасименко,— по плавнях та по скелях було стільки вовків, лисиць, зайців та диких свиней, що за ними й не пройдеш. Дикі кабани мали пудів по десять, а то й більше ваги; шестеро чо­ловіків ледве клало на сани. Тут була така маса звірів, що з міста присилали вершників, чоловік сорок чи п'ятдесят, щоб їх розганяти. Та куди там? За ними ганяються степом, а вони у плавні біжать. їздили з рушницями та шаблями по

14 «Той самий вовк, тільки зліший за вовка»; зауважен­ня оповідача.

* Видра (Б. Грінченко).

•* Стерлядь.

*** 1 жовтня ст. стилю. 13 Эварницкий Д. Запо­рожье в остатках старины

и преданиях народа. Ч. 2. СПб, 1888. С. 6—9. |Г'а У Херсонському пов., біля Берислава й Херсона.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

плавнях та все палили очерети; то вже тоді трохи налякали їх, а то просто страшно вийти було. Риба, то та, сердешна, навіть задихалася від власної кіль­кості, а раків штанами ловили. А що до птиці, то й казати нічого. Як підеш на полювання, то несеш її додому, мов на коромислі. Стрепети, огарі лебеді так і ходять по степу пішки. Трави високі-превисокі росли по самі груди, а то й вищі; а роса по траві мов вода: якщо хочеш іти степом, то передусім скинь шта­ни та підбери сорочку, бо як намокнуть, то й не дотягнеш. Як ідеш по траві в постолах, то вода тільки чвирк-чвирк! Ліс ріс густий та високий: груш, калини, дикого винограду — не пролізеш. Уночі страшно було й ходити. А врожаї були такі, про які тепер і не чути. Та й дешевизна на той час яка була: пуд проса де­сять копійок, пуд пшениці сорок копійок, та й то ще дорого».

«Тут тих звірів, тут тої птиці,— розповідає третій дід, Євдоким Косяк,— то видимо-невидимо було: так пішки по степу й ходять. Приїхали ми зі своєю панею в ці місця, де тепер Наковальня 17 — вона дісталася їй у спадок — при­їхали ми та й дивимося, а тут ні хатки, ні курінця, лише степ та ковил. Що тут робити? «А що робити? Рубай очерет, копай дернину та роби курінь». Давай я рубати очерет, давай копати дерен. Нарубав, поставив, обсипав землею; от хатина й готова. А вже їсти, то їж, що хочеш: є й птиця, є й звір степовий. «Та що мені,— каже пані,— та птиця та звір степовий? Ти поїдь та злови дике порося!» Ну, що ж, порося то й порося! Сідаю на коня, беру в руку довгу пугу, та й їду до річки, де було лігво диких свиней. От приїду та й чекаю, доки свині пі­дуть пастися у степ, а поросята лишаться самі; вистежу, та мерщій туди; вхоп­лю порося і в ноги; ото вже біжу, то вже біжу, що є духу, а воно верещить, мов шалене. І що б ви подумали? Як вчують гаспидські свині, та до мене! Так і лі­зуть, так і лізуть під ноги коневі; та так біжать до самого куреня, і якби не довга пуга, то й роздерли б. От як воно було в давнину! Зовсім не так, як тепер! А взяти, приміром, урожай. Хіба в давнину він таким бував? Куди там! У нашої пані було семеро чоловік родини, а вона більше тридцяти сажнів ніколи не сіяла. Оце, бувало, заволоче просто навпроти куреня, посіє пшеницю й чекає. То вона як вродить, то й стебла не видно; майже сам колос, та такий товстий, як вере­тено. Отакі хліба були, а трави, то й казати годі. За травою і землі не видно: лежить на землі, мов шуба чи рядно; а росла така, що людини верхи на коні не видно»18.

Таким чином, великі багатства дісталися запорізьким козакам; тому деякі письменники минулих століть називали країну вольностей запорізьких коза­ків країною, що текла «млеком и медом», а серед самих козаків називалася «раєм божим на землі». Чудові пасовища для худоби, безмежні нетрі для птахів, неоглядні степи для звірів, глибокі лимани й численні озера для риби робили за­порізький край привабливим, а саме життя в ньому привільним і заманливим:

«Вдосталь там всього було:

І звіра прискучого, і птиці літучої,

І риби плавучої;

Вдосталь там було

І трави-мурави,

Добрим коням на поживу».

Родючість землі запорізьких козаків, звичайно, багато в чому залежала на­самперед від її грунту: в північній частині земля запорізьких вольностей скла­далася з соковитого чорнозему від 4 вершків до 1 1/2 аршина, в низовинах від 2 до 3 аршинів завглибшки, який щороку угноювала густа й висока трава, котра швидко достигала й тут же падала |9; у південній і особливо у східній частині земля запорізьких козаків складалася з незначного шару чорнозему з пі­щаним та глинисто-солонцюватим підґрунтям, крім похилих місць поблизу річкових долин і балок, де грунт вважався достатньо доброякісним. «Земля у

16 Велика рудувата качка, завбільшки з гуску, anas rutila.

17 В Олександрівському повіті Катеринославської губернії.

Эварницкий Д. Запо­рожье. С. 122, 206. 9 Див., зокрема: Штукен-берг. Статистические тру­ды. С. 44.

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків

цій околиці — південній окраїні запорізьких вольностей — за винятком піща­них кіс поблизу рік, кучугур та кам'яних берегів, загалом чорна згори на два фути й нижче, волога, а нижче двох футів глиниста, жовтувата, і вся здатна плодоносити; лише на високих горах трава швидко висихає від спеки, тому й хліборобством займатися там не можна, для землеробства залишаються лише балки, пологі місця поблизу балок, низовини біля рік, щоб отримати на тих го­рах траву, її щоосені треба особливо старанно випалювати»20. У східній окраїні запорізьких вольностей, у Кальміуській паланці, земля складається з чорно­земного шару від 12 вершків до 2 аршинів, а біля самого Азовського узбереж­жя до 4 аршинів завглибшки; зрештою, цю окраїну, особливо її південну части­ну, від фортеці св. Димитрія до Петрівської фортеці2|, справедливо вважали менш родючою, ніж інші: грунти тут чорноземні лише в деяких місцях, загалом же кам'янисті й наповнені різними мінералами — жовто-сірою лужною глиною, вапняком, кам'яним вугіллям, порфіром, графітом, каоліном, скам'янілими пальмами й папоротями, що хоч і становило певне багатство, та цим багатством запорожці не вміли, та й не могли користуватися, вважаючи його, навпаки, шкідливим для себе, бо заважало росту трав 22.

На всьому просторі запорізьких степів водилася сила найрізноманітніших звірів і птахів, а в ріках, озерах та лиманах велика кількість різної риби та раків. Зі звірів багато було вовків, лисиць, зайців, диких кішок, оленів, ланей 2,і, баба­ків, ховрахів, «надзвичайно великих» диких кабанів, ведмедів, лосів (біля річки Домоткані й у знаменитому Чорному лісі24); сугаків *, борсуків, горно­стаїв 2>, тхорів, річкових бобрів та куниць, які й досі трапляються у самарських лісах 2", первісних турів, що водилися у Литві й Польщі до XVI століття 17, роги від яких різної величини ще й тепер знаходять поблизу самарських лісів; сайг, видр і диких коней. Сайги, тобто дикі кози особливої породи, водилися у са­марських лісах біля дніпровських порогів та у Великому Лузі; це висока, худа, прудка й тонконога тварина з двома білими блискучими рогами, з м'якою, ніж­ною й гладкою, мов єдваб, під час линяння й дещо грубуватою у звичайний час вовною каштанового кольору. Вона не має носової кістки, натомість має довгу передню губу, котра заважає їй їсти й змушує щипати траву, задкуючи; її м'ясо на смак не поступається козячому 28.

Видра, по-татарськи каборга, по-запорізьки видниха,— річковий звір, якого було особливо багато у водах Великого Лугу; на вигляд він нагадує кішку, але значно товстіший і довший за неї; ноги у нього короткі, на кінці широкі і з пере­тинками, як у гусей. Хвіст надзвичайно довгий і пухнастий; вовна у молодих сі­ра, у старих чорнувата, завжди пухнаста, лискуча, з неї мовби сипляться

29

іскри .



Дикі коні, або так звані тарпани, також були звичною твариною у степах запорізьких козаків. «Вони,— каже Боплан,— ходили табунами по 50—60 го­лів і часто змушували нас братися за зброю: здалека ми приймали їх за татар­ську кінноту. Зрештою, дикі коні не придатні ні до якої роботи, й хоча лошат можна приручити, вони також не здатні ні до чого, хіба що для їжі: м'ясо їхнє надзвичайно смачне й навіть ніжніше за теляче; зрештою, як на мене, не таке приємне. Приручити дикого коня неможливо, він корисний для м'ясників. Зрештою, ноги у диких коней розбиті; їх копита розростаються, робляться

20 Записки одесского об­щества. T. 7. С. 185. " Там же. Т. 11. С. 224. 22 Александрович. Обзор Мариупольского уезда. Ма­риуполь, 1884. С. 18.

Про оленів згадує Гюль-денштедт у другій полови­ні XVIII ст.

24 Ласота Э. Путевые за­метки. С. 54; Мышецкий С. История. С. 77.

* Повторяється нижче під синонімом «сайга».

25 Экономические приме­чания к Верхнеднепровско­му уезду, Екатеринослав-ской губернии. № 1. С. 1.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка