Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка34/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   44

* Сучасна назва ріка Кін­ська.

4 Мурзами (від слів «емір-заде», тобто діти князів) звали дворян другої ка­тегорії (Записки одесско­го общества. T. U.C. 478, пр. 33).

5 Чернявский В. Описание Сечи 1766 г. // Мышец-кий С. История. С. 85—86.

6 Від слів «Джам»— Емба, «бай»— ріка, «лук»— при­кметниковий суфікс, тобто Емборіченська орда.

7 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 88.

8 Від слів «єди»— сім, і «сан»— число, тобто се-мичисельна орда.

9 Чернявский В. //Мы­шецкий С. История. С. 88.

10 Від татарського «буд-жак»— вугілля. " Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 53; Записки гра­фа Миниха. С. 164.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 180; Боп­лан Г. Описание Украины. С. 54.

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

'3 Записки одесского об­щества. Т. 11. С. 485; Ру­сое. Русские тракты. С. 62; Чернявский В. //Мышец­кий С. История. С. 87— 88.

м Від арабського «есирь»— полонений (Труды мос­ковского археологическо­го общества. 1883. Т. 9, в. 2, 3. С. 216).

15 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 25—29.

Загальна кількість населення у всіх чотирьох ордах визначалася так: 1625 р.— 50 000 вершників, 1706 р.— 60 000, 1766 р.— у трьох ордах, крім Буд-жацької, 65 000 кибиток І3.

Безпосереднє сусідство татар перелічених орд із запорізькими козаками змушувало тих і інших вступати у ті чи інші стосунки одні з одними. На початку політичного життя кримських татар ворожнечі між мусульманами й христия­нами ще не було. Кримчаки спочатку жили мирно: виснаживши свої сили внут­рішньою боротьбою, вони прагнули тільки спокою і не бачили іншого ідеалу щасливого життя, окрім мирного скотарства. В цей період татари навіть збли­зилися зі слов'янами литовсько-руського князівства, польського королівства й молдавської держави. За хана Хаджі-Девлет-Гірея, який панував у Криму аж 39 років, дружба між слов'янами й татарами настільки зміцніла, що між ними розпочалася мирна торгівля. Сам хан допомагав християнським монастирям. Але так тривало лише до 1478 р., коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки. Хан у Криму залишився тим самим, це був один із вісь­мох синів Девлет-Гірея Менглі-Гірей, але він мусив визнати себе васалом ту­рецького султана. Відразу після цього політика кримчаків щодо християн змі­нилася на протилежну. Причиною такого повороту був, з одного боку, дикий, войовничий і кровожерний характер нового хана Менглі-Гірея, а з другого — той фанатизм, який прищепили татарам їхні підкорювачі турки. Відтоді й роз­почалася ворожнеча запорізьких козаків до татар. До цього долучилася ще й та важлива обставина, що після захоплення турками колишньої грецької імперії та появи їх на Кримському півострові вони стали потребувати маси невільників обох статей, особливо молодих дівчат і хлопчиків. Невільниці були необхідни­ми туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, а хлопчики — для служби в яничарах і різних придворних посад, що вимагали особливої до­віри. Всі невільники загалом мовою мусульман називалися ясирем м; цей ясир і стали з того часу доставляти туркам татари. Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невільниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прожитку і часом навіть життєвого достатку.

Тому стосунки мусульманських сусідів і запорізьких козаків переважно виявлялися в набігах на козацькі землі й через них на Україну, Литву, Поль­щу й Росію. Бажаючи убезпечити свої наїзди, татари збудували кілька містечок у нижній течії Дніпра: близько 1450 р. вони спорудили фортеці Кизикермен і Джанкермен (на місці першої тепер місто Берислав Херсонського повіту, дру­гої — містечко Каховка); 1491 р. збудували фортецю Тягинь, де тепер село Тя-гинка; в середині XVI ст. поставили фортецю Бургун, де село Бургунка, й Іслам-Кермен (Усламові Городки), здається, на місці теперішньої слободи Любимів-ки Таврійської губернії; а 1525 р. відібрали у поляків місто Очаків. Про бойові засоби кримських і ногайських татар джерела того часу дають нам такі дані. Регулярних, чи постійних, військ татари ніколи не мали і для своїх походів у ворожі країни закликали охочих. Таких охочих серед татар ні­коли не бракувало, що пояснювалося переважно трьома причинами: бідністю та­тар, їх огидою до важкої фізичної праці й фанатичною ненавистю до християн, на яких вони дивилися, як на собак, гідних всілякого презирства й нещадного винищення. Припускаючи, разом з істориком Січі Скальковським '5, що за­гальна чисельність усіх татар у XVIII ст. (в Криму й ногайських степах) ста­новила 560 000 осіб обох статей або ж 280 000 чоловіків, Всеволод Коховський вважає, що для великих походів у християнські землі кримський хан збирав

16 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 66.

17 Литвин М.// Калачов Н. Архив. Т. 2. С. 11.

18 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 73.

19 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 42.

0 Записки одесского об-

Схема руху татарських орд вододілами річок Кінець XIX ст.

Схема розташування і руху татарських орд

під час нападів на українські землі

Кінець XIX ст.

щества. Т. 11. С. 480; Боп­лан Г. Описание Украины. С. 43—45.

21 Иванин М. О военном искусстве монголо-татар. СПб, 1875. С. 167.

22 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 44; Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 220.

23 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 220.

майже 1/3 всього чоловічого населення своєї країни |6. Узимку татари завжди йшли більшими силами, влітку меншими; головним чином це пояснюється об­ставиною, що влітку татари не завжди могли приховати сліди руху своєї кінноти у високій степовій траві, не завжди встигали обманути пильність сторожових козаків і, врешті, влітку татари мали менше свободи, як узимку. Татари завжди йшли в похід порожнем: вони не везли з собою ні обозів, ні важкої артилерії 17. Возів, запряжених кіньми, татари не визнавали навіть у себе вдома, використо­вуючи в разі потреби волів або верблюдів, зовсім нездатних до швидких наїздів на християнські землі. А для ста чи двохсот тисяч коней татари не мог­ли знайти достатньо фуражу й тому, як припускають, вдовольняли їх степовою травою навіть узимку, привчаючи здобувати собі корм, розбиваючи сніг копи­тами |8. Вогнепальною зброєю татари не користувалися, віддаючи перевагу пе­ред сумнівними пострілами рушниць влучним пострілам луків. Стрілами ж во­ни володіли так досконало, що, за словами очевидця, могли на повному скаку влучати в неприятеля за шістдесят і навіть за сто кроків '9. Зате коней вони брали в похід більше, ніж будь-які інші степові вершники: кожен татарин вів у похід від 3 до 5 коней, що разом становило від 100 до 300 тисяч голів. Це пояснюється, з одного боку, тим, що частину коней татари використовували як харчі, з іншого ж боку, це значно прискорювало їхній біг, даючи вершникам можливість замінювати стомлених коней свіжими.

До здійснення великого набігу татари спеціально готувалися і вибирали для цього визначений час. Перед великими набігами вони запасалися зброєю, про-

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

довольством, якомога більшою кількістю верхових коней, якомога легше одя­галися: сорочка з бавовни, шаровари з нанки, сап'янові чоботи, шкіряні шапки, часом овечі кожухи були їхнім головним одягом; зброя була ручною і лише хо­лодною. Вони брали з собою шаблі, луки, колчани з 18—20 стрілами, нагаї, що служили їм замість острог, і дерев'яні жердини для тимчасових шатер. Крім того, до пояса чіпляли ніж, кресало для видобування вогню, шило з мотузоч­ками, нитками й ремінцями, брали кілька мотузків з сиром'ятної шкіри зав­довжки з 5—6 сажнів для зв'язування невільників та нюрнберзький квадрант, тобто спеціальний астрономічний прилад, що заміняв компас, для визначення точок горизонту у голому степу. Квадрант мав кожен, крім того, на кожен десяток татар брали казан для варіння м'яса й невеликий барабанчик на луку сідла, а ще кожен татарин брав сопілку, щоб скликати товаришів при потребі; дерев'яний чи шкіряний цебер, щоб пити воду чи, в крайньому випадку, поїти коня. Знатні й багаті татари мали кольчуги, досить цінні у татар через їхню рідкість. Для власного харчування кожен татарин віз на своєму коневі у шкі­ряному мішку трохи ячмінного чи просяного борошна, так званого толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет; крім того, невеликий запас підсма­женого на олії й підсушеного на вогні тіста, що нагадувало сухарі. Та найбільше покладалися на конину, котру отримували в дорозі, вбиваючи змученого й не­здатного до бігу коня, а часом навіть здохлого. З конини готували різні страви: суміш крові з борошном, зварену в казані, тонкі пласти пропітнілого й підігрі­того під сідлом на спині коня протягом 2—3 годин м'яса, великі шматки м'яса,

. .. 20

зварені у казані з дрібкою солі, їли разом з вивареною водою .



Взагалі татари старалися не перевантажувати своїх коней, турбуючись біль­ше про них, ніж про себе: «Коня втратиш — втратиш голову»,— казали вони, хоча водночас мало годували їх у дорозі, бо ті начебто краще зносили втому без їжі. З тією ж метою татари одягали на коней найлегші сідла, які по-різному використовували в дорозі: їх нижня частина, яку вони звали тургчіо, зі збитої з шерсті повсті, служила їм килимом; основу сідла, по-нашому ленчик, клали під голову; з бурки, по-їхньому капуджі чи табунчі, робили шатро, натягаючи її на увіткнуті в землю жердини.

Татари сиділи на конях, зігнувши спини, «мов мавпа на гончакові», бо надто високо підтягали до сідла стремена, щоб, за їх словами, міцніше впиратися й краще сидіти в сідлі. їдучи верхи, татари мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців лук, а правою швидко пускали стріли вперед чи назад. Зустрів­ши на своєму шляху ріку, татари перепливали її за допомогою зробленого з очерету плота, який прив'язували до кінського хвоста і на який клали усе своє майно; зовсім роздягнувшись, ухопившись однією рукою за гриву коня і зму­шуючи його пливти швидше, татари другою рукою розбивали хвилі й швидко переправлялися від одного берега до іншого. Часом замість саморобних плотів вони використовували човни, упоперек яких клали товсті жердини, до жер­дин прив'язували коней, однакову кількість з кожного боку — для рівноваги. Всередину човна складали своє майно, і так переправлялися через річки. Ці переправи татари виконували всі одночасно, займаючи часом до двох верстов ріки 2 . Татарські коні, звані ними бакеманами, ніколи не підковувалися, крім коней знатних вельмож та окремих мурз, але й останні замість підков прив'я­зували своїм коням коров'ячі роги товстими ременями. Вони були переважно низькорослими, сухорлявими й незграбними, за винятком гарних і сильних ко­ней знатних вельмож і благородних мурз; зате ці коні відзначалися чудовою витривалістю й незбагненною прудкістю: вони могли невтомно проскакати за один день без відпочинку 20, 25, ЗО миль, тобто 80, 100, 120 верстов 22. У по­ході кожен татарин мав при собі троє чи й більше коней: на одному сидів, а двох інших вів за повід, щоб змінити на випадок утоми якогось із них; якщо ж якийсь кінь втомлювався настільки, що не міг нести вершника і навіть не встигав за ним, його зовсім покидали в степу до повернення і переважно заставали в доб­рому стані 23. Самі вершники відзначалися легкістю, дивовижною прудкістю й спритністю під час свого руху степами: скачучи щодуху під час ворожого переслідування й відчуваючи втому одного коня, татари на повному скаку

\(у д. 1. Яворницькии

241

переплигували з одного сідла на інше й безупинно мчали далі, звільнені ж вершниками коні відразу брали вправо і скакали поруч із господарем, щоб прийняти його на свою спину, коли стомиться інший кінь.

Таким чином підготувавши озброєння, продовольство й коней, татари виру­шали в похід у запорізькі землі, а через них далі в Польщу, Литву, Малоросію й Великоросію. Походи були зимовими й літніми.

Узимку походи здійснювалися з тих міркувань, щоб уникнути зайвих кло­потів із водними переправами й дати можливість непідкованим коням бігти м'я­кою сніговою рівниною; татари вирушали приблизно в січні, коли степову рів­нину вкривав глибокий сніг і татарським коням зовсім не загрожувала ожеле­диця, на якій вони, не маючи підков, ковзали, падали, псували собі ноги й ста­вали безсилими супроти запорізької кінноти. Крім ожеледиці, татари уникали й суворих степових морозів, від яких вони гинули не те що сотнями, а тисячами, рятуючися тоді лише тим, що розрізали животи коней, залазили всередину і грілися від холоду і4. Кількість вершників, що вирушали в похід, залежала від звання того, хто його очолював: якщо йшов сам хан, то з ним вирушало 80 тисяч чоловік, якщо мурза — 50 чи 40 тисяч. Щоб пересвідчитися в готовності вій­ська й уникнути якихось вад, перед походом йому влаштовували детальний огляд. Уся маса війська рухалася не окремими загонами, а довгою на 4 чи на 10 миль колоною, фронт якої становили 100 вершників з 300 коней, а центр і ар'єргард — 800 чи 1000 коней, завдовжки від 800 до 1000 кроків. Під час насту­пального походу, доки татари були у власних володіннях, вони йшли помалу, не швидше шести французьких миль * на день, хоча робили все для того, щоб по­вернутися назад у свої володіння неодмінно до скресання рік, завжди згубного для татарського війська, котре відходило поспіхом зі здобиччю й полоненими. Повільно просуваючись уперед, татари водночас вживали всіх застережних за­ходів, щоб обманути сторожових козаків і приховати від них усі сліди свого руху; для цього вони вибирали глибокі балки чи низовинні байраки, попереду загонів висилали спритних і досвідчених вершників для здобуття язиків, при нічних зупинках не розпалювали вогнищ, зав'язували морди коням, не даючи їм іржати, а лягаючи спати, прив'язували їх арканами до рук, щоб у випадку не­безпеки можна було швидко впіймати коня, сісти на нього і втікати від неприя­теля. Під час загального руху татари час від часу зупинялися, зіскакували зі своїх коней, peur donner loisir à leurs chevaux d'uriner**, і в цьому випадку їхні коні були так видресирувані, що відразу робили це, як тільки з них сплигували вершники. Все це тривало «в полчетверть» години, після чого вершники знову вирушали в дорогу. Повільний рух татар, страшенна маса коней і людей, їх мов­чазність і стриманість у дорозі, темне озброєння вершників наводили жах на­віть на найсміливіших, але незвичних до такого видовища воїнів. Особливо вра­жала кожного очевидця безліч татарських коней: 100 000 вершників вели з со­бою 300 000 коней, тобто кожен вершник мав одного коня під собою і двох при собі. «Дерева в лісі не густіші,-— каже очевидець Боплан,— за татарських коней у полі: їх можна порівняти з хмарою, що з'являється на обрії, і набли­жаючись, усе збільшується і збільшується».

Так рухались татари по степах власних володінь, але чим ближче підходили до мети своїх набігів, тим обережнішими ставали: за три чи за чотири милі від козацького кордону вони вибирали найпотаємніше місце, відпочивали в ньому протягом двох чи трьох днів і після цього вже зовсім інакше роз­ташовували своє військо. Зібравшись разом, вони розділялися на три ча­стини: з двох частин складався головний корпус, звичайно званий Choche, а з третьої утворювали два крила по 8—10 тисяч вершників у кожному. Кожне крило своєю чергою ділилося на 10—12 загонів по 500—600 чоло­вік. Розташувавшись так, татари з усією можливою швидкістю вдирались у во­лодіння козаків і тут мчали без відпочинку протягом цілої доби, зупиняючись лише на одну годину, щоб нагодувати коней. Проскакавши форсованим маршем 60 чи 80 миль, тобто 280 чи 320 верстов від кордону, вони раптово кидались на­зад, причому знову на ходу розділялися, при цьому їхній головний корпус поступово відступав, потім виділяв у передовий загін 500 коней і витягався на значну від­

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

стань, а два його крила, віддалившись від нього не далі як на 8—12 миль, кида­лися частково вперед, частково вбік, і якщо козаки їх вчасно не помічали, рап­тово нападали на беззахисних християн: чого не могли забрати, палили, рі­зали, знищували, а що можна було підняти, захопити, погнати, брали, заарка­нювали, гнали — чоловіків, жінок, дівчат, малих дітей, немовлят, коней, волів, корів, овець, кіз,— з худоби брали все, крім свиней, яких вони ненавиділи, тому зганяли в стодолу й підпалювали її. Захопивши якомога більше ясиру, вони по­спішали до свого головного корпусу. А головний корпус, розтягнутий на велику відстань, легко можна було знайти за слідами на снігу, тому хижаки швидко вливалися в нього з тяжкою здобиччю. Повернувшись із набігу, два крила від­почивали при головному корпусі, а замість них вирушали в такому ж порядку два свіжі крила, котрі також завдавали спустошень і так само стрімко відсту­пали до головного корпусу; за другим крилом ішло третє, за третім четверте і т. д. Усе це відбувалося надзвичайно швидко й стрімко: обидва загони не мали права залишатися на неприятельській землі довше як дві доби, й після цього терміну неодмінно мусили бути вже біля головного корпусу 25. Тим часом го­ловний корпус своїх вершників зовсім не використовував, щоб зберегти свої сили свіжими і, в разі потреби, мати можливість відбитися від козацьких військ, що йшли визволяти невільників; він лише поступово, хоч і дуже помадо відсту­пав до кордонів власних володінь. Але його повільність переходила у швидкий марш і навіть квапливу втечу, якщо татари помічали великі козацькі сили, готові кинутися на них. У битву з козаками вони вступали лише тоді, коли в десять ра­зів переважали їх чисельністю 2В. Та в більшості випадків, побачивши козаків,


Запорожець на коні М. І. Іванін вважає, що

Гравюра Т. Калинського сам лад татарського вій-

70-ті роки XVIII ст. ська і безліч запасних ко­ней були незручними для битв і змушували татар уникати зустрічі з рівним за силою неприятелем (О военном искусстве у монго-ло-татар. С. 165).

и Маркевич Н. История Малороссии. Т. 1. С. 36. * Французька миля — 7.448,6 .

** Щоб дати своїм коням трохи перепочити й ви­пустити сечу (фр.)

Манштейн X. Записки. Т. 1.С. 220.


вони спішно відступали, а щоб уникнути переслідування, відходили не тією самою дорогою, а новою, роблячи при цьому різні кола в той чи інший бік. Віді­йшовши таким чином миль на ЗО чи 40 від кордону запорізьких володінь, вони вибирали безпечне місце, опоряджалися, тиждень відпочивали від грабунку, по­тім ділили свій ясир, тобто невільників, худобу, різне добро, далі сідали на коней і їхали до своїх улусів. їх страшні наїзди довго ще потім згадувалися на Украї­ні й ставали сюжетами народних пісень:

«Зажурилась Україна, що ніде прожити: Витоптала орда кіньми маленькії діти,— Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала».

Літні походи татари здійснювали не так часто й не такими силами, як зимові. Для цього переважно вибирали середину літа, коли народ український ви­ходив на польові роботи і менш за все сподівався якихось війн й неприятель-ських набігів. Цього разу в похід вирушало не сімдесят-вісімдесят тисяч, а тисяч десять, максимум двадцять, оскільки більше військо в літній час було легше викрити, ніж у зимовий, коли з усього степу втікало все живе, ховаючись від холоду й хуртовини. Зазвичай, перш ніж уся маса вирушала в похід, уперед висилали сміливих вершників для здобування вісток про стан справ на Україні й Запоріжжі. Залежно від цих вісток татари вирушали в той чи інший бік, але в усіх випадках намагалися вибирати вододільний шлях між річками, щоб не затримувати себе переправами і здійснювати свої набіги без перешкод. Тоді ж, перед виступом у похід, вони визначали місце збору після першого набігу, що знаходилось не далі двох-трьох миль від кордону. Не доходячи двадцяти чи тридцяти миль до запорізького чи польського кордону, татари розділялися на 10—12 загонів по 1000 вершників у кожному й, кидаючись однією половиною праворуч, а другою ліворуч, розтягалися фрон­том на 10—12 миль, тобто на одну чи півтори милі загін від загону, а для кращого зв'язку всіх загонів між собою використовували умовні знаки — вдень рух конем навколо 21, уночі — викрешування вогню кресалом, запалювання ганчірки й обертовий рух нею28. Розділившись таким чином і наперед умовившись про збірний пункт, татари рано-вранці кидалися в козацькі володіння, робили тут кілька кіл, далі купками вискакували на могили, швидко оглядали степові околиці й негайно поверталися до умовленого місця. А в той час прикордонна запорізька сторожа, бачачи татар, що кружляли степом, відразу давала знак запаленими фігурами або пострілами гармат, що стояли на могилах, радутним козакам і прикордонним мешканцям; але мешканці, бачачи нечисленність татар, у степу, не відразу вживали належних остереж­них заходів. Татари чудово користалися з цього: вичекавши якийсь час у затишному місці, вони раптово налітали на безтурботних українців, хапали, палили, знищували, гнали, що могли, з собою, одним словом, повторювали те, що робили під час зимових набігів; після цього швидко покидали во­лодіння християн, переходили кордон і, відійшовши на 6—10 миль, ділили свій ясир і розбігалися по улусах.

З усіх татар, що часто здійснювали наїзди на християнські землі, найстраш­нішою була Буджацька орда. Вона була небезпечна не своєю силою, не лицар­ством і відвертими діями, а підступністю, надзвичайною хитрістю й віролом­ністю своїх набігів. Буджацькі татари славилися тим, що могли довго сидіти у воді; вони вірили, що коли в першій сутичці з неприятелем вражений кулею татарин упаде головою до ворогів, а ногами до своїх, то перемога буде за ними; якщо ж ляже навпаки, переможе ворог. Буджаки вирушали в похід часом зовсім малими силами, маючи близько 400 чоловік. Знаючи, як пильно стежили сто­рожові козаки за кожним рухом у степу, навіть за положенням степової трави, буджаки, щоб обманути їх пильність і не топтати високої трави, що сягала ча-

'-' «Цей знак використову- чи маяком». искусстве у монголо-татар.

ють наші козаки, називаю- 28 Иванин М. О военном С. 166.

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

сом 2 футів, вдавалися до такого викруту: потайки доскакавши до кордону своїх володінь, вони розділяли своїх 400 чоловік на 4 загони, по 100 чоловік, які роз­бігалися в різні боки: на схід, захід, північ і південь; проскакавши півтори чверті милі від першого пункту розбігу, вони знову розділялися, але вже не на 4, а на 3 загони по 33 чоловіки, і знову скакали в різні боки. За півмилі від другого пункту розбігу вони знову ділилися на 3 групи по 11 чоловік у кожній. Усі ці поділи й розбіги виконувалися на повному скаку й тривали не більше як півтори години: від швидкості й пильності залежав весь успіх їхнього набігу, від затримки й необачності — загибель і знищення. Та хи­жаки були дуже досвідченими в цих маневрах і, як зауважує очевидець, знали степи, як майстерні лоцмани гавань. Проскакавши своє коло й оці­нивши стан справ, кожна зграя татар поверталася в умовлене місце, у якусь балку чи виярок, багатий на траву й воду, переважно миль за 10—12 від пункту поділу, і тут якийсь час вичікувала; сліди ж, залишені ними на сте­повій траві, зникали, мов кола від кинутого у воду каменя. Все видавалося тихим і безпечним. Хижаки ж тим часом були напоготові. І от наставав щасли­вий для них момент: вони кидалися в намічені ними села, захоплювали худобу, людей, майно і мерщій мчали за кордон козацьких володінь. Але звістка про їхній набіг вмить розліталася по всій сторожовій лінії; козаки бачили, як дике степове птаство, мовби злякане чиєюсь несподіваною появою, раптом із кри­ком здіймалося вгору й розліталося на всі боки. Тоді вони мерщій кидалися на коней, озброювалися й поспішали по ворожих слідах; помітивши в балках об'їдені кінські кості, переконувалися, що татари близько. Але не дійшовши до місця поділу татар і помічаючи сліди, що розходилися на всі боки, козаки спантеличено зупинялися й поверталися ні з чим, ніде не помітивши ворогів. Лише випадково вони могли наткнутися на татар під час їхньої ночівлі чи пере­починку. Але татари, володіючи надзвичайно гострим зором, і тут випереджали своїх переслідувачів: вони намагалися розташувати свою кінноту так, щоб сон­це було в неї за спиною, а ворогам било в очі, якщо це було перед заходом чи після сходу його. Зрештою, на відкритий бій татари зважувалися лише при своїй десятикратній перевазі або коли помічали, що переслідувачі розпорошені. Відчуваючи суцільний натиск козаків, вони завжди відступали, відстрілю­ючись із луків через ліве плече, й кидалися, мов мухи, навсібіч; далі знову зби­ралися в одне ціле, знову підлітали до переслідувачів, знову випускали хмару стріл і знову розсипалися. Цей прийом вони повторювали доти, доки не стомлювали суперників і не змушували їх до відступу. Після цього стрімко кидалися до кордону, вступали у власні володіння і тут, мов степові звірі, зни­кали у траві 29.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка