Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка33/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   44

невірно: слід — 25 грудня.

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир



другої російсько-турецької війни і тоді ж начебто надала близько 18 000 де­сятин землі на місці теперішнього села Бузівки й близько 8000 десятин біля теперішнього села Воскресенівки Новомосковського пов. Катеринославської губ. Крім того, вона начебто подарувала йому ще кілька тисяч десятин землі в Криму. Ставши поміщиком і не перестаючи бути священиком, Кирило Тарлов-ський з того часу став відомим як фундатор Самарсько-Миколаївського мо­настиря й освоювач двох повітів: Новомосковського й Павлоградського тепе­рішньої Катеринославської губернії. Для монастиря він жертвував худобу, хліб та інші продукти, здійснював будівництво нових споруд, а для краю засновував хутори й села, в чому йому допомагали генерал-губернатор Чертков та власний брат, викликаний ним із Чернігівської губернії з трьо­ма синами. При заснуванні кожного села К. Тарловський передусім бу­дував, за власною моделлю, церкву, далі хати, потім збирав поселенців, давав кожному з них пару волів, коня, дев'ятеро овець, весь господар­ський реманент і таким чином послідовно колонізував пустельний край. Так поступово він або сприяв заснуванню, або ж сам заснував села Бузівку, Воскресенівку, Василівку, Новосілку, Паньківку, Малу Тернівку, Кочережки, Межиріччя й Булахівку . Друге з цих сіл, Воскресенівка, засноване на місці запорізького зимівника, що існував уже 1745 р.; К. М. Тарловський заклав тут перше із заснованих ним сіл, заселивши його переважно переселенцями з Ко-зельця й села Лемешів, і звідси розпочав свою колонізаторську і проповідниць­ку діяльність: постійно переїжджаючи з місця на місце, він сприяв заснуванню сіл і хуторів, церков і молитовних будинків, поширюючи слово боже між людь­ми віруючими, але малоосвіченими. З Воскресенівки слава про Кирила Тарлов-ського поширилася надто далеко, й одного разу, в січні 1774 р., до нього з'яви­лися самозвані генерали й полковники страшного Пугачова Ємельянов і Сто­дола з товаришами, цікавлячись, «де батюшка государ імператор Петро Федо­рович III». У Воскресенівку до Кирила Тарловського не раз навідувався на бе­сіду й азовський генерал-губернатор В. О. Чертков ". 21 вересня, в день храмо­вого свята, Кирило Миколайович любив влаштовувати у Воскресенівці урочисті обіди: для цього він розставляв протягом чотирьох верстов столи, накладав на них різні страви, ставив різноманітні напої і запрошував до них кожного пере­хожого й проїжджого, переважно з найближчих сіл теперішньої Полтавської губернії, Орчика й Залінійної. Після обіду кожному з гостей давав по алтино-ві * грошей та по руну овечої вовни і відпускав з миром додому. 1781 р. К. М. Тарловський «власним коштом» здійснив будівництво нової кам'яної церкви св. Миколая в Самарському монастирі замість старої дерев'яної, з окре­мим боковим вівтарем на честь Кирика й Улити та окремою келією в монастирі для власного проживання. Водночас він зробив вклад у монастир на 4000 крб. на молебни за здоров'я новокодацького мешканця Семена Гаркуші й за упо­кій колишнього запорізького отамана Якова Сіддовського, який жив у слободі Новоселиці й помер у Самарському монастирі.

У Воскресенівці і в наш час зберігається дім «дикого попа», в якому не так давно жив родич Тарловського по жіночій лінії, землевласник Ф. І. Білицький. Дім має четверо дверей, як кажуть, з тою метою, щоб зручніше було втекти з нього у випадку нападу неприятеля: якщо напасники вдиралися в одні з дверей, господар втікав іншими, а якщо проникали в другі, втікав третіми і т. д. Тут зберігалися й деякі речі Кирила Миколайовича, а в церкві села Воскресе­нівки є поминальник із зазначенням року смерті й місця поховання Тарлов­ського. На титульному аркуші цієї пам'ятки є напис церковно-слов'ян-

9 Бузівка за планом 1779 р. належала однак вдові пору­чика Сушкова Марії Олек­сандрівні; у ній, разом із селом Крамарською, на­лічувалося 17622 десятин і 1833 кв. сажнів. Отже, переказ про надання Тар­ловському Бузівки навряд чи вірний. Воскресенівка за планом 1802 р. нале­жала з Микитинським пу­стищем прапорщику Ва­силю Івановичу Тарлов-ському й налічувала 8318 десятин і 561 кв. сажень.

10 Перші п'ять сіл Ново-московського, наступні — Павлоградського повіту.

11 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 401.

* Старовинна російська грошова одиниця, у XVIII ст.—3 коп.


ськими літерами, що він належав «поміщику прапорщику Василію Ивано­вичу Тарловському, слободы Воскресеновки, храму святого Воскресенія, списан 1794 года, місяца марта дня 10». На першому аркуші такими самими лі­терами написано згори: «Род священно ієрєя Кирила Тарловськаго онже и создатель храма сєго и преставился в самарском монастирі в каменной церкві погребен 1784-го года декемрия дня 4»'2. У наш час серед місцевих жителів побутує розповідь, начебто після смерті К. М. Тарловського його ка­мердинер, якийсь Яшний, викрав усі документи покійного і згодом видавав себе за Тарловського; від нього нібито й походять існуючі в наш час у Новомосков-ському повіті дворяни Тарловські. Та це, мабуть, цілковита вигадка; вірогід­ніше припускати, що ці Тарловські — покоління брата Кирила Миколайовича, викликаного ним із Чернігівської губернії, якщо, звичайно, вірити переказу, що «дикий піп» помер бездітним.

На портреті К. М. Тарловський зображений на повен зріст, одягнутим у зе­лену рясу, з правою рукою на серці та лівою опущеною на євангеліє, розкрите на тексті: «Господи, возлюбихъ благоліьпіе дому твоего и мъсто селенія славы твоея». 3 правого боку зображено розп'яття, за яким видніють вікна церкви, очевидно, Самарського собору, відновленого Тарловським, а внизу вміщено та­кий двовірш:

«Тарловскаго портреть священника Кирилла, Щедрота коей (!) сей храмъ сооружила»13.

Іншою особою, зображеною на портреті, що зберігається в архієрейському будинку колишнього Самарського монастиря, є запорізький полковник Опанас Федорович Ковпак. О. Ф. Ковпак походив з української старшини й був власником двох зимівників на лівому березі ріки Орелі, біля теперішніх сіл Опа-насівки й Ковпаківки Новомосковського повіту. З 1745 по 1780 рік О. Ф. Ковпак служив у Запорізькому Війську, спочатку простим товаришем, згодом отаманом Шкуринського куреня, а потім полковником Полтавського пікінерного полку; у званні половника він брав участь у російському поході 1771 р. проти Криму під командою князя Долгорукого, у нагороду за що отримав золоту медаль з погруддям імператриці Катерини II на блакитній стрічці. В останні роки істо­ричного існування запорізької Січі О. Ф. Ковпак «вів запеклу боротьбу з меш­канцями і властями Ізюмської провінції* за недоторканість з цього боку за­порізьких володінь». 1775 р., після падіння Січі, Опанас Федорович Ковпак отримав у ранзі 4950 десятин землі на лівому березі ріки Орелі, при впадінні в неї річки Багатої, де вже 1765 р. був його зимівник . На отриманій ранговій землі Ковпак 1780 р. заснував слободу, назвавши її Опанасівкою на свою честь, і спорудив у ній 1782 р. церкву Успення Богородиці. В той же час за ним зали­шили й другий зимівник, заснований 1770 р., де виросла слобода Ковпаківка. Тут1 1778 р. він заклав церкву Зішестя св. Духа. 31 грудня 1781 р. Опанас Федорович вийшов у відставку в чині армійського полковника, а через шість років був обраний предводителем дворянства Олексопільського повіту Катеринослав­ського намісництва |5, і за особливу старанність у службі імператриця Катери­на II подарувала йому золоту табакерку. Під кінець життя він жив у власному будинку в селі Опанасівці, поряд із будинком теперішнього священика Євфимія Чайкина.

12 Звідси видно, що Феодо-сій помилявся, стверджую­чи, буцімто К. Тарловський жив ще 1787 р. (Самар­ский Пустынно-Николаев­ский монастырь. С. 60). 11 Про «дикого попа» див.: Феодосии. Самарский мо­настырь. С. 57; його ж. Ма­териалы. Т. 1. С. 402, 473, 515; Мацеевич // Киевская

Старина. 1886. № 14. С. 821; № 19. С. 577; Синодик у церкві с. Воскресенівки; усні спогади священика с. Вище-Тарасівки, Катери­нославського пов. Іоанна Курилина; але більшість цих відомостей украй су­перечливі й анекдотичні. * Йдеться про Слобідсько-Українську губернію, ут­ворену 1765 р., до якої вхо­дила Ізюмська провінція.

14 Юбилейный екатерино-славский листок. 1887. С. 32; Феодосии. Материалы. T. 1. С. 394, 357—359.

15 Олексопіль — теперіш­ня Нехвороща Костянти-ноградського пов. Пол­тавської губ. (Феодосии. Материалы. T. 1. С. 463).

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир

Нащадки О. Ф. Ковпака в наш час мають три прізвища — Магденків, Ілля-шенків і Болюбашів. Як розповідають родичі Ковпака, його сім'я складалася з одного сина Івана та двох дочок, Онисії і Надії; син помер нежонатим, впавши з коня, старша дочка вийшла заміж за поміщика Ілляшенка, предка теперіш­нього власника Опанасівки; молодша була за поміщиком Болюбашем, нащадки якого володіли селом Ковпаківкою. На збереженому портреті О. Ф. Ковпака зображено на повен зріст. Це досить показна людина, кремезна, плечиста, з відкритою, коротко стриженою головою без чуба, з кривою короткою шаблею в лівій та двоколійною палицею з навершям у правій руці, з великою золотою медаллю, на котрій виразно видно погруддя імператриці Катерини II, одягну­тою на шию за допомогою широкої блакитної стрічки; з сукняною шапкою зі смушковою околицею під пахвою лівої руки. Він одягнений у довгий зелений каптан з відкидними рукавами; перепоясаний широким поясом з защібками, озброєний шаблею, прикріпленою до пояса ланцюжком; взутий у сап'янові світло-жовті чоботи. Внизу на портреті зроблено напис: «Войска запорожского Низового Афанасий Феодорович Колпаков»*.

Крім усього описаного, в колишньому Самарсько-Миколаївському монастирі від часів запорізьких козаків збереглося ще шість золотих медалей із зображен­нями й написами; серед них відзначимо такий: «Войска запорожского полко­вому асаулу Евстафію Кабелану за его храбрыя и мужественныя дела». Ра­зом із медалями зберігається палиця якогось запорізького кошового отамана, прикрашена дорогоцінними каменями й золотою голівкою і трьома рельєфними купідонами; можливо, це палиця кошового Пилипа Федоріва, який мирно до­жив свій вік у Самарсько-Миколаївському монастирі.

* До нашого часу зберег­лося три портрети О. Ф. Ковпака (в музеях Рос­това-на-Дону, Одеси (див. с. 219) й Дніпропетров­ська), але всі вони поясні.
Охорона кордонів запорізьких вольностей
Живучи неподалік від татар, які вважали своїм головним заняттям набіги на християн, їх полон та захоплення майна, запорізькі козаки звичайно вживали різних заходів до охорони своїх кордонів, а отже, й своєї власної свободи від несподіваного вторгнення страшних ворогів. Такими засобами у запорожців були: бекети, радути, фігури й могили. Бекетами, або пікетами, у запорізьких козаків називалися прикордонні роз'їзди уздовж південних і східних кордонів їхніх володінь, особливо при Дніпровському й Бузькому лиманах. Тут запорізь­кі козаки завжди тримали особливі загони біля кримського рубежу, які спосте­рігали за кожним рухом татар, щоб негайно сповістити своїх, коли неприятель вирушав у похід '. Із розкладу, зробленого запорізькими козаками 1767 р. за наказом графа Паніна, видно, що козацькі бекети стояли у 20 постах: на річці Кам'янці, біля правого берега Дніпра, поблизу колишньої Кам'янської Січі; в урочищі Темному, навпроти Нової Січі; в урочищі Лисій Горі, поблизу микити-ного; в урочищі Городищі, тобто на острові Томаківці; у Голій Пристані; Тара-сівці; Біленькому; на Хортицькому й Дубовому островах; у Кодацькій паланці; біля самого гирла Самари; в урочищі Садках; в урочищах Вільному й Займах; у Лучині; Жуківському; Богдановому; нарешті, в місцях між Оріллю й Сама­рою, у Протовчанській і Самарській паланках. У всіх цих 20 постах налічу­валося 3708 чоловік бекетових . Дещо пізніше запорізькі козаки тримали свою прикордонну сторожу в семи пунктах: біля річки Кам'янки, де колись була Кам'янська Січ; в урочищі Скалозубовому, нижче гирла Базавлука; в урочищі гілки Темної, навпроти Нової Січі; біля річки Осокорівки й по Дніпру, нижче Ненаситецького порога; біля гирла річки Інгульця, навпроти села Фаліївки Хер­сонського повіту; по ріках Інгулу й Громоклії «та в інших різних місцях, придат­них для остереження»; крім того, в Гарді над Бугом «і по ньому до Синюхи». В усіх цих постах мали бути — 1 військовий старшина, 6 полковників, 14 полко­вих старшин, 1510 кінних козаків, 320 піших козаків, 69 службовців, а всього 1899 чоловік з 3168 кіньми 3. За даними 1774 р., біля Кизимису, при гирлі Дніп­ра, у запорожців стояло 500 чоловік пішої команди, які жили у 25 землянках та ЗО куренях; біля Семенового Рога, в гирлі Бугу — 200 чоловік кінної команди й до 40 очеретяних куренів; біля Гарда на Бузі для сторожі й рибного промислу 500 чоловік у 50 куренях, 2 хатах та 10 землянках; біля Олександрівського

2 Скальковский А. Исто- ческий словарь. СПб, 1854. 1 Манштейн X. Записки. рия. Т. 1. С. 115. Т. 5. С. 556.

Т. 1. С. 221. Воєнний знциклопеди­

Охорона кордонів запорізьких вольностей

4 Записки одесского об- 5 Устное повествование Н. 7 Эварницкий Д. Сборник щества. Т. 7. С. 182. Коржа. С. 77, 80. материалов. С. 127.

6 Там же. С. 78—80.

шанця в гирлі Інгульця — 100 чоловік кінної команди у 10 землянках і 3 житло­вих «покойцах»4. Бекети були, очевидно, постійною охороною кордонів воль­ностей запорізьких козаків, хоча в різний час то збільшувалися, то зменшува­лися.

Радути — це особливі приміщення для сторожових бекетів; їх будували вздовж лівого берега Дніпра, від гирла ріки Орелі до гирла ріки Кінських Вод, на відстані 10, 20 чи 30 верстов, залежно від місцевості, щоб з однієї радути було видно іншу. Вони служили своєрідними заїжджими дворами, великими казар­мами або січовими куренями. їх накривали шалівкою чи очеретом, оточували великим подвір'ям і обгороджували дерев'яним парканом; всередині це були великі кімнати без перегородок, з сінями, в які виходила невелика комірка. При кожній радуті була стайня і неодмінно 50 чоловік козаків, власне запорожців і гетьманців, яких присилали з України спеціально для допомоги січовим коза­кам. Начальником кожної радути був осавул, який командував козаками й від­давав різні накази у своєму районі 5.

Фігури — це ряд бочок, поставлених певним чином і пристосованих для сто­рожових цілей. Для кожної фігури брали 20 однодонних обсмолених бочок і 1 зовсім без дна; їх ставили у п'ять рядів одну на одну у формі правильного кола. Спочатку ставили «насторч» шість бочок у коло й обв'язували смоляними канатами, на них так само ставили друге коло з п'яти бочок, на нього третє з чотирьох, далі четверте з трьох і п'яте з двох. Нагору ставили одну бочку без дна. Завдяки такому розташуванню всередині фігури з гори й до низу утворю­валася порожнеча, куди наливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут із блоком, крізь який проселяли довгий мотузок, один кінець якого опуска­ли в порожнину фігури, прив'язавши до нього залізний дріт з великим жмутом мачули, вимоченої в селітрі, чи віхтем соломи. Фігури ставили біля кожної ра­дути на відстані чверті чи половини версти одна від одної уздовж кордону 6.

Цей спосіб охорони кордону, можливо, запозичений запорізькими козаками у гетьманських; так чи інакше, але на Україні прикордонну лінію охороняли так званими форпостами, що складалися з дерев'яних хат зі стайнями для «дра­гунських коней» і з маяками зі смоляних бочок 1.

Кожен з бекетових козаків біля радут і фігур був чудово обмундирований, озброєний мушкетом, ратищем, шаблею й чотирма пістолями; при кожній ра­дуті було від 5 до 10, а часом і більше козаків, а при кожній фігурі від "2 до 3 чоловік, на верхових конях вони їздили по своїх постах, часом по самому кордону чи по відкритому степу, особливо під час косовиці чи жнив; крім тої'о, самі мешканці запорізьких степів, вирушаючи на роботу, зав­жди брали з собою мушкети й пістолі, й у випадку небезпеки збігалися докупи для захисту від неприятеля. Тільки-но бекетові козаки помічали, що татари відходять від своїх аулів і вирушають у похід, вони відразу скакали на конях до першої фігури, хапали за зовнішній кінець мотузка, витягали з-поміж бочок жмут соломи чи мачули, запалювали його і знову опускали всередину фігури. Остання відразу спалахувала й подавала знак про небезпеку бекетовим коза­кам інших фігур. Якщо татари з'являлися біля самих бекетів, козаки запалюва­ли другу фігуру, а якщо переходили кордон і вступали в запорізькі землі, коза­ки запалювали третю. Тоді і всі наявні козацькі війська, і мешканці приходили в рух, скакали до палаючих фігур і намагалися відрізати шлях неприятелю. Остерігаючись хитрощів і підступу з боку татар, запорізькі козаки кидалися навздогін за ними лише зібравшись у табір, що складався з двох рядів возів, замкнутих спереду і ззаду 8—10 окремими возами. Озброївшись рушницями, списами, косами і всім, що трапилося, одні з козаків ішли в таборі, інші скакали поруч і так швидко пересувалися степом, виславши вперед та навсібіч по од­ному козакові для спостереження за рухом ворогів. Щойно сторожові козаки помічали неприятеля, відразу подавали умовний сигнал, і табір умить зупиняв-

ся. Тоді, якщо козаки швидше настигали татар, перемога була на їх боці, як­що ж татари швидше помічали козаків, перемогу могли здобути й мусульмани. Отже, у цих сутичках усе залежало від швидкості й стрімкості, і для їх щасли­вого кінця, за італійською приказкою, треба було мати добрі ноги й вірне око — «bon piede, bon oche»8. Для більшої швидкості в погоні за прудким ворогом під час війни 1736—1739 pp. на кожен піхотний полк давалося по 200 коней, яких узимку запрягали парами в сани й на кожні сани садовили по 3—4 козаки. При всьому цьому не минало й року, щоб татари не вдиралися на Україну й не чини­ли тут страшенних спустошень, особливо в зимовий час 9.

Могили служили запорізьким козакам спостережними пунктами за рухом тих же татар. Більшість цих могил існувала ще до появи запорожців: у них по­ховано останки вождів певних народів чи племен. Запорізькі козаки, таким чином, користувалися вже готовими земляними насипами і лише пристосо­вували їх для своїх стратегічних цілей. Але безсумнівним є і те, що для тих же цілей вони споруджували й нові земляні насипи; останні легко відрізнити від доісторичних і навіть історичних поховальних курганів за валами й рівчаками, які козаки завжди робили біля таких могил, а також по заглибинах, влашто­ваних посеред могили, до самої лінії обрію. Такі могили характерно і влучно звуть у народі «робленими» могилами. Для їх спорудження у запорізьких коза­ків існував особливий стан людей-могильників, по-нашому саперів, які буду­вали всілякі земляні насипи. Витягнувши на таку могилу гармату, запорізькі козаки залягали в її заглибини і звідти вдивлялись у далеку перспективу й спостерігали, чи не грає десь у степу зграя вороння і чи не хитається десь у різ­ні боки висока степова трава. Якщо десь зліталися ворони або в якомусь міс­ці в один час хиталася в різні боки висока степова трава, це було вірною озна­кою руху татар по степу. Тоді треба було запалювати вогні, стріляти з гармат і сповіщати всю лінію, а через неї і всю околицю, про наближення страшного ворога. А щоб не ввести в оману своїх і дати їм можливість відрізнити козаків від татар, на могилу вибігав завжди один козак, на відміну від татар, які вибіга­ли на неї купою .

8 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 54—55; Устное повествование H. Коржа. С. 78.


9 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 221.

10 Устное повествование H. Коржа. С. 82—83.

МУСУЛЬМАНСЬКІ СУСІДИ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Займаючи нижню частину Дніпра та прилеглі до нього степові простори, за­порізькі козаки за своїм географічним положенням межували: на сході з дон­цями, на півночі з українськими козаками, на заході з поляками, на півдні й південному сході з татарами. З усіх сусідів запорізьким козакам доводилося найбільше стикатися з татарами. Стосунки запорожців з татарами були такими частими, що завдяки цьому обом народам відкривалося велике поле для взаємо­впливу один на одного в тій чи іншій ділянці їх історичного життя; зокрема, па­нування татар у степу було однією з причин появи самого козацтва у придні­провських степах. Звідси випливає необхідність дати коротку характеристику татар, які були найближчими сусідами запорізьких козаків за місцем прожи­вання.

Відомо, що вже за короткий час після підкорення татарами північної й пів­денної Русі 1240 р., сили їхні внаслідок нескінченних міжусобиць та внутріш­ніх чвар стали слабшати й роздроблюватися. Назва Золотої орди, цього голов­ного татарського скупчення, стала звучати для самих татар якось іронічно. Із Золотої орди виходили величезні натовпи татар і віддалялися в усіх напрямках у поблизькі степи. Вже у XIII столітті ціла ватага татар, очолювана ханом Хаджі-Девлет-Гіреєм, покинула Золоту орду й оселилася власними юртами на Кримському півострові *. Та заразившись ще на батьківщині духом незгоди й чварів, кримські татари не змогли зберегти єдності й на півострові: 1621 р., за хана Орам-Тимура, кримчаки розкололися: одна частина залишилася на пів­острові, а друга під керівництвом хана Ногая утворила самостійну Ногайську орду ** на просторах між нижнім Дунаєм і Кубанню. Але й Ногайська орда сво­єю чергою розпалася на чотири самостійні орди: Джедишкульську, Джамбой-луцьку, Джедисанську й Буджацьку ', які, проте, переважно перебували у мир­них стосунках і часто діяли як одне ціле 2. Ці чотири орди були безпосередні­ми сусідами запорізьких козаків.

Джедишкульська, або. Єдичкульська, орда 3 кочувала по лівому березі Дні­пра, від міста Кизикермена, котре було на правому березі Дніпра, вгору, на

* Кримське ханство на чо­лі з Хаджі-Гіреєм утво­рилося 1449 р. ** Насправді Мала Ногай­ська орда перекочувала в південно-українські степи з просторів між Кабар­дою й Азовом у другій половині XVI ст. 1 1625 р. ці орди ділилися ще на Ногайську, Очаків­ську й Буджацьку (Запис­ки одесского общества. Т.

11. С. 485, пр. 72).

2 Хартахай / / Вести. Евро­пы. 1866. Т. 2, июнь. С. 196—197.

3 Від слів «єди» — сім та «кол» — озеро, тобто Се-миозерна орда.


північ до гирла ріки Кінських Вод *, далі з заходу на схід по ріці Кінських Во­дах до її вершини й до річки Берди, на відстань понад триста верстов, «а всере­дині їхніх кордонів у кримському степу розкидані вони до Перекопу». Загалом володіння цієї орди лежать у теперішніх Дніпровському, Мелітопольському, Бердянському повітах Таврійської губернії. Головна ставка Джедишкульської орди була біля лівої притоки Дніпра, Рогачика, неподалік від Кінських Вод і верстов за тридцять від Підпільненської Січі, а від запорізьких зимівників по Кінських Водах і по Дніпру — за дві, три, п'ять і дев'ять верстов. Джедишкуль-ська орда жила аулами в степу, переважно біля приток Дніпра й Кінських Вод та біля степових «коїв» або криниць. Аул від аула був на великій відстані, всього ж на 1766 р. їх налічувалося 100, по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному, а разом 20 000 димів. Начальником кожного аулу Джедишкульської орди був спадковий мурза 4, а в деяких їх було по два й по три залежно від кіль­кості кибиток. Усіма мурзами керував сераскир-султан, переважно син або ін­ший близький родич кримського хана 5.

Джамбойлуцька орда 6 кочувала також по лівому березі Дніпра, від Кизи-кермена вниз до Кінбурна й далі у степ на схід, в частинах теперішніх Меліто­польського й Бердянського повітів Таврійської губернії. Головним центром цієї орди було місто Перекоп, від якого орда часом називалася Перекопською. Джамбойлуцька орда також кочувала аулами, які складалися з кибиток або ро­дин; на 1766 р. у ній налічувалося 5000 кибиток. Нею рідко керували сера-скири, а переважно каймакани, генерал-губернатори, які завжди жили в Пе­рекопі 1.

Джедисанська, чи Єдисанська, орда 8, яка звалася Ногайською переважно перед іншими, кочувала правим берегом Дніпра, від річки Кам'янки за Бугом, у теперішніх Херсонському, Ананьївському, Тираспольському й Одеському по­вітах Херсонської губернії. Головним центром цієї орди було місто Очаків, то­му орду часом називали Очаківською; це була найчисленніша орда: 1766 р. в ній налічувалося близько 40 000 кибиток 9. Нею керувало кілька мурз, над якими стояв один сераскир із роду кримських Гіреїв. Узимку татари цієї орди зносили­ся із запорізькими козаками по кризі ріки Бугу.

Буджацька орда |0, яка ще звалася Білгородською або Добруджською, кочу­вала також за Бугом, між гирлами Дністра й Дунаю, від Акермана до Кілії, у нижній частині Бессарабії, у Бендерському й Томарському цинутах, теперішніх Акерманському, Бендерському, Кишинівському повітах Бессарабської губернії й частково Тираспольському Херсонської губернії, на просторі завдовжки у 200 й завширшки у 150 верстов. її центральними поселеннями були Ганшкила, Коушани й Акерман (у польських письменників та руських літописців Білгород, або Білий Город). Відокремившись від Кримського ханства й оселившись у XVI ст. в Буджаку, ця орда не визнавала над собою ні могутності турецького султана, ні влади кримського хана, мала свого власного повелителя, якого тур­ки звали беєм, і поділялася на 80 чи 90 улусів ". Буджаки вели безперервну війну, славилися як вершники й переважали хоробрістю навіть кримських та­тар. Загонами по тисячу чоловік вони в кількості 8—10 тисяч постійно гарцюва­ли на своїх жвавих конях по степовій рівнині на відстані 10 чи 12 миль у пошу­ках здобичі. 1625 р. Буджацька орда могла виставити в поле 15 000 чоловік, а її загальна чисельність сягала 20 й навіть ЗО тисяч чоловік '2.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка