Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка40/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Важливішою галуззю запорізького господарства, ніж хліборобство, було ско­тарство: розлогі степи Запоріжжя, укриті влітку високою, соковитою і густою травою, своїм виглядом закликали запорожців до такого промислу: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойла». Більш за все запорожці розводили, без­умовно, коней. Таким уже було заняття запорізького козака: він тільки тоді й був козаком, коли мав коня. Без коня він і не лицар; лише верхи на коні, з ратищем у руці він і був страшним для ворогів — татар, турків, поляків. «За­порізькі козаки досить пильно утримують кінські заводи, котрими користують­ся для далеких походів, тому що більше з татарами, котрі всі верхи на конях, справу мають»12. Тому в усіх козацьких піснях, думах і переказах скрізь фігурує кінь:

«Ой, коню, мій коню, Де ж ті літа, де ж той час, Як ми слави добували, і як всюди знали нас?»

Коня звали вірним другом, нерозлучним товаришем, милим братом козака; у козака «бідного сиротини, чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацькую тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку доро­гим товаришам і близьким родичам у славній Січі й далекій Україні; він пік­лується про нього, як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Наскільки можна судити з описів, що дійшли до нас , та зі скелетів у ко­зацьких могилах, запорізькі коні були невеликого зросту, непоказні з вигляду,

10 Лукомский С. Собрание " Величко С. Летопись. о Доне. С. 67. историческое //Велич- Т. 3. С. 174. 13 Записки одесского об-

ко С. Летопись. Т. 3. С. 350. 12 Крюйс К. Разыскания щества. Т. 7. С. 185.


з маленькими круглими копитами, зате всі вони, за свідченням очевидців, від­значалися незвичною міцністю, силою, твердістю в ногах, витривалістю у дов­гих походах, неперебірливістю в харчуванні, на диво спокійним норовом, ви­нятковою кмітливістю: вони впізнавали своїх господарів з оклику і прибігали на їх свист із далеких степових місць. «Крикне, бувало, запорожець коневі «повзи», то він простягне передні ноги вперед, а задні назад, і повзе, а як почує, що козак уже на спині, то підхопиться й гайне; а як сидить запорожець на коні, то керує ним ногами: куди хоче, туди й поверне»14. Прудкість запорізьких ко­ней дала підставу українським літописцям називати їх «вітроногими кінь­ми»'0. Проскакати без перепочинку якихось тридцять верстов, не бачити яко­гось корму протягом цілого дня, для запорізьких коней справа звична. Якщо кінь стомлювався на бігу, то варто було, кажуть старі козаки, торкнути його за лівим вухом, і тоді він знову летів, мов легкий птах. Кращі коні в запорізьких козаків звалися «огирями». Цьому слову надавалося значення чудового, силь­ного і швидкого жеребця. Більшість коней запорожці отримували зі своїх власних заводів, про що свідчать документи, які до нас дійшли |6. Головним місцем кінських заводів були місця біля Інгульця, Бугу й Великого Лугу, де коні або ходили «пустопаш», або під наглядом табунників. Але крім власних коней запорізькі козаки здобували немалу їх кількість і в черкесів, турків, а особливо у татар, або шляхом купівлі чи обміну, або просто забираючи їх зі степових пасовищ. «Те ж Військо Запорізьке, коли почує татар чи поляків у слабкому стані чи необережності, то зібравшися як із Січі, так і з зимівників, у немалій силі, через вільність свою напад чинять, і від татар та від поляків часто отримують собі велику здобич, і відганяють у них багато коней і худо­би»17. Ми маємо кілька документів, з яких видно, що за три роки запорізькі козаки забрали у татар 1175 голів коней, і коли татари скаржилися з цього приводу російському урядові на запорожців, останні відповіли татарам: «Ви куп­ці, а ми — військо, іди й приготуй на це місце інших коней»18.

Якою великою була кількість коней у запорізьких козаків, видно з того, що декотрі з них мали по 700 і більше голів; 1769 року, під час несподіваного набігу татар, запорожці втратили лише у двох паланках 1193 коні; 1770 р. лише в селах, не рахуючи зимівників, Протовчанської паланки налічувалося 895 го­лів коней, 5335 голів рогатої худоби й 13686 овець '9. Якось кошовий отаман Петро Калнишевський продав водночас до 14 тисяч голів коней, а у полковни­ка Опанаса Ковпака татари під час набігу забрали до 7 тисяч коней ■". За сло­вами англійця Клавдіуса Рондо, у Запоріжжі навряд чи знайшовся хоча б один козак, який би не мав 10 чи 20 коней "'. Запорізькі коні славилися по всій Східній і навіть Західній Європі, тому попит на них був дуже великий: поляки, росіяни, кримчаки, турки — всі однаково прагнули придбати хорошого коня із запорізьких степів. Були випадки, що навіть закордонні ремонтери, попросивши дозволу російського уряду, приїжджали купувати коней у запорізьких козаків; цісаревичу Павлу Петровичу, великому любителеві коней, жодні коні не подо­балися так, як запорізькі 22. Самі запорожці високо цінували своїх коней і на знак особливої своєї уваги часом посилали в подарунок кращих коней геть­манам і панам в Україну й Польщу, вельможам і царям у Москву й Петер­бург. Живучи іноді тривалий час у Петербурзі й клопочучи про різні військові справи в столиці, й довго не помічаючи результатів своїх зусиль, запорізькі депутати писали часом у Січ кошовому й старшині: «Найпокірніше просимо вашу вельможність і військову старшину прислати панові Н. пару цугових або одного верхового огиря, ану ж вони й нашу справу до сенату швидше довезуть»2'.

Так само запорожці займалися й розведенням у своїх степах рогатої худо­би: скотарство було одним із основних розділів прибутків Запорізького Вій-

14 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 26.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 373.

16 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 427 та ін.

17 Мышецкий С. История. С. 53.

18 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 30.

19 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 184, 195.

20 Надхин Г. Память о За­порожье. С. 7.

21 Рондо К. С. 446.

22 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 183.

" Там же.

Хліборобство, скотарство, рибальство мисливство, городництво й садівництво

ська 24; вони утримували безліч корів і від «розведення худоби отримували кра­ще продовольство»; їхні корови відзначалися більшою плодючістю, так що молода телиця вже за два роки давала приплід. Взагалі запорізька рогата ху­доба відзначалася високим зростом, силою і плодючістю, хоча не була ні особ­ливо гладкою, ні надто породистою: «черкаська» худоба, тобто худоба дніпров­ських, у тому числі й запорізьких козаків, і зараз славиться на всіх, навіть сто­личних, ринках Росії. У запорізьких степах паслися цілі неоглядні череди ро­гатої худоби, кожен козак-зимівчак мав по кілька сотень, тисяч, а то й десятків тисяч голів рогатої худоби, і були приклади, коли козак навіть судові штрафи сплачував не грішми, а рогатою худобою 2о. Зрештою, користь від своїх корів запорожці отримували не таку велику, як слід би чекати: їхні корови доїлися лише один раз, зранку, та й то лише від Петрового дня до весни, а з весни до Петрового дня взагалі не доїлися; коров'яче масло, крім потреб господаря, також виготовлялося рідко 26.

Нарівні з конярством і скотарством розвивалося у запорізьких козаків і вів­чарство: в окремих козаків було по 4 чи й по 5 тисяч голів овець: «рогату ху­добу й овець утримують досить багато; вовну з них знімають один раз і про­дають у Польщу»27. З порід переважала рідкісна в наш час волоська; овечі стада запорізькі козаки звали отарами 28; пастухів — чабанами (назви, засвоєні від татар). Чабани, одягнуті в сорочки, просочені салом, у шаровари з телячої шкіри, взуті в постоли зі свинячої шкіри й перепоясані ремінним поясом з «гаманом» через плече, зі швайкою й ложечником на боці, взимку і влітку тяг­нули за собою так звані коші, тобто дерев'яні котиги * на двох колесах, зовні вкриті повстю, із кабицею всередині, у яких вони ховали своє продовольство, зберігали воду, варили страву й ховалися від негоди 29.

Але з усіх промислів у запорізьких козаків, безумовно, найрозвинутішим бу­ло рибальство: «козак поза війною — табунник, скотар, а особливо рибалка». Рибальство було першою галуззю усіх промислів низових козаків і давало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт, рибу, а разом з тим було дже­релом багатства для всього війська: з рибальства козаки й одягалися, і взува­лися, і зброю здобували. Тому серед них не казали «ловити рибу», а виробив­ся особливий термін «добуватися, йти на здобич».

«Дніпровий, Дністровий, обидва лимани, Із них добувались, справлялись жупани».

Рибальство у запорізьких козаків було розвинуте до найширших розмірів: для рибальського промислу в різних місцях запорізьких вольностей були влаштовані особливі заводи з куренями при них для житла в зимовий час і вкриті очеретом буди для життя улітку. Ними завідували особливі «госпо­дарі», вибрані з низового товариства, та головні рибалки, яких у Гарді звали гардівничими (від слова «гард»— перегородка в Бузі), та їх помічники тарів-ничі, які керували таром, чи неводом. Рибальські заводи завжди утримува­ли компаньйони, троє-четверо чоловік, яких козацькою мовою звали «односу-мами». Односуми наймали до себе «тафу», чи групу, з 15—20 чоловік і з ранньої весни до пізньої осені займалися рибальством ". З усіх рибних заводів у запо­різьких козаків найвідомішим був Гард на Бузі 31. Гардом «звали урочище, при якому запорожці з весни закладали між великими каменями, що були в Бузі, та островом малі камені й загачували всю ріку, зупиняючи її з боків і поклавши на дно її тини»; тому він вважався найкращим місцем для рибаль-

74 Калачов Н. Архив; Эварницкий Д. Запорожье. С. 6.

"3 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 185.

Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 185.

27 Там же.

28 Від слова «ат»— трава, й «ар» із суфіксом «мак» — шукати.

* Віз пастуха-вівчаря (Б. Грінченко).

29 Устное повествование Н. Коржа. С. 33, 34.

30 Записки одесского об­щества. Т. б. С. 182, прим. 61.

'1 На 3 верстви нижче те­перішнього м-ка Костян-тинівки, Єлизаветградсько-го пов., Херсонської губ. Тепер тут два Гарди — ста­рий, або козачий, і новий, або архієрейський. В остан­ньому ловили рибу для архієрея.


ства в Запоріжжі . Кожної весни в Запоріжжя ішли гурти промислових лю­дей: переважно бродячих, бездомних і нежонатих чоловіків. Прийшовши на Низ, вони заповнювали собою переважно Інгульську, Кальміуську й Бу-гогардівську паланки й нерідко залишалися тут назавжди. Головними-місця­ми для рибальства в Запоріжжі були Дніпро й Буг з їхніми лиманами, косами й озерами; крім того, річки Самарь, Оріль, Домоткань, Самоткань, Азов­ське море з його затоками й косами — Кальміуською, Бердянською, Біло-сарайською та Єйською; окрім того, за кордоном запорізьких вольностей — Кінбурнська й Тендринська коси, ріки Кубань, Дністер і Тилігул 33. Улов риби в ріках та озерах був настільки великий, що нею збагачувалися не лише запорожці, але й поляки, гетьманці та інші «околичные жители»34. Очевидці розповідають, що, наприклад, ріку Самарь за рибні багатства козаки називали «святою» рікою; що в ріці Орелі рибалки за одну тоню витягали понад 2 ти­сячі найбільших рибин; що в деяких озерах було стільки риби, що вона гинула від тисняви, псувала воду й заражала повітря; що в річці Домоткані водилося безліч раків, часом до 9 дюймів завдовжки ; що лише в одному Гарді за час з 1 серпня по 1 жовтня 1771 р. спіймали до 4380 штук різної риби на частку лише старшини 36. Та з усіх рибних місце найкращим, безумовно, був Дніпро; в ньому рибалили від самих порогів до самого лиману й по лиману майже ці­лорічно, хоча найкраще риба ловилася навесні й восени. У Дніпрі звичайно ловили коропа, ляща, судака, щуку, білизну, вирезуба, тараню, чехоню, шпицю, чорнуху, секрета, окуня й бика. Червона риба, яку запорожці звали чорною, тобто осетри, білуга, чечуга, пістрюга, соми рідше ловилась у Дніп­рі, переважно у Дніпровському лимані; камбалу, скарбію, оселедця ловили лише у лимані; линів і карасів ловили в річках, що впадають у Дніпро, і в


План Запорізького Гарду на річці Бузі З карти

інженер-майора Данієля де-Боксета 1742 р.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

3" Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 180, прим. 54.

33 Правильніше «Делі-Гьоль», Скажена ріка. Во­на починається в околицях Балти, біля с. Поцецели і впадає у Дністер. (На­справді в Чорне море).

34 Устное повествование Н. Коржа. С. 39.

35 Боплан Г. Описание Украины. С. 16, 17.

36 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 207.

Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 7.

38 Там же. С. 7—10.

39 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186, прим. 70.

40 «Банити» українською мовою означає мити зви­чайною водою, а не з лазні взятою.

озерах, близьких до річок 37; після скресання річки першою з'являлася чер­вона риба, а після неї тараня.

Очевидець Василь Зуєв переказує цінні й нічим незамінні дані про рибаль­ство у запорізьких козаків. За його словами, головними знаряддями його були: неводи, косяки, мережі, самолови, крім того, звичайні малі й великі рибальські сіті. Неводи були дуже поширеними у запорізьких козаків, вони сягали 200 саж­нів у довжину, не рахуючи мотузків, що їх прив'язували до боків, і вони були або такі самі, або й довші за сіті. їх використовували для ловитви всілякої риби в усілякий час, «а наипаче в погоды», у Дніпровському лимані; виняток робили тільки для великої білої риби: її ловили особливими 50-сажневими сітками з більшими, ніж у невода, вічками; до цих сіток брали інші, з дещо більшими вічками і просували перші сітки крізь другі у вигляді рукавів у кількох місцях, що їх рибалки звали «проріжі». Складеною таким чином сіткою ловили одно­часно й велику, і дрібну рибу. Косяками називали великі сітки, завдовжки близько 40 й завширшки близько З сажнів, з вічками у квадратний піваршин, зв'язаними з тонких мотузочків; до одного боку косяка прив'язували важкі ка­мені, до другого — пучки сухої куги й опускали його у воду серед відкритого лиману; камені змушували його занурюватись у воду, а куга — стояти стіною. Косяк був розрахований лише на ту рибу, яка плаває на самій глибині лиману, опустивши в воду, його залишали на цілу добу; через добу витягали з води й ви­бирали рибу, котра заплутувалася між його вічками. Витягши рибу з вічок, її вбивали довбнями. Мережами звали ті самі косяки, лише з дуже дрібними віч­ками; вони були розраховані на молодих осетрів, пістрюг і велику білу рибу. Са­моловом звали довгий товстий мотузок, до якого знизу прив'язували кілька ка­менів і багато невеличких мотузочків завдовжки в сім «корхів» чи п'ядей з го­стрими гачками на кінцях, а вгорі, також на окремих мотузочках, пучки куги чи поплавці для утримування гачків у перпендикулярному положенні на певній від­стані від дна ріки. Самолови були розраховані на великих білуг та осетрів: про­пливаючи повз гострі гачки у воді, риба спочатку чіплялася за один із них, почи­нала битися й зачіплювалася за інші 38. До перелічених знарядь інші свідки до­дають іще один оригінальний метод риболовлі — за допомогою річкової видри: зловивши маленьку видру, запорожець привчав її до того, що вона, мов кіт, лягала біля його ніг і навіть спала разом з ним під одягом, котрим укривався козак. Виростивши таку видру, запорожець використовував її для риболовлі: вона входила у воду, здобувала там рибу й поверталася з нею до свого госпо­даря, роблячи це кілька разів підряд 39.

Здобуту рибу запорізькі рибалки готували і збували таким чином: спіймавши рибу, запорізькі промисловці або відразу збували її свіжою, або готували про за­пас, якщо риболовлю не брали на відкуп прибулі промисловці. При цьому спосіб приготування червоної риби був одним, білої — іншим. Спійману червону рибу насамперед патрали, при цьому жир, ікру і клей складали окремо, тушу окремо. Потім останню мочили в лимані, навесні, за холодної води, протягом цілої доби, влітку — протягом кількох годин. Витягши з води, рибу розплатували, надрі­зали в кількох місцях і «круто» засипали в надрізи солі; після соління «банили»

. 40 • , .... ....

у воді , далі в ялили на сонці, а іноді, крім того, розкладали н вранці на ро­су, щоб у ній не заводилися черви. Останнє робили навіть улітку. Відділену від риби ікру або залишали для власного вжитку, або ж готували на запас для продажу. В першому випадку вибирали переважно ікру севрюги, білуги й осет­ра; очищали її від перетинок перетиранням крізь дротяне сито й солили, як кому
було зручно, на свій розсуд. У другому випадку готували лише паюсну ікру, зер­нистої ж узагалі не вміли робити 41. Вийнявши з риби ікру й навіть не очис гивши її, а лише обсипавши сіллю, вони складали її шарами в діжку аж до верху, і на верхній шар клали важкий гніт; просоливши так ікру певний час, виймали окре­мими шарами, банили у воді і в'ялили на сонці, доки вона не ставала твердою, і потім або продавали її на місці, або везли в Очаків. Жир із червоної риби виріза­ли або смугами, або шматками, солили і вживали з хлібом як шинку. Клей з ри­би виймали шматками, спочатку пров'ялювали його на сонці, потім здирали верхню шкірку, збивали в чотирикутні плитки і так, без якогось обварювання, продавали.

Майже так само готували й білу рибу. Наловивши достатню кількість білої риби, промисловики також спочатку чистили її, потім патрали, розплатували, робили надрізи, далі складали в окремі купи за величиною: велику до великої, малу до малої. «Дивлячись на кількість риби, на її дрібноту,— зауважує оче­видець,— не можна не дивуватися, як спритно все це діється: один чистить її від луски й подає другому для патрання; цей кидає третьому для розплатуван-ня, а четвертий карбує чи надрізає на боках і кидас в ту чи іншу купу, залежно від її величини. Приготовану таким чином білу рибу солили кожну зокрема, потім складали в діжки, давали трохи постояти так, далі знову виймали з ді­жок, банили у воді, нанизували на мотузки й розвішували на сонці, спеціально вибираючи для цього ясні дні й вітряну погоду. Пров'яливши в такі дні рибу протягом трьох, а в негоду протягом семи днів, швиденько знімали, намагаю­чись уникати гарячих безвітряних днів, коли риба, швидко висохнувши, ро­билася крихкою. Відділені від білої риби жир, нутрощі скидали в одну діжку й залишали в ній до того часу, коли закінчували з рибою, тобто на кілька днів; за цей час нутрощі псувалися, але від них відділявся жир, що не псувався ані­трохи. Закінчивши з рибою, бралися й за нутрощі: їх викидали в один великий казан, заливали водою й варили. За якийсь час казан відставляли з вогню і зні­мали жир, що спливав на поверхню. Його солили й відправляли на продаж. Крім соленого збирали і свіжий жир, але його відразу використовували до їжі '2.

Приготована таким чином риба йшла на продаж або на місці приїжджим польським і українським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким куп­цям, або її відвозили в Січ, Очаків, Україну й Польщу. На місці та в місцях виво­зу її обмінювали на хліб, продовольство, вино й пряжу або ж продавали. Ціни на рибу були різними, залежно від вартості риби: червона була дорожчою, біла де­шевшою — з червоної риби великий осетр —«парубок» коштував від 6 до 8 гри­вен, а після запорожців, навесні 1786 р. коштував від 2 до 3 карбованців, а влітку до 4; осетр з ікрою коштував не більше 40 алтинів; білуга завжди була дешев­шою за осетра; севрюга, пістрюга, молодий осетр та білужка, взагалі вся червона риба менших розмірів продавалася на сотні по три-три з половиною карбованці, а після запорожців — по 12 крб. за сотню. Біла риба, свіжа чи солена, ішла на продаж лише «головами», тобто цілими партіями, поділена зазвичай на чоти­ри сорти: в першому найбільшої білої риби (судака, лящів, вирезубів) клали по 100 штук, великих коропів 50 штук. Цю голову звали головою кротеня чи кро-шевні; у другому сорті білої риби клали по 200 штук і звали її рубанкою чи ру­банню, оскільки при готуванні такої риби в неї на животі робили надрізи «для прикмети, що їх дві рівняються з однією великою». У третій сорт клали по 500 штук; цю голову звали боківнею, бо при її готуванні робили надрізи уз­довж чи впоперек боків; у четвертий сорт клали тисячу найдрібнішої риби: плі­ток, окунів, тарані, чехоні, синця, рибця та ін. Цю голову звали голковою, ос­кільки рибу цього сорту для в'ялення проселяли крізь очі мотузочками за допо­могою товстих голок і так вивішували на сонце. Кожна голова білої риби ці-

11 У іншому джерелі про це сказано: «Ікри прісної ро­бити зернисто не вміють, і солять з міздрею, і доброї, як у інших, і паюсної не­ма». (Записки одесского общества. T. 7. С. 185, прим. 69).

4" Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 10—14.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

нувалася по-різному, залежно від часу, обставин і улову. Звичайно її прода­вали від 70 копійок до карбованця за голову; причому приїжджі купці торгува­лися взагалі за кожну голову і, погодившись у ціні, брали яку забажали голо­ву, «тому що мала кількість великої риби ставала рівною великій кількості дрібної». Якщо ж ішлося не про купівлю, а про обмін, то за бочку риби запо­рожець зазвичай вимінював стільки само вина чи продовольства. Камбалу, яку ловили тільки в гирлі й лимані Дніпра дрібними сітками, продавали десятками у свіжому, соленому і в'яленому вигляді; оселедців і скарбію, яких ловили там само й лише з початку квітня до середини травня, продавали соленими тисяча­ми в барильцях, при запорожцях по 6, а після них від 12 до 15 крб. за тисячу 43.

Значною галуззю господарсько-економічної діяльності було в Запоріжжі й мисливство. За нечисленності населення на величезних просторах запорізькі степи, особливо по берегах рік, озер, по островах, балках, ярах, косах мали силу-силенну різноманітного звіра й птиці. Мисливство у запорожців було менш розвинутим, ніж рибальство, «ним займалися лише бідні, з котрих ніхто не досягав забезпеченого життя»44. І все ж для цього у запорожців існував окре­мий клас людей, що жили переважно в Бугогардівській паланці, мали свій ку­рінний лад, підкорялися окремому отаманові, обраному зі свого ж середовища. Цих людей звали лисичниками, оскільки головним предметом їхнього полю­вання була лисиця, що, зрештою, не виключало полювання й на інших хутря­них звірів. Для запорізьких лисичників важливим було не так м'ясо вбитих тварин, яке козаки взагалі не цінували, воліючи рибні страви, як хутро. Хутра були предметом торгівлі, мита, подарунків і одягу; їх продавали московським, польським, українським і татарським купцям, ними сплачували мито у військо­вий скарб і січову церкву, їх Посилали в дар московським царям і вельможам, особливо лисяче хутро; з них козаки виготовляли одяг: із козячих шкір штани чабанів, із хутра видр чи видних шапки запорожців, ляхів і євреїв, які були дуже модними у всіх 45. Полювання у Запоріжжі супроводжувалося великими труднощами: щоб вистежити звіра, особливо взимку, треба було поневірятися безмежними степами, залягати в глибоких балках, зазирати в темні яри, від­шукувати звірині нори, розставляти сіті й капкани, а часом, женучи звіра, ці­лими днями терпіти голод і холод, улітку спеку і спрагу. З рушницями, соба­ками, сітками, капканами и ланцюгами запорізькі мисливці після довгих пошуків поверталися навантажені здобиччю — різними звірячими шкурами — у свої курені й тут, перш за все, віддавали шкури для вичинки особливому фа­хівцеві цієї справи, гарбарю. Потім, після виправи, ділили їх між собою і про­давали купцям на місці чи в поїздках. Слава про багатство звірів і дичини, про спритність запорізьких лисичників приваблювала в Запоріжжя багато мислив­ців з України, Польщі й Росії. З останньої у запорізькі степи часом наїжджа­ли мисливці від найвищого двору, котрим запорожці всіляко допомагали, вва­жаючи це великою честю для себе 47.

Птахоловство у запорізьких козаків було менш розвинутим, ніж мислив­ство; в усякому разі, воно не було предметом торгівлі й промислу в їхніх кра­ях, а коли хто й вирушав у степ стріляти дичину, то робив це лише в край­ньому випадку, коли не мав ніякої іншої їжі, зокрема рибної, для харчування 48.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка