Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка32/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   44

141 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 145.

Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 282.

143 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 366.

144 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 143.

Така лопаточка доне­давна була в церкві с. По­кровського, заснованого на місці колишньої Нової Січі. 146 Герберштейн С. Запи­ски о Московии. СПб, 1866. С. 65.

САМАРСЬКИЙ ПУСТЕЛЬНО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР

Серед описаних запорізьких святинь чільне місце займає Самарський Пу­стельно-Миколаївський монастир '. Цей монастир — чудова святиня і за істо­ричними споминами, і за великими діяннями подвижників, і за його винятковим становищем: у ньому виникла перша в усьому запорізькому, а теперішньому ка­теринославському й херсонському краях церква; в ньому було закладено пер­ший зародок просвіти — монастирську школу; з нього вийшли перші апостоли віри і благочестя на весь край неозорої пустелі; у ньому зберігається безліч до­рогих вкладів наших іменитих предків; у ньому спочивають кості видатних ді­ячів південно-руського краю, великих посників і молільників православної хри­стиянської церкви. Тому святиня ця має і повинна мати свою історію. Рік засну­вання Самарського монастиря точно не встановлений, та наскільки можна су­дити з уривчастих документів і переказів, що дійшли до нас, початки його було закладено незабаром після 1576 року, коли польсько-литовський король Сте­фан Баторій дарував козакам старе місто Самарь з монастирем і перевозом 2. На двадцять п'ять верстов вище гирла ріки Самари, серед густого, віковічного й непрохідного лісу з товстелезних дубів, між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком простягся величезний низький і абсолютно рівний острів; по ньо­му шастали цілі зграї диких птахів, цілі табуни різних звірів, а навколо росла густа, висока й соковита трава; серед трави блищали чисті, мов скло, озера, наповнені безліччю риби, раків і всілякої лісової та водоплавної птиці. Саме на цьому острові бозна-звідки близько 1576 р. з'явилося двоє якихось ченців-пустельників. Віддаючись молитвам, утримуючись від їжі й питва, вони нікуди не відходили від свого притулку ..й не бачили нічого, крім неба й лісу, диких зві­рів і полохливих птахів. Та відлюдне місце серед віковічного лісу манило до се­бе, мабуть, не лише відлюдників, а й тих, кому треба було сховатися від переслі­дувань властей і хто займався не молитвами й постами, а грабунками і кривавим розбоєм. Отож, незабаром після оселення на острові скромних подвижни­ків у самарських лісах з'явилися так звані «кам'яники», тобто розбійники, які досі жили в кам'яних печерах на берегах Дніпра навпроти порогів. Блукаючи

З історії Самарського мо­настиря ми маємо чотири твори: Гавриил. Историче­ская записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. Одесса, 1838; Феодосии. Самарский Пу­стынно-Николаевский мо­настырь. Екатеринослав, 1873; Топографическое описание Самарско-Нико-лаевского монастыря / / Зап. одес. об-ва. Т. 12. С.

472; Надхин Г. Церковные памятники Запорожья. М., 1878; Андриевский А. Исто­рические материалы. К., 1882. Т. 2. С. 65. 2 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 43.

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир

лісом, вони випадково набрели на ченців і, впевнившися, що обране тими місце з усіх поглядів зручне для відлюдного й безпечного життя, попросили їх прийня­ти до свого товариства. За це вони здобували для них їжу, приносили воду й допомагали в роботах. Так минув якийсь час; ченці молилися Богові, кам'яники працювали за них і врешті навіть збудували їм невеличку келійку, але весь час приховували від ченців своє заняття. Та через певний час ченці дізналися про страшну таємницю своїх незваних добродіїв і негайно вирішили втекти від них. Довідавшися про це, розбійники затримали ченців, може зі страху перед ви­криттям, а може з тим, щоб їх молитвами випросити у Бога прощення за свої злочини. Так ченці хоч-не-хоч повинні були далі жити з розбійниками. Але злодій краде до пори до часу; так і розбійники: запорожці вже давно чули про їх злочини, давно стежили за ними запорізькі роз'їзди, і врешті схопили зло­чинців. Та можна собі уявити подив запорожців, коли вони разом із розбійни­ками знайшли і ченців! Але подив швидко минув і запорожці, пов'язав­ши злочинців, звільнили самітників і навіть дарували їм різні привілеї. Та ще й запорізький Кіш, довідавшися про знайдених у самарському лісі самітників, наказав збудувати на місці їхнього житла невелику фортечку з підвалами й потаємними ходами, потім при фортеці спорудити невелику дерев'яну церков­цю в ім'я святителя й великого чудотворця Миколи, при церковці поставити шпиталь і кілька житлових будівель для поранених, хворих, старих і «зубо-жалих» запорожців. Згодом новозбудованій церкві вельможний Кіш виділив «власні грунти», тобто певну ділянку лісу, орної землі й лук, а 1602 р. викликав до нового монастиря з київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря настоятеля, ієромонаха Паїсія, родом волоха, людину начитану у святому письмі й водночас вмілого «рани заліковувати і хворим допомагати». Прибувши до нової обителі, Паїсій незабаром перетворив її на справжній мона­стир, виклопотав від одного із вселенських патріархів ставропігію для нього (можливо, від константинопольського) на основі того, що й Волощина, батьків­щина Паїсія, перебувала в церковній залежності від константинопольського патріарха. Згодом встановив загальні правила для всієї братії, ввів спільну тра­пезу та чернечий устав у богослужінні. Таким чином, уже на той час Самарський Пустельно-Миколаївський монастир став для запорізьких козаків заповітною святинею, палладіумом всього краю. «Це — рай божий на землі, це — істинна Палестина, це — істинно новий Єрусалим!» — зворушено казали вони. Дивля­чись на святу обитель і на високі подвиги її іноків, вони під старість і самі не­рідко відходили в Самарський монастир або ж оселялися неподалік від нього зимівниками й селами.

Але виникнувши так швидко і так швидко влаштувавшися, Самарський мона­стир протягом XVII століття зазнав багатьох внутрішніх і зовнішніх лих і тому багато разів і внутрішньо й зовнішньо змінювався: під час війни між Росією й Польщею після приєднання України до Росії 1654 р. і навіть після закінчення цієї війни 1667 р. Андрусівським перемир'ям, коли запорізькі козаки опинилися у подвійній залежності і від московського царя, і від польського короля, поляки та їх союзники татари й турки не раз грабували й руйнували монастир 3. Але 1670 р. московський цар Олексій Михайлович на прохання кошового отамана Михайла Ханенка * особливою грамотою висловив свою прихильність і готов­ність захищати запорізьких козаків від їхніх ворогів, водночас закликаючи до діяльності братію Самарсько-Миколаївського монастиря. Тоді молодий мо­настир завдяки старанням запорожців і московських ратників, що стояли на кордоні російських володінь і «союзно, братерсько» допомагали козакам, швид­ко поправився після лихоліття: його було відбудовано і в ньому споруджено но­ву церкву; замість криків і стогонів знову пролунали похвальні співи й поли­нула жива молитва до Бога. А наприкінці XVII ст. на Самарсько-Миколаївський монастир знову спала біда: 1688 р. його відвідав російський князь Василь Ва­сильович Голіцин. Зробивши невеликий внесок «у п'ятнадцять карбованців»,

'' Як, наприклад, 1653 й * 1670—1674 рр. М. Ха- ненко був гетьманом Пра-1654 р. вобережної України.

15 д. І. Яворкицький



225
князь Голіцин, з огляду на військові дії Росії проти Криму, порадившись з геть­маном Іваном Мазепою, збудував поблизу монастиря у Старій Самарі так звану Новобогородицьку фортецю. Запорізькі козаки, вбачаючи в цьому обмеження своїх козацьких прав, разом із братією Самарського монастиря відкрито висту­пили як проти Мазепи, так і проти Голіцина. Оскільки невдоволення йшло на­самперед з Самарського монастиря, князь Голіцин вчинив з ченцями як з бун­тарями й крамольниками: російські війська «облегли великим облежаніем» монастир, схопили багатьох ченців і піддали їх допитам і катуванням. У той же час гетьман Мазепа готувався жорстоко відомстити запорожцям, але 1690 р. в околицях Самарського монастиря спалахнув великий мор, так звана «нагла смерть», а слідом за цим усе Запоріжжя зазнало жахливого спустошення від нищівної сарани. Це врятувало запорожців від гніву розлюченого Мазепи; але ця ж обставина, з огляду на бездіяльність керівників монастиря Алімпія, Со-зонта й Кессарія, згубно вплинула на стан Самарсько-Миколаївської обителі: келії її знову залишилися без пожильців, церква без богослужіння, села майже без жителів.

На початку XVIII століття, після нещасливого для запорожців 1709 р., і після відходу їх з рідних місць «на поля татарські, кочів'я агарянські». Самар­сько-Миколаївський монастир зазнав таких злигоднів, яких ні досі, ні зго­дом не зазнавав: запорожці, покидаючи рідні місця, частину монастирського добра спалили, частину забрали з собою, а сам монастир передали в управління Азовсько-Предтеченському архімандритові Йосифу. Та це було лише перше лихо, яке спіткало монастир: після Прутського миру 1711 р. між Росією й Ту­реччиною Самарський монастир з усіма лісами й угіддями, селами й хуторами, потрапив у володіння турків і став притулком для хижих татар. Майно було розграбоване, святиня обернена на попіл, заповідна діброва частково виру­бана, частково спалена. Так тривало до 1720 р. Відтоді монастир знову, хоча й помалу, став відновлюватися. Тоді всі українські жителі від ріки Самари й до ріки Орелі за рішенням російського уряду перейшли у відання миргород­ського полковника Данила Павловича Апостола та його сина Павла. Апостоли сміливо об'їжджали цю місцевість, заселяли її козаками, які приходили з-за Дніпра, а для самого монастиря, коли від нього дещо відсунулися татари, випи­сали з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря настоятеля, ієромонаха Іоанникія. З великими зусиллями Іоанникій влаштував у монастирі кілька келій і 1732 р. закінчив Троїцьку церковцю і розпочав у ній богослужіння за монастирським чиноположенням. На велике щастя для монастиря 1734 р. запорізькі козаки знову повернулися на свої згарища під скіпетр російських володарів, і тоді він швидко відновився з руїн. Запорізький Кіш не шкодував нічого, аби лише підняти добробут своєї святині, а начальник усіх запо­різьких церков, ієромонах із Межигірського монастиря Павло Маркевич доклав усіх сил, щоб якомога швидше відновити й довести до належного ладу його головні святині. Наступного року головний прикордонний на­чальник, який будував так звану Стару Українську лінію, генерал-майор граф Йоганн Вейсбах із політичних міркувань багато в чому сприяв добро­буту і зміцненню Самарського монастиря, але ще більше сприяв цьому начальник російських військ генерал-лейтенант Леонтьєв, який готувався до війни з турками й тимчасово стояв з військами на ріках Кільчені й Самарі. Леон­тьєв дивився на Самарський монастир як на важливу базу укріплень проти турків у розпочатій 1735 р. війні. Тому водночас з відновленням церков у мо­настирі полагодили давні підземні ходи, відремонтували підвали й каземати, до­давши до них нові приміщення чи то для складу провіанту, чи то для хворих і поранених. У розпочатій війні запорізькі козаки спочатку перемогли під сті­нами монастиря татарського проводиря султана-нуреддіна, далі розбили крим­ських татар і ногайців, очолюваних Феті-Гіреєм. З того часу завдяки увазі запо­різьких кошових отаманів Івана Милашевича і Якова Тукала, які дарували монастиреві «патент» на керівництво Самарою, завдяки кошовим Якимові Ігна-товичу, Данилу Гладкому, Григорієві Лантуху, Пилипу Федоріву та Олексієві Білицькому, які надали йому «на потомньїе времена» значну кількість лісу,

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир

землі, лук, рибних озер і річок; врешті, завдяки самому Кошеві запорізькому, який встановив особливу «роківщину» чи «ругу» для монастиря від хлібних за­пасів, крамниць, шинків, рибних ловів, звіриних прибутків, від поділу військової здобичі та військового жалування; далі, завдяки частим пожертвам, як, напри­клад, самарського полковника Кирила Красовського, який записав на монастир чудовий острів Монастирський на ріці Дніпрі, навпроти слободи Половиці; на­решті, завдяки старанності й праці настоятелів монастиря, особливо Терентія, Миколи, Досифея, Фотія, Іраклія, Самійла, Володимира, Паїсія — завдяки всьо­му цьому добробут його значно зріс і внутрішня організація була доведена до належного ладу. Так, у ньому було введено афонський статут, збільшено чисель­ність братії, зрубано «вітальниці», або заїжджі двори, відкрито школи й лікар­ні, засновано хутори й заведено верхолазні борті, влаштовано дачі, млини й мо­настирські загороди, «встановлено» рибні лови на ріці Самарі, її притоках та трьох озерах — Лукуватому, Мазничному й Глушковому, заселено ціле село Чернече підданими, вотчинниками й прислужниками монастиря, сімейними й безсімейними, кількість яких сягнула тоді 500 осіб обох статей; нарешті, було здійснено опис усього майна і складено коротку історію монастиря. Так, у середині XVIII ст. Самарський монастир став центром усієї пів­нічної окраїни запорізьких вольностей. Біля його стін проводилося два ярмарки — 9 травня, в день св. Миколи, й 6 серпня, в день Преображення Господнього 4; і сюди стали стікатися з Малоросії, польської і Слобідської України, від тихого Дону і з далеких великоросійських губерній, Орлов­ської й Курської, різні прочани, стали приїжджати козаки з Січі або для говіння, або щоб замкнутися у його відокремлених келіях, або щоб закінчити дні свої у мирній обителі. Тут, наприклад, доживав віку «подякувавшій Сичь за панство» колишній кошовий Пилип Федорів, який приніс у монастир «капшук червінців» і помер тут 1795 р., маючи 101 рік; тут закінчили життя колишній військовий товмач Іван Швидкий, колишній військовий писар Дмитро Ромалов-ський, колишній військовий суддя Мойсей Сухий та багато інших старшин і простих козаків. А ближчі парафіяни Самарського монастиря, мешканці його сіл, хуторів і дач, і хрестилися в монастирі, і вчилися закону божого, і вінчалися за особливим правом, дарованим київською митрополією, і врешті ховали їх біля його стін.

Добробут монастиря зріс тоді настільки, що він сам не раз допомагав запо­різькому Кошеві під час якогось лиха, наприклад, нищівної пожежі в Січі, лю­того холоду взимку, коли січове товариство потребувало будівельного лісу чи дров, або в критичні моменти всього Війська Запорізького, коли треба було «під­тримати військову славу», пристойно спорядити для подорожі до Москви пред­ставника війська, суддю Миколу Косолапа: монастир тоді не лише виділив не­обхідні кошти, а й запропонував власний повіз, виписаний колись за рахунок військових коштів із Відня і подарований «вельможним Кошем» монастиреві. Разом із матеріальною допомогою Самарський монастир надавав Запорізькому Військові й моральну підтримку. Коли 1767 р. піднявся страшний гонитель ля­хів і євреїв Максим Залізняк, коли все Запоріжжя охопило хвилювання й три­вога і в самому монастирі з'явилися таємні підбурювачі народного повстання, отці і братія монастиря зуміли застерегти запорожців від їх згубного впливу і заспокоїти збурену свідомість. Так само діяла монастирська братія й наступ­ного року, коли серед запорізького поспільства діяли агенти польських конфе­дератів, які прагнули підняти низове товариство разом із колишнім кошовим Пилипом Федорівом, який жив у монастирі, проти російського уряду, стати на бік Туреччини і перейти жити в Крим під безпосередню протекцію султана. Тоді настоятель монастиря ієромонах Самійло наказав схопити польського емі­сара й негайно відправити у Кіш.

У той час ні морова пошесть, ні неврожайні роки, ні люті зими, ні дві страшні татарські навали 1769 р. під проводом султана-калги, не завдали великої шкоди Самарському монастиреві; братія пережила все це без особливих нещасть, і під

4 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 116.,


час першої російсько-турецької війни, за імператриці Катерини II, монастир давав притулок у своїх стінах багатьом хворим і пораненим, а за вбитих на війні братія гаряче молилася біля престолу божого. Православна обитель не від­мовляла в гостинності навіть полоненим ворогам — татарам, туркам і ногай-цям. Настоятель Ієссей турбувався про мусульман як про власних братів по вірі, а ієромонах Герман, дуже вчений і начитаний у слові божому пастир, розмов­ляв з ними про істинну віру в Бога і багатьох із них навернув у християнство. Двоє з цих прозелітів, чернець Миколай із турків та чернець Георгій з татар, згодом прославилися доброчесністю й заслужили загальну любов своєю лагід­ністю й покірністю: першого з них називали «провидцем» і «знатником прире­чень божих», другого — «удатним лікарем», який за допомогою цілющих трав лікував людські хвороби й недуги.

Таким Самарський монастир був у згубний для всього Запоріжжя 1775 рік, коли було знищено запорізьку Січ; Самарський монастир на прохання архімандрита Києво-Межигірського монастиря Гавриїла та намісника Самар­ського монастиря Аркадія, подане на ім'я генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. О. Потьомкіна, залишився недоторканим. На той час за монасти­рем значилися: одне велике село Чернече з 50 дворами селян, 4 хутори — при річках Родині *, Підпільній, Лозуватій, Кільчені, 5 пасік — у Грищиному, Орло­вому Куті, Дикому Куті, Дібровці й Пристіні, 4 млини — на ріці Самарі, в урочи­щі Хащовому два, на річці Самарчику, навпроти містечка Новоселиці один і ще один нижче за течією, крім того, велике озеро Солоне у Дібровці із протокою до ріки Самари та річка Протовч із протоками, затоками з Дніпра та островом серед них з лукою. На всі вказані села, хутори, пасіки, млини, озера й угіддя Самарський монастир отримав три межові книги, за якими у нього значилося придатної та непридатної землі 18 648 десятин і 2300 квадратних сажнів; за видачу книг з монастиря утримали 559 карбованців і 45 3/4 копійки держав­ного мита 5. Та це було останнім торжеством монастиря: 1780 р. його позбавили самостійності й оголосили приписним до Києво-Межигірського монастиря. Лише одна подія на якийсь час звеселила серця братії запорізької обителі — будівництво 1787 р. замість старого спорохнявілого дерев'яного собору нового кам'яного, спорудженого завдяки старанням знаменитого в історії запорожців «дикого попа», у світі дворянина Кирила Миколайовича Тарловського, та ко­лишніх військових старшин Пилипа Федоріва, Максима Косолапа, Федора Золотаря, Федора Стовби та Яреми Максимовича Малого. Але ця радість була нетривкою: 1791 р. Самарський монастир зробили «домом катеринославських архієреїв», 1794 р. за наказом князя Потьомкіна у нього відібрали селян, а по­тім позбавили й більшої частини земельних володінь: з 18 648 десятин і 2300 квадратних сажнів залишили лише 1632 десятини й 1630 квадратних саж­нів, а під кінець і цю кількість зменшили до 341 десятини 6.

У наш час монастир виглядає так: він стоїть на дуже рівній місцевості, зі східного, північного й частково західного боків оточений високим дубовим лі­сом, з південного боку межує з піщаною рівниною, на якій стирчать лише сухі пні велетенських дубів, які росли тут колись. Фасад монастиря видно з за­ходу, де він відгороджений від лісу дуже гарною дерев'яною огорожею з воріть­ми на самій середині і з невеликим, також дуже гарним будиночком для при­їжджих і мандрівних прочан. За огорожею посеред двору впадає у вічі висока кам'яна дзвіниця і за нею кам'яна церква — собор монастиря, закладений в ім'я св. Миколая 1782 р. і збудований зусиллями «дикого попа» Кирила Тар­ловського; за собором видно іншу церкву, трапезну, в ім'я Преображення Гос­поднього, збудовану 1815 p., а біля трапезної третю церкву — Георгія Побідо-носця, збудовану при архієрейському будинку 1838 р. Дзвіницю головної церк-

* У наш час зберігся гідро­нім Родина у балці біля р. Самари.

'' Андриевский А. Исто­рические материалы. Т. 4.

С. 73; Надхин Г. Церков­ные памятники Запорожья. С. 18. Останній подає 18697 десятин і 815 кв. сажнів.

'' Не маючи нових матеріа­лів до історії монастиря, ми описуємо її у найза-гальніших рисах, щоб не повторювати вже написа­ного про нього.

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир

ви збудували протягом одного 1828 p., разом з архієрейським будинком на місці дерев'яної чотириярусної, збудованої новокодацьким мешканцем Карпом Яко-венком. На цій дзвіниці висить великий дзвін вагою в 169 пудів і 22 фунти, що зберігся від часів запорізьких козаків і коштував 8320 крб. і 90 коп.

У кожній із трьох названих церков до нашого часу вціліли деякі залишки старовини, пам'ятки ревності запорізьких козаків до храмів божих. Зокрема, в середній частині головної соборної церкви з правого боку перед вівтарем є го­ловна місцева святиня — ікона Богоматері, та сама, яка колись була в Новому Кодаку, звідки її перенесли у полтавський Хрестовоздвиженський монастир, потім у Катеринослав, далі — в Самарсько-Миколаївську обитель. На ній були срібні позолочені шати, виконані стараннями й коштом «його вельможності пана кошового отамана Петра Івановича Калнишевського 1772 року, ЗО грудня, ва­гою у 3 фунти й 21 лот *». У самому вівтарі собору також є кілька речей запо­різьких часів, найпримітніші з яких ось ці: великий кипарисовий хрест у сріб­ній оправі й на срібній підставці заввишки у два аршини без четверті, виготов­лений «коштом і старанням» козака Рогівського куреня Василя Білого 1783 p.; другий кипарисовий у срібній оправі, виготовлений ченцем Оврамом Запіч­ним 17 червня 1768 p.; третій малий срібний, куплений за 18 крб. рабом божим Василем Федоровським 1785 p.; срібна позолочена чаша, «надана» товаришем Донського куреня Захарієм Мартиновим; друга така сама, але більша, виготов­лена коштом козака Війська Запорізького Поповичівського куреня, ко­лишнього кошового отамана Олексія Білицького 1771 p., З вересня; великий срібний ковчег аршинної висоти, виготовлений Яремою Максимовичем Малим 1780 p.; велике євангеліє московського друку 1735 p., куплене за відпущення гріхів товаришем Поповичівського куреня, «покойнаго Никифора, прозываемо­го Рябошапка, до монастыря Успенскаго Нехворощанскаго Заорельскаго» 1740 p.; мале євангеліє, «надане» знатним товаришем Величківського куреня Дем'яном Лягушею 2 травня 1756 р.7

У трапезній церкви Преображення Господнього від запорізьких козаків зали­шилося дві чудові речі — євангеліє московського друку, подароване отаманом Величківського куреня Дем'яном Лягушею 20 листопада 1759 р. «за покойнаго Петра Гогу, и риз двоє зеленаго златоглаву», та ікона Господа-Вседержителя з високою тіарою на голові, у пурпуровій мантії на плечах, зі скіпетром у правій руці та державою у лівій. У цій іконі особливо цікаве саме це державне яблуко: на ньому зображено ліс, серед лісу озеро, з якого витікає річка, через річку перекинуто місток, а до цього всього зображено ще три постаті запорожців, один з яких стоїть біля мосту й вудить рибу, інший цілиться з очерету в качок, що плавають на річці, а третій сидить біля казанка, підвішеного на тринозі, і варить якусь страву; біля запорожців стоїть чумацький віз, мажа, а біля річки видніє однощоглова козацька чайка. Думка, вкладена художником у ікону, оче­видна: він хотів показати, що Бог любить запорожців і опікується всіма їхніми заняттями, тому й тримає їх у своєму державному яблуці.

У церкві Георгія Побідоносця вціліла ікона, відмінена козаком Степаном Ченересом, та євангеліє, дане з Січі 1731 р. архімандритом Гавриїлом у Нехво-рощанський Успенський монастир.

Крім того, в архієрейському будинку колишнього монастиря зберігаються портрети двох історичних діячів запорізького краю: так званого «дикого по­па» Кирила Тарловського та полковника Опанаса Ковпака.

Кирило Миколайович Тарловський у далекому минулому був поляком: його предок, що мав прізвище Тарах-Тарловський, 1587 р. переселився з Мазо-вецького округу до Києва. У Києві, тодішньому розсаднику всіх наук, у духов­ній академії він отримав вищу освіту; з Києва переїхав у місто Остер, звідти в Козелець Чернігівської губернії, де «получа оседлость», одружився із шлях­тянкою Софією Ходавською. У третьому чи четвертому поколінні від цього шлюбу, від протоієрея Миколи та його дружини Ганни народився Кирило

* Російська дометрична 7 Эварницкий Д. Запоро-



міра ваги — 12,8 г. жье. Т. 1. С. 85—87.


Тарловський. Він також виховувався у Київській духовній академії, після закінчення якої спочатку став священиком Козелецького жіночого мо­настиря, а згодом, після смерті батька, Козелецької Миколаївської пара­фіяльної церкви. Тут він залишався до 1744 р., коли Козелець відвідала імператриця Єлизавета Петрівна. їдучи до Києва, вона зупинилася в де­рев'яному палаці, збудованому для неї на березі ріки Остра. В цьому па­лаці, як свідчить переказ, імператриця у суворій таємниці взяла шлюб із гра­фом О. Г. Розумовським *, уродженцем села Лемешів Козелецького повіту. Обряд вінчання виконував отець Кирило Тарловський. Виїжджаючи з Козель-ця, Єлизавета Петрівна взяла з собою у Петербург і Тарловського, якого зро­била, як випливає з його «паспорта», священиком церкви «лейб-кампании кор­пуса» і призначила, як додає переказ, тимчасовим сповідником і вчителем дру­жини наступника російського престолу Петра Федоровича Катерини Олек­сіївни, згодом імператриці Катерини II. У Петербурзі отець Кирило Тарлов­ський познайомився з багатьма особами з вищих кіл, особливо зійшовшись, між іншим, з В. О. Чертковим, майбутнім генерал-губернатором Азовської губернії. Існує навіть оповідь, буцімто Тарловський одружився з однією з дочок Черткова, яку бачив ще в Києві, будучи студентом, і завдяки якій знайшов собі покровителя в особі тестя. Так чи інакше, але живучи в Петербурзі, К. Тарлов­ський відразу після смерті Єлизавети Петрівни, 25 квітня 1761 р.*, узяв «пас­порт» про звільнення за хворобою від посад, які займав, щоправда, з правом вільно жити в Петербурзі або в Білгородській чи Малоросійській єпархіях і здійснювати священнодійства «впредь до выздоровления и свободы от тех бо­лезней», з відома й дозволу місцевих архієреїв 8. Усе ще живучи в Петер­бурзі, Кирило Тарловський в коротке царювання Петра III підтримував імпе­ратора проти його дружини Катерини Олексіївни, тому коли остання стала імператрицею, втік, боячись покарання, до Києва, де влаштувався доглядачем млинів на Дніпрі, що належали Лаврі, змінивши священичу рясу на чер­нечу. Але вважаючи своє становище надто показним і побоюючись потрапити до рук переслідувачів, Кирило Тарловський вирішив утікати з Києва у дикі степи запорізького Низу, до ріки Самари і її славетних лісів. Блукаючи самар­ськими місцями, він харчувався дикими плодами, спав на голій землі, вкри­ваючись чернечою рясою, і якось зайшов у балку біля теперішнього села Ко­чережок Павлоградського повіту, Катеринославської губернії. Відчуваючи втому й голод після тривалого походу, він присів у балці, розклав багаття і став варити собі куліш. Та не встиг він ще й умоститися, аж раптом перед ним, мов з-під землі, з'явилося двоє вершників. Дивуються вони з ченця, а той із них. Першим отямився чернець: став запрошувати прибулих присісти до казанка й поїсти з ним, що бог послав. Вершники охоче прийняли запрошення. За вечерею розговорилися. Мова зайшла про божественні речі. Чернець виявився приємним співрозмовником і великим знавцем священного писання. Вершники попросили його відкрити їм своє звання, сказавши про себе, що вони запорізькі козаки, їдуть зі степу в Січ. Чернець виконав їхнє прохання, і розмова затяг­лася на довший час; під кінець запорожці стали запрошувати ченця у Січ послу­жити їм у січовій церкві. Чернець спочатку надовго задумався, та врешті ска­зав: «Бути по вашому, згоден помолитися перед Богом за благополуччя вашого Коша». Наступного ранку, ледь зійшло сонце, запорожці разом із ченцем виру­шили в дорогу й за кілька днів дісталися до Січі. Товариство захоплено прийня­ло дорогого гостя і незабаром Кирило Тарловський став головним священиком січової Покровської церкви, і з того часу відомий у козаків під іменем «дико­го попа», оскільки його випадково знайшли у дикому степу. Вже після падіння Запоріжжя про «дикого попа» довідався генерал-губернатор Азовської губернії В. О. Чертков і доповів про нього імператриці Катерині II, прохаючи у неї від його імені милостивого прощення. Імператриця, яка завжди вміла вибачати сво­їм ворогам, дарувала «дикому попу» звання «лейб-кампанії священика» під час

* За іншими даними, ця • В ориг. помилково 1702 в Феодосии. Материалы, подія сталася 1742 р. р. День також вказано Т. 1. С. 402.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка