Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка35/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   44

29 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 47—59.

СТАНОВИЩЕ ХРИСТИЯН У МУСУЛЬМАНСЬКІЙ НЕВОЛІ

Для росіян, поляків, литовців і запорізьких козаків ногайські татари були страшні не могутністю й не обширністю своїх володінь, не мужністю і не хороб­рістю своїх вождів, а раптовістю їхніх набігів, жорстокістю, хижацтвом і вар­варським знищенням усього живого у християнських землях. Ногайські тата­ри не знали на той час рільництва, мало займалися ремеслами й промислами. Вони вели кочовий, пастуший спосіб життя, займаючись переважно тварин­ництвом і конярством, постійно потребували речей першої необхідності й про­довольства, тому при першій же слушній нагоді влаштовували набіги на зем­лі сусідніх народів, намагаючись захопити там усе, що траплялося під руку. Не минало й року, щоб татари не здійснювали набігу на Україну й сусідні з нею землі: 1515,1537,1575,1589,1593,1640, 1666,1667, 1671 роки позначені страш­ними набігами татар на південні слов'янські землі. У ці роки татари забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тисяч християн '. Наскільки великою була кіль­кість християн, забраних татарами в неволю, можна судити з тих випадків, ко­ли часом беззбройні невільники, використовуючи свою численність, повставали проти своїх викрадачів по дорозі в Крим, винищували їх до ноги й поверталися на батьківщину. Полонення християн було головною метою татарських набігів на християнські землі, тому вони посилювалися з року в рік. Особливо зросла кількість набігів після 1478 р., коли татари потрапили під владу Оттоманської Порти 2. У листах татар до родичів, писаних під час набігів на Україну, читаємо: «Запорожским черкасом разоренье большое, а татарам господь бог дал добычи больше — не в которой посылке таковой добычи не бывало, ни одного нет без ясыря, а у многих по два, по три, по четыре или пять ясырей... У меня 20 ясырю, у Арслан-Газы мурзы 10 ясырю, у Каплан мурзы 10 ясырю, у всех наших това-рышей ясырю по 2, по 3 есть, кроме Алаша, никого без ясырю нет»'. Полонені християни були для татар головним джерелом багатства і навіть предметом для державних податків на користь кримського хана: «А новой-де хан крымской учал править на татарах со всякаго полоненика по 10 коп»4. Невільники переважно надходили на східні ринки як предмет купівлі й продажу; торгівля невільни­ками була розвинутою у татар якнайширше. Як зауважує сучасник, татари завжди були багаті невільниками, використовуючи їх і для продажу, й для за-

Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 73, 83; Бо-план Г. Описание Украи­ны. С. 52; Kronika М. Biel­skiego. Т. 1. S. 533. 2 Хартахай. С. 201.

1 Акты ЮЗР. Т. 5. С. 230— 232.

4 Там же. Т. 6. С. 150— 166.

Становище християн у мусульманській неволі

стави, і для подарунків, і мали їх завжди під руками. Якщо хтось із татар і не мав у даний момент невільника, а у нього питали про цей товар, він наперед укладав угоду з покупцем і згодом, маючи навіть одного коня, міг доставити йому умовлену кількість живого товару. Татари постачали християнськими невільниками всі східні ринки: кораблі, що приходили до них із Азії із зброєю, одягом і кіньми, відходили від них із християнським ясирем. Бачачи, яка вели­чезна кількість невільників-християн щороку йде в Крим, один міняйло-єврей, що сидів біля брами Тавриди *, здивовано питав у них, невже в їхніх країнах усе ще залишаються люди п. З усіх невільників татари з особливим бажанням на­магалися хапати жінок, яких вони називали «білим ясирем» або «білою челяд­дю» від білих хусток, якими вкривали свої голови невільниці. Захоплені в не­волю слов'янські жінки ішли на вдоволення забаганок східних деспотів — турецьких вельмож, купців і навіть самих султанів.

Становище нещасних невільників і в дорозі, доки їх вели в Крим, і в самому «невір-царстві» було справді жахливим. Захоплених у неволю людей татари розставляли в ряди по кілька чоловік, зв'язували їхні руки ззаду сирівцевими ременями, крізь які протягували жердини, а на шиї накидали мотузки; потім, тримаючи за кінці мотузків, оточували всіх зв'язаних ланцюгом вершників і, підганяючи нагаями, безупинно гнали сухим, чорним, випаленим сонцем сте­пом, убиваючи слабких і годуючи сирою кониною і здохлятиною живих. Так жорстокі нелюди доганяли нещасних до турецького міста Кизикермена, що поблизу правого берега Дніпра 6, і звідси кількома дубами, тобто великими ви­сокими човнами, переправляли їх з правого берега на лівий у татарські воло­діння. Тут гнали вже не поспішаючи й помалу діставалися до ріки Кінських Вод і урочища Кара-Мечеть. Біля Кара-Мечеті татари пускали своїх коней у степ вільно пастися, а самі починали поділ ясиру. Та перш ніж почати паюван­ня, вони прикладали кожному невільникові розпечене на вогні тавро у тих са­мих місцях, що й коням, і лише після цього ділили між собою здобич. Отримав­ши у невід'ємну власність невільника чи невільницю, кожен татарин міг пово­дитися з ними, як із власною річчю; особливо сумною в цьому випадку була доля жінок: сластолюбні мусульмани, не соромлячись нічиєї присутності, ґвалтували дівчат при батьках, а жінок при чоловіках 1. Не одна жінка оплакувала тут свою ганьбу і не одна дівчина губила тут свій «віночок»:

«Під явором зелененьким З татарином молоденьким».

«І нелюдське серце,— каже очевидець,— зворушиться при прощанні чолові­ка з жінкою, матері з дочкою, назавжди розлучених тяжкою неволею; а звірські мусульмани безчестять жінок і дітей на очах чоловіків і батьків, обрізають ді­тей у присутності батьків; одно слово, здійснюють тисячі шаленств»8.

Біля Кінських Вод татари розділялися на дві головні маси: ногайці йшли на Кінбурн, кримчаки на Перекоп. Дійшовши до своїх, татари розпочинали торг невільниками, продаючи їх як за найвищу, так і за найнижчу ціну, залежно від товару: часом брали цілу купу золота за одну невільницю, часом червону феску чи пару пістолів за цілий десяток невільників. Коли невільників виводили на площу для продажу, то ставили їх вервечкою, одного за одним, мов журавлів у польоті, по кілька десятків, скованих один з одним за шию, й такими партіями продавали з прилюдного торгу. При цьому продавець дуже голосно вигукував, що виставлені раби — найновіші, прості, нехитрі, королівського (тобто поль­ського, литовського й українського) народу, а не московського, який у Криму вважали хитрим, підступним, здатним до втеч і тому порівняно дешевим. Виведених невільників уважно оглядали покупці, починаючи з зовнішності й закінчуючи закритими частинами тіла: вимагалося, щоб у раба чи рабині

* Середньовічна назва Кримського півострова. 0 Литвин М. //Калачов Н.

Архив. Т. 2. С. 2, 21—25. '' Тепер м. Берислав Хер­сонського повіту. 7 Kronika М. Bielskiego.

Т. 1. 5. 533.

8 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 52.

зуби не були рідкими й чорними, щоб на тілі не було рубців, бородавок, на­ростів та інших недоліків. Але спритні продавці часом обдурювали найсуво-ріших покупців живого товару: найкращий товар, дівчат і хлопчиків, вони ви­водили після старанного догляду за ними, попередньо відгодувавши їх, набі­ливши й нарум'янивши і одягнувши у дорогий шовк. Особливо високо ціну­вали татари найгарніших дівчат: «їх купували часом на вагу золота і відразу ж перепродували із зиском». Головним місцем торгівлі невільниками було кримське місто Кафа, теперішня Феодосія, яка з 1475 р. безпосередньо нале­жала Туреччині і мала артилерію та сильний гарнізон із яничарів, кінноти і «двох видів» міліції. Але крім Кафи невільників продавали в містах Карасу-базарі, Тузлері, Бахчисараї й Гезлеві, по-руськи Козлові, а по-грецьки Євпа­торії. Тут завжди жили турки, араби, євреї, греки, вірмени, які купували не­вільників і сплачували данину за право торгівлі кримському ханові й турецькому паші, котрий жив у Кафі 9. У Кафі завжди було багато, часом до ЗО тисяч хри­стиянських невільників, яких або привели на базар, або відправляли в далекі країни на кораблях. «Це місто, ненаситна й беззаконна прірва, що п'є нашу кров, розташовується у зручному для морської торгівлі місці». Проданих не­вільників вивозили у віддалені царства й до народів «чорного племені» — са­рацинів, персів, індійців, арабів, сірійців, ассірійців, у Грецію, Єгипет, Палести­ну, Анатолію і по всьому турецькому царстві. І тут нещасним доводилося за­знавати багатьох страждань: на одне судно їх брали стільки, що вони не могли ні рухатися, ні прилягти на підлогу: стоячи їли і стоячи спали; через таку тис­няву невільники масово хворіли й масово вмирали; мертвих без зайвих цере­моній негайно скидали у морські глибини. Так їх везли тижнями й навіть мі­сяцями, залежно від погоди й місця, куди їх продали.

Становище християнських невільників залежно від їхнього роду й віку було різним. Хлопчиків, захоплених у неволю, насамперед «турчили й басурмани-ли», тобто обрізали й обертали в магометанську віру, а потім віддавали у гвар­дію турецького султана, так званий корпус яничарів, і називали їх «дітьми султана», а після досягнення ними зрілості часом робили полководцями, часом придворними чиновниками. Старих і немічних, не придатних для роботи й продажу, татари віддавали своїм синам, котрі вчилися на них, як молоді со­баки на зайцях, стріляти, вбивали нещасних камінням, виривали їм литки, підрізали сухожилки чи живими кидали в море |0. Жінок, особливо шляхет­ного походження, і, головне, вродливих, котрі вміли співати й грати, залишали в гаремах, зобов'язуючи брати участь у бенкетах і розвагах. Найгарніші з них потрапляли навіть у султанські сералі. Так трапилося, наприклад, з полоненою русинкою з галицького Рогатина, попівною Россою, чи Роксоланою, дружи­ною Сулеймана І, по-турецьки Хуррем, тобто радісна (п. 1558 р.); дружиною Османа II була Миликія, російська полонянка з простого роду; руською була й султанша, мати Османа III, відома своєю побожністю, «одна з найсвятіших жінок, чиста, як Марія, мудра, як сабейська цариця, скромна, як Азія, сестра Мойсея, й побожна, як Раабія Адуйє», яка померла 1766 р. у 80 років ". Дорос­лих невільників спочатку кастрували, таврували на чолі й на щоках, потім ско­вували залізними ланцюгами й віддавали на громадські роботи в турецьку сто­лицю та інші міста. Вдень вони постійно знемагали від тяжкої роботи під па­лючим промінням східного сонця, вночі мучилися в підземних темницях, під­тримуючи своє існування гнилим, вкритим червами, огидним навіть для собак м'ясом дохлих тварин '2. Найсумнішою була доля тих невільників, які по­трапляли у Фес і в Марокко. «Найважчі роботи, які в Європі покладалися на злочинців, ніщо порівняно з тими, які виконують багато чесних людей у цьому новому Єгипті. Полонені, яких щоночі замикали, раннім ранком виходили на роботи під наглядом жорстоких наглядачів, котрі частували їх ударами й про­кльонами. Одні працювали переважно над будівлями, які споруджував імпе­ратор... Інші працювали у стайнях, мололи руками у млинах. Варвари-нагля-дачі негайно карали за кожну дрібну похибку, найменшу неуважність. Часто вони були такими нелюдяними, що не давали нещасним полоненим навіть ча­су з'їсти шматок хліба. Стомлених удень, їх часто тягли вночі на нову роботу

Становище християн у мусульманській неволі

зі зневажливими криками... Що дорешти обурює природу, це те, що часто людей ховали на ніч у круглі підземні в'язниці діаметром близько п'яти й ви­сотою в три лікті. Туди їх спускали мотузяною драбиною, яку потім забирали й закладали отвір залізною лядою. Харчі мали невтішні. Тм давали лише фунт чорного печива з ячмінної муки й трохи оливи. Голод змушував багатьох з них до ризикованих стрибків з дуже високих стін лише для того, щоб набрати трохи цибулі, що дико росте на мавританських цвинтарях. Одягом рабів зви­чайно була сорочка з грубої вовни з капюшоном, який служив їм головним убором, а сорочка заміняла й штани. Черевиків давали по 4 пари на 18 місяців, хоч вапно і щоденна важка робота псували їх значно швидше. Бувало, що імператори вбивали багато сотень полонених християн, роблячи це або для розваги, або тому, що ті видавалися їм недостатньо ретельними»13.

Та найжахливішим було становище тих дорослих чоловіків, котрі потрап­ляли на турецькі судна — кадриги, чи галери, звані запорізькими козаками каторгами. Тут їх було не менше, ніж на громадських роботах у містах. «На всіх військових суднах турків,— пише православний серб Юрій Крижанич,— не зустрінеш майже ніяких інших веслярів, крім людей руського походження». Галерою звалося велике морське судно з трьома вітрилами, двома тентами, трьома великими й чотирма малими гарматами, з середнім екіпажем у 450 чо­ловік, з 25 чи 30 лавами для веслярів. «Це було первісне латинське судно на зразок того, яке можна побачити на колоні Траяна; протягом століть воно май­же не вдосконалювалося. Уявіть собі пласке, довге, дуже вузьке судно, зав­довжки майже 50 метрів, завширшки 10 метрів, яке одночасно йде і на вес­лах, і на вітрилах. Близько 300 веслярів сиділи прикованими до 25 чи ЗО лав, поставлених упоперек з обох бортів палуби. П'ять чи шість веслярів на кож­ній лаві гребли одним веслом, котре впиралося у підставку, що стирчала над


9 Записки одесского об­щества. Т. 11. С. 475, пр. 3, 7; 482, 485.

Укріплення Перекопу Гравюра XVIII ст.

песни. Т. 1.

12 Литвин М. //Калачов Н. Архив. Т. 2. С. 2—3.

10 Герберштейн С. Записки о Московии. С. 144.

" Антонович В., Драго­манов М. Исторические

" Histoire des Etats Bar-baresques, traduite de l'anglois. Paris, 1757. V. 2. P. 277—281.

палубою. Ліві лави відділялися від правих проходом — вузьким помостом, що служив для переходу з корми на ніс. У цьому проході, вищому, ніж лави, прогулювався галерний пристав («баша турецький, басурманський, недовірок християнський») з нагаєм у руці (в думах «з червоною таволгою»), керуючи невільниками, прикованими під його ногами. Хвилі постійно шмагали галерних невільників, прикованих до дуже низької палуби й оголених за всякої погоди до пояса. Спали і їли вони змінами, не покидаючи своїх лав і не зупиняючи галери. Вони не знали перепочинку навіть у свята, ніколи не маючи права ви­тягнутися, змінити місце, відійти на хвилину від цієї холодної лави. Єдино мож­ливий перепочинок наставав для них тоді, коли корабель входив у гавань для ремонту чи для поповнення запасів продовольства. Тоді кільком каторжникам, не всім, а лише привілейованим, дворянам, які також були серед галерних не­вільників, дозволяли працювати в гавані на земляних і очисних роботах»14.

Украй зворушливо описані лиха християнських невільників, які потра­пили на турецькі галери, у народній козацькій думі «Плач невільників на ту­рецькій каторзі»:

«Що на Чорному морю, Потребі царській, Громаді козацькій, Там много війська понажено, У три ряди бідних, біщасних невольників посажено,

По два та по три до купи посковано,

По двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов'язано. Тоді бідні, біщасні невольники на коліна упадали, Вгору руки підіймали, кайданами бряжчали,

Господа милосердного прохали та благали: Господи милосердний! Создай з неба ясне сонце-мати,

Нехай будуть кайдани коло ніг опадати,

Сирая сириця коло рук ослабати,

Хай ми будем, бідні, біщасні невольники, У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».

Теє врни промовляли. Аж ось баша турецький бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку він похожає,

Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турки-яничари, зозла гукає: «Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте:

Із ряду до ряду захожайте, По три пучки тернини та червоної таволги набирайте, Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте». Тоді турки-яничари із ряду до ряду захожали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки брали, Потричі в однім місці бідного невольника затинали, Тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кости обривали, Кров християнську неповинно проливати».

Ще зворушливіше зображає становище християнських невільників у ту­рецькій землі відомий учений XVII ст. архімандрит Іоанникій Галятовський. Ця неволя, каже він, переважає і єгипетську неволю, і єгипетські роботи, і вавілоно-ассірійський полон, і знищення римлян готами. Якби люди, які там страждають, передбачали своє лихо, вони б тисячу разів воліли вмерти, ніж зносити їх. Справді, це нагадує стан, коли людина лежить при смерті й життя її вже припинене смертю, та вона все ще страждає довгий час; вона ще жива, але вже вмирає,— у такому становищі й християнин у турків. Турки вимучують у невільників велику данину, і якщо християни не мають чим заплатити, бо

14 Loiseleur. Les crimes et les peines dans l'antiquité et dans les temps moder­nes. Paris, 1863. P. 257.

10 Галятовскиіі И. Лебедь. Рукопис 1679 p. Імпера­торська Санкт-Петербур-зька прилюдна бібліотека.

Відділ Толстовських ру­кописів, від. 2, № 26. С. 157—163. Цитується до­вільно.



Становище християн у мусульманській неволі

викуп завжди великий, іноді начіплять окови на їхнє черево і так, зв'язані за руки й ноги, вони ходять від дверей до дверей, заклинають проклятого Маго­мета і всюди звертаються з проханнями; якщо ж нічого й нізвідки не діста­нуть, тоді їх б'ють по підошвах великими костурами і навіть убивають насмерть, а дітей їхніх беруть за оброк і в тяжку неволю продають. Якщо турки лають господа Бога і спасителя нашого Ісуса Христа, то християни мусять завжди мовчати; коли ж християнин надумає мовити хоча б одне слово на славу спа­сителя нашого, його, всупереч волі, насильно обрізають; а якщо невільник на­смілиться сказати щось погане про Магомета, його негайно спалюють. Декот­рі з турків, так звані мончани, тобто перекупники, чи гендлярі, після війни му­сульман з християнами набирають на один ланцюг по 50 чи 60 чоловік і же­нуть їх поперед себе, як худобу, у свої володіння. Потім цих нещасних, розди­вившись, свавільно змушують до того, на що хто здатний; якщо ж хтось із них чимось видасться їм неприємним, також впрягають по двоє у ярма й орють ними землю. Одружень невільникам не забороняють, але коли батьки постарі­ють, то, залишивши їхніх дітей, їх самих виганяють з дому і продають у вічну неволю. Тому ті, хто це знає, уникають одруження. Та ще гірше становище людей учених і духовного стану, взагалі тих, хто не звик до важкої ручної ро­боти: їх особливо мучать, лають і виснажують, а поганські юнаки волочуть їх по землі, по болоту, а взимку — по піску, каміннях, кілками поганяють і ба­гатьом завдають ран. Особливо жалісно буває, коли полонений захворіє: то­ді, доки він живий, його не кидають у дорозі і за найтяжчої хвороби нещасного підганяють канчуком і змушують продовжувати йти, якщо ж він зовсім не змо­же йти, його прив'язують за руки й за ноги уздовж коня обличчям донизу і так везуть. Коли вмирає, кидають у рів чи в долину на поживу орлам і воронам. Серед наших знаходиться багато таких, що таємно тікають з неволі: зручніше втікати тим, хто живе в Європі (тобто у європейській частині Туреччини), бо їм не треба переправлятися через ріки, на яких переправа може бути небез­печнішою, ніж на вузькому Геллеспонті. Звичайно невільники втікають улітку, під час жнив, коли можна сховатися у збіжжі і прохарчуватися. Вони йдуть навіть уночі, бо воліють загинути від лісових звірів, ніж повертатися до своїх панів. Ті, хто зважується втікати з Малої Азії, йдуть вузьким Геллеспонтом між Сосфеном і Авіндоною, які тепер звуться Богозассорові, тобто містеч­ка тісних мечетей; вони беруть зі собою сокири й мотузки, щоб зрубати де­рева і зв'язати плоти, але не мають ніякої їжі, крім солі, якою притрушують деяке зілля; їдять і чилі або коронки; харчуючись цим і дивлячись на сонце небесне, вони вирушають у море, дістаються до північних областей і, якщо по­года їм сприяє, за 4 дні перепливають море; якщо ж здійметься протилежний вітер, вони або гинуть, або знову повертаються до азіатських берегів. Тому пропадає в дорозі більше, ніж повертається на батьківщину. Одні з них тонуть, інших розривають і пожирають звірі, третіх побивають поганські пастухи, а четверті після довгих блукань умирають від голоду. Сприяють утікачам особ­ливо греки й вірмени: вони допомагають їм у втечі, дають свій одяг і відправ­ляють їх із венеціанськими кораблями; хоча зазнають за це лютих катувань і позбавляються маєтку, але виявляють милосердя до втікачів і співчувають їм, за що сподобляються від християн доброчинств і любові, коли останні при­ходять у Рим чи Кампостелію до апостольських могил. Турки для повер­нення нещасних утікачів вдаються до чаклування й чарів і цим повертають їх назад; роблять це таким чином: пишуть на хартії, на термінці, ім'я втікача і вішають це над місцем, де жив утікач. Потім чарівними словами й закли­наннями наводять на втікача такий страх, такі страшні думки й фантастичні примари, як, наприклад, лютих левів та інших звірів, що мчать на них, чи страш­ні пінисті хвилі на морі, велику ріку чи озеро, або непроглядну темряву на ба­гато днів,— і такими страхами змушують їх повернутися назад 15.
Християнські сусіди запорізьких козаків
Після татар і турків запорожцям найчастіше доводилося стикатися з поля­ками; поляки межували з запорізькими козаками з заходу і звідси найчастіше нападали на «дикі поля»; звідси ж і запорожці вирушали в Польшу «шарпати ляха». Причини ворожнечі запорізьких козаків з поляками сягали давнини й корінилися у самій історії Речі Посполитої: події другої половини XVI й по­чатку XVII ст. литовсько-польської держави виразно розкривають нам ці при­чини ненависті запорожців до поляків, тому на них слід зупинитися. 5 черв­ня 1569 р. зусиллями й волею польського короля Сигізмунда Августа укла­дено було так звану політичну унію Литви з Польщею. За цією унією вся південна Русь, тобто Україна (теперішні Київська й Полтавська губернії), Во­линь і Поділля були відділені від Литви й приєднані безпосередньо до Поль­щі. Україна, або давня києво-переяславська Русь, прийняла це об'єднання з Польщею в одну Річ Посполиту на правах людей рівних з рівними і вільних з вільними: «Jako równych do równych i wolnych do wolnych ludzi», як сказано було в «расta conventa»*. Для управління новоутвореною державою було вве­дено трьох рівноправних гетьманів: польського, литовського й руського; вони мали права королівських намісників і верховних воєначальників. На утриман­ня своє перші два гетьмани одержали села, а останній — українське місто Чер­каси. Та ця рівність, яка до певної міри дотримувалася польським урядом щодо руського стану дворян, для людей недворянського походження залишилася на папері: все просте населення України потрапило у безумовну власність до поль­сько-литовських, а частково й руських панів, князів та бояр, які досі володіли ними з обмеженнями. Що стосується українського козацтва, то новий поль­сько-литовський уряд не знав навіть, до якого стану його залічити. Справа в тому, що в тогочасній Польщі юридично існувало лише три стани: шляхет­ський, селянський і міщанський. Перший із цих станів, шляхетський, користу­вався безмежними правами як щодо себе особисто, так і щодо свого держав­ного становища; другий стан, селянський, перебував у цілковитій і беззапе­речній залежності від першого; нарешті, третій стан, міщанський, користу­вався дуже обмеженими правами: правом особистої свободи і станової неза­лежності, та й то лише в тих небагатьох містах, які мали так зване магдебур-

* Умова, угода (шт.). У

давній Польщі — угода

шляхти з новообраним королем.

Християнські сусіди запорізьких козаків

зьке право. З цього очевидно, що козацький стан України з його незалеж­ним ладом і виборним началом не відповідав жодній із вказаних категорій: козаків не можна було залічити ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до селянства. Зарахування козаків до шляхти було неможливим через запеклу протидію самої шляхти, котра надто дорожила своїми винятковими правами й завжди негативно ставилася до всіх homines novi *, котрим король намірявся дарувати шляхетство. До міщанства козаків неможливо було за­лічити, оскільки саме міщанство у Польщі не було місцевою установою: воно виникло внаслідок магдебурзького права й охоплювало лише мізерну частку польського народонаселення; окрім того, ні заняття, ні місцезнаходження мі­щан нітрохи не відповідало заняттям і місцезнаходженню козаків. Нарешті, зарахування козаків до селянства також було неможливим: такий захід міг би викликати серед українського козацтва, яке вже кілька разів дзвонило шаблею за особисту свою свободу, загальне повстання проти поляків '.

Король Сигізмунд Август, винуватець політичної унії, як і кожний поль­ський шляхтич, дивився на козаків як на перешкоду в управлінні краєм, як на людей зайвих. Щоправда, Сигізмунд Август надав шляхетські права небага­тьом українським козакам, тим, які становили незначні села на півночі Київ­ського й Волинського воєводств. Звичайно, король не бажав цілковитого зни­щення і всіх тих козаків, які не отримали прав шляхти, та все ж він зовсім не співчував усьому українському козацтву й зовсім не збирався сприяти його по­дальшому зростанню. Уряд Сигізмунда Августа потребував козаків лише під час війни, але в ті часи Польща вела війну на півночі, куди козаки йшли вель­ми неохоче. З турками та їх кримськими васалами Польща тоді намагалася триматися мирно. Отож козаки виявлялися зайвими і навіть шкідливими для польського уряду, оскільки вони нерідко поповнювалися людьми надто не­спокійними, буйними, неосілими, людьми, що відзначалися безкарністю, не платили податків і повинностей, людьми, що завинили перед законом, але яких «не було як притягати». Навіть прикордонні воєводи, старости та інші урядовці дивилися на них як на перешкоду в управлінні краєм. У кожного з воєвод чи старост 2 були власні козаки, що становили нижчий прошарок при­вілейованих службовців і завжди були готові на всілякі справи. Для тої ж мети, тобто як польську прикордонну сторожу, намагався використати козаків і ко­роль Сигізмунд Август; інші ж їхні дії він усіляко намагався паралізувати. Звідси ціла низка його грізних універсалів проти козаків. «Багаторазово вже писали ми тобі,— каже король вже 1540 р. справці Київського воєводства князеві Коширському,— обіцяючи тобі нашу милість і погрожуючи карою і наказували, щоб ти пильно стеріг і не давав тамтешнім козакам нападати на татарські улуси; ви ж ніколи не чинили згідно з нашим господарським нака­зом, не лише не стримували козаків, але й задля своєї вигоди самі давали їм дозвіл. Задля цього посилаємо дворянина нашого Стрета Солтовича; ми зве­ліли йому всіх київських козаків переписати в реєстр і доставити його нам. Наказуємо тобі, щоб ти звелів усім козакам неодмінно записатися у реєстри й після цього ніяким чином не порушувати наших наказів, а тих, хто насмілить­ся надалі нападати на татарські улуси, хапати і страчувати або до нас відси­лати»'. 1557 р. король Сигізмунд Август похвалив князя Дмитра Івановича Вишневецького за його подвиги проти татар, але не 'погодився виконати те, що запропонував Вишневецький — утримувати гарнізон у збудованому ним замку на острові Хортиці. Навпаки, Сигізмунд Август вимагав від князя, щоб той не допускав своїх козаків до нападів на землі турецького султана, з кот­рим, як і з кримським ханом, у поляків був укладений вічний мир 4. 1568 р. Си­гізмунд Август знову громив козаків: «Маєм того відомость,— писав він,— иж вы из замков и мест наших Украйных без росказаня и відомости нашое господарское и старост наших Украйных, зъТхавши на Низу, на



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка