Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка36/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44

* Нові люди (шт.).

1 Антонович В. //АЮЗР.

Ч. 3. Т. 1. С. XXXII.

2 Старостою називався власне управитель ленно­го ВОЛОДІННЯ.

3 Акты ЮЗР. Т. 1. С. ПО.

4 Там же. Т. 2. С. 148.

Днепре, в полю и иных входах перемешкиваете *... и по дъ да иным цара турецкого, чабаном и татарам цара Перекопского великіе шкоды и лупез-ства чините, а тым границы панств наших от непріятеля в небезпечество приводите... Прото приказываем вам с поля, з Низу и зо всіх уходов до замков и мест наших вышли бы, и где бы ся которые з вас о весь лист и росказане ** наше господарское недбаючи, того ся важил, того мы ста­ростам нашим тамошним У крайним науку нашу *** дали, што они со всими вами, непослушними росказаня нашего, чинити мают; так иж яко нарушители покою посполитого, караня срокгого не дойдете»5. 1572 р. ко­роль Сигізмунд Август доручив коронному гетьману Юрієві Язловецькому вибрати кращих із українських козаків на королівську службу. Вибрані козаки отримували з королівської скарбниці платню; їх вилучили з-під влади ста­рост і підпорядкували безпосередньо коронному гетьманові. А для вирішення суперечок між осілими мешканцями й козаками було призначено козацького старшого, Яна Бадовського, шляхтича з Білої Церкви. Старший мав право су­дити й карати підданих, звільнених з-під юрисдикції місцевих властей, крім випадків насильств і грабунків; будинки старшого, його грунти й городи були вилучені із замкового й міщанського присуду, з нього не брали податків, якби він надумав у своєму домі тримати на продаж горілку, пиво, мед та ін.; лише по військовій лінії старший підкорявся коронному гетьманові °. Про негатив­не ставлення короля до козаків було відомо і польському суспільству. 1575 р. татари вчинили великий набіг на Польщу, щоб помститися їй, як пише поль­ський літописець Бєльський, за похід Сверчовського **** в Молдавію (так звана війна Івоні). Татари вторглися на Поділля і проникли аж до Волині. На про­сторі завдовжки в сорок і завширшки у двадцять миль уціліли лише замки та панські двори, що мали гармати. Літописець Ожельський налічує до 35 тисяч полонених людей, до 40 тисяч захоплених коней, до півмільйона рогатої ху­доби й без ліку овець. Поляки поспішили звинуватити тоді козаків у тому, що ті не лише накликають на Польщу лихоліття воєн, а й умисне пропускають та­тар через Дніпро, щоб потім відбивати у них награбовану здобич. Після цього пам'ятного року в Польщі посилено заговорили про козаків, і заговорили саме як про шкідливий для всієї держави стан, який треба знищити. «Що батько з матір'ю збирали по грошеві, те нерозважний син пропустить крізь горло за рік, а вже потім, коли нізвідки взяти, боячись одубіти з голоду, кинеться на Низ і грабує турецьких чабанів, або у Слезинському бору витрушує у пере­хожих кошики». Шляхтичам, які завинили перед законом і в суді виставляли свої заслуги в Запорізькому Війську, щоб домогтися полегкості, польські дер­жавні сановники казали: «Не на Низу шукають славної смерті, не там поверта­ють втрачені права: кожній розсудливій людині зрозуміло, що туди йдуть не з любові до вітчизни, а задля здобичі»7.

Такою була політика Сигізмунда Августа щодо українських козаків і так дивилося на них польське суспільство, пройняте ідеями короля.

Наступник Сигізмунда Августа 8 Стефан Баторій (1576—1586) щодо укра­їнського козацтва пішов шляхом свого попередника. Вся відмінність політики Баторія полягала лише у більшій рішучості й продуманості. Стефан Баторій надумав злити всю південну Русь у єдине політичне ціле з Польщею. Але в цьо­му на самому початку своєї діяльності король зустрів сильний опір з боку пів-денноруського козацтва: козаки становили надійну заслону руської народності і були надійним захистом православ'я проти інших народностей і віровчень.

* В оригіналі «переметши-ваете».

** В оригіналі «про сказа­не».

*•* В оригіналі «наши». 5 АЮЗР. Ч. 3. Т. 1. С. 4.

Акты ЮЗР. Т. 2. С. 176. **** Сверчовський (Свир­говський) Іван (помер не раніше 1574 р.) — козаць­кий гетьман, учасник виз­вольної боротьби молдав­ського народу проти тур­ків. Страчений у Стам­булі.

' Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси //Вестн. Европы. 1874. Т. 4. С. 499. 8 «По Жигмон™ втором Августе был Генрих Ва­ленсии, албо Еракуз, он царствовал четыре м!сяца, 1574 года» (Величко С. Летопись. Т. 1. С. 22).

Християнські сусіди запорізьких козаків

Маючи політичну самостійність, вони самі обирали собі старшину, самі оголо­шували війни чи укладали мир, самі збільшували кількість своїх товаришів і самі розпоряджалися військом. Завдяки цьому козацтво становило велику силу. Але цю силу Баторій зважився послабити й навіть звести нанівець. «Якщо козаки нападуть на татарські улуси,— писав король 1578 р.,— то це напевне буде без нашого відома. Ми їх не лише бажаємо утримувати, а навпаки, бажа­ли б винищити, але у нас у тих місцях немає стільки військових сил, щоб спра­витися з ними. Для досягнення цієї мети ханський посол радив нам: по-перше, заборонити українським старостам давати їм селітруі порох, свинець і продо­вольство; по-друге, не дозволяти козакам проживати в українських селах, містах і замках; по-третє, присилати старших козаків на королівську службу»9. Стефан Баторій розпочав свою справу послаблення або, в подальшій перспек­тиві, й цілковитого знищення українських козаків поступово і заходами, ма­буть, не лише неворожими, а навпаки, дуже сприятливими для самих коза­ків. Так само, як і Сигізмунд Август, Баторій вирішив одній, дуже незначній частині козаків надати шляхетських прав, а другій, величезній більшості, су­дилася доля простого кріпосного народонаселення. Шляхетські права було надано лише 6 тисячам козаків, решту ж козацької маси, що налічувала до 35. тисяч, переводили у простих селян і ремісників. 6 тисяч козаків було внесено в королівський реєстр або список; їх звільняли від усіх податків, вони отриму­вали від уряду платню, користувалися правом володіти своїми попередніми зем­лями, вільно обирали старшин і здійснювали суд, отримували військові клей-ноди — бунчук, булаву, військову печатку й королівський прапор. Усіма ре­єстровими козаками керував призначений королем гетьман, який знаходився у місті Трехтемирові, й вони були поділені на 6 полків: Черкаський, Канів­ський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський. Кож­ним полком керував сотник та його сотенний помічник, осавул 10.

Поділяючи козаків на реєстрових та нереєстрових, Стефан Баторій прагнув до того, щоб з часом усі нереєстрові стали кріпаками й опинилися під управ­лінням королівських старост; навіть реєстрові, отримуючи від уряду платню і будучи під керівництвом головнокомандувача польських військ, повинні були стати лише найманим військом Речі Посполитої. Але реформи Стефана Бато-рія не знайшли підтримки: сама польська шляхта вперто відмовлялася прий­няти до свого стану 6 тисяч нових членів, тому козаків не допустили ні до участі у виборах короля, ні до вислання своїх депутатів на сейм. Після цього реєстрові й нереєстрові козаки, об'єднавшись з простим станом посполитих, стали си­лою відстоювати свої права. Та не добившись нічого і втративши попередні на­дання Стефана Баторія, невдоволені козаки почали громадитися цілими ку­пами і втікати на Запоріжжя. «Марно доручалося панам та їх дозорцям ловити й заковувати гультяїв, що втікали з королівських і дідичних маєтків, і повертати їх на попередні місця, де їх могли відразу страчувати жорстокою смертю. Доки Запоріжжя з усіма дніпровськими островами і придніпровськими нетрями не було під владою панів, не можна було придушити козацтва. Втікачі знаходили для себе перший притулок на Низу серед козацтва»".

При всьому цьому, доки жив Стефан Баторій, він як майстерний політик усе-таки вмів ладнати з козаками. Але 1588 р. польську корону одягнув Сигіз­мунд III. Остерігаючись турків, Сигізмунд III вирішив будь-що паралізувати воєнні дії козаків проти мусульман. Відомі його заходи щодо цього. «Козаки повинні перебувати під командою коронного гетьмана, який має призначати їхніх начальників. Вони дадуть присягу, що без волі гетьмана не будуть вою­вати ні на морі, ні на суходолі і не приймуть нікого до свого товариства. У геть­мана повинен зберігатися козацький реєстр; засуджених до страти не можна приймати в козаки; козаки не можуть нікуди відходити без волі старшини; управителі приватних маєтків повинні втримувати селян від утечі на дніпров-

9 Кулиш П. Польская ко- '" Грабянка Г. Летопись. Русь и козачество // Отеч. лонизация. С. 501. С. 21. Зап. 1870. № 1, 2. С. 59.

" Костомаров Н. Южная

ські острови, карати тих, хто повертається зі здобиччю, або хто продає порох, селітру, зброю чи навіть харчові припаси козакові»12. Та попри ці й подібні розпорядження польського уряду козаки не залишали в спокої турків: із се­редини XVI * ст. морські набіги запорізьких козаків на турецькі володіння ставали все частішими і з року в рік потужнішими. До того ж і сам польський уряд раптом змінив своє ставлення до козаків: 1621 р.**, ведучи війну з турками, він став потребувати допомоги козаків. Останні, забувши нещодавні утиски з боку поляків, стали під хоругви коронного гетьмана, що вирішило результат війни на користь Польщі. Але у вдячність за це на Хотинських переговорах 1621 р.** козакам оголосили, щоб вони з цього часу не важилися роз'їжджати по Чорному морю й нападати на мусульманські володіння. «Польський уряд, бачачи, що звади з Туреччиною, викликані козаками, погрожують затопити Польщу руйнівницькими полчищами східних народів, визнав необхідним при­пинити назавжди морські козацькі набіги»'3. Та козаки не могли існувати без війни: за висловом літописця, «козаку воювати, що солов'ю співати». Та як воювати, коли польський уряд категорично заборонив козакам будь-яку війну? Що ж залишалося робити? Тоді, звичайно, українським і разом з ними за­порізьким козакам залишалося обернути свою зброю проти тих, хто забороняв їм війну з мусульманами. Звідси й зрозуміла перша причина ворожості запо­рожців до польського уряду.

До цієї головної причини додалося й багато інших, не менш важливих при­чин. Безумовно, що серед них першість мала так звана релігійна унія, запро­ваджена на Україні 1596 р. на Брестському сеймі ***. Унія була запроваджена на Україні зусиллями й волею польського короля Сигізмунда III. Швед родом, католик за віросповіданням, вихованець затятого, фанатичного ворога право­слав'я і руської народності єзуїта Скарги, прихильник хитрого і владолюбного папи Климента VIII, Сигізмунд із якоюсь гарячковою поспішністю взявся запроваджувати на Україні унію, таємно запропоновану йому римським вла­дикою. «Унія була винаходом римського папи Климента VIII. Ця зміна релігії була здійснена з вигід чисто приватних. Звичайно, папам було б приємно, па­нуючи над умами й совістю всієї Європи, володіти водночас і всіма її багатства­ми, і всією зброєю. Оскільки ж православні надто твердо трималися праді­дівської віри, Климент VIII віднайшов спосіб, не знищуючи жодної з вір, об'єд­нати їх воєдино; це об'єднання він назвав унією»14. «Образа православ'ю була головною, найвідчутнішою, найгіршою кривдою для південноруського народу, поряд з якою всі інші кривди були вже другорядними і без якої всі інші кривди, якими б великими вони не були, були б терпимими. Це була душа всього, це був nervus vitae ****. Від унії Україна зазнала такого горя, якого не бачила московська Русь під ярмом татар; адже розквіт православ'я ще з часів Володимира для України був першим законом і непорушною запорукою народного буття»15. Найбільшим злом унія була саме тому, що й підготована вона була без участі та згоди всього руського народу і мала на меті викорінення його прабать­ківської віри, і вводилася на Русі безбожними, насильними й ґвалтовними за­ходами. «А що найболше, же и хвала божія в церквах православных от тіх непріятелей наших, отщепенцев и еретиков ляхов, хощет и усили­вается перемінити и до заблужденія Римскаго на унію обернути и ґвалтовне преклонити»16,— писав гетьман Остряниця 1638 р. повсталому проти поляків південноруському людові. «Особливо Унія, за милостивым вашего найясній-шаго королевскаго величества позволенем,— пише гетьман Петро Конаше-вич-Сагайдачний королеві Сигізмунду III,— тепер з Руси чрез святійшаго Феофана патріарху іерусалимскому знесенная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялась и своих рогов не возносила»17.

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 1. С. 70. * В ориг. помилково «XVII

століття». ** В оригіналі помилково «1620 р.».

13 Костомаров Н. Борьба украинских Козаков с Польшею // Отеч. Зап. 1856. № 9. С. 197.

**• В оригіналі «1595 р».

14 Маркевич Н. История

Малороссии. Т. 1. С. 76. **** Нерв життя (лат.). 10 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 273.

16 Там же. С. 267.

17 Там же.

Християнські сусіди запорізьких козаків



Знаряддям цієї «богопротивно!» унії були ніхто інші, як отці єзуїти, «Patres Societatis lesu». Вони турбувалися не про польську корону, не про велич Речі Посполитої, а лише про владу римського першосвященика та про свою като­лицьку віру, яка зазнавала глибокого занепаду внаслідок реформації, що поширювалася в Європі. «Єзуїти сплели сітку, сітку тонку, мов павутина, і тверду, як сталь», і цією сіткою обвили малодушного короля Сигізмунда III. Са­ма Польща окатоличилася вже задовго до цього: вона була «першою західнян-кою» з усіх слов'янських земель. Щоправда, православне християнство і сло­в'янське богослужіння проникло в Польщу (з Чехії) уже в IX—X ст., але зго­дом і швидше, ніж у інших слов'янських землях, воно було придушене тут като­лицтвом. Вже Болеслав, син Мечислава, зв'язався з папою й німецькими во­лодарями і, з благословення папи, заснував єпископію у Познані й архієписко-пію у Гнєзні. Щоправда, заради реформаторства Польща кидала й це останнє віровчення, католицьке, але все-таки з приходом єзуїтів у XVI й XVII ст. вона знову спокусилася католицтвом, заразившись єзуїтською віронетерпи-містю і похмурим фанатизмом. З цього часу Польща стала найбільш ревною католицькою країною, розсадником і центром латинської пропаганди в інших східних країнах. Отці товариства Ісуса розпочали справу своєї унії дуже хит­ро й обережно. Був час, коли західна Русь в особі кращих своїх представників захоплювалася, за прикладом Речі Посполитої, ідеями реформації, а деякі з південноруських князів і бояр навіть відкрито приймали реформаторське вчен­ня. Цим-то шляхом і пішли єзуїти. Своїм «хитролестным» вченням ці західні мудреці за короткий час досягли небачених результатів: незабаром після за­провадження унії в Південній Русі вищий південноруський клас швидко відсту­пився від своєї релігії, а разом з тим і від свого народу. Руські пани стали ціл­ком чужими для руського народу, і їхня влада набула вигляду мовби іноземного й іновірного поневолення у країні. Унія призвела до того, що вже 1597 р. все православне руське дворянство було назване хлопами, його відлучили від вибо­рів, позбавили права займати військові й судові посади, володіти староствами, селами, містечками та іншими маєтностями, належними за рангом. Замість руських посадових осіб було призначено поляків, по всій Україні було роз­ташовано польські війська, які «дозволяли собі відверто грабежі й насильства, ходили з оголеними шаблями, змушували люд у храмі ставати на коліна і вдаря­ти себе в груди за звичаєм римським і за римським звичаєм читати символ ві­ри про святого духа»18. Унія спричинила те, що кілька чоловік не могли зібрати­ся для звичайних господарських робіт, бо їх негайно оголошували бунтівника­ми, негайно розганяли, або хапали й катували. «Обтяження і насильства,— пи­сала литовська конфедерація 1599 р.,— зростають усе більше й більше, особ­ливо з боку духовенства та деяких світських осіб римської віри. Часто трапля­ється, що в жодному кутку всієї держави жоден із нас, якого б звання ній не був, не буває безпечним...»11' І чого лише не вчинила унія на Україні'.' Православні церкви віддавали на відкуп евреям w, тобто або обертали на шинки, заїзди й корчми -, або віддавали на побудову мечетей; церковні маєтки відбирали, й вони зазнавали такої ж долі; православних священиків, ченців і навіть ігуменів по-варнарськи вбивали, позбавляли парафій і виганяли «У Турові насильно відібрали храми з начинням і вигнали благочестивого єпископа, в Орші, Моги-леві, Мстиславі та інших містах забороняли молитися навіть у куренях»" . «У Луцьку 1634 року учні єзуїтської колегії і польські ремісники, заохочені ксьондзами, кинулися в монастир Хрестовоздвиженського братства, при­били й покалічили палицями й цеглинами ченців, учителів, учнів і жебраків, що жили у шпиталі, пограбували скарбницю братства, потім, з благословен­ня єзуїтів, розбивали будинки, били, калічили господарів і кількох чоловік

18 Филарет. История рус­ской церкви. Харьков, 1853. Т. 4. С. 105.

19 Там же. С. 103.

20 Памятники. Т. 1, отд. 2. С. 98—99.

21 Наприклад, у Луцьку, Вільні, Мінську (Филарет. История. Т. 4. С. 109).

22 Памятники. Т. 1, отд. 2. С. 204—223.

23 Филарет. История. Т. 4. С. 109.

17 Д. I. Яворницький

257

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків



убили насмерть»24. «У Києві насильно обернули більшість церков на уніатські, в тому числі св. Софію та Видубицький монастир. Михайлівський монастир довго стояв запущеним»23. «Всюди святині були осквернені, ікони розкидані, дорогі ризи і стихарі йшли на спідниці єврейкам, церковне начиння — по­тирі, дискос и та інше частково розкрадене, частково пропите в шинках. Наші церкви, кажуть сучасники, монастирі, собори переважно вже захоплені, розо­рені і спустошені, причому з грабунками й катуваннями, з убивствами й кро­вопролиттям, з нечуваним знущанням над живими й мертвими. Духовні особи наші за твердість у православ'ї зазнають різних переслідувань, на них напа­дають у власних домівках, грабують, безчестять, ганьблять, висилають, позбав­ляють власності»2ь. Православних не допускали в міста, забороняли торгува­ти, записуватися в цехи, ховати померлих за своїм обрядом; священик не смів іти з дарами до хворого 27. Католицькі патери жахливо глумилися над право­слав'ям: вони або їздили містом у шарабанах, запрягаючи в них замість коней по 20 і більше православних людей і схиляли люд до унії, або через місцеві власті вимагали собі на службу українських дівчат і ґвалтували їх. Скрізь і над усім висіла кощієва рука євреїв: єврей вимагав платні й за дозвіл на відпра­ву православного богослужіння у церкві, беручи до 5 талярів, і за дозвіл на хре­щення новонародженої дитини православної віри, вимагаючи від 1 до 5 злотих (цей збір звали дудкою), єврею платили й тоді, коли селянин одружував сина чи видавав дочку (збір поємщизна), єврея не можна було обійти й тоді, коли вмирав православний селянин, адже ключі й мотузки від дзвіниць були у цієї ж хижої гарпії. Взагалі для будь-якої відправи православного обряду треба було спочатку йти у єврейську корчму, торгуватися там з євреєм, вислуховуючи при цьому найобурливішу лайку на адресу православ'я. Повсюди здійснювалися допити й катування: православних палили вогнем, виривали у них волосся, заковували, мучили голодом, на очах батьків спалювали дітей на вугіллі або ва­рили в казанах, а потім карали матерів мученицькою смертю; православних топили, вішали, позбавляли громадянської честі (так звана інфамія), обли­вали в люті морози холодною водою, запрягали у плуг і змушували орати кригу на ріках, наказуючи євреям поганяти запряжених; скрізь височіли шибениці й палі з жертвами, всюди лунали крики старих і малих, яких шмагали до крові — і все це лише за те, що вони були православними 2 . Отоді-то великим стого­ном застогнала нещасна Україна!

Це було другою причиною ненависті козаків до поляків. Та була й третя при­чина ворожнечі — утиски з боку королівських старост і урядовців. «Власник, або королівський староста,— визнає навіть єзуїт Петро Скарга,— відбирає у бідного хлопа все, що той заробляє, і навіть убиває його, коли захоче, і ніхто йо­му на це не скаже лихого слова». 1622 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдач-ний писав королеві Сигізмунду III: «А любо з стороны высокодумных и вельможных их милостей панов коронных Вишневецких, Конецполь-ских, Потоцких, Калиновских и иных, на Украйні, властной предковічной отчизні нашей, власть свою непослушне распростирающих, повівают на насъ холодный и непріязненньш вітрьі, хотящіи славу нашу в перст вселити и нас в подданство и ярмо работническое себі безбожне наклонити. И не так есть нам жалостно на панов пререченных, яко на их старостов, нецнот-ливых сынов и пьяниц, которые ни бога боятся, ни премощных вашего найяснійшаго величества монарших мандатов слухают»2!).

1536 р., після смерті Остафія Дашковича, черкасці й канівці збунтувалися проти свого старости Василя Тишкевича; йшлося, як можна здогадуватися, про прибутки та непомірне зростання старостинської влади. Наступного ро­ку ті самі черкасці й канівці з тієї ж причини підняли бунт проти іншого свого старости, Яна Пенька. «Он кривды великія и утиски чинит и новины вво-

4 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 57. 2;' Там же.

2(' Филарет. История. Т. 4.

С. 103.


27 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 57.

28 Костомаров Н. Борьба украинских Козаков с Польшею. С. 228. 2'' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 262.

Християнські сусіди запорізьких козаків

дит»,— писали скривджені королеві. Ці утиски полягали в тому, що Пенько змушував міщан працювати на себе, возити дрова й сіно, не дозволяв відправ­ляти на продаж у Київ мед, не давав ловити рибу й бобрів, відбирав здавна належний міщанам дніпровський поріг Звонець, збирав із них подвійні коляди на свято Різдва Христового і обтяжував їх поставкою підвід 30. Для розсліду­вання справи за королівським наказом виїжджав київський воєвода Андрій Не­мирович і визнав старосту Пенька невинним. Але й самого слідчого звинува­чували в подібному у своєму воєводстві: так само скаржилися 1523 р. київські селяни і на Андрія Немировича: «Він завдає міщанам різних несправедли­востей, змушує пішки ходити з собою в похід, відбирає у них коней і озброєння, роздаючи його своїм слугам, змушує міщан стерегти полонених татар і карає їх, якщо полонений утече, навіть якщо міщанин випускав його ненавмисне; воє­вода, крім того, привласнює собі міщанські дворища й угіддя, висилає міщан на чорні роботи, які не слід покладати на міщан»31.

Так діяли взагалі всі старости чи управителі королівських маєтків: вони жах­ливо грабували, обдирали й мучили підлеглих їм селян, і хоча закон надавав цим останнім право скаржитися на своїх гнобителів, ніхто зі скривджених не смів навіть думати про це. За свідченням поляка Старовольського, звинува­чений завжди мав рацію, а скривджений ставав звинуваченим. «Отримавши якесь місто у володіння від короля, староста намагався зрівняти його жителів з підданими. Він змушував їх косити сіно й доставляти в замок дрова, не дозволяв їм возити мед у Київ, а скуповував сам за раз і назавжди встановленою ціною; без дозволу старости вони не могли їздити й ходити у рибні й боброві уходи, не мали права продавати рибу чи якусь іншу здобич: половину, а часом і все майно несімейних козаків після їх смерті або полонення татарами забирав собі ста­роста; зрештою збільшував до необгрунтованих меж звичний податок із мі­щан і козаків, коляду на різдвяних святах»32.

У королівських маєтках селян грабували всі «господарські» урядовці: судді, асесори, екзактори (збирачі податків), війти, бурмистри та ін. «В судах у нас,— каже той же Старовольський,— завелися нечувані побори, підкуп: наші війти, лавники, бурмистри всі продажні, а про викажчиків, котрі підводять невинних людей у біду, й казати нічого. Упіймають багатого, заплутають і засадять у в'яз­ницю, та й тягнуть із нього подарунки й хабарі».

Крім безмежної сваволі старост чи їх помічників, дозорців, крім непомірного хижацтва урядовців, у королівських маєтках лютували ще польські жовніри, так звані кварцяні (наймані) війська. «Багато,— продовжує Старовольський,— розводяться у нас про турецьке рабство, але це стосується лише військово­полонених, а не людей, котрі, живучи під турецькою владою, займаються земле­робством або торгівлею. У Туреччині жоден паша не може останньому мужи­кові вчинити того, що діється у наших містечках і селищах. У нас у тому лише й воля, що вільно робити кожному, що здумає, і тому виходить, що бідний і слабкий стає невільником багатого й сильного. Жоден азіатський деспот не замучить за своє життя стільки людей, скільки замучать їх за один рік у вільній Речі Посполитій» 33. У одне село чи містечко протягом одного року приходило послідовно, одна за одною, ЗО чи 40 хоругов польських жовнірів; усі вони гра­бували мешканців, ґвалтували жінок і чинили тисячі інших варварств. Ображені не могли отримати заспокоєння навіть від короля, адже й сам польський уряд при постійному вивищенні національної аристократії був надто слабким, а ча­сом і зовсім безсилим; часто кварцяне військо, склавши так звані związki (спіл­ки), зі зброєю в руках змушувало короля задовольняти свої вимоги.* Але й по­за цими утисками з боку королівських старост часто й розпорядження самого короля були обтяжливими для жителів українських міст. Король Сигізмунд III в уставній грамоті київським міщанам писав, щоб вони, крім звичайних повин-



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка