Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка38/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   44

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війю» *, в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів 24. За словами Бопла-на, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі 25. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів»26.

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів *. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар 21.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; трі-ангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом 28; парти­занська війна звалася у них загонами.

22 Ригельман А. Летопис­ное повествование. С. 38; Дневник Титлевского. С. 13, 14.

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. * Дишель волового воза (Б. Грінченко). 24 Эварнщкий Д. Запоро­жье. Т. 1. С. 15.

25 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 55.

Окольский С. Польско-козацкая война // Отеч. Зап. 1864. № 9. С. 525. * Це помилкове тверджен­ня спростовують численні приклади, наведені авто­ром у другому томі «Історії запорізьких козаків». 27 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 8.

Окольский С. Польско-козацкая война. С. 337, 339; Эварницкий Д. За­порожье. Т. 1. С. 75; Зе-деллер. Обозрение истории военного искусства. Т. 2, С. 298; Надхин Г. Память о Запорожье. М., 1877. С. 9, 10.

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі-

шання серед вершників .



У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флан­гів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані ча­стини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви ви­рішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська коза­ки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали перед­ні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хо­робрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запо­рожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона
Табір запорізьких козаків у степу Гравюра кінця XIX ст.

Козацький табір у битві Гравюра XVII ст.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

Окольського, який пише, що в давнину за знання степових місць козаки отри­мували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство і0. Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, «мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду», запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі «вухом та слухом», за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди), Єрусалим-дороги (Молочного шляху) 31, врешті, за напрямом вітру, який ко­заки, залежно звідки він>дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч пеприятелів 32.

Гідне уваги щодо характеру козацьких війн зауваження генерал-лейтенанта Всеволода Каховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийо­мах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів 33. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запо­рожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів — незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти неприятелів.

У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізь­кі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель пере­магав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двад­цять перший раз. «Це — гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голо­ви виростає кілька нових»,— казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз і умирати». Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він при­


~'' Зеделлер. Обозрение ис­тории воєнного искусства. Т. 2. С. 299.

'"' Окольский С. Польско-козацкая война. С. 540.

'1 Кримські татари й досі орієнтуються вночі в доро­зі за нерухомими зірками й великими могилами (Мур-закевич Н. Н. Автобиогра­фия. СПб, 1889. С. 228).

" Летопись Самовидца. С. 289.

33 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 134.

34 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 11 — 12.

35 Памятники киевской комиссии. Т. 1. Ч. 1. С. 270, 276.

'"' Бантыш-Каменский Д.

Исторические материалы, С. 247; Скальковский А. История. Т. 2. С. 137. 37 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 366.

3* Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 27.

Мышецкий С. История. С. 53; Величко С. Лето­пись. Т. 2. С. 377—365. 40 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 30.

страсно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, ду­мав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені «лицаря». Та й навіщо дорожити головою, коли

«Не сьогодні, так завтра поляже вона,

Як у степу од вітру трава,

А слава не вмре, не поляже.

Всьому світу лицарство козацьке розкаже,

Та козацькая слава,

Що по всьому світу степом розляглась-простяглась, Та по всьому світу луговим гомоном роздалась, Туреччині та Татарщині добрим лихом знати далась, Та й ляхам-ворогам на спис оддалась».

Не страшною була запорожцям смерть на війні ще й тому, що страшнішими були муки, яких завдавали полоненим безсердечні ляхи й люті турки, тобто смерть на палі, здирання шкіри з живих, вішання за ребра на гак, каторжні ро­боти на галерах тощо.

На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштри­кували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, душили дошками дітей , палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанни­ми дітьми свого віку.

Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захо­пити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.

Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконува­ли це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштову­вали такий «пал», від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.

Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправ­ляли вдячний молебен «Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці»; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поране­них вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церк­вах 36, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу 37. Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини,— одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо те­чію води вбік 38, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міс­та України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину39. Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники:

«Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали,— чи поб'ють турка, чи по­до

шарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те» .
Сухопутні й морські походи запорізьких козаків
Походи запорізьких козаків, залежно від того, проти кого їх здійснювали, були сухопутними й морськими: походи на суходолі організовували переваж­но проти поляків, рідше проти татар і турків, у походи ріками й морями май­же завжди вирушали проти татар і турків. У сухопутних походах кіннота завж­ди переважала над піхотою; ця обставина обумовлювалася тим, на якій місце­вості доводилося діяти козакам: вони воювали у степах, де коні були такими ж незамінними, як човни на воді, й де без коня неможливо ні наздогнати ворога, ні втекти від нього. Тому кінь завжди був необхідним запорізькому козакові: запорожець постійно мусив бути напоготові, щоб мати можливість у будь-який момент не лише відбитися від вершника-татарина, але й наздогнати його і від­няти ясир чи здобич. Сухопутні походи козаки здійснювали переважно навесні, близько Іванового дня: «Як прийде весна красна, буде наша голотонька рясна»; зима — лютий ворог козака. Навесні, як зашумлять у запорізьких луках оче­рети, [-уста трава й високий ліс, коли Дніпро вкриє свої пороги водою і вийде з берегів, тоді до запорожців потягнеться все, що до весни тихо й мирно сиділо по містах і селах старої України чи у віддалених зимівниках самого-таки Низу.

Задумавши похід проти татар, турків чи поляків, запорізькі козаки перш за все спеціально салютували з Січі з гармат, далі посилали «кругову повістку» козакам-зимівчакам, що жили по хуторах, слободах і бурдюгах '. Тоді на цей клич, мов бджоли зі своїх вуликів, звідусюди поспішали до збірного пункту козаки на конях, зі зброєю, з продовольчими припасами. Тут, якщо йшлося про термінову оборонну війну, наприклад, треба було відбити напад ворога, відняти у нього ясир, козаки збиралися у похід швидко, стрімко кидалися на ворога, ішли в бій мужньо, не жалкуючи ні сил, ні життя, і потім так само швидко по­верталися у Січ 2. Якщо ж ішлося про наступальний похід, особливо великий, грандіозних розмірів, то запорізькі козаки залучали до нього й україн­ських козаків. Тоді посланці від запорізької старшини вирушали до українських міст і вербували охочих до воєнного походу; такі вербувальники звичайно вибирали базарні чи ярмаркові дні, входили у натовп, вилазили на вози й голос­но кричали: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя!»3 Зібравши якомога

1 Записки одесского об- 2 Мышецкий С. История. ' Кулиш П. История вос-щества. Т. 6. С. 645. С. 55. соединения Руси. Т. 1. С. 68.

більше охочих у похід, запорізька старшина розпочинала велику ралу, на раді розповідала «славному низовому товариству» про мету її скликання і про за­гальний план війни, далі розпускала всіх на кілька днів по куренях, зимівни­ках, слободах і бурдюгах, аби вони запаслися усім необхідним для тривалого походу — продовольчою «харчею», бойовою зброєю, важкими возами, силь­ними кіньми,— й після цього оголошувала похід 4.

«Ой, у полі могила, широка долина.

Сизий орел пролітає: Славне військо, славне запорізьке

У поход виступає. Ой, у полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає: Славне військо, славне запорізьке

А як золото сяє».

Мальовничо виглядала збоку ця маса запорізьких вершників, що рухалася степовою рівниною. Попереду всіх їхав на коні військовий хорунжий з черво­ним стягом чи хоругвою в руці; за хорунжим на чолі самого війська, на чудо­вому аргамаку, вбраному в найбагатшу збрую, їхав «власний» кошовий отаман, який на час відсутності доручав владу в Січі «наказному» отамановіг>. За «власним» кошовим отаманом виступала піхота, кіннота й артилерія, розділена на полки й сотні з окремими полковниками на чолі. Разом із військом ішов ці­лий стан людей — ковалів, слюсарів, кашоварів і окремо могильників, по-ни­нішньому саперів 6, що вміли, в разі потреби, швидко споруджувати різнома­нітні земляні укріплення, тобто насипи й рови, для захисту від неприятеля 1. Разом із військом рухались і важкі вози, на яких запорожці везли свою арти­лерію та частину свого озброєння 8 і котрі використовували як засіб для тран­спортування своїх поранених і як засіб для укріплення проти неприятеля. За­порожці завжди йшли табором, всередині якого рухалася піхота, а ззовні кін­нота; для спостереження за рухом неприятелів на всі боки на відстань верстви від табору висилали передових козаків, розвідників. Вони просувалися поволі і йшли переважно вночі, зупиняючись на день по глибоких балках, великих ярах і дрібному чагарнику; дорогою завжди вживали суворих остережних за­ходів: не розпалювали багать, не палили люльок, не дозволяли іржати коням, зав'язуючи їм морди хустками, мотузками, ременями, між собою намагалися говорити стримано, впівголоса чи й зовсім пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою так званий нюрнберзький квадрант, своєрідний компас.

Як здійснювалися сухопутні козацькі походи з дня на день, як запорожці нападали на неприятелів, захоплювали здобич і як поверталися до себе додому, про це частково розповідає «меморіал» 11 жовтня 1769 р. козацького походу на Очаків і Акерман. Восени, 25 вересня, з Коша вийшли у «партію», при старши­нах і полковниках, 3 100 козаків. Переправившись через річку Синюху, вони того ж дня заночували; наступного дня перейшли вбрід ріку Буг, добралися до річки Кодими й тут розташувалися на ночівлю, розставивши по курганах «бекети»; наступного дня, щойно засвітало, рушили вгору понад Кодимою і йшли до полудня; опівдні, влаштувавши обідній перепочинок, від Кодими пішли в степ, через балки до Очаківської сторони, в пониззя Бугу, і заночували, дій­шовши до Чортали *. Від Чортали рушили до Чачиклії і там досить довго відпо­чивали; надвечір, переправившись через Чачиклію, ночували біля цієї річки. Від Чачиклії дійшли до Тилігулу і, через велику зливу, розташувалися тут на нічліг, розставивши на ніч варту. На світанку перейшли ріку, але через велике болото переправа затяглася до середини дня. Від Тилігулу пішли на Куяльник; тут,

4 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 373.

3 Там же. Т. 3. С. 442. '' Летопись Самовидца. С. 13.

' Кулиш П. История вос­соединения Руси. Т. 1. С. 152.

"Як видається, гармати вперше було встановлено на лафети лише в другій половині XVII століття. Б. Хмельницьким (Кохов-екий В. Опыт изучения войн Б. Хмельницкого. С. 96—97).

* В оригіналі «Чартали».

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

захопивши по дорозі 10 татарських коней, підійшли до балки, що впадає в Куяльник, і в ній заночували, виставивши варту. На світанку 1 жовтня виру­шили далі, перейшли Дальник і біля нього стояли весь день; тут з бекета по­мітили трьох ногайців, вирядили старшину з козаками, щоб упіймали їх, але це не вдалося. Того ж вечора рушили понад Дальницьким лиманом, що впадає у Чорне море Г йшли вночі степом; тут напали на ногайське стадо, при якому було семеро пастухів, двох із них зарізали, а п'ятьох узяли живцем і допитали; з допиту довідалися, що біля моря було багато кінських табунів з невеликою кількістю пастухів. Після цього кинулись до моря, всю ніч шукали табуни, за­хоплювали їх, а пастухів різали. Прийшовши до селища Хаджибей, заночували біля нього і вже збиралися напасти на нього, але несподівано дізналися, що в Білгород прибуло з Очакова 200 чоловік, і кинулися на турків. Тут, бачачи свою малочисленність, спішилися з коней, розпочали перестрілку, багатьох турків перебили, дев'ятьох узяли в полон, але полонені хто від ран, хто від вологої й холодної погоди потім повмирали в дорозі. Тут захопили здобич: рушниці, ко­ней у збруї, два прапори, залізну булаву, мідні литаври і «весь вантаж». Після цього знову пішли на Хаджибей; напавши на нього, чоловіків і жінок покололи, багато хат і різних будівель у селищі й навколо нього попалили, а здобич забра­ли собі; тут же, частково вирізавши, а частково забравши в полон пастухів, за­хопили 20 тисяч коней, тисячу рогатої худоби, 4 тисячі овець і 180 верблюдів. Погромивши Хаджибей, пішли від моря понад Хаджибейським лиманом і при­йшли до першого, Кучурганського, Куяльника; переправившися через нього й відпочивши, вночі перейшли другий Куяльник і, трохи перепочивши, пішли до третього Куяльника. З жовтня добралися до Тилігулу, переправилися через нього й відпочили; потім дійшли до Чачиклії, уночі перейшли через неї і також відпочивали; 4 жовтня доїхали до гирла Чортали і відпочивали протягом ночі; нарешті 5-го пройшли понад Бугом і переправилися разом із відбитою у татар і турків худобою через Буг вище Гарда, у Кривому, поробивши «плавки», і тут «учинили всему войску роздых»9.

Такого ж характеру були й морські походи запорізьких козаків. Різниця по­лягала лише в тому, що козаки вирушали в дорогу не на конях, а на великих човнах, що звалися чайками (від татарського «каїк»—«чаік»— круглий човен), або дубами 10. Тут човен був так само необхідний, як у степу кінь.

Човни у запорожців були двох видів — річкові й морські. Річкові призна­чалися для риболовлі та «для всякого припасу хоромного и дровяного» й по­міщали щонайбільше 10 чоловік. Усі човни, як річкові, так і «човни морські», чи чайки, частково доставляли готовими з України чи навіть із глибини Ро­сії ", частково будували в самій Січі.

Спосіб будівництва морських човнів у запорожців не був надто складним: за переказом, що дійшов до нас, початково у них були човни, виготовлені з буйволячої шкури, для зручності перетягання їх від однієї річки до іншої сухо­долом '2, але з плином часу первісні човни були замінені великими чайками. Ці чайки споруджували в особливому місці Січі, військовій скарбниці, і за своїм зовнішнім виглядом вони нагадували неаполітанські фелюки, іспанські барке-лонги, гострі і з носа і з корми, без кіля й палуби |3, розміри їх були досить різ­ними: завдовжки від 50 до 70, завширшки від 10 до 12 чи від 18 до 20, заввишки до 12 футів 1'. Основою такої чайки було дно, видовбане з вербової чи липової колоди завдовжки з 45 футів; до цієї основи з обох боків знизу вгору при­бивали дубові дошки завдовжки до 12 й завширшки до 1 фута кожна, дошки нашивали доти, доки човен не набував вказаної довжини, ширини й висоти. Після цього збудований човен осмолювали і прилаштовували до нього два керма чи загрібні весла, одне на кормі, друге на носі, щоб не повертати з од-

9 Фелицын Е. //Кубан. обл. ведомости. 1890. При­ложение.

"' Летопись Самовидца. С. 331, 329, 348.

" Акты ЮЗР. Т. П. С. 260; Т. 12. С. 102, 49. 12 Зеделлер. Обозрение истории военного искус­ства. Т. 2. С. 299.

13 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68.

14 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68; Боплан Г. Опи­сание Украины. С. 62.

18 Д. I. Яворницькии

273
ного боку на другий і завдяки цьому діяти ним вільніше, без зайвої втрати часу. Далі до бортів осмоленого човна з зовнішнього боку, уздовж дощок від корми до носа за допомогою лика чи глоду прив'язували пучки очерету завтовшки від 6 до 18 футів, щоб вберегти від потоплення морськими хвилями і захис­тити у гарячих сутичках від ворожих стріл. До кожної чайки, залежно від її ве­личини, прикріплювали від 20 до ЗО і навіть до 40 весел з обох боків; посеред чайки ставили одну щоглу, до якої, при потребі, кріпили вітрило. Завдяки цьо­му чайка могла йти одночасно і на веслах, і на вітрилі; зрештою, козаки навіть за сильного попутного вітру воліли йти лише на веслах і уникали вітрил, кот­рі могли видати їх неприятелеві. До всього цього на кожну чайку ставили з одного боку бочку для сухарів завдовжки 10 і перерізом 4 фути із втулкою згори для просування в неї руки, а з другого — 4 чи 6 фальконетів, невеликих кованих залізних чи мідних гармат. Зрештою, на початку історичного існуван­ня запорізькі козаки не возили з собою у морські походи жодних гармат, і ли­ше наприкінці XVII ст. почали брати фальконети, та й то невеликі, оскільки їхні малі судна не могли витримати ні важких гармат, ні палуби |3. Кожну чай­ку будувало не менше 60 чоловік протягом 15 днів; за два чи три тижні вони ви­готовляли від 80 до 100 човнів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка