Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка5/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

На північний і південний схід від лівого берега Дніпра, в Протовчанській, Орільській, Кальміуській, Самарській паланках (нинішні Новомосковський,

'' Мышецкий С. История о козаках. С. 74. '" Там же.

19 Список населенных мест. Херсонская губерния.

Т. 2. С. 37.

■" Эварницкий Д. Вольно­сти. С. 249.

* Сучасна назва не вста­новлена.

** Сучасна назва «гордо­вина» (Словник україн­ської мови. Т. 2). "'' Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186.

Границі вольностей запорізьких низових козаків



Павлоградський, Бахмутський та Олександрівський повіти), ліси росли також переважно по берегах річок, на схилах балок і байраків; найлісистішими в цих місцях були береги рік Орелі й Самари. Орільські ліси служили межею між вольностями запорізьких та володіннями українських козаків; у межах запо­різьких козаків вони йшли вузькою смугою по лівому березі Орелі 22, почи­наючи від впадіння в неї річки Багатої і закінчуючи її гирлом, що на протязі 142 верст становило близько 5690 десятин лісу. Переважаючою породою в орільських лісах був дуб, що досягав тут понад 6 аршинів в обводі, до 1 ар­шина й 10 вершків діаметром. Крім дуба росли берест, ясен, клен, верба, дикі яблуні й груші. На схід від орільських лісів, на відстані близько 50 верст по прямій лінії, по обох берегах ріки Самари росли самарські ліси; це головна заповідна діброва запорізьких низових козаків. Самарські ліси розлягалися на 182 версти при 20 верстах найбільшої ширини й по справедливості вважалися «знатними», «несходимими» й «невиданими» лісами, своєрідними «муром­ськими хащами». «Ріка Самара,— писав 1637 року Боплан,— знаменита надзвичайним лісовим багатством, отож навряд чи якесь інше місце може зрів­нятися в цьому з околицями Самари»21. 1675 року під час підготовки походу на Крим московського ополчення під керівництвом князя Григорія Ромоданов-ського й козацького війська, очолюваного гетьманом Іваном Самойловичем, було вирішено йти «нижче посольської дороги на Самару, щоб війську у во­дах і дровах труднощів не було»21. 1682 року московські посли Микита Зо­тов і Василь Тяпкін повідомляли, що на всіх верхів'ях рік Орелі й Самари і в степах біля них «суть великі діброви й ліси, й терновики, й шелюги, й очере­ти»25. 1766 року очевидець, секретар Василь Чернявський писав, що із самар­ських лісів запорізькі козаки не лише будували всі свої будинки й зимівники, але 1756 року, після пожежі в Січі, коли обернулася на попіл більша її части­на, знову відбудували всі козацькі курені, купецькі й ремісничі будинки н «зав­жди на обігрівання й на інші свої потреби дрова використовували»21'. Самар­ські ліси складалися з дерев найрізноманітніших порід — ясена, клена, липи, береста, груші, яблуні, сосни, терну, ліщини, однак із переважанням, як і на Орелі, дуба. Між деревами лісу, особливо поблизу річок, були великі луки, сінокоси, озера, болота, вкриті високим очеретом і непрохідною травою; на луках паслися дикі кози, кабани, тури, в чому переконують нас турячі роги, які тут зараз знаходять. Сказане 250 років тому про самарські ліси фран­цузьким інженером Бопланом можна майже все повторити і в наш час. Незва­жаючи на варварське поводження місцевих власників із самарськими лі­сами, вони навіть у наш час усе-таки вражають людину й особливою висо­тою, й особливою товщиною своїх дерев: у них і тепер ростуть сосни, що ма­ють в обводі 6, дуби 9, а верби 10 аршинів. Що ж тут було в далекому минулому? Про це можна судити зі скам'янілих гігантських дубів, які знаходять у різних місцях на дні ріки Самари. Цілу мережу таких дубів можна побачити при спаді води в ріці біля села Вільного. В наш час самарські ліси тягнуться приблизно на 100 верст по обох берегах ріки Самари, щоправда, з деякими перервами, починаючи з місця, де Самара приймає у себе річку Вовчу на межі Ново-московського й Павлоградського повітів, і закінчуючи її гирлом вище містечка Ігрені.

На схід від Самари невеликі ліси йшли по річках Нижній Терсі, Солоній, Вовчій, Ганчулу, Янчулу, Мокрих Ялах, Бахмуті, Кальміусу, Кальчику, по схи­лах Азовського моря й по деяких степових ярах та пустирях; найбільшими з усіх цих лісів були Дібрівські на річці Вовчій, де всього лісу налічувалося до 425 десятин, з переважанням дуба; далі бахмутські, що мали до 10 000 десятин, але навряд чи належали запорізьким козакам; і, врешті, так званий Леонтіїв-ський байрак біля південної межі нинішнього Слов'яносербського повіту, що

12 Ліси по правому березі Орелі належали гетьман­ським козакам. 21 Боплан Г. Описание Ук­раины. СПб, 1832. С. 18, 19.

"* Акты, относящиеся к ис­тории Южной и Западной России. Т. 12. С. 145, 155 (дал1 — Акты ЮЗР).

2э Записки одесского об­щества. Т. 2. Отд. 2. С. 573.

-0 Мышецкий С. История о козаках. С. 85.

3 Д. I. Яюрницькнй

33
разом із сусідніми лісами Землі Війська Донського становив колись одну су­цільну лісову дачу. Всі інші ліси разом займали близько 400 десятин і були переважно дрібної породи, «чагарі й шелюги».

Із загального огляду лісів запорізького краю безпосередньо випливає та­кий висновок: землі, що дісталися запорізьким козакам, мали переважно сте­повий характер; на степових просторах завдовжки в 425 й завширшки в 275 верств, тобто приблизно 11 000 000 десятинах землі, 80 000 десятин лісу над­то мало, щоб надати всій країні лісового характеру 21. Зрештою, не можна змов­чати й про те, що в часи запорожців лісів було більше, ніж тепер, а на початку історичного існування козаків більше, ніж наприкінці. Причинами зменшення кількості лісових площ були тут чисто випадкові явища: пожежі, винищення татарами, поляками, росіянами під час великих походів, місцевими жителями під час будівництва міст, при освоєнні Запоріжжя новосербами, слов'яносер-бами й слобідсько-українським військом, а після падіння Запоріжжя місце­вими жителями Новоросії *. Причини винищення лісу частково були вказані ще в минулому столітті: «Через те, що бір кілька разів горів, а найбільше від татарського зимування у ньому й безладної вирубки, всі відомі ліси стали знач­но рідші. В усіх тих місцях — Самарі, Конці й Кальміусі — ліси вкрай пони­щені не лише через використання на обігрівання під час суворої зими, годуван­ня худоби, рубання верхівок і гілок дерев, будівництво загород для худоби й вивозу у свої аули немалої кількості лісу, не виключаючи й садових дерев. Біля кількох зимівників ними були відібрані заготовлені на будівництво колоди, бру­си і дошки, і вивезені у степові аули під прикриттям татарів. Ці дикі й голодні народи витоптують трави і стравлюють сіно біля зимівників і на луках, розорю­ють молодий ліс, цілу зиму крадуть і грабують.усе, що тільки можуть... загото­влений для будівництва ліс, не шкодуючи й садових дерев. Один з мурз минулої весни (1765 р.), забравши знайдений біля деяких зимівників заготовлений на будівництво ліс, на сорока возах з 50 озброєними татарами сам до своїх аулів супроводжував, відбиваючи козаків, що хотіли перешкодити перевезенню»28. Немало лісу знищили новосерби, слов'яносерби й козаки слобідсько-україн­ської лінії, в основному з 1752 по 1769 рік 2'', а також перші поселенці Ново­росії після падіння Січі, при будівництві різних міст — Єлизаветграда, Бахмута, Катеринослава, Херсона, Миколаєва, Одеси, Севастополя, Олешок, Нікополя та ін. Та й поміщики, отримавши після запорожців землі в Новоросії або задур­но, або за мізерну плату скарбниці, також знищили багато лісів чи внаслідок неправильного ведення господарства, чи внаслідок роздріблення великих лі­сових ділянок на малі, які діставалися відразу кільком особам і знову діли­лися ними на ще менші ділянки, котрі, через їх мізерність, винищувалися до­щенту

Щодо лісової флори у країні вольностей запорізьких козаків слід сказати, що тут росли майже всі ті породи дерев, як і в Північній Америці, що поясню­валося, мабуть, схожістю клімату тієї й іншої країни: сувора зима, спекотне літо, вітряна й нестала погода в запорізьких степах зумовлювали й наявність певних видів дерев, панівними серед яких були: липа, клен, в'яз, дуб, берест або ілім, граб, ясен, осокір, верба, шовковиця, яблуня, груша, вишня, дуля, ка­лина, біла верба, вільха, береза, сосна, ліщина, чорноклен, срібляста тополя, глід **, кизил, чинбарське дерево, рай-дерево, жостір **, таволга, бузина, лоза, явір (чинара, несправжній клен, німецький клен), барбарис, гордове дерево та ін."

27 Кількість землі розрахо­вана за картою де-Боксе-та, лісу — за книгою «Воль­ности запорожских коза-ков»; підрахунки професо­ра математики С. І. Шохо-ра-Троцького. * Історична область на півдні України й Росії. У XVIII ст. ототожнювалася з Новоросійською й Азов­ською губерніями.

Мышецкий С. История о козаках. С. 84, 85, 89, 90. 29 Журнал министерства внутренних дел. 1851. №35. С. 29.

Журнал государствен­ных имуществ. 1855, февр. С. 167, 169, 170. ** Крім російських відпо­відників «боярышник» і «крушина», автор подає й українські назви «глід», «жостір».

Границі вольностей запорізьких низових козаків

Прилягаючи до Азовського й Чорного морів, займаючи положення з одно­го боку між Туреччиною й Кримом, а з другого між Польщею, Україною і Великоросією, землі запорізьких козаків неодмінно мали пропускати через себе головні шляхи до згаданих морів від указаних країн та з центральних міст. Одні з цих шляхів ішли по Дніпру та його притоках, інші — степом, уздовж чи впоперек його балок та ярів; перші були річкові, другі — сухопутні. Голов­ний річковий шлях починався від верхніх границь вольностей запорізьких ко­заків вище правої притоки Дніпра Сухого Омельника й лівої ріки Орелі, а за­кінчувався навпроти гирла також правої притоки Дніпра, ріки Бугу. Це час­тина того знаменитого шляху «з варяг у Царград», яким колись ходили наші предки, ще будучи язичниками, у Візантію з торговельними й завойовницькими цілями на своїх однодеревних ладдях чи моноксилах. Сухопутні дороги зва­лися шляхами, це були великі торгові чи биті дороги, що тяглися уздовж і впоперек запорізьких земель і виходили далеко за їх кордони. З останніх най-відомішими були: Муравський шлях, що йшов вододілом Дніпровського й Азовсько-Донського басейну, й Чорний, що йшов вододілом між Бугом і Дні­пром з їх боковими другорядними відгалуженнями.

Муравський шлях, що отримав свою назву, за найімовірнішим поясненням, від трави мурави 32, йшов із глибини Росії, від Тули, повз Курськ, Білгород, у Слобідську Україну, далі через Оріль за Запоріжжя; у Запоріжжі через рі­ку Самару, Вовчі Води й Конку; нижче Конки виходив за межі запорізьких вольностей і тягнувся до самого Перекопу 33. У росіян Муравський шлях вва­жався найзручнішим, найбільш прямим, гладким і рівним шляхом із Русі до татар; у козаків про нього казали: «лежить Гася, простяглася, а як устане, то й неба достане». У межах Запоріжжя він ішов понад 200 верст і на цьому про­сторі пролягав по безлюдному й дикому степу, де крім незначного житла на Самарі до XVIII століття не було ні міст, ні сіл, ні хуторів, ні заїжджих дворів; зате по обидва боки від нього в щедре на дощі літо росла така густа висока трава, що за нею не видно було ні людини, ні волів: як їде, було, чумак по шля­ху, то від нього тільки й видно, що «високу шапку та довгий батіг», а навколо морем стоїть сива стомлена ковила, що низько схиляється то в один, то в другий бік від легкого подмуху степового вітерця; а зверне віз із дороги, то й не виплутає своїх коліс із густої трави. Отож не дивина, що мандрівники з Ро­сії, котрі їхали через Запоріжжя у Крим, зупинялися на ночівлю у відкритому степу й під голим небом, спускаючись або на схил якоїсь балки, або на берег якоїсь річки, не здивує також і та розважлива осторога, з якою мандрівники йшли цим шляхом: так, московські посли Василь Тяпкін та Микита Зотов, які 1681 року йшли в Крим, повернувши з Сум до Муравського шляху, взяли з собою для охорони 600 рейтарів та українських козаків 3\ До цих незруч-ностей руху по Муравському шляху долучалося й те, що мандрівникам часто доводилося або переходити вбрід річки, що зустрічалися на шляху, або ж са­мим мостити гаті й по них переправлятися з одного берега на інший. Мурав­ський шлях був звичним місцем прориву татар на Україну: «А ходят из Крыма татаровя по сей лівой стороні Дніпра на Муравскіе шляхи, не переходя Дні­пра, украинскіе пороги». Муравським шляхом і запорізькі козаки не раз здійс­нювали свої набіги на Крим 3'\ У XVII столітті після спорудження міст у Сло­бідській Україні татари вже намагалися уникати Муравського шляху: «Крым-скіе люди Муравскою и Изюмскою соймою против кріпостей не пойдут»30. З бокових гілок Муравського шляху відомі були: Кримський або Чумацький, що відходив від Муравського біля Вовчих Вод, ішов уздовж лівого берега Дніпра понад Великим Лугом, потім повертав від Дніпра в степ і доходив до міста Пе-

31 Мышецкий С. История о козаках. С. 1%; Среди некий. Материалы для флоры Но­вороссийского края. Одес­са, 1872; Акинфиев. Расти­тельность города Екатери­нослава. Екатеринослав, 1889.

35 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 219. " Про Муравський шлях дивись там само.

м Записки одесского об­щества. Т. 2, отд. 2, 3 С. 572—573.

" Акты ЮЗР. Т. 11. С. 15; Т. 12. С. 101 — 102.

Там же. Т. 10. С. 414.

рекопа; Ізюмський, який сходився з Муравським «біля верху ріки Орелі», й Кальміуський, що сходився з Муравським біля Кінських Вод .

Чорний (Польський) або Шпаків шлях, у турків Чорна Іслах 38, що отри­мав свою назву від Чорного лісу, виходив з глибини Польщі, з Варшави на Кознище *, Пулави, Маркушів, Люблін, Жовкву, Львів, повз Умань на Торго­вицю, через річку Синюху й звідси в межі вольностей запорізьких козаків, че­рез річки Вільшанку, Кільтінь, уздовж Малої Висі на Велику Виську **, над верхів'ями Костуватої й Бобринця, потім вододілом між Ташликом і Мертвово-дом до гирла самого Ташлика, до Бугу, врешті за Буг до шляху Керван-Іол, тоб­то Караванної дороги.

Крім Чорного шляху по західній окраїні вольностей запорізьких козаків ішли ще такі шляхи: Крюківський — від Крюкова уздовж правого берега Дніпра мимо порогів на Кічкас, далі на Кримський або Чумацький шлях. Крим­ський — від Китайгорода на Романкове, уздовж річки Базавлука, далі через Базавлук із правого на лівий берег, до станції Степової, звідси через Дніпро, його притоки Святу Гірку Воду ***, Білозірку, Рогачик і врешті в Татарію; це була «дорога, якою купці йшли просто у Крим»39. Переволочанський — від Пе-револочної на Саксагань, Базавлук, Солону, в Нову Січ, а потім з правого бе­рега Дніпра на лівий, до Кримського шляху. Микитинський — від Мишуриного Рогу на Коржеві могили, Базавлук, Солону, Чортомлик, Микитине, через Дні­про й на Кримський шлях. Кизикерменський — від Кременчука на Жовте, Ку­рячу балку, Недайводи, вододілом Саксагані й Інгульця, на Кривий Ріг, уздовж Інгульця, через Давидів брід у Кизикермен, через Дніпро й на Кримський шлях. Крім того, між Микитинським та Кизикерменським шляхами були ще Коржів та Саксаганський шляхи 40.

У південно-західній окраїні вольностей запорізьких козаків пролягало три шляхи — Гардовий або Королівський, Січовий вищий та Січовий нижчий. Гар-довий шлях отримав свою назву від Гарда на Бузі; назву Королівського йому дали, очевидно, тому, що на ньому польський король Ян Ольбрахт 1489 року здобув перемогу над татарами й турками 41. Він виходив з Поділля, йшов через Буг по одному з кам'яних мостів, збудованих на цій ріці Вітовтом 42, далі вхо­див у межі вольностей запорізьких козаків і йшов ними 300 верст, відзначаю­чись дивовижною прямотою, до гирла річки Кам'янки, де була Кам'янська Січ, тоді до турецького міста Кизикермена, звідти до Таванського перевозу й далі у Крим 4 . Січовий вищий шлях ішов від Гарда на Бузі на Білонівку, далі тягнувся вгору до Січі на річці Підпільній. Січовий нижчий ішов паралельно до вищого, також від Бугу на Балацьке й до Січі на Підпільній 44.

Між останніми трактами по річках Інгульцю, Саксагані, Інгулу до Балацького були розкидані запорізькі зимівники, а нижче Балацького зимівників не було, лише в літній час, коли запорожці осідали вздовж Дніпра й Бугу для рибаль­ства й звіроловства, тут з'являлися тимчасові запорізькі житла; а з турецького боку повсюди від Січі до Гарда, між Дніпром, Бугом і лиманом узагалі не бу­ло жодних поселень. На всьому просторі цих двох трактів і на велику відстань від них був лише дикий степ; лісів тут майже не було, крім лісу на Громоклії, яка впадає в Інгул вище Балацького, де ріс байрак завдовжки з милю, та на ріці Інгульці біля Балацького й на ріці Бузі у вигляді малих тернин та чагарів. Польські купці йшли в Гард через кріпость Архангельськ, Цибулів та інші російські міста й села; з Гарда вони продовжували путь або в Січ, або в Очаків; в останньому випадку купці переправлялися через Буг із версту вище Гарда. При цій переправі стояла запорізька застава з 80 чоловік з окремим полков­ником на чолі, без відома якого ніхто не смів ні переїжджати з земель запо-

Эварницкий Д. Воль­ности. С. 225. 18 Шермуа. Набег крым­ских татар на Польшу в 1653 году.

* Нині Козеніце (Поль­ська Народна Республіка).

** Сучасна назва Велика Вись.

*** Нині р. Свята.

39 Эварнщкий Д. Воль­ности. С. 228.

40 Там же. С. 228—230.

41 Брун Ф. К. Черноморье. Одесса, 1879. Т. 1. С. 156.

42 Список населенных мест. Херсонская губерния. Т. 28.

43 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 231.

" Там же.

Границі вольностей запорізьких низових козаків

різьких козаків на турецький бік, ні з турецьких земель на запорізький бік 45. Для повної безпеки всіх, хто проїжджав степами запорізьких козаків, прикор­донні полковники давали їм особливий знак, пернач, який мандрівники були зобов'язані зберігати під час усієї своєї поїздки й показувати на вимогу запо­різькому товариству чи кому-небудь з його старшин.

Мандрівники, купці й торговці, які проїжджали через землі запорізьких козаків прямими чи боковими шляхами, неодмінно стикалися з великими чи малими ріками й неминуче мусили або долати їх убрід, при незначній воді, або переправлятися на човнах, поромах і плотах при значній воді, особливо в ріці Дніпрі; в останньому випадку запорожці брали з проїжджих певну платню, що становила головне джерело їхніх військових прибутків.

З усіх запорізьких переправ і бродів історично відомими серед запорізь­ких козаків були 22 наступні: Кременчуцький брід та Успенська переправа біля Карменчика, а нижче неї Гербедіївська; Мишуринорізька навпроти Ми-шуриного Рогу; Романівська навпроти села Романкова; Будилово-Таволжан-ська навпроти Будилівського порога й Таволжанської забори; Крарійська або Кічкаська, що отримала свою назву або від вірменського князя Кіскаса II, за якого намехські вірмени 1602 року приходили в Київ на допомогу руським проти поляків 46, або від тюркського кореня «kör—kör» — «проходь», «іди геть», у розумінні пункту, звідки починалася переправа 4?; Микитинська або Кам'янозатонська навпроти Микитиного Рогу на правому березі Дніпра й Ка­м'яного Затону на лівому; Білозерська, Рогачицька й Карська навпроти Біло-зерки, Рогачика й Каїрки, лівих приток Дніпра; Носоківська навпроти остро­ва Носоківки; Кам'янська, названа турецьким істориком Наїмою перепра­вою Диван-Гечіді, біля острова Тавані й міста Кизикермена; Дрімайлівська й Козацько-Кам'янська поблизу гирл рік Дрімайлівки й Козацької Кам'янки; Бургунська навпроти острова Бургунки; Тягинська біля гирла річки Тягин-ки; Вищий перевіз на дві версти нижче впадіння Інгульця у Дніпро, у теперішній ГІеревізці, урочищі села Фаліївки, маєтку М. М. Комстадіуса; Вірьовчина й Білозерська * поблизу впадіння цих річок у Дніпро 48.

Із бродів і переправ ріки Бугу відомі були 9 таких переправ і бродів: Вітов-тів брід нижче гирла Синюхи; Мигійський перевіз навпроти Мигійського Таш-лика; Піщаний перевіз на три версти вище Гарда; Гардовий перевіз біля самого Гарда; Кременецький брід на 6 верст нижче Гардового; Безіменний перевіз на дві версти нижче Кременецького; Чартайський брід навпроти річки Чар-тали **; Овечий брід на вісім верст нижче Чартайського; Соколанський пере­віз навпроти селища Соколана. Вище Бугу був Синюшин брід через річку Си­нюху.

Крім переправ і бродів через Дніпро, Буг і Синюху, було ще два шляхові броди через ріку Інгул, кілька бродів через річки Мертвовод, Гарбузинку, Інгу­лець, де відомі були Давидів брід на 60 верст вище гирла Інгульця, й Бекенев-ський або Білий брід трохи нижче Давидова; далі через річки Кам'янку, Беш-ку, притоки Інгульця, ріку Оріль, де відомим був Стешин брід на Муравському шляху; через річку Вовчу, Злодійський брід та сім бродів через ріку Самару: Пі­щаний, Калинів, Вільний, Грицьків, Кочереженський, Тернівський та Чаплин-ськии .

4а Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 75. 4Й Глинка. Обозрение ис­тории армянского народа. Т. 2. М., 1883. С. 290.

47 Никольский //Южный Край. Харьков, 1891. 31 янв.

* Повторюється вдруге.

48 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 234—241.

** Сучасна назва Чор-

тала.


49 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 235—241.

За силою й ступенем продуктивності край вольностей запорізьких козаків водночас можна назвати й винятково багатим, і винятково бідним; тут усе за­лежало не стільки від річкових і джерельних вод, скільки від атмосферної во­логи: в дощове літо рослинність досягала тут неймовірних розмірів, урожай був гідний подиву; у спекотне й сухе літо рослинність гинула, неврожай призводив до страшного лиха. Ось чому різні письменники так по-різному описують край вольностей запорізьких козаків: одні стверджують, що це найбагатша й най-щасливіша країна, інші — що це дика, безводна, випалена сонцем і позбавлена будь-якої рослинності пустеля. Навіть у одного письменника, але в різні пори року, запорізький край часто зображений по-різному.

Найродючішими тут були місця по низовинах або так званих подах рік Дніпра, Самари, Орелі, Омельника, Самоткані, Домоткані та ін.; найменш родючими були місця в Бугогардівській та Кальміуській паланках, поблизу рік Бугу й Кальміусу. Батько історії, Геродот, котрий жив у V ст. до р. X., опи­сує країну скіфів, частина якої згодом належала запорізьким козакам, такими словами: «Земля у них рівна, багата травою й добре зрошена; кількість рік, які течуть через Скіфію, хіба що трохи менша кількості каналів у Єгипті. Четвер­та ріка, Борисфен (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продук­тами не лише серед скіфських рік, а й серед усіх узагалі, крім, зрештою, Нілу. Але з інших рік Борисфен найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста, тоді як сусідні ріки мають каламутну воду; вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава в тих місцях, де не сіють хліба; біля гирла ріки сама собою збирається у великих кількостях сіль; у Борисфе-ні водяться величезні риби без хребта, звані антокаями, їх солять»1. Значно піз­ніше за Геродота, в XVI ст. після р. X., сучасник запорізьких козаків так описує багатство їх країни: «В цій країні, придніпровських степах, трава росте надзви­чайно високою і такою густою, що неможливо їздити на колесах, бо вона за­плутується у шпицях і не дає їм вільно рухатися. В лісах і на деревах безліч бджіл; у цій країні росте в достатку, сама собою, особлива рослина, схожа на винну лозу; місцеві жителі вважають її диким виноградом»2. У XVII ст., за сло­вами Боплана, в ріках і озерах запорізького краю, а саме: Псельський і Ворс-кальський Омельники *, Самоткань, Домоткань, Оріль, Самара та ін.,— во-

1 Геродот /Пер. Ф. Г. Ми- 2 Записки одесского об- * Другий в наш час має щенко. М., 1885. Т. 1. С. 320. щества. Т. 1. С. 604. назву просто «Омельник».

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

дилося безліч риби та раків. В Орелі за одну тоню рибалки витягали до 2000 рибин, найменша величина яких була футова; у Самоткані й суміжних з нею озерах водилося стільки риби, що вона від власної кількості вмирала, псувала воду й заражала повітря; у Домоткані водилося безліч раків, часом до 9 дюй­мів завдовжки, й особлива, надзвичайно смачна риба чилики; Самара була ба­гата на рибу, мед, віск, дичину й будівельний ліс і за це багатство звалася свя­тою рікою J; околиці Самари запорізькі козаки звали обітованою Палести­ною, раєм божим на землі, а всю землю біля ріки — «дуже гарною, кветнучею и изобилующую», саме місто Самарь ** — «истинно новым и богатым Іеруса-лимом» 4.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка