Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка43/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Немалу частку військових прибутків становив «димовий» податок, який запорізькі козаки збирали з так званих «сиднів», що вважалися підданими сі­чового товариства. Податок був постійним і тимчасовим: постійний до 1758 р. обмежувався 1 крб. з родини, а з 1758 до 1770 р. 1 крб. і 50 коп. У зв'язку зі складністю вирахувати все жонате населення Запорізького Війська, важко, звичайно, визначити й максимум цього податку; якщо прийняти за норму всього жонатого населення по зимівниках 12250 чоловік ' , то при податкові в карбованець отримаємо 12250 крб., а при півтора карбованцях 18375 крб. Тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500 крб. з паланки, але їх накладали лише у виняткових випадках, коли військо органі­зовувало великий похід на Туреччину, Крим чи Польщу або посилало депута­цію у російську столицю з особливо важливої справи.

Судовий штраф, що брався грішми, худобою, кіньми за якусь провину, та­кож становив джерело прибутку Війська Запорізького. Він ішов на користь або всього війська, або одного куреня чи військової старшини: «за найтяжчу провину приковують до стовпа і вбивають його насмерть, а багатство його бе­руть на військо», «у них кожний начальник за зухвалість до найменшої кра­діжки чи упадання біля жіночої статі може того злочинця позбавити всього майна на свою користь, яким би великим не було багатство, й ні перед ким за це не відповідає» .

Врешті, останнім джерелом прибутків Війська Запорізького низового було грошове й хлібне жалування спочатку від польського, а потім від російського уряду. Грошове жалування польсько-литовського уряду Запорізькому Вій­ськові вперше призначив 1576 р. король Стефан Баторій, як свідчать про це українські літописці: «Тогда ж и запорожским козакам учредил атама­на кошового и всі их начали и всім козакам, как городовим, так и запо­рожским давал жалованье на год по чирвонцю и по кожуху, чем козаки на долгое время били очень доволни»16. Скільки жалування давали потім за­порожцям, збільшувалося воно чи зменшувалося, про це ні літописці, ні су­часні польсько-литовському пануванню у Південній Русі джерела не кажуть. Відомо лише, що це жалування далеко не завжди справно надходило в Січ, бо державна скарбниця Речі Посполитої дуже часто була порожньою. Ця нере­гулярність давала привід запорожцям влаштовувати набіги на мусульманські землі і разом з тим була підставою для виправдання їхніх ворожих дій проти мусульман перед польським урядом. З того часу, як запорожці проголосили себе поборниками православ'я й ненависниками католицизму, вони втратили грошове жалування від польського уряду, але почали отримувати його від ро­сійського. Але з якого року вони стали отримувати грошове, а разом з тим і хлібне жалування від Москви, точно не відомо; ймовірно, це могло статися з

" Медведев. Сборник све­дений министерства фи­нансов. СПб, 1867. Т. 6. С. 463.

12 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1.С. 226.

Маркевич Н. История. Т. 2. С. 324.

'' Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 32—40.

Мышецкий С. История.

С. 58; Калачов Н. Архив. С. 9.

"' Лукомский С. //Лето­пись Самовидца. С. 350, 214.


часу приєднання Малої Росії до Великої, тобто з 1654 р. У проханні гетьмана Хмельницького на ім'я царя, що складається з 23 пунктів, у останньому пункті сказано: «Так само й на тих, котрі за порогами Кіш бережуть, щоб його царська величність зволили милість свою показати, оскільки не можна його сам без людей залишити»17. Йдеться про «харч і порох», які гетьман просив у царя для 400 вартових, котрі жили в місті Кодаку; про це ж міг Хмельницький про­сити в царя і для запорожців. 19 березня 1654 р. українські посланці каза­ли в Москві, що з України в Запоріжжя «на кошових козаків запаси хлібні й зілля * і кульки посилають», а у фортецю Кодак тоді ж відправляли зброю, зіл­ля, гармати й хлібні припаси. В актах 1661 р. сказано, що низові козаки за 8 миль від Січі «вдячно» прийняли царське жалування; але скільки його було, не відомо '8. Так само під 1668 р. сказано про жалування «2000 крб. та сукна різного кольору сто в'язок німецьких». 1675 р. їм видали 500 червінців, 150 по­ловинок сукна, 50 пудів свинцю й зілля також. 1676 р. запорожці писали Са-мойловичу, що цар Олексій Михайлович надсилав гетьманові укази «пози­чати запорожцям стосовно їхньої потреби борошно», але він про це забу­ває |9; 1693 р. запорожці скаржилися гетьманові Мазепі, що додаткового жалу­вання «по два алтына, албо й болій грошей да по аршину сукна на козака» зов­сім недостатньо 20. 1708 р. звичайне жалування запорізьких козаків визнача­лось у 10 тис. крб. на рік 21. 1734 р., коли запорожці з-під влади Криму знову перейшли під скіпетр Росії, точно визначилася й сума грошового жалування на військо: «А за службу їх, запорізьких козаків, отримувати жалування на все військо 20 тисяч щорічно»22. З «розпису» 1740 р. видно, скільки кому видавали царського жалування у Запорізькому Військові: кошовому отаманові — 600 крб., судді, писареві й осавулу — по 300 крб., обозному й полковникові — по 100, полковому осавулові — 50, священику — 40, полковому хорунжо­му — ЗО крб.23, осавулу при обозному — 20 крб., підосавулові при обозному — 20 крб., пушкареві й довбишу по 15 крб., курінним отаманам і козакам на всіх 4 тис. крб., а разом — 6150 крб.24 З 1742 р. цю цифру зменшили до 4660 крб., а з 1759 р. й до кінця існування Січі підвищили до 6660 крб.25 За розкладом 1768 р. ці 6660 крб. розподіляли дещо інакше, а саме: кошовому отаманові — 70 крб., судді — 60 крб., писареві — 50 крб., осавулові — 40 крб., пушкарю * й довби­шу — ЗО, військовим канцеляристам — 12, тридцяти восьми курінним отама­нам 1020 крб., або 27 крб. на кожного, товариству 38 куренів — 5320 крб., або по 140 крб. на кожен курінь, начальнику січової церкви — 5, підначальнику — З, ієромонахам — 5, дияконам — 3, уставнику — 3, свічкареві — 1, ктито­рам— 4, школярам—3, паламарям— 10, семи старшинським слугам — 7 крб., кухарям — 2 крб., крім того, подарунок офіцерові, що привозив жалу­вання — 5 крб., унтер-офіцерові при ньому — 2, солдатам — 6, отаманам — 20 крб., що разом становило 6660 крб.26

Якщо ці 6660 крб. розподілити на все Запорізьке Військо, тобто в серед­ньому на 10—12 тис. чоловік, то царського жалування виявиться абсолютно недостатньо навіть для першої необхідності — утримання коней у воєнний час. Тому запорожці щороку просили підвищити жалування військові, скар­жачись на мізерність відпущеної їм російським урядом суми й на важкі для життя часи; але уряд або зовсім не зважав на ці прохання, або ж робив доплату лише у вигляді тимчасової допомоги й лише за особливі воєнні заслуги.

Для зберігання спільного військового скарбу у запорізьких козаків існувала так звана військова скарбниця й вівся «особливый войсковій скарбец и та­бель войсковій»; для цієї мети утримувалась особлива «неподвижная» скриня

17 Полное собрание зако­нов. Т. 1. С. 327. * Порох (застар.). '" Акты ЮЗР. Т. 10. С. 476; Т. 5. С. 45.

19 Там же. Т. 7. С. 49; Т. 12. С. 540, 634.

"'" Величко С. Летопись.

Т. 3. С. 174.

21 Скальковский А. Исто­рия. Т. 2. С. 14.

Чтения московского об­щества, 1848. № 6. С. 45.

23 Полковників, осавулів і хорунжих записано по два.

24 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 81.

25 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 159, 207. * В ориг. помилково «пи­сарю».

26 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 201, 202 та ін.

Прибутки Війська Запорізького низового

при січовій церкві на руках військового судді. Рахувати й видавати цей скарб січова старшина й курінні отамани могли лише за спільною згодою дідів, а без неї ніхто ні зі старшини, ні з курінних не смів навіть торкатися до неї, а вин­ного карали смертю, відбираючи все його майно на військо й незважаючи, чи він значний, чи простий козак 27.

Заодно з грошовим запорізьким козакам видавали й хлібне жалування, а та­кож бойове «зілля», свинець і порох; до 1759 р. їм видавали по тисячі пудів бо­рошна та по «військовій узаконеній порції круп», а з 1759 р. по 1300 четвертей борошна й круп разом, а окремо по 50 пудів свинцю й пороху. Хлібне жалуван­ня розподіляли таким чином: кошовому — 15 четвертей борошна й 2 четверті круп, судді — 15 четвертей борошна й 2 четверті круп, писареві — 12 четвертей борошна й 2 четверті круп, осавулові та військовій канцелярії — по 10 чет­вертей борошна та по 1 і 3 четверті круп, пушкареві й довбишу разом — 6 чет­вертей борошна, начальнику церков — 5 четвертей борошна, паламарям — 2 четверті борошна, школі — 4 четверті борошна, січовим ктиторам — 2 четверті борошна, військовим стадникам — 2 четверті борошна, 38 куреням по 32 чет­верті борошна, 1 четверті з 6 четвериками круп; всього ж 1300 четвертей бо­рошна й 85 четвертей круп 28.

Крім царського хлібного жалування запорізькі козаки отримували продо­вольство і з Києво-Межигірського та з власного Самарсько-Миколаївського монастирів; так, 4 вересня 1759 р. з монастирських млинів по Самарі й Самар-чику у Січ на військову канцелярію «по едной бочке пшона пшеничнаго да и ржаного» на військових підводах, присланих із Січі з гінцем у монастир 29. Як розподіляли свинець і порох, нам невідомо за браком даних; відомо лише, що певну його частину отримували й січові школярі, які жили такою самою гро­мадою, як і всі низові товариші 3". Свинцю й пороху для всього Запорізького Війська було так само недостатньо, як і хлібного жалування; тому запорожці частково самі робили їх, а переважно купували в поляків, українців, турків, татар, вірмен, навіть євреїв, оскільки свій порох був поганої якості 3|. ■ Про те, де і як видавали запорізьким козакам грошове та хлібне жалування, розповідають детальні акти січового архіву, що частково дійшли до нашого часу. Після переходу запорізьких козаків 1734 р. під владу Росії вони, за клопо­танням свого доброчинця, київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, грошове жалування отримували безпосередньо в Петербурзі. Це відбувалося так: щороку з Січі в столицю вирушала депутація з 20 чоловік «знатного вій­ськового товариства»— полковника, писаря, осавула й 17 курінних отаманів. Ця депутація спочатку їхала в Київ або (з 1750 р.) у Глухів, там рекомендува­лася гетьманові, отримувала від нього прогони * й подорожні листи і далі вже вирушала в Москву чи Петербург. Прибувши до столиці, депутація роз­ташовувалася за казенний рахунок по квартирах, потім рекомендувалася ім­ператорові чи імператриці, і доки виконувалися формальності з видачею жа­лування, знайомилася із столичними вельможами, дарувала їм привезені з Січі подарунки, сама приймала «презенти», а вже потім отримувала грошове жалування, а часом і милостиві подарунки — медалі, каптани, сукно, оксамит, кожухи. Тоді ж клопоталася про лист на хлібне жалування, свинець і порох, котрі за асигновкою провіантської канцелярії й головної контори артилерії та фортифікації видавалися з кременчуцьких магазинів, і їх казенними суднами з «належним конвоєм» доставляла в Січ. На закінчення депутація знову рекомен­дувалася дворові, отримувала аудієнцію «високомонаршої особи» й нарешті від'їжджала зі столиці в Січ.

Так було до 1751 р., а від 26 листопада того року за указом встановлений порядок отримання жалування запорізькими козаками було змінено. Гетьман

Фелицын Е. Историче­ские документы запорож­ского сичевого архива// Кубан. обл. ведомости. Екатеринодар, 1840.

20 Л 1 Яш'||>1П1||1,Мп"|

гя Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 202, 203.

Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

монастырь. С. 108.

30 Мышецкий С. История. С. 56.

31 Там же.

* Подорожні гроші.

305
граф Кирило Розумовський вирішив 32, що через велику відстань від Січі до столиці поїздки запорожців по жалування пов'язані з великими труднощами й тому за його розпорядженням і за рішенням урядового Сенату на майбутнє бу­ло визначено: «тому Запорізькому Військові щорічно відпускати й асигнувати грошове жалування статс-контори з тамтешніх поблизьких місць, хлібне жа­лування провіантської канцелярії з Кременчуцького магазину, порох і свинець канцелярії головної артилерії й фортифікації також із поблизьких місць, і від­силати в Київську губернську канцелярію, а тій канцелярії усе те жалування, як грошове й хлібне, так і порох та свинець на 1751 р. відправити й надалі що­року відправляти тому Запорізькому Військові в Січ через посланців казенними суднами й людьми з належним конвоєм і віддавати кошовому отаманові й усьому військові з поквитуваннями... а присланим від запорожців у Москву чи Петербург посланцям (тобто депутатам) харчових, на питво, дрова й свічки, так само при відпущенні їм жалування і прогонних грошей, цього давати не належить, оскільки для отримання згаданого жалування як нині, так і надалі від того Війська Запорізького присилати вже не буде»33. Запорожці слушно вважали це розпорядження немилістю до себе, а для всього війська величезним клопотом. Цей клопіт виникав як від звичної у ті часи тяганини й формалізму в справах, так і від особистого настрою київського генерал-губернатора. Остан­нім на той час був Михайло Леонтьев, котрий ненавидів запорожців до гли­бини душі. Цього разу він зробив усе від нього залежне, щоб вчинити непри­ємність запорізьким козакам; вони отримували жалування на наступний рік вперед, але минув 1751 р., а жалування не було, минула й перша чверть 1752 р., а жалування все ще не доставили в Січ. Тоді запорожці звернулися зі скаргою на Леонтьева до гетьмана графа Кирила Розумовського, в якій писали, що «жа­лування від київського генерал-губернатора Леонтьева, після багатьох вимог, до них, запорожців, ще не надійшло». Гетьман, прочитавши скаргу запорожців, наказав генерал-губернаторові видати гроші Запорізькому Війську «без жод­них зволікань», на що Лентьєв відповідав Розумовському, що гроші ще не на­дійшли з Білгородської канцелярії і тому їх не можна видати запорожцям. Так Запорізьке Військо чекало свого грошового жалування до 21 червня 1752 р.: лише тоді прибув у Січ поручик Фролов з капралом та 12 солдатами на п'яти підводах і привіз козакам грошове жалування и.

Ще тяжче було запорожцям отримати хлібне жалування, порох і свинець: замість того щоб доставити хлібне жалування у саму Січ казенними суднами й людьми, запорожцям наказали отримати його з кременчуцького магазину; запорожці заперечили, що це становить для них велику трудність, бо для «при­везення його в Січ потрібно до 400 підвод, яких у Січі запорізькій нізвідки взяти, до того ж і відстань того магазину від Січі до 300 верстов налічує»35. Че­рез це вони вважали, що простіше, зручніше й легше було б отримувати хліб­не жалування у самій Січі з магазину Новосіченського ретраншементу, «з кот­рого й перед тим в усі майже роки його їм видавали», і в якому будь-коли можна було взяти 3—4 тисячі четвертей хлібного продовольства. Але це заперечував князь Семен Волконський, який тоді був одним із керівників провіантсь­кого відомства на півдні: він вказував запорожцям на кременчуцький хлібний магазин, а до новосіченського наказував навіть не торкатися, щоб залишити його запаси на інші, потрібніші й нагальніші випадки. Але запорожці наполя­гали на своєму, й 1751 р. надійшло розпорядження відпускати їм хлібне жалу­вання з магазину Новосіченського ретраншементу; але цього разу вони на­ткнулися на опір обер-провіантмейстера магазину: без окремого указу Голов­ної провіантської канцелярії він не бажав видавати запорожцям хлібне жа­лування. Лише 1752 р., 18 вересня, запорожці отримали провіант із магазину Новосіченського ретраншементу за 1751 р. А ще 24 липня 1752 р. на прохання

Не відомо, чи сам осо­бисто, чи під впливом во­рога запорожців київсько­го генерал-губернатора

М. Леонтьева.

33 Миллер Г. Исторические

сочинения. С. 78.

34 Киевская Старина. 1883. № б, авг. С. 753.

35 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 79.

Прибутки Війська Запорізького низового



запорізьких козаків, надіслане ними гетьманові Розумовському, й за подан­ням гетьмана 4 квітня у Колегію закордонних справ остання через Сенат прий­няла з цього приводу категоричну постанову: «Просять ті запорожці, щоб для отримання грошового жалування їм дозволили посилати в Москву чи Санкт-Петербург, за попереднім звичаєм, старшину з 20 чоловіками знатного військо­вого товариства і їм по-старому видавати харчові й на питво, дрова та свічки, також при видачі жалування і прогонні в обидва боки дороги гроші, котрих уже давати невільно й котру заборону вони, запорожці, вважають за крайню образу для себе, а відрядження за цим жалуванням у Москву чи Санкт-Петер­бург посланців вони не лише за якийсь клопіт, але за найвищу її імператор­ської величності милість визнають, отримуючи можливість бачити високо-монарше її імператорської величності обличчя; а хлібне жалування просять видавати з новосіченського магазину, з котрого й попередньо майже у всі роки його їм видавали. При цьому й гетьман зі свого боку запитує, чи дозволити їм, запорожцям, по-старому посилати депутатів, чи видавати згадану кількість гро­шей, як вирішено, так само й про негайне виконання грошового жалування та про відпущення хлібного з новосіченського магазину й генералу Леонтьеву під­твердити. Колегія закордонних справ вважає, що коли запорожці, не вважа­ючи це собі за клопіт, бажають по-старому присилати в Москву чи Санкт-Пе­тербург посланців, особливо ж у тому їхньому не непристойному намірі, щоб ті посланці удостоїлися бути рекомендованими її імператорській величності для того, щоб скласти їй найнижчий і найпокірніший уклін, що вони вважають найвищою її величності милістю й авантажем * для себе, й тим користуватися хочуть, то відмовляти їм у цьому й позбавляти цього їх не слід, з яких міркувань таке посольство по-старому депутатів у Москву чи Санкт-Петербург для отри­мання грошового жалування їм, запорожцям, можна й дозволити, лише б тієї депутованої старшини з військовим товариством та їх службою, тобто всієї свити було не більше 20 чоловік (як це й за визначеннями урядового Сенату 1742 р. серпня 4 й 21 постановлено), а урядовому Сенатові цим Колегія за­кордонних справ подає, щоб дозволено було наказати належне всьому Вій­ськові Запорізькому грошове жалування, так само й чинам, відрядженим ра­зом із службою їх, як попередньо кормові й на питво, дрова та свічки, а при ви­дачі їх жалування та прогонні як тим висланим, так і майбутнім з ними для су­проводу тої жалуваної усьому військові грошової казни в конвой, обер-офіцеро­ві з солдатами, в обидва кінці гроші Статс-конторі або в Москві, або тут, у Санкт-Петербурзі, де трапиться, видавати і за писаним повідомленням від Колегії за­кордонних справ видавати їм, відрядженим запорожцям та конвойному офі­церові, повністю. А хлібне жалування, так само як порох і свинець, за вище-писаним попереднім визначенням урядового Сенату, казенним коштом Київ­ської губернської канцелярії у саму Січ їм, запорожцям, надсилати, а не так, як вище згадувалося. Вони, запорожці, пишуть, що київський генерал-губернатор Леонтьєв розпорядився їм самим із кременчуцького магазину хліб отримувати, чим він, генерал-губернатор, всупереч визначенню урядового Сенату і даремну їм, запорожцям, прикрість учинив, про яке відправлення до самої Січі казен­ним коштом, як і негайну видачу на 1751 р. усього жалування, якщо це ще не виконано, нехай урядовий Сенат зволить тому генерал-губернаторові Леон­тьеву підтвердити і при цьому йому, Леонтьеву, накаже хлібне жалування як на зазначений 1751 р. зараз видати, так і щороку надалі видавати, за поданням запорожців, не з кременчуцького, а бажано з новосіченського магазину»"'.

Так писалося 1752 р., 24 липня; надійшов 1753 р., і повторилася та ж історія: Січ протягом 1752 р. не отримала хлібного жалування за 1752 р. Тоді запорож­ці з кошовим отаманом Павлом Івановичем Козелецьким звернулися у Київ­ську губернську канцелярію з проханням видати їм хлібне жалування з ново­січенського магазину; але новосіченський обер-провіантмейстер Смецький послався на переволочнеиського коменданта, бригадира Кошелєва, що відав новосіченським та поблизькими хлібними магазинами. Запорожці зверну­* Користь, вигода (франц.) 36 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 74.


пися до Кошелєва. Той спочатку взагалі відмовився видавати їм продовольство, а потім погодився, але, не знаючи, з якого саме магазину видавати, звернувся з цим питанням у Головну провіантську канцелярію. Але питання це вирішив указ Колегії закордонних справ 13 січня 1753 р. На початку цього року з Січі в Петербург вирушила депутація на чолі з полковником Данилом Гладким за грошовим жалуванням Війську Запорізькому. Грошове жалування депутати отримали у столиці, а про хлібне в Київську губернську канцелярію було суворо наказано видати «без зволікання»; депутація отримала цей наказ на зворот­ному шляху з Петербурга, і хлібне жалування незабаром видали 37.

Отже, лише 1753 р. встановився певний порядок отримання запорізькими козаками царського жалування — хлібного в самій Січі, а грошового в Петер­бурзі чи в Москві. Уривчасті архівні документи Січі містять відомості про те, хто в якому році їздив отримувати жалування й чого удостоювався у столиці.

1753 р. їздили полковник Прокіп Максимів, писар Джевага, осавул Осип Ру­бан та 17 курінних отаманів; їм видали 4660 крб. військового жалування, пол­ковникові з товаришами на питво, дрова й свічки 200 крб., подорожніх від Січі до Москви 127 крб., подарунок полковнику 50 крб., писарю й осавулу по 36 крб., 17 курінним отаманам по 18 крб. кожному, що разом склало 5415 крб.; крім то­го, прогонних грошей на доставку Запорізькому Війську жалування до Січі в один бік 141 крб. і 20 коп., та на конвойних обер-офіцера й солдатів на чотири-ямських підводах від Москви до Січі й назад в обидва боки 51 крб. 38 коп.

1754 р. по жалування до Петербурга відрядили полковника Василя Золотарев-ського з товаришами, які отримали стільки ж. 1756 р. посилали полковника Бі­лого, писаря Андрія Семенова й осавула Івана Кухарського з 17 курінними отаманами, які отримали стільки ж. 1759 р. їздили полковник Кулиновський, писар Іван Глоба й осавул Степан Холод з 17 курінними отаманами й отримали звичні 6660 крб. та ще 2 тисячі додатку на все військо, а в іншому так само, крім недоданих «з Київської губернської канцелярії в урядовий Сенат із ямської кан­целярії довідки прогонів 8 крб. і 80 коп. через брак у Москві із-за великого роз'їзду ямських підвод, за винайм від Москви до Києва 5 крб. і 88 коп.», разом 7429 крб. і 68 коп. 1761 р. відряджали полковника Григорія Корсунського, пи­саря Михайла Уса й осавула Василя Пимлина з 17 курінними отаманами; во­ни отримали разом із особистими подарунками 7415 крб., у тому числі 6660 крб. військових. 1763 р. висилали полковника Якова Близнюка, писаря Петра Уман-ця й осавула Михайла Рудика з 17 курінними отаманами. Вони отримали 7088 крб., оскільки раніше взяли в Москві 327 крб., разом 7415 крб., у тому числі звичайних військових 6660 крб. 1773 р. відправили полковника Павлі-ва, писаря Потапенка й осавула Мовчана з 17 курінними отаманами, які отри­мали всього 7415 крб., у тому числі звичайного військового жалування 6660 крб.18

Початково все наявне жалування видавали Війську Запорізькому золотою і срібною монетою, а з 1764 р. лише мідною 39; даремно запорожці клопоталися про заміну мідної срібною чи золотою,— аж до кінця існування Січі жалу­вання їм видавали мідними грішми.

Усі отримані військові прибутки запорізькі козаки використовували насам­перед на громадські цілі — купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утримання духовенства, спорудження човнів, урешті на утримання усієї військової старшини. Але частина військових прибутків розходилась і по руках окремих осіб: вважаючи всі земні угіддя і всі взагалі прибутки влас­ністю Коша, Запорізьке Військо не виключало цим і приватної власності. На­приклад, кінь, зброя, різні будівлі, зароблені гроші, отримана після поділу здо­бич, нарешті царське жалування, становили особисту власність кожного за­порізького низового козака.

Киевская Старина. 1883. ,к Эварницкий Д. Сборник 158, 171, 185, 207. № 6, авг. С. 754, 755. материалов. С. 76, 90, 129, ''' Там же. С. 203.

Грамотність, канцелярія і школа

у запорізьких козаків


Ближче знайомство з історією, побутом і характером запорізьких козаків дає цілковиту підставу твердити, що стосовно грамотності запорожці водночас стояли й на дуже низькому і на дуже високому рівні. В той час, коли маса За­порізького Війська, що жила по зимівниках, вешталася по плавнях, мандру­вала зі своїми отарами безмежними степами, скніла в цілковитому неуцтві, а часом навіть дичавіла, в той самий час маса січового війська, так званого ни­зового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки ви­соко, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан вели­коруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століт­тя: якщо не більшість, то багато хто з кошових і суддів, за деякими винятками, були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, читаючи листи, ордери й цидулки кошових, суддів та інших стар­шин до гетьманів, панів і бояр, бачимо, що багато з них писали не лише грамот­но, але й досить вправно й риторично; ця грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них,— каже сучасник,— були такі грамотії, що і в Лаврі, і в сто­лицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі»1. Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії *, багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. На­віть «московські люди», що твердили, буцімто в Січі правилом було обирати в кошові людину, «що грамоти не знає», разом з тим свідчили, що нерідко хтось із військової старшини, якого в Січі вважали неграмотним, згодом, виїхавши з Запоріжжя на Україну, показував себе насправді не лише знавцем російської грамоти, але й «інших наук»2.

Наскільки грамотними були січові козаки, найкраще видно з промови, ви­голошеної ними 9 вересня 1762 р. в Петрівському палаці Москви з нагоди всту­пу на престол імператриці Катерини II. «Всепресветлейшая, всеавгустейшая, благочестивейшая великая государыня, императрица и самодержица всерос­сийская, мать отечества всемилостивейшая! Вся премудростию, силою, славою и благостию своею сотворивый Господь вечно и непоколебимо узаконил ре-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка