Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка42/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Предметами торгівлі запорожців з Україною і Великоросією були різні харчові продукти, рибальські сіті, нитки для неводів, канати, полотно, просте сукно, тютюн, а особливо горілка, якої на ярмарках продавали тим більше, чим кращим був урожай хліба в країні. Привезені товари купували в Запоріжжі за гроші, а частково обмінювали на товари власного й турецького чи кримського виробництва.

Початково всі товари з України й Великоросії пропускали в Запоріжжя безмитно, але згодом, з 1753 р., коли в Переволочній і Кременчуку були запро­ваджені російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товарами, почали брати певне мито. Це не могло подобатися запорізьким ко­закам, і вони стали клопотати перед російським урядом про скасування ми­та з товарів, що ввозилися до них, і навпаки. З цією метою у Петербург 1756 р. було відряджено депутатів від запорізького Коша. Будучи в Петербурзі, ці депутати просили гетьмана графа Кирила Розумовського щодо «пропущення в Січ харчових і питних припасів та інших речей безмитно»'", але домоглися полегшення лише на певний ч"&с. 25 січня 1760 р. імператриця Катерина II видала указ, який стверджував таке: 1) дозволялося харчові й питні припаси для власного вжитку запорожців, а також усі товари, що йшли на одяг, взуття й запорізькі промисли, тобто ті, які привезено з-за кордону, і з яких мито вже один раз узято, пропускати в Запоріжжя без жодного мита, але всі ці товари з Коша за кордон — у Польщу, Крим та інші чужі землі — «не відпускати зов-

13 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 236. * Спинна струна осетрових риб.

4 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170. 1э Кребс В. Уманьская рез­ня. С. 32.

"' Grabowski A. Ojczyste

spominki. Т. 1. S. 140.

1 Китченко //Чернигов.

губерн. ведомости. 1853. № 3. С. 23; № 4. С. 27, 29; № 7. С. 47; № 10. С. 71. 18 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 129.

Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

сім» на продаж; 2) дозволялося купувати рушниці, порох, свинець і кремені для рушниць «для власного вжитку», але суворо заборонялося продавати їх з Коша за кордон; 3) за вивіз із Січі в Україну риби, хутра, за перегін коней, рогатої худоби та всіх власних запорізьких продуктів і промислу митного збо­ру не брати; 4) з солі, яку запорожці привозили в Україну, оскільки це не їхній, а привізний продукт, мито брати; 5) також і з інших товарів, крім солі, іноземного продукту й промислу, які з Запоріжжя привозять в Україну і з України й Росії у Запоріжжя, мито брати; 6) а по скільки запорожцям щороку пропускати харчових і питних припасів і товарів з України та сло­бідських полків у Січ і назад із Січі в Україну товарів їхнього промислу й продукту, єдиного положення про це (з огляду на показані в донесенні комерц-колегії та комісії мит резони) не укладати; а щоб вони, запорожці, під своїм іменем сторонніх купецьких товарів не провозили, так само і своїх товарів за кордон, у Крим і Польщу, особливо хліба й харчових припасів, у тому числі за­боронених, безмитно не відправляли, про це Війську Запорізькому оголосити, щоб воно того ніяк не чинило, але діяло, як вірні раби і в цьому присягу склало, а якщо впіймають їх із таємно везеними за кордон товарами й припасами, то з ними вчинять за митним статутом без ніякої пощади; а їздити їм, запорожцям, із Січі для купування припасів і товарів із пашпортами від кошового отамана й військової старшини; 7) з Києво-Межигірського монастиря на духовний чин запорізької Січі борошна житнього та інших хлібних припасів тридцять чет­вертей, пшона десять четвертей, хлібного вина дві діжки, полотна тисячу аршинів, а з запорізької Січі в той Києво-Межигірський монастир риби десять чотирикінних возів щороку пропускати безмитно, оскільки той монастир є все­редині України, а сіль з митом . 1762 р. особливим указом підтверджувало­ся: «надалі з Польщі вина простого на продаж у Малу Росію, у Січ запорізьку і в Нову Сербію ніяк не пускати, і цього міцно пильнувати не лише на заставах форпостних, а й таємно прокладених малих дорогах під загрозою за указами штрафу неминучого тим, хто для своєї користі всупереч цьому нашому по­велінню щось учинить»20. Зрозуміло, що запорізькі козаки вважали накладення мита на привізне вино й вивізну сіль заходом крайнього утиску їхньої торгівлі, багато разів клопоталися про скасування податків, але щоразу марно.

Торговельні зносини запорізьких козаків із Новосербією розпочалися з 1754 р. Зрештою, вони не сягали таких розмірів, як торговельні угоди з Поль­щею й Україною; хоча запорізькі козаки і приїжджали на ярмарки в головний центр Новосербії, фортецю св. Єлизавети, але загалом торговельні стосунки запорізьких козаків з цього боку були мізерними. Причиною цього була ворожнеча між козаками й новосербами; ця ворожнеча була породжена посе­ленням новосербів у степу від річки Синюхи до верхів'я ріки Інгулу, яку запо­рожці з давнини вважали своєю безумовною власністю. Скарги з одного боку, невдоволення і набіги з іншого все більше загострювали стосунки між близь­кими сусідами й усували будь-які великі торговельні угоди між запорожцями й новосербами.

У всіх торговельних стосунках запорізьких козаків із сусідами й сусідів, особливо українців і поляків, із запорожцями першу й незамінну роль грали так звані чумаки. Чумаки в побуті Запоріжжя, як і в побуті всієї України, ста­новили настільки важливу верству людей, що вона не раз звертала на себе увагу дослідників південноросійської історії. Назва «чумак», на думку одних, похо­дить від слова «чум» — ківш, яким мандрівники пили воду під час своїх далеких переїздів; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник; треті вважали, що від слова «чума», оскільки українські купці, їдучи у Крим, часто заражувалися по дорозі чумою, що там лютувала, і нерідко заносили її у За­поріжжя й на Україну; четверті виводили назву з того, що українці, вирушаючи в дорогу, для відвернення всілякої зарази й комах вимащували свої штани й сорочки дьогтем і своїм виглядом нагадували чуму 21. Чумацтво було надзви-

19 Эварницкий Д. Сборник 2П Там же. С. 179. 21 Рудченко И. Чумацкие

материалов. С. 162—165. несни. К., 1874. С. 9.


чайно цікавою рисою економічного життя як власне Запоріжжя, так і всієї Ук­раїни; це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації. Воно зародилося набагато раніше за появу на дніпровському Низу козацтва і навіть послужило прототипом самого ко­зацтва, адже перші чумаки були і торговцями, й промисловцями, й водночас воїнами. Зародившись ледь помітно для історії, чумацтво з часом розрослося до великих розмірів; чумаки поступово виробилися як тип здорових, міцних, мужніх і безстрашних промисловців, здатних знести й літню спеку, й нестачу води, і відсутність харчів, й напади різних хижих степових вершників. Тому чумаків слушно порівнюють з бедуїнами, а їх волів — з верблюдами дикої й пустельної Аравії. У Запоріжжі чумаки як торговці й промисловики утворювали між собою «артілі» на засадах повної асоціації чи товариства, а як воїни вхо­дили до складу низового товариства, весь прибуток від своїх промислів спла­чували у військовий скарб, а свої збитки компенсували з військової скарбни-

• 22 ЦІ .

Протягом довгого історичного життя українське чумацтво виробило собі й певні прийоми переміщення своїх товарів з одного місця в інше «одвіч­ними» шляхами широких степів. Ледь сходив сніг після зими, ледь з'являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипіли довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами в довгі валки. Склавши на небагатьох возах необхідні для мандрівки припаси або харчу — пшоно, хліб, сало, гре­чану крупу, а також приготувавши необхідне кашоварське причандалля — казани, тагани, сокири, ложки, салотовки, чумаки рушали в дорогу. Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, «як з води», волами, часом із золоченими й прикрашеними кольоровими стріч­ками рогами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки. На ньому сидів сам «батько-отаман, пан-господар», а відразу біля нього півень, що сповіщав чумакам час дня і ночі. Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла перед­бачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав їх у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажанами й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різ­них степових харцизів. Найважливішою після отамана людиною був кухар, чи кашовар: він зберігав усю харчу та кашоварські знадоби, готував страву чумакам до снідання, обіду, полудня й вечері. Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або на колісні ободи під шинами.

Щовесни запорожці нетерпляче виглядали українських чи польських * чу­маків; пишучи часом своїм депутатам, які були в Петербурзі з різними спра­вами, вони повідомляли: «ватаг ще немає», «ватаги вже потрохи їдуть і везуть хліб та горілку», «ватаг така сила, що навіть припаси в Січі й Микитиному по­дорожчали»23. Біля самих границь запорізьких вольностей чумаків зустрічала особлива козацька команда й допомагала їм переправлятися через ріки, на­самперед через Дніпро, якщо чумаки йшли з України, чи через Буг, якщо вони рухалися з областей південно-західної Польщі. Переправившись через Буг, вони сплачували певне мито — «мостове», приходили в Гард, брали тут для безпеки в дорозі й орієнтації конвой з військовим пірначем, військовою пе­чаткою, прикріпленою до пірнача, чи взагалі якимось буздиганом 24, і рухали­ся далі вглиб запорізьких вольностей, причому знову платили «мостове» за переправи поромами й за переїзди гатями й містками. Скрізь, де лише проїжд­жали чумаки, їх зустрічали гостинно і козаки-зимівчаки, й особливо шинкарі й корчмарі, у яких чумаки могли знайти собі й добрий обід, і добру горілку, а для

22 Рудченко И. Чумацкие песни. С. 33.

* Тобто з Правобережної України.

23 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 224.

Буздиганом називали

взагалі символ влади — бу­лаву, пірнач, келеп (Ку­лиш П. Отпадение Мало­россии. Т. 2. С. 160).



Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

своїх волів свіжу пашу й холодну воду з криниці чи копанки, викопаної біля будь-якого зимівника. Кілька разів змінивши конвой і щоразу заплативши їм особливий «ралець», чумаки врешті діставалися або до Микитиного, або до Кодака; тут вони зовсім відпускали конвой, вносили певну суму за проїзд запо­різькими землями у військову скарбницю і на якийсь час зупинялися. Після ко­роткого перепочинку ті, хто їхав на Дон по рибу, переправлялися через Дні­про біля Кодака й рухалися далі східними степами Запоріжжя, а ті, хто їхав по сіль, отримували в Микитиному особливі ярлики і квитки татарською й ту­рецькою мовами від запорізького товмача, переправлялися через Дніпро й далі вже вступали у володіння ногайських татар, тримаючи путь на місто Перекоп. До цього часу чумаки йшли безтурботно під охороною запорізького конвою; тепер же вони йшли самі й тому, перейшовши запорізький кордон, відразу вжи­вали різних остережних заходів на різні випадки: для остороги від чуми вима­щували свої сорочки і штани дьогтем, а для безпеки від степових харцизів заряджали рушниці й виймали з возів гострі списи; у ногайських степах чу­маки весь час були насторожі. У випадку несподіваного нападу з боку харцизів, гайдамаків та різних степових хижаків чумаки відразу влаштовували зі своїх возів табір і, керовані артільним отаманом, відбивалися від злих людей. Зазна­ючи часом різних злигоднів від нападів харцизів, чумаки нерідко терпіли «не-чуваних образ» і від самих татар; татари змушували їх сплачувати великі суми за переправи через річки Білозірку, Рогачик і Каїрки — від 5 до ЗО копійок мостового, а часом брали плату і в тих місцях, де води взагалі не було і де ріку переїжджали возами як сухий яр; часом у них відганяли з пасовищ волів, ви­магаючи потім викупу по півтора карбованці за голову, як буцімто за знайдену в дикому степу худобу; часом взагалі крали волів, відганяючи їх у свої аули 25. З такими труднощами добиралися козаки до Перекопської вежі; тут кримчаки вже чекали чумаків, радіючи з їхнього приходу, оскільки чумаки приносили немалий прибуток скарбниці кримського хана. «Ще з договору Сигізмунда Ав­густа з кримським ханом 1540 р. довідуємося, що польським і литовським куп­цям (чумакам) обумовлювалося право вільно брати сіль у Хаджибеї, Пе­рекопі й Кафі, сплативши мито за давнім звичаєм кримському ханові» . То­му ханські пристави не лише дбали про якомога більший вивіз солі з Криму чумаками, а й щоразу, коли був урожай солі, завчасу сповіщали про це запо­різький Кіш; так, 25 червня 1764 р. пристав перекопського промислу Баба-Іман писав кошовому отаманові Пилипу Федоріву: «Дяка господові, його свя­тим сприянням, сього року вже вистоювання своє виконавши, сіль зародилася багато супроти минулого року: як звично, сіла добре. Та до того ж води і трави в Криму, також і в дорозі всюди в достатку, так що дуже спокійно нині для чу­маків, а для худоби кормів стане. Про що при сьому присланий від мене Мус-тафа-Баша вам усно доповісти має. При чому надсилаю вам у гостинець один сап'ян, прошу прийняти його на пожиток. Та при тому ж прошу прислати до нас возів два для вас, зобов'язуюся найчистішої солі на ваші видатки накласти. При чому прошу, не зволікаючи, чумаків присилати по сіль»27.

Дійшовши до воріт Перекопської вежі, чумаки платили тут за кожну мажу «вежового» збору по 70 копійок і вже потім в'їжджали в місто; якийсь час вони відпочивали, навантажувалися сіллю, платили за повний віз по 5 карбованців, за половинний по 3 карбованці і поверталися назад; якщо у татарської тафи * була риба, купували і складали її на вози. А в цей час запорожці знову очіку­вали чумаків, знову брали з них мито за переправи, пороми, містки й гаті, зі своїх, звичайно, менше, ніж із чужих, знову виявляли їм гостинність корчмарі й шинкарі.

Із Запоріжжя чумаки рухалися кому куди було треба для продажу товару. «Примітно, що за рік до тисячі волових возів її (солі) у Польщу продасться, купують також і малоросіяни з Єлизаветградської провінції»28.

25 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 91.

26 Рудченко И. Чумацкие песни. С. 12. 27 Там же. С. * Рибальська

13.


артіль

(Б.


Грінченко).

2Я Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170.


Крім великої торгівлі з турками, поляками, українцями, новосербами й крим­чаками, запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це переважно була дрібна торгівля; її вели часом на самій січовій площі, але переважно на Крамному базарі, Гасан-базарі, чи січовому форштадті, тобто передмісті. Тут стояло безліч невеликих хатин на дерев'яних низеньких стовпчиках, дворів, крамничок, яток, шинків, у яких і велася різна торгівля. Частина цих будівель була споруджена на кошти куренів і належала війську, частина була власністю приїжджих купців, як видно зі справ січового архіву. Так, прикажчик Петро Крилов, заборгувавши купцеві Федору Попову, мусив, за «базарним судом», продати свій старий двір на січовому базарі за 2 1/2 куфи * горілки, щоб спла­тити позивачеві . Предметами торгівлі в Січі були: опанчі, сідла, стріли, луки, стремена, шаблі, вудила, які запорожцям привозили татари, рогата худоба й непридатні до їзди коні, яких козаки продавали татарам на заріз. Крім Січі, торгівля велася і в паланкових селах: Кам'яному на Кальміусі, у Гарді на Бузі, Микитиному на Дніпрі та ін. Тут також були крамні базари, шинки, крамнич­ки й заїжджі двори.

Ремесла не приносили такої користі і не були у запорізьких козаків настіль­ки розвинутими, як торгівля, рибальство та скотарство. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, що виконував би певні по­винності для війська, у них не було. При самій Січі жили різні майстри — кот­лярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслі; всі вони, за козацьким зви­чаєм, виконували запорожцям роботу за певну платню, й задурно нікому й ні­чого не були зобов'язані робити. Жили вони в передмісті Січі, але були припи­сані до куренів, як і інші козаки За межами Січі відомі були кушніри й ковалі: «Деякі з них були відомими кушнірами й художниками,— виробляють сиро­м'ятні шкіри й кожушину, а при Аргамакли (Громоклії) по можливості отри­мують вугілля. У кузні, як на Інгулі біля перевозу, утримуються ковалі для подорожніх людей, але вугілля все з Аргамакли отримують»31.

Крім людей перелічених ремесел у запорізьких козаків були також і своє­рідні лахмітники, як видно із справ січового архіву: 1749 р. запорізькі козаки Джерелівського куреня спіймали кількох перекопських мешканців і забрали їх з собою у Січ; татари, які приїжджали в Січ, бачили, що один із полонених на базарній площі Січі «продає старі сорочки, так само й пере», тобто займається пранням білизни 32.

* Давня міра об'єму, ЗО кварт, ЗО, 42 л. 29 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 242.

30 Мышецкий С. История. С. 47.

" Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186. 32 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 41.

Прибутки Війська Запорізького низового


Головними джерелами прибутків Війська Запорізького низового, крім при­родного багатства великого чорноземного краю, були: військова здобич, зов­нішня і внутрішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний по­даток і, врешті, царське хлібне і грошове жалування.

Першим і прямим джерелом прибутків запорожців була воєнна здобич, здо­бута ними на війні з турками, татарами й поляками. Вирушаючи в кожний по­хід, запорізькі козаки давали присягу перед святим євангелієм, що жоден з них нічого не приховає з воєнної здобичі, а все здобуте добро доставить у курінь для поділу між усім товариством '. Повернувшись із походу й віддавши хвалу все­сильному Богові і вдячну молитву пресвятій Богородиці-діві, запорізькі ко­заки «дуванилися» всією здобиччю, кіньми, рогатою худобою, вівцями і всім, що приводили й приносили з собою 2. Наскільки великою була ця здобич, звичайно не можна сказати, бо розміри її залежали як від масштабів походу, так і від удачі на війні. За звичаєм кращу частину здобичі козаки віддавали на церкву, а решту паювали між собою, після чого хто відразу прогулював свою частку, а хто ховав її на чорний день 3.

Другим джерелом прибутків Війська Запорізького низового була найріз­номанітніша торгівля, зовнішня і внутрішня: «Запорізькі козаки отримують по­рядну суму від купців, постачаючи від Січі різні товари Дніпром до Очакова й Кінбурна, так само звідти з прибулих кораблів, як ті трапляються, оскільки буває, що в посушливий час вони, йдучи Очаківським лиманом вище гирла Бугу в так званий Козячий розлив, Дніпровським гирлом, часом не можуть пройти, не розвантажившись частково на човни. При цьому трапляється, що турки з купцями й договори мають постачати товари до Очакова, а не до Січі 4. Всі тор­говці, купці й промисловики, що вивозили різні товари й привозили їх у Січ, торгували по слободах, селах і зимівниках, вносили певну платню у військову скарбницю або на військову старшину: від куфи борошна чи харчових продук­тів карбованець, від риби, впійманої у Бузі, три перші десятки «паколі» на пол­ковника, писаря й осавула, котрі були при рибних заводах, та чотири інші де­сятки на січову старшину. Якщо ж рибу продали або втратили, не відділивши від неї частку для військових чинів, то рибалки сплачували її вартість грошима.

1 Скальковский А. Исто- " Величко С. Летопись. ни. Т. 1. С. 219. рия. Т. 1. С. 208. Т. 2. С. 377. 4 Калачов Н. Архив. С. 6.

Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес-

Щоб брати мито з купців, на всіх запорізьких базарах були особливі началь­ники, військові кантаржії: вони стежили за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали мито з купців у військову скарбницю.

Особливо велике мито давали шинки, надто вже поширені в землі запорізь­ких козаків. Через свою життєву свободу всі запорізькі козаки мали право ва­рити мед, пиво, брагу й продавати спиртні напої 5. У документах січового архі­ву 1770 р. по всіх володіннях запорізьких козаків налічувалося понад 370 шин­ків, розподілених так: у Січі — 73, у Самарській паланці — 83, Протовчан-ській — 74, Орільській — 45, Кодацькій — 74, в Микитинському перевозі — 10, в Кам'янському базарі Інгульської паланки — 10. Усі ці шинки приносили війську загалом 1120 крб. на рік, у тому числі оренди за звичайний шинок, без льоху, 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було тримати пиво й мед, по 4 крб. 50 коп. Ця сума розподілялася на 45 паїв між військом таким чи­ном: кошовому, судді, писарю, осавулу, 38 куреням, війську, церкві, довбишу й пушкареві навпіл — по 24 крб. й 51 коп. з шажком на кожен пай 6. Крім того, з валок, що приїжджали в Січ із України, Криму й Польщі, якщо вони при­возили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву й старшину: на старшину, в тому числі довбиша й пушкаря, з кожної куфи по карбован­цеві; крім грошей брали й так зване «поставне вино» — по одному відру, яке в козаків звалося квартою, з того, хто продавав вино чи горілку або з то­го, хто сам купував їх, на кошового, суддю, писаря, осавула, довбиша, пуш­каря, курінних отаманів і духовних осіб,— загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це подвійне мито, міг продавати свій товар, та й то лише по ціні, визначеній Кошем 1.

Важливим джерелом прибутків запорізьких козаків було також «мостове», тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за пере­віз через ріки, річки й рукави запорізьких вольностей: «Збирають вони з купецт­ва не менше половини митного збору, під виглядом не те що запровадженого ними тарифу, а беруть за перевіз військовими човнами, а на сухому місці че­рез ріки, за мости, адже на всій їхній землі нема жодного мосту чи гаті через найменшу протоку, з котрої б не збирали на полковника тієї паланки, у воло­діннях якого є переїзди, по копійці з порожнього воза. Так само за безпеку в дорозі, від тих людей за конвоювання однією людиною, приставленою до валки, з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військо­вою печаткою; навіть якби хтось і не вимагав цього конвою, його їм дають і во­ни неодмінно мусять розрахуватися, чітко за їх правилами»8. З безлічі перевозів у межах запорізьких вольностей особливо відомими були: Мишуринорізький, Кодацький, Микитинський, Кам'янський, Кизикерменський — усі через ріку Дніпро, Бугогардівський через ріку Буг до Мертвовода; першими переправля­лися переважно українські купці, що їхали з України на Дон чи в Крим, і татарські купці, що їхали з Криму в Січ і на Україну; другими переправлялися переважно польські й українські купці, що йшли в Очаків і назад, а також у Запоріжжя й назад. Запорізькі козаки брали від кожного воза й від кожної тварини за перевіз через ріку й ділили ці прибутки між старшиною і всім вій­ськом. Платня у різний час і від різних возів бралася різна: з порожнього воза на Микитинській заставі по копійці, з вантаженого від 2 до 10 копійок, крім того, за конвой до Микитиного окремо 8 карбованців, до Кодака 12 карбованців та «певний» ралець конвойному9. 1774 р. за перевіз біля Микитинської застави брали з тих, хто їхав у Крим і з Криму «з пароволового воза по 60 копійок, а з двох пар по 1 карбованцю 20 копійок»10. Для збору мита на переправах існу­вала окрема старшина, що складалася з шафарів, підщафаріїв, писарів і під-писаріїв. Ці збори за переправи так захопили січове товариство, що воно на­магалося влаштовувати перевози й поза своїми кордонами, у володіннях

5 Ригельман А. Летописное повествование. Т. 4. С. 81.

6 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 205.

Мышецкий С. История. С. 48.

8 Калачов Н. Архив. С. 6.

9 Калачов Н. Архив. С. 7.

10 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 175.

Прибутки Війська Запорізького низового

кримського хана — на річках Білозерці, Рогачику, Каїрках, на Дніпрі біля Кизикермена — і збирати за них мостове ". Кримські хани часом давали на це свій дозвіл, і запорожці користувалися митом із перевозів за межами влас­них вольностей 12. Важко й навіть неможливо з певністю визначити всю суму річного прибутку запорізького Коша з Перевозів через ріки: це залежало від більшого чи меншого руху чумаків, торговців і купців, що, в свою чергу, зале­жало від урожаю солі, вилову риби, достатку степової трави, безпечнос­ті проїзду дикими татарськими степами тощо. Із червня 1774 р. до січня за перевіз у Гарді зібрали 850 карбованців, отже, протягом року значно більше тисячі карбованців, а Гардовий перевіз вважався найменшим, бо при ньому не було навіть окремого шафаря. На Мишуринорізькій переправі запорізькі козаки, якщо вірити історикові України Маркевичу, свого часу збирали 12 тисяч крб. щорічного мита |!.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка