Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка39/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

У збудованого таким чином човна сідало від 50 до 70 козаків, кожен з яких мав шаблю, дві рушниці, шість фунтів пороху, достатню кількість куль, кілька ядер для фальконетів, один нюрнберзький квадрант і необхідні життєві при­паси: сухарі, копчене м'ясо, варене пшоно чи кашу і ячмінне борошно, з якого готували саламаху; спиртних напоїв возити з собою козаки не сміли, бо п'яниць у походах не терпіли і якщо помічали когось у нетверезому стані, відразу викидали за борт човна, оскільки «тверезість вважали необхідною при вико­нанні своїх задумів»16. Похідний одяг козаків складався з сорочки, двох шаро­варів, каптана з грубого сукна й шапки: хоча в мирний час запорожці одя­галися дуже багато й ошатно, але для морських походів вибирали найстаріше дрантя, в той час як турки, йдучи на війну, одягалися у дорогий одяг і прикра­шалися «золотими й діамантовими речами»17.

Для морських походів вибирали переважно осінній час, особливо хмарні дні й темні ночі, перед молодиком, коли можна було приховати кожен рух проти неприятеля. Козацькі чайки виходили просто з січової гавані і спускалися Дні­пром; вони йшли так тісно, що веслярі трохи не зачіпали веслами один одного. Попереду йшла чайка кошового отамана, на котрій майорів отаманський стяг. Так козаки допливали до острова Тавані, навпроти якого на правому березі ріки стояло турецьке місто Кизикермен. Турки, довідавшись про рух козаків, вжи­вали проти них відповідних заходів: від міста Кизикермена до Тавані вони протягували залізні ланцюги впоперек Дніпра, а від містечка Ослана до того ж острова Тавані перегороджували ріку Конку, яка в цьому місці з'єднува­лася з Дніпром. Посередині ріки влаштовували ворота, а на ворота наводили з фортечок гармати. Здавалося, що кожен, хто намагатиметься пройти крізь ці фатальні ворота, повинен неодмінно загинути. Але козаки, у свою чергу, вживали своїх заходів: користуючися темрявою ночі, вони звалювали в лісі кілька високих дерев, прикріплювали до них залізні ланцюги і у стоячому вигляді пускали їх мимо острова Тавані на ворота, що замикали прохід по Дніп­ру. Пущені таким чином дерева, вдаряючи в залізні ланцюги, закріплені поперек Дніпра й Конки, давали знати туркам про рух козаків. Турки зчиняли тривогу, стріляли з гармат, але попадали не в човни, а в дерева, приймаючи їх за високі щогли. А запорожці тим часом спокійно стояли в очеретах біля берега Дні­пра вище ланцюгів і чекали, поки турки витратять бойові припаси; тільки-но канонада припинялася, козаки кидалися до ланцюгів, розривали їх сильним натиском і потім, користуючись нічною темрявою, спокійно пливли далі. Точ­нісінько так, вичекавши «сприятливої для себе погоди», запорожці, ніким не помічені, проходили повз Очаків і Кінбурн. Зрештою, замість Дніпровського лиману козакам часом доводилося перетягати свої дуби до відомого їм місця у Прогної, звідки до моря вела протока, і протокою виходити у відкрите море. Але найчастіше вони, щасливо проминувши всі турецькі міста на Дніпрі, йшли

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

у Дніпровський лиман, а з лиману в Чорне море, де козаку «шлях чистий», де йому і гуляти не заказано і доріжки всі показано 1 . Звідси запорожці заскаку­вали й на острів Тендру («Тин-Дерево»), і до Азова, Гьозлева («Козлова», «Тисячі Очей»), звідси вони пробиралися у Біле і Кругле моря, тобто Архі­пелаг * і Мармурове море, звідси ж вони проникали за Тамань, у Єгипет («Бі­лу Арапію»), заходили в Бессарабію («Бісову Арапію»), обсмалювали крила Акерману чи «Білому городу», випливали до Кілії, Ізмаїла, гирла Дунаю, а не­рідко і сам Царгород «мушкетним димом окурювали», «самому Царгороду да-


1 ' Крюйс К. Разыскания о Доне. № 54. С. 68—70. 15 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 63—64.

17 Крюйс К. С. 70—72.

18 Мышецкий С. История. С. 11 —13; Записки одес­ского общества. Т. 2. С.

Козацька чайка Малюнок з книги Боплана Середина XVII ст.

Запорізький корабель

та чайки Гравюра кінця XIX ст.

645; Т. 7. С. 178, пр. 50; Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 203, 204; Смир­нов В. Крымское ханство. СПб, 1887. С. 493. * Йдеться про Іонійський архіпелаг.

«А изъ того времени (від Сигізмунда І) козаки, найпаче запорожскіе, в храбрость и силу произойшли, воюя часто на турков, и в тіх войнах алчб и жажд, и морозу, и зною приобыкли... Да они ж в покои жити ни­когда не любят, но для малой користи великую нужду подимают и море бы­ло перепливать отваживаются, и суднами подъездя под турецкие города и разоряя оные, с користми до Коша возвращаются, и для таких воинских діл их не возгнушались из высоких фамилій персоны быть у них гетма­нами»19. Дивовижна сміливість, навіть, можна сказати, зухвальство запорізь­ких козаків під час їхніх роз'їздів по Дніпру й набігів на Крим, повз турецькі й татарські фортеці, звичайно, частково пояснюється мізерним станом цих фор­тець та їхньої залоги. Зокрема, найкращі з них, Очаків і Перекоп, «очі Дніпра


вали пороху нюхати»; міста Трапезонт, Кафу й Варну «вистинали», прекрас­не місто Синоп, чудово розташоване й відмітне своїм здоровим кліматом, че­рез що його називали «Мединет-Юль-Ушак», тобто містом коханців, «ски­дали до фундаментів».

«А в неділеньку рано-пораненько пливуть славні козаченьки,

Пливуть човенцями, поблискують весельцями.

Вдарили разом сімсот самопалів седьми пядов од запалов...

Була Варна, була Варна, здавна славна, здавна славна,

Славнійшії козаки, що в тій Варні міста взяли,

Міста в Варні усі взяли, а в них турків порубали».

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

й Криму», завдяки нікудишнім знанням турків у інженерному мистецтві, аб­солютно не виконували свого призначення: їхні рови постійно осипалися й за­лишалися невідремонтованими, гармат було замало, гарнізон слабкий і не­мічний 20.

Однак бувало, що турки, дізнавшись про похід запорожців повз Тавань по Дніпру, виставляли дозори, розставляли в гирлі Дніпра свої галери, але й це даремно: темрява ночі й ширина Дніпровського лиману, яка сягала тут десяти й більше верст, давали можливість козакам прослизнути і повз другу турець­ку варту. Але вістки про козацький похід швидко поширювалися по всьому узбережжю і незабаром доходили й до самого Константинополя. Тоді з сул­танської столиці скакали гінці у всі приморські області — Анатолію, Болга­рію, Румелію — і сповіщали мешканців про наближення страшного ворога. Запорожці й цим не переймалися: вони вибирали якесь безлюдне місце на бе­резі моря, приставали туди всіма своїми човнами й залишали човни під охоро­ною двох козаків та двох хлопчиків на кожному човні, а самі, озброївшися шаблями, пістолетами й рушницями, несподівано кидалися на найближче місто, палили будівлі, грабували майно, винищували жителів і потім, набравши різного добра, швидко поверталися до човнів, одночасно сідали в них і вихо­дили в море. Погулявши якийсь час по морю, вони знову обирали собі захи­щене місце, знову висаджувалися на берег і знову влаштовували раптовий на­пад на якесь місто, знову палили, грабували, вбивали й поверталися до човнів. Так за короткий час вони спустошували величезні простори морського узбе­режжя, захоплювали по дорозі татарських коней, сідали на них верхи, добира­лися до місця, де сиділи товариші біля затоплених човнів, забирали все своє добро і всіх людей і поспішали у Січ 21. Вирушаючи в похід, запорожці часом розділялися на два загони: один загін ішов суходолом, уздовж берега Дніпра, верхи на конях, другий водним шляхом, дубами вниз за течією Дніпра. Про­йшовши Кизикермен, Очаків і Кінбурн, вони з'єднувалися в одному місці і по­тім спільно здійснювали набіги на турецькі міста. Згодом, коли турки відкрили всі потаємні ходи козаків і почали хапати й рубати їх, запорожці вигадали ін­ший спосіб обдурювати турків: вони виходили з Січі невеликими човнами і, дійшовши до Кизикермена, Очакова й Кінбурна, перетягували їх суходолом до того місця, де у них затоплювалися дуби, і звідси розпочинали свої спусто­шення берегів Чорного моря; здійснивши кілька набігів, вони поверталися в море і тут були дуже обережні, щоб не потрапити на очі туркам.

Тим часом на морі вже давно підстерігали козаків турецькі гадраги, які по-козацьки звалися галерами, чи каторгами. Але запорожці не лякалися й галер: довгий досвід привчив їх до морських битв, а нечувана хоробрість змушувала зневажати страх перед ворогом. Вільно плаваючи по морю, вони довго зали­шалися непоміченими ворогами, оскільки їхні чайки виступали над поверхнею води не більше 2 1/2 футів, і зовсім ховалися за морськими хвилями, в той час як самі козаки вже здалека бачили високі й важкі турецькі галери. По­мітивши галери, козаки, знаючи свою мізерну чисельність, що виключала мож­ливість якогось нападу на ворога, уникали відкритого бою й вичікували або туманної погоди, або настання ночі, лавіруючи по морю аж до вечора й не ви­пускаючи з поля зору неприятеля. Якщо козаки зважувалися напасти на ту­рецькі галери, вони негайно складали щогли й намагалися розташувати чов­ни так, щоб надвечір сонце було у них за спиною. Чим ближче хилився день до вечора, тим ближче підходили козаки до турецького корабля: за годину до заходу сонця вони наближалися на одну милю до нього, а до самої ночі підхо­дили ще ближче. Дочекавшись врешті півночі, вони несподівано кидалися до неприятельського корабля. В той час одна половина відважних плавців працю-

19 Летопись Самовидца. С. 213.

20 Воплан Г. Описание Украины. С. 36, 37; Ка­ховский В. Опыт изу-

Штурм Кафи запорізьким військом у 1616 р. Гравюра 1622 р.

чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 79—81. 21 Мышецкий С. История. С. 13, 14; Воплан Г. Опи­сание Украины. С. 65.

Д. І. Яворннцький Історія запорізьких козаків

вала веслами, а друга, з ніг до голови озброєна, кидалася на абордаж «важкого, трирядовесельного» турецького корабля, відразу зчіплювалася з ним і негайно вривалася всередину, хапала гроші, золото, срібло, дорогі тканини, легкі то­вари, що не боялися води, решту добра палила, кидала за борт, простих людей вбивала, шляхетних брала в полон, корабель з усім екіпажем, непотрібний коза­кам через їх невміння керувати морськими суднами, пускала на дно, а сама швидко поверталася до своїх човнів і йшла геть 22. Особливо страшними для турків були козаки біля морських берегів: захопити козаків тут було майже неможливо, оскільки вони були великими майстрами плавати біля берегів, до того ж, якщо вони виходили на берег, спіймати їх було дуже важко; вони вміло ховали свою здобич і дуже швидко затоплювали човни, щоб потім знову ви­тягти їх з води й розгулювати по морю, турків же козацькі судна зовсім не ці­кавили, вони намагалися лише захопити людей, щоб зробити їх невільника-

23

ми .


Тим часом, «струснувши Крим чи Анатолію», козаки поспішали повернутися назад, у Січ. Турки й тут вживали заходів проти козаків: вони розставляли варту біля гирла Дніпра, навпроти Очакова, і чигали на своїх ворогів. Але ко­заки наперед знали всі плани турків і сміялися над ними: замість того, щоб під­німатися до самого гирла Дніпра, козаки приставали до відомої їм затоки, за З—4 милі на схід від Очакова, і цією затокою, а потім низькою улоговиною, що йшла від затоки до Дніпра й заливалася морською водою на чверть милі, піднімалися човнами до суходолу; сухим місцем видолинка вони перетягали човни на руках, працюючи по 200 чи по 300 чоловік біля одного човна, і таким чином за 2-3 дні долали перешкоду, виходили до Дніпра й піднімалися до Січі, привозячи іспанські реали, арабські цехіни, перські килими, східну парчу, ба­вовняні вироби, шовкові тканини, і все це ділили між собою.

Якщо ж турки перепиняли запорожців і біля низького видолинка навпроти Очакова, козаки вибирали найдальшу дорогу для повернення в Запоріжжя: з Чорного моря вони йшли у Керченську протоку, звідти в Донський лиман, з лиману до гирла ріки Міусу, Міусом піднімалися вгору до того місця, де він пе­рестає бути судноплавним; звідси трохи проходили волоком і діставалися до Вовчої Води, притоки Самари. З Вовчої Води потрапляли в Самару, з Самари, вище фортеці Кодака, у Дніпро. Та цим шляхом козаки ходили рідко, хіба що коли їхня флотилія складалася з 20 чи 25 човнів, або тоді, коли інші шляхи були відрізані турками 24.

Не завжди, ясна річ, так щасливо закінчувалися для козаків походи: часом вони потрапляли в таку глуху пастку, що зазнавали величезних втрат. Особливо страшною для них була сутичка з турецькими кораблями у відкритому морі серед білого дня: тоді від турецьких гарматних пострілів «човни їх розсипа­лися, як зграя шпаків», а самі козаки шукали порятунку в поспішному відступі до берега і втечі на материк. Зрештою, нерідко і за найгірших обставин козаки не втрачали мужності і вступали в бій із ворогами; прив'язавши весла до місць, вони всіма наявними силами давали відсіч туркам, причому половина, не встаю­чи з місць, безупинно стріляла в турків з рушниць, а друга безперервно заряд­жала рушниці й подавала їх стрільцям. У такому випадку вони рідко коли опи­нялися остаточно переможеними, хоча в подібних сутичках втрачали до двох третин своїх товаришів, але решта сміливців щасливо поверталася на батьків­щину 25.

З описаних у цих походах козацьких чайок жодна не збереглася цілою до на­шого часу. Ми маємо лише уламки однієї з чайок, нещодавно знайдені у гілці Дніпра Сисиній, паралельній гілці Підпільній, навпроти с. Покровського Кате­ринославського пов., місця останньої за часом Запорізької Січі. Із двох знайдених тут човнів більший мав десять сажнів у довжину й один у глибину, він був зроблений без кіля, плоскодонним на вигляд, з крутими вигнутими боками. Дно й нижня частина бортів (по ватерлінії) були з дубових дощок, а верхня частина бортів і палуба — з ялинових; кокори, тобто ребра, всі з дуба. Вся зовнішня обшивка човна кріпилася до кокор дерев'яними ясе­новими, завтовшки у два пальці, й залізними, грубої роботи кованими цвя-

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків
" Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 66, 67.

3 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 70.

Прапор Війська

Запорізького першої половини 70-х років ХУШ ст. Ермітаж

Запорізька старшина і козаки на кораблі Фрагмент прапора

21 Боплан Г. Описание Украины. С. 67, 68. 25 Боплан Г. Описание Украины. С. 69.


хами з великими капелюшками. Один залізний цвях ішов після двох де­рев'яних. По боках човна встановлено кочети для весел: на всю довжину човна йшов тут дубовий брус завтовшки в 5 вершків, складений із двох шмат­ків, скріплених якраз на середині човна. Вгорі до бортів прикріплено залізні болти з гачками, що досі збереглися, очевидно, для кріплення мотузяних снастей, з чого можна зробити висновок, що човен крім весел ходив і під вітрилами. Менший з човнів мав 3 сажні завдовжки, 2 аршини завглибшки і до двох з половиною аршинів завширшки (посередині). Зовні він нагадує баркас, але збудований так само, як і великий човен.26

Крім чайок запорізькі козаки використовували, хоча й дуже рідко, й кораблі. Такий корабель зображено на великому військовому прапорі минулого століття, подарованому козакам Катериною II (зберігається в Ермітажі). Це так званий трищогловий, дводечний корабель, з одного борту якого видно чотири пра­вильні округлі каютні ілюмінатори й високу двоярусну рубку у вигляді шатра для розміщення на судні головних осіб команди, з вісьмома отворами у вигля­ді дверей, по чотири на ярусі. В нижній деці корабля сім великих люків, у верхній — три малі. Стільки ж люків було, мабуть, і з протилежного боку, отже, з обох сторін нижньої і верхньої дек було двадцять люків; з них стир­чать кінці гармат. Корма судна товста, але порівняно низька, з різьбле­ними прикрасами й малюнками та одним військовим прапором, розтятим посередині і прикріпленим на невисокому древку. На носі корабля видно якірний значок, до якого прикріплено прапор, такий самий, як на кормі, лише менший. Між кормою й носом встановлено три високі щогли для трьох вітрил, з двома мотузяними драбинами до кожної. На кожній із щогл майорить по одному прапорові, такому ж, як на кормі. Весь корабель міг умістити не менше 250 чоловік команди з 5—10 начальниками 27.

26 Эварницкий Д. Запо- Листок. 1890. № 100. С. 2. по истории запорожских рожские лодки //Одес. 27 Эварницкий Д. Очерки Козаков. С. 117—120.

ХЛІБОРОБСТВО? СКОТАРСТВО, РИБАЛЬСТВО, МИСЛИВСТВО, ГОРОДНИЦТВО Й САДІВНИЦТВО У ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Запорізькі козаки мали якщо не найбагатші, то одні з найбагатших земель у всій нинішній Південній Росії; глибокі чорноземи, просторі пасовища, чудові луки, численні заводнені балки, хоча нечисленні, зате густі порости дрібноліс­ся,— все це робило запорізький край привабливим у очах кожного землероба і змушувало багатьох українців, особливо з середини XVIII століття, цілими ма­сами прямувати на Низ, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруд­жувати там власні житла, отримувати й обробляти землю. Джерела не дають нам достатніх вказівок про види землеволодіння у запорізьких краях. Але щодо цього, видається, можна прийняти те загальне положення, що в запорізькому краї уся земля переважно становила громадську власність, хоча громадська не виключала часом і приватної власності. Відомо, наприклад, що, з одного боку, січове товариство володіло різними угіддями, тобто сіножатними, орними, риб­ними й мисливськими місцями, на громадських засадах, міняючи їх, за жере­бом, щороку між усіма без винятку товаришами; з другого боку, відомо й те, що січове товариство віддавало у власність козакам-зимівчакам деякі землі. Але якщо між землями зимівчаків були й землі, що їх віддавали лише на правах тривалого користування, то разом з тим були й землі, які надавали козакам за особливі подвиги перед усім християнським світом чи лише перед Запорізьким Військом, у повну власність '.

Так чи інакше, але, володіючи великими й багатими землями, запорізькі ко­заки, однак, за відгуками всіх сучасників, порівняно мало супроти потреб зай­малися землеробством, «мало серед них було таких художників (!), котрі б продажем хліба годувалися». З дитинства вправляючись у «військовій екзер-циції та морських походах»", маючи більшу схильність до рибних і овочевих страв, ніж до хліба і м'яса, і не маючи поблизу своїх вольностей великих хліб­них ринків і гаваней, запорізькі козаки, незважаючи на численні ріки, багатий чорнозем, плодючі землі і", безмежні простори степів, мало обробляли свої зем­лі й зовсім не використовували сховані у землі багатства. Зрештою, це й при­родно. Козаку, вродженому воїнові, споконвіку звичніше було борознити вес­лами високі хвилі рік і морів, ніж тяти косою високу траву лук і орати плугом незайманий грунт степів; степ для козака був ареною бойових подвигів, а не по­лем для чорних робіт. Провадячи майже безупинні війни з ворогами, захища­ючи Росію, Польщу й Україну від страшних ворогів — мусульман, запорожці

1 Феодосии. Исторический 2 Крюйс К. Разыскания о

обзор церквей. С. 60 та ін. Доне. С. 51, 67.

звичайно мусили задовольнятися переважно привезеними ззовні продук­тами харчування. Спочатку, в період залежності Запоріжжя від Речі Посполи­тої, вони отримували хлібне жалування від литовсько-польського уряду, зго­дом, у період залежності від Росії,— від Москви. Певним доказом мізерності хліборобства в Запоріжжі є «чолобитна» кошового отамана Григорія Федоріва імператриці Єлизаветі Петрівні 1755 р., в котрій він писав, що Військо Запорізь­ке низове «з давніх літ і нині хліба не робить 3, та й у степових місцях мала родючість його» 4. Та при всьому цьому не можна сказати, що у запорізь­ких козаків землю взагалі не обробляли або що вони цілком ухилялися від її культивації. «Не всі запорожці,— зауважує академік минулого століття * Ва­силь Зуєв,— займалися кривавими промислами (тобто війною), у них частково існувало й рільництво, і скотарство, й рибальство, залежно від того, які кому вигоди показувало місце, де він жив»0.1 справді: в Запоріжжі існував цілий клас козаків, що звалися «сиднями», або гречкосіями, котрі жили по зимівниках, се­лах і бурдюгах, займалися різними господарськими справами і між іншим «за­сівали свої поля різним хлібом»6. Кількість цих зимівників зростала з року на рік так, що наприклад, 1766 р. їх налічувалося до 4 тисяч, 1775 р.—45 сіл і 1601 зимівник 7, а разом зі збільшенням кількості поселень збільшувались і площі об­роблюваної землі. Найбільше землі, безумовно, обробляли у найбагатших на чорнозем і, головне, найвіддаленіших від сусідства хижих татар паланках: пер­ше місце тут посідала Самарська паланка, за нею ішли Кодацька, Орільська, Про-товчанська, Кальміуська, Перевізька й Бугогардівська паланки. У трьох остан­ніх землю обробляли або в наймізернішій кількості, або взагалі не обробляли.

Землю для посіву хліба вибирали, за словами очевидця, переважно біля рік чи по схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Кожний заможний запорожець засівав хлібом стіль­ки землі, скільки в нього було робочої сили й експлуатував обрану ділянку доти, доки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства; тоді він покидав насиджене місце, вибирав собі іншу ріку чи балку, буду­вав тут зимівник і знову брався за експлуатацію землі. Здобутий на землі хліб запорожець звичайно ховав у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише господареві; це, очевид­но, робилося для того, аби зберегти своє багатство від раптових набігів хижих сусідів, татар. Ями ці влаштовували таким чином: господар вибирав відкрите й сухе місце у власному зимівнику чи біля нього, викопував круглу яму з невеликим отвором, крізь який міг пролізти один чи двоє чоловік; цю яму, гладенько вимазавши у ній глиною підлогу, стіни й стелю, просушували і перед самою засипкою у неї зерна добре випалювали. Давши їй протягом якогось часу вихолонути від жару, наповнювали хлібом, отвір закладали дошками, поверх на­гортали землі, яку щільно втоптували, обов'язково врівень із навколишньою по­верхнею, і таким чином зберігали протягом довгих років свої хлібні запаси. Закладений таким способом хліб рідко коли псувався, за винятком випадку, коли в яму, через погано втоптану землю, потрапляла вода. Якщо виникала потреба відкрити таку яму, господарі вживали при цьому певних остережних заходів: знявши дошки, вони мерщій відходили від ями, щоб уникнути важкого хлібного духу, котрий міг убити на місці необачну людину. Знявши дошки, гос­подарі залишали яму відкритою протягом цілого тижня і лише після цього ви­бирали засипаний у неї хліб 8. Цих запасів господар не чіпав доти, доки не на­ставала в них потреба, або доки він не відчував наближення смерті; в останньо­му випадку він заповідав їх або на церкву, або одному зі своїх робітників, яко­мусь найбіднішому пастухові. Цей останній, несподівано отримавши таке багатство, часто прогулював його з товаришами «на помин душі усопшого»!1. З

3 Кошовий перебільшує з явною метою розжалоби­ти імператрицю.

4 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 181.

* Тобто XVIII ст.

5 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 2.

6 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 82.

7 Дашков. Сборник антро­пологических и этногра­фических статей. Т. 1. С. 133. ■

8 Зуев В. Путешественные записки. С. 271.

9 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 2—3.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

усіх злаків запорожці більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше жито і ще менше пшеницю.

Слушно вважаючи власний обробіток землі недостатнім для утримання всьо­го війська, запорізькі козаки завжди потребували привізного хліба й завжди цінували хлібне жалування як Польщі, так і Росії. З якого часу в Польщі було заведено посилати запорізьким козакам хлібне жалування, точно сказати не можна, але можна припускати, що це могло статися в часи короля Стефана Баторія (1576—1586), який запровадив у Запоріжжі «атамана кошевого и всі их началы и таковые ж войсковые клейноты и давшаго им жалованье на год по червонцу и по кужуху (!)»'°. Якою була величина цього хлібного жалування Запорізькому Війську, також невідомо. Хлібне жалування запо­різьким козакам із Москви вперше почали присилати, як здається, 1654 p., з часу підлеглості їх Росії. Знову-таки невідомо, скільки його початково надси­лали в Січ; відомо лише, що в кінці XVIІ ст., а саме 1693 p., коли запорізькі коза­ки були вже за Москвою, вони скаржилися українському гетьманові Івану Ма­зепі на злиденність надісланого їм продовольства,—«по шесть бочок борошна на каждій курінь, з ласки вашея велможности, и з монаршей милости дорочного жалованья по алтинов два, албо часом и боліє грошей, и сукна по аршину на козака пай; чи есть то речь подобная тим ся през так час немалій уконтенто-вати? Ей, ни во віки»". Доставляли переважно борошно, крупи і пшоно. Крім царського хлібного жалування, запорізькі козаки часом отримували хлібне продовольство з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря; запрошуючи до себе на служіння ченців цього монастиря, вони разом з тим виклопотали собі у російського уряду право вивозити з Києва в Січ і хлібне про­довольство.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка