Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка37/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   44

т Акты ЮЗР. Т. 2. С. 352. :" Там же. С. 132. 82 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной

Руси //Вестн. Европы. 1874. № 3. С. 28. 31 Костомаров Н. Русская история в жизнеописа­ниях. Спб, 1874. Т. 5, отд. 2. С. 230. * Йдеться про конфеде­рації.

ностей, мали своїх коней, зброю і ходили в погоню за татарами 34. Це, очевидно, було подвійною й тому особливо обтяжливою повинністю для них.



Так було в королівських маєтках. Але ще гірше було в маєтках панів. Фран­цузький інженер Боплан, особисто відвідавши Польщу й Україну, зауважує: «Селяни польські мучаться, мов у чистилищі, а пани розкошують, як у раю» ''. За польським статутом 1557 р. поміщику та його управителеві надавалося право страчувати своїх селян. 1572 року було видано постанову, за якою селянам заборонялося скаржитися на своїх панів. Це необмежене право, дароване па­нам самим урядом, вело до найбільш непогамованої і дикої сваволі поміщиків щодо селян: кожен пан для отримання своїх нескінченних податків готовий був витягти й душу з селянина. «Польське право надавало власникам необмежену владу над підданими; не лише не було жодних правил, які б визначали під­леглість селянина, але поміщик міг свавільно стратити його, нікому не зві-туючись»36. Шляхтич, що вбивав простолюдина, який зовсім йому не належав, найчастіше лишався безкарним. «Немає країни,— каже у своїх проповідях єзуїт Скарга,— де б піддані й землероби були такими пригнобленими безмеж­ною владою шляхти, як у нас. Розгніваний поміщик чи королівський староста не лише відніме у бідного хлопа все, що в того є, а й самого його вб'є, коли за­хоче і як захоче, і за це не потерпить ні від кого лихого слова»37. Але й це ще не все. Становище селян у панських маєтках ще більше погіршувалося внаслі­док самого способу управління цими маєтками: пани, або лінуючись управ­ляти своїми маєтками, або не маючи до цього здібностей, віддавали їх в орен­ду євреям, а євреї в цьому випадку були для селян справжніми кровопив­цями. «Не так пани, як підпанки, не так ляхи, як ті жиди»,— каже укра­їнська народна приказка. І справді, євреї, «як ненажерна сарана, як їдка міль», щорічно десятками тисяч сповзалися на Україну. Обсотавши низьки­ми лестощами й рабським низькопоклонством панів, вони захоплювали у свої руки величезні панські майорати, стягали у свої бездонні кишені всі багатства країни і страшенно тяжіли над усім тим, що лише насмілювалося носити ім'я православного. Як орендарям панських маєтків, євреям на Україні було на­дано надзвичайних прав: єврей міг безконтрольно розпоряджатися життям і смертю всіх селян у своїй оренді: «Дали ми, князь Григорій Коширський, лист жиду Абрамкові Шмойловичу. За цим листом має він, жид, право володіти на­шими маєтками, брати собі всілякі прибутки й користуватися ними, судити й рядити бояр путних, також усіх селян винних і неслухняних карати гро­шовими пенями й смертю»38. Такий самий лист дав князь Пронський панові Адаму Буркацькому та євреєві Абрамку Турейську. Цей спосіб управління маєт­ками через орендарів-євреїв і з даруванням таких прав євреям був найпо­ширенішим на Україні 39. Крім права на життя і на смерть селянина, єврей завжди користувався правом збирати мита на користь свого поміщика. А та­ких поборів була справді незліченна множина. Окрім звичайної панщини, яка завжди залежала від сваволі поміщика, селяни виконували безліч інших повин­ностей на користь пана й незліченну кількість дрібних поборів. Так, крім того, що селянин особисто та його діти виконували різну службу у пана, кожен із них мусив тричі на рік (перед Пасхою, п'ятдесятницею і Різдвом) давати так званий осип 40, тобто кілька четвериків * хлібного зерна, кілька пар каплунів, курей, гусей. Крім осипу панові давали так зване рогове, тобто десяту частину від рогатої худоби, коней, свиней і овець; очкове — збір від кожного вулика; спасне — податок за право пасти худобу; сухомельщину — за мливо: жо-лудне — за право збирати жолуді; ставщину — від ловлення риби; десятину — за полювання на звірів; торгове — за купівлю чи продаж продовольства; крім усього цього, пан брав печеним хлібом, птицею, овочами і навіть грішми. Та

34 Акты ЮЗР. Т. 1. С. 128, ■'а Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 114, 127. ■™ Там же. С. 9.

Костомаров Н. Южная

Русь и козачество. С. 51.

38 Памятники киевской ко­миссии. Т. 1, отд. 1. С. 88.

39 Там же. Т. 1, отд. 2. С. 66—82, 89 і наступні.

411 Летопись Самовидца. С. 7.

* Старовинна міра об'єму сипких тіл — 26, 239 л. Побутувала до XX ст.

Християнські сусіди запорізьких козаків

панам і цього було мало. їде пан на сейм, збирається на прощу чи затіває ве­сілля — на підданих обов'язково накладають якийсь новий податок. «Куди не проїде пан зі своїм свавільним оршаком (свитою), там чиста кара для бід­ного хлопа: панські слуги шляхетного походження псують по полях хліб, за­бирають у хлопа курей, баранів, масло, ковбаси, а піде хлоп скаржитися па­нові,— зазначає Старовольський,—то його за це наб'ють по пиці — навіщо турбує його милість,— тим більше, що й сам пан звик чинити так, як його слу­ги». «Якщо пан володіє містечком, торговці повинні були в такому разі нести йому тканину, м'ясники — м'ясо, корчмарі — напої, хлопи по селах повинні були давати «стацію» його гайдукам і козакам... Набере пан у купця товарів, зробить ремісникам замовлення, і тому й іншим не платить»41. Селяни не мали права ні виготовляти собі напої, ні купувати їх у когось іншого, крім єврея, яко­му пан віддавав у оренду шинок, ні навіть виготовити собі паску до світлого свята. Для цього єврей пропонував паски власного виготовлення. І селянин повинен був коритися йому, бо єврей, продавши паску, робив на ній особливий знак крейдою і під час освячення пильно стежив за тим, щоб не було пасок, спе­чених самими селянами, а в іншому випадку брав із винного потрійну щодо звичайної платню.

На що ж ішла вся ця маса селянських податків? Щоб відповісти на це пи­тання, слід сказати кілька слів про ту непомірну розкіш і дивовижне марно­тратство, що поширилися серед польських панів кінця XVI й початку XVII сто­ліття. Боплан, перебуваючи якийсь час у Польщі, так пише про це: «Повсяк­денний обід польського пана коштує більше, ніж званий у Франції»42. Поляк Добровольський зауважує: «У попередні часи королі ходили в баранячих ко­жухах, а тепер візник обтягує свій кожух червоною тканиною, хоче відрізня­тися від простого люду: щоб не помітили на ньому кожушини. Колись, бувало, шляхтич їздив простим возом, зрідка в колясці на ланцюгах, а тепер котить шестірнею в кочі, оббитому шовком, зі срібними прикрасами. Колись, було, пили добре домашнє пиво, а тепер не те що погреби — і стайні пропахли угор­ським. Колись, бувало, бочка чотирирічного угорського на сто гарнців * кошту­вала десять золотих, а тепер за бочку на шістдесят гарнців платять по 150, 200, 400 золотих і ще більше. Всі гроші йдуть на заморські вина, на цукрові солодощі, на тістечка й паштети, а на викуп полонених і на охорону вітчизни у нас грошей нема. Від сенатора й до ремісника, всі пропивають свій маєток; потім залазять у невиплатні борги. Ніхто не хоче жити працею, кожен норо­вить захопити чуже; легко воно дістається, легко й розтринькується; кожен лише про те й думає, як би розгонистіше гульнути; заробітки вбогих людей, здерті з їх сльозами, часом зі шкурою, винищують вони, мов гарпії чи сарана: одна особа за один день з'їдає стільки, скільки безліч бідняків заробляє за дов­гий час, усе йде в дірявий міх — черево. Сміються над поляками, що у них пух очевидно має ту властивість, що на ньому можуть спати спокійно (не триво­жачись сумлінням)»4'.

Ось кілька прикладів могутності, багатства й розкоші польських панів. Ві­домий ученому світові князь Костянтин Іванович Острозький володів 80 міста­ми, такою ж кількістю містечок та 2760 селами. Він був таким багатим, що його дворецький лише за те, що двічі на рік ставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік. Князь прославився на ратному полі, давав розкішні учти, сипав грішми, як половою, і прикрасив чудовими й великими будівлями своє місто Острог. І при всьому цьому в рік смерті князя (1620) у нього виявилося 600 ти­сяч червінців, 400 тисяч битих талярів, на 29 мільйонів золотих різної монети, 30 бочок ламаного срібла. Крім того, 50 цугів, 700 верхових коней, 4 тисячі ко­билиць і незліченна кількість рогатої та дрібної худоби. Усе це багатство зрос­ло тисячократно, коли по смерті бездітного князя Януша Острозького його майорат успадкував споріднений з ним князь Владислав Домінік **, людина

41 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 53.

42 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 111.

* Давня міра об'єму —

3,28 л.


43 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 51. ** Заславський.

й без того надзвичайно багата. Майже таким самим багатством володіли кня­зі Рожинські, Замойські, Любомирські, Даниловичі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські й Вишневецькі. Конецпольські, наприклад, захопили стільки ста­росте і вотчин, що, подорожуючи зі свого гнізда Старого Конецполя у Новий, збудований на прибузькій Україні, від краю й до краю країни, вони могли що­разу ночувати під власним дахом. Лише на «татарських шляхах» Конецполь­ські володіли 170 містами й 740 селами. Величезні володіння були і в Потоць-ких. їм належало Ніжинське староство, Кременчук і Потік. А все Подністров'я було так густо заселене селянами Потоцьких, що наддністрянську шляхту зва­ли в Польщі хліборобцями Потоцьких. Князі Калиновські володіли неозорими просторами землі на Поділлі, безліччю маєтків навколо Чернігова і значною частиною Новгород-Сіверщини 4|. А князь Ярема Вишневецький був ще мо­гутнішим; за висловом графа О. Пшездецького, він «catą Polskę na barkach swych dźwigał» *. Володіння Яреми Вишневецького розлягалися переважно на тій чудовій смузі України, один кінець якої омиває знаменитий Супій, а з друго­го тече «Сула сріблястими струменями». Починаючись на Дніпрі містами Чиги-рин-Дібровою у гирлі Сули й Домонтовом у гирлі Супою, володіння Вишне­вецького простяглись через усю Полтавську губернію, захопивши достатньо й засульської смуги, з Хоролом і Полтавою включно, заглиблюючись ще й у Чер­нігівську губернію майже до Конотопа. На цих просторах, що йменувалися Вишневеччиною, у князя було 56 міст і сіл з 39 857 господарями й підданими, лік яких вівся не за числом душ, а подимно і подвірно, тобто за кількістю хат і дворів. Лише це давало близько 180 000 крб. сріблом річного прибутку (що тоді означало більше, ніж тепер). Крім того, у князя було багато економічних хуторів, або фільварків; а на українських ріках за ним рахувалося 423 млинові колеса, за кожне з яких мірошники щороку платили по два червоні золоті, що становило близько півтора тисячі карбованців сріблом. У всіх містах, селах і ху­торах князь отримував прибуток із шинків. Та до всього слід ще згадати різні побори хлібом, борошном, медом, птицею і всілякою всячиною 45.

Усі ці магнати-власники, часто переважаючи своїми незліченними багатства­ми самого короля, усвідомлювали себе не інакше, як володарями. Вони підпи­сували офіційні реляції до короля не як піддані, а як вірні його радники. За­кордонні панегіристи величали польських володарів королями королів, тобто великих польських панів, магнатів. Мовою самих українців, усі ці вельможні, багаті і світлі пани відомі були не інакше, як королята. І польський уряд мовби сам сприяв такому звеличенню своїх магнатів: даруючи їм землю, він давав їм при цьому суто королівські права: «Дали есьмо,— пише Сигізмунд І у грамоті князеві Костянтину Івановичу Острозькому,— и вечне даровали и записали за­мок Степань з містом и з их бояры, и з слугами путными и з міщаньї, и з данникы, людьми тяглыми, з селы боярскими, зо всим правом и пан­ством и властью, ничего на нас и наши наслідники не оставляючи»46.

Володіючи незмірними багатствами, польські пани ті жили як багатії: вони оточували себе казковою розкішшю, влаштовували небувалі учти, тримали вдо­ма цілі полки зайвих слуг обох статей, влаштовували безперервні бенкети, різні оргії, закликаючи до себе десятки тисяч гостей, роздаючи їм дорогі по­дарунки й сиплячи перед ними грішми без ліку. В будинках цих вельмож сяяло золото, коштовне каміння, кришталь і срібло; на панах були пайвигадливіші, найдорожчі і найвишуканіші костюми, і до всього цього цілковита зневага: до­рогий посуд часто вщент бився під час учти, а рукавами розкішних панських кунтушів витирали тарілі. За прикладом поляків ішли й руські пани. Вони чим­дуж старалися заводити у себе такі ж вишукані учти й таку ж нечувану роз­кіш, і такі самі пиятики, засвоюючи при цьому польські звичаї, віру, взагалі весь польський триб життя і навіть польську мову. Таким чином, уже за Сигіз-

44 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси. С. 13, 14.

* Всю Польщу тримав на своїх плечах (пол.) 45 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 366.

4 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси. С. 15.

Християнські сусіди запорізьких козаків

мунда Августа українські дворяни достатньо ополячилися, видозмінюючись як ззовні, так і всередині.

Зрозуміло, отож, яким великим тягарем лягали всі ці дикі розгули польсько-руських панів на селян. «Золотий вік» Сигізмунда Августа був золотим для панів, але залізним для польсько-руського люду. Саме до цього часу з цілко­витою певністю можна віднести вірші:

«СІагит regnum Polonorum Est coelum Nobiliorum, Paradisus Judeorum Et infernus rusticorum» 4?.

Від цього всього країна зубожіла, промисли занепали, виробництво зменши­лося, кам'яні будівлі обернулися на руїни, між простолюдом поширилася крайня бідність і страшенні злидні. Злигодні зросли вдесятеро, коли 1596 р. український народ на сеймі оголосили «відступним, віроломним, бунтівли­вим і засудженим на рабство»48.

Отже, тиск польського уряду на козаків як клас людей, що не пасував жодно­му зі станів Речі Посполитої, образа й осквернення православної віри, еконо­мічний гніт вищого класу польських панів та їхніх орендарів-євреїв, насиль­ства польського найманого війська в українських містах стали причинами страшної, фанатичної ворожнечі між запорожцями й поляками. «Жид, лях та собака — віра однака»,— казали козаки, озлоблені проти переслідувачів право­слав'я та руської народності, визначаючи цим і своє ставлення: різати, вішати, страчувати і всіляко винищувати ляхів і нерозлучних з ними євреїв стало од­ним із суттєвих завдань запорожців, які завжди симпатизували всім прагнен­ням простого українського люду і завжди твердо стояли за дідівську право­славну віру й українську народність.

1,7 Світле Польське коро- для панів, рай для євреїв 48 Маркевич Н. История лівство — небесне царство і пекло для селян (лаг.; Малороссии. Т. 1. С. 92.


Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків
Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10— 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й арти­лерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5—6 тисяч козаків піхоти '. Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту2. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти 3. Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан А. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніп­рі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту '.

Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах за­порізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці повертали­ся з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней 6. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який пи­сав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які «всі були вершниками на конях»7. У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомі

Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 64.

" Грабянка Г. Летопись. С. 20.

8 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52.

* Симоновский П. Краткое описание о козацком мало­российском народе и его военных делах. М., 1847. С. 5.

5 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 17.

6 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 50, 71.

7 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 67.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі 8. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом — це рівний від­критий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.

Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях 9. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом по­роху й куль |0. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник ли­ше на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії пі­хоти з гарматами («водными арматками»), і дії кінноти в пішому строю Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поля­ків ,3.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виго­товляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператри­ці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30* і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо від 240** до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали ко­закам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запо­різьких козаків проти ворога и.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отри­мували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, по­ляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно при­візними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як по­дарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. ві­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам-

8 Про коней див. розділ «Хліборобство і скотар­ство».

9 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 27.

Величко С. Летопись.

Т. 1. С. 52.

11 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 273.

Величко С. Летопись. Т. 1. С. 65.

13 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 97. * В оригіналі «25». ** В оригіналі «200». •'4- Боплан'Г- Описание Ук­раины. С. 64.

Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю 15. Коли запорож­ці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки |6. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат |7.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень |8. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік '9; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник 20.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль­ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк21. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на
15 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 1.

16 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 66.

7 Мышецкий С. История. С. 8.

18 Бантыш-Каменский Д. История Малой России.

Козацька піхота Гравюра XVII ст.

Козаки Гравюра XVII ст.

Т. 1, прим. 74, 14.

19 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 132.

20 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 69.

Коховский В. Цит. пр. С. 132.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка