Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка31/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   44

У селі Підгородньому (колишньому місті Донецькому, а тепер Слов'яно-сербську) 1740 р. була похідна церква Покрови Богородиці, при якій утриму­вався ієромонах Самарсько-Миколаївського монастиря для здійснення бого­служінь та навчання християн "4.

В урочищі Чорнухиному та Поповому Яру, біля теперішнього села Чорнухи-ного, Слов'яносербського пов., була ікона св. Миколи-Чудотворця, при якій утримували священика для молитов і пісень; через це урочище пролягав шлях із Січі на Дон і Кагальник. Для мандрівників біля урочища було влаштовано постійну станцію, де вони могли знайти продовольство для себе і своїх коней і відпочити; а щоб проїжджі крім того мали можливість задовольнити тут і свої релігійні потреби, запорізький Кіш розпорядився спорудити біля Чорнухи-ної станції ікону св. Миколи і призначити до неї священика "5.

В урочищі Кагальнику при впадінні Дону в Азовське море (тепер сло­боді Кагальнику Ростовського пов.) 1750 р. була похідна церква Покро­ви Богородиці, при якій утримувався ієромонах Самарсько-Миколаївського мо­настиря. У 1768 р., під час татарського лихоліття, мешканці Кагальника схо-

Церковний лад у запорізьких козаків

валися у фортеці св. Димитрія Ростовського, а коли небезпека минула, по­вернулися до руїн рідних згарищ, а біля їхньої похідної церкви замість ієро­монаха з'явився священик Кирило Остролуцький, родом з Острога на Волині, вихованець Київської духовної академії .

В урочищі при гирлі Міуса біля Азовського моря, поблизу Таганрога, в те­перішній слободі Миколаївці Ростовського пов., 1769 р. 500 сімейних запорож­ців за розпорядженням Коша заснували три слободи — Миколаївську, Тро­їцьку й Покровську, і спільними силами влаштували у середній слободі Тро­їцькій каплицю, запросивши до неї з Таганрозької фортеці священика Ники-фора Федорова "7.

В урочищі при гирлі ріки Берди, центрі Кальміуської паланки, церква існувала вже в першій половині XVIII ст.: 1754 р. паланковий полковник Андрій По­рохня писав запорізькому Кошеві, що стара церква у Кальміуській паланці спорохнявіла і замість неї слід збудувати нову, для чого в паланку треба доста­вити необхідну кількість дерева з самарської «товщі»; у свою чергу Кіш спові­стив про це київського митрополита Т. Щербацького й попросив дозволу. Вла­дика прислав у Січ святительську грамоту й похідний антимінс, а водночас звелів відправити туди стару похідну церкву, що зберігалася в Січі від часів перебування запорожців під кримською протекцією, і поставити її в паланці для богослужінь до завершення нової церкви "8.

Біля Шангірейського ретраншементу, на кримському боці, похідну церкву влаштував запорізький полковник О. Ф. Ковпак, коли діяв із запорізькими козаками проти татар і турків, починаючи з 1771 р. й пізніше "9.

Крім перелічених 40 церков, у межах вольностей запорізьких козаків було ще 7, але коли вони виникли й ким збудовані, про це немає ніяких точних даних; відомо лише, що в середині XVIII ст. існували церкви у селах: Письмичівці, Пишнівці, Козирщині, Перещепині, Калантаївці, Сердюківці 120 й Половиці. В останній церква Успення існувала 1774 р., що видно із напису жертовника, який у наш час зберігається у церкві слободи Гупалівки Олександрівського пов.: «Сей жертвенник изділан коштом Січи запорозкой куреня Щербьінівскаго козаком Иваном Гергелем снісарскою роботою. А малярскою роботою кош­том куреня Титаревскаго Иваном Кривим 1774 год, которим да будет вічная память». Зрештою, з цього напису не випливає, що він належав саме церкві сло­боди Половиці, але про це кажуть перекази сивих дідів |2'.

Отже, у володіннях запорізьких козаків за уривчастими документальними даними ми знайшли всього 60 церков; якби до нас дійшов цілим увесь запо­різький січовий архів, то церков у Запоріжжі виявилося б значно більше; але й цього доволі, щоб заперечити думку, буцімто запорожці були зборищем людей «без жодної релігії».

Тепер, після загального нарису розвитку церкви у запорізьких краях, необ­хідно сказати про її влаштування, про стосунки пастирів з паствою, про мате­ріальний побут запорізького духовенства, про ревність запорожців до храмів божих і особливу пристрасть до урочистих богослужінь і, врешті, про найшано-ваніших ними святих та свята.

Запорізькі козаки завжди вважали свою церкву незалежною від вищої ро­сійської духовної ієрархії, тому вони хоч і зверталися до київського митро­полита для вирішення різних церковних питань та призначення духовенства у власні церкви, але в церковних справах Запоріжжя рішення свого Коша ста­вили вище влади київського митрополита, межигірського архімандрита та начальника своїх церков. Але ця церковна автономія, звичайно, не могла подо­батися російському урядові, тому з часу приєднання запорізьких козаків до Росії після 1734 р. російський уряд, поступово прибираючи до рук запорожців, намагався позбавити їх і церковної автономії. Перша нагода для цього випала

16 Феодосии. Материалы. Т. 2. С. 210.

17 Там же. С. 215.

18 Скальковский А. Исто-

>ия. Т. 1. С. 135.

19 Там же. С. 136.

20 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 50. 121 Екатеринославские гу­бернские ведомости. 1887. № 22, 24, 25, 27.


1759 р., коли в Січ приїхав мілетський єпископ Анатолій Мелес. Прибувши до Росії в сані архімандрита для збору милостині для Афонського монастиря, а потім у сані єпископа як уповноважений турецьких слов'ян, котрі бажали пе­реселитися у південну Росію, Мелес, об'їжджаючи Слобідську Україну й Ново-росію, з'явився у Січ і тут виконав кілька урочистих богослужінь по чину архієрейському. Але, виконуючи літургію, він на єктеніях або зовсім пропускав ім'я місцевого вищого ієрарха, київського митрополита, або вимовляв ім'я Арсенія вельми «неправильно і непристойно». Синод засудив його за це, але сенат, з огляду на важливість приїзду грецького єпископа в Росію, узяв його під свій захист; запорожці також опікувалися ним і вирішили не відпускати його від себе; і все ж наприкінці 1760 р. Анатолія Мелеса позбавили сану. У Січ надійшов царський указ, у якому Війську Запорізькому «наикрепчайше повелевалось, дабы они никаких духовных лиц, кроме указно определенных от епархиального своего архиерея, отнюдь не принимали и не держали и без дозволения его никого к священнослужению допускать отнюдь не дерзали» |22. Проте запорізькі козаки все одно вважали свою церкву залежною лише від власного Коша, а не від російського уряду. На цій підставі 1769 р., під час російсько-турецької війни, вони, попри наказ фельдмаршала П. О. Румянцева, не хотіли визнати залежності запорізьких ієромонахів, що були в поході, від обер-священика всієї діючої армії. На тій же підставі кошовий отаман П. І. Калнишевський, прийнявши з Межигірського монастиря ієромонаха Германа, «людину такого хорошого життя, що може й проповіді виголошувати», іншого ієромонаха, присланого в той же час, Кошмана, звелів негайно відіслати в Межигірський монастир, бо він «непорядочно», тобто без дозволу Коша їздив до Києва. Тому, вважаючись парафією київського митрополита, запорізька церква навіть московському патріархові піддягала лише номінально, насправді ж керував нею запорізький Кіш .

Військо визнавало лише моральну залежність запорізької церкви від Києво-Межигірського монастиря. Від початку свого існування, тобто десь із 1576 р., сі­чова церква була парафією Трехтемирівського монастиря Київської єпархії, але згодом, після спустошення цього монастиря в період польсько-козацьких воєн ЗО—60-х років XVII ст., вона стала вважатися залежною у духовному відношенні від Києво-Межигірського Спасо-Преображенського мона­стиря |2\ Та цей зв'язок січової церкви з Межигірським монастирем почат­ково, мабуть, був нетривкий: в усякому разі, у другій половині XVII ст. запо­різькі козаки клопоталися про приписку своєї церкви до нього. Від цього часу, зокрема, до нас дійшли два листи кошового Івана Сірка та кошового Григорія Іваники з приводу відновлення стосунків січової церкви з Межи­гірським монастирем. Іван Сірко 1676 р. писав у Межигірський монастир, про­сячи ігумена прислати в Січ когось із уставників на правий крилас, бо «свіцкіе панове дяки» з одного боку нездатні до церковної справи, а з другого — не вміють цінувати «ласки войсковой» і спокійно жити в Січі. Водночас спові­щав, що Військо Запорізьке вирішило надсилати свої прибутки в той монастир, котрий молитиме за нього милостивого Бога і при котрому є шпиталь для недужих козаків, тобто Межигірський |25. Кошовий Г. Іваника з суддею Ме-ченком, писарем Константієвичем, осавулом Цесарським, курінними Стягай-лом, Олексієнком, отаманами Яковом і Павлом та всім товариством низовим 1683 р. точніше висловлювали своє ставлення до Межигірського монастиря, пишучи так: «Оскільки нам, усьому Військові Запорізькому, письмово кла­нялися наші духовні отці, чесний панотець Василій Васьковський, ігумен київський Межигірський, з усім собором і з братією своєю '26, прохаючи затвердити письмовим зобов'язанням усього війська на майбутні часи й літа, щоб тепер і на майбутні часи прислані священики з їхнього суспільного київ-

122 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 162.

123 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 132, 133.

124 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275.

125 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 125.

Листа передаємо зворо­тами сучасної нам мови.

Церковний лад у запорізьких козаків

ського Межигірського монастиря, а не з іншої якоїсь святої обителі службу божу у церкві святій нашій запорізькій Покрови пресвятої Богородиці викону­вали і всі належні правила на спасіння військові відправляли й духовними отцями товариству були, і щоб парафія наша запорізька завжди у їхньому во­лодінні перебувала. І ми, все військо, бачачи протягом немалого часу, яке пристойне чернече й суспільне життя у отців київських межигірських, визнаю­чи чин їхній монастирський хвали гідним, вважаючи його для спасіння людей корисним, привітним і гостинним, маючи і у війську, і у церкві нашій служителів його немало, й бачачи лад у церкві св. Покрови постійний, відправу церковної служби монастирську і всім тим тішачися, ми, військо, після всього цього од­ноголосно й добре між собою порадившись, те прохання вищеназваних отців прийняли і у скарбницю військову сховали, а на їх бажання погодилися,


Портрет запорізького полковника Опанаса Ковпака. 1775 р. Художник Андрій Маклаковський Одеський історичний музей

щоб церква запорізька св. Покрови і вся парафія наша завжди за ними залиша­лася на майбутні часи, щоб і при св. Покрові незмінно священнодіяли особи з монастиря суспільного київського Межигірського і Війську Запорізькому богомольцями й духовними отцями були. При цьому ставимо свою умову, щоб монастир на цю святу справу присилав людей здібних і статечних: двох священиків, диякона й уставника. Викладену нашу військову згідну волю цим нашим військовим підписом і печаткою тепер і назавжди на майбутні часи підтверджуємо. На закінчення бажаємо і просимо, щоб ніхто на вічні часи не порушив і не скасував ні нашої волі військової, що йшла за волею божою, ні нашої постанови, щоб військове слово, нітрохи не суперечне волі божій, а нав­паки спрямоване на возвеличення слави божої, було завжди поважним, ста­течним і, мов скеля, непорушним» |27.

Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир користувався у за­порізьких козаків особливою увагою перед іншими київськими монастирями саме тому, що він був ставропігійським, тобто безпосередньо підлягав патрі­архові всієї Росії і був вилучений з відання російського православного синоду й місцевого митрополита, що цілком узгоджувалося із прагненням запорожців зробити свою церкву незалежною від митрополії. Не можна сказати, що прагнення запорізьких козаків зробити свою церкву парафією Межигірського монастиря скрізь зустрічало цілковите співчуття: інші монастирі і навіть вище духовенство у Києві зовсім не бажали відступати запорізьких церков лише Межигірському монастиреві. Так, 1686 р. київський митрополит Гедеон звелів усі церкви Війська Запорізького низового підкорити митрополичій кафед­рі, виключивши всілякі стосунки братії Межигірського монастиря із запорізьки­ми козаками. Тоді межигірський ігумен Феодосій Васьковський відкликав свою братію з Запоріжжя спеціально відрядженим ченцем Тарасієм, і водночас через Іродіона, Філарета й Гавриїла поскаржився всеросійському патріархо­ві за претензії київського митрополита на запорізьку паству. Дізнавшись про розпорядження митрополита Гедеона, запорожці написали листа ігумену Васьковському, в якому, дивуючись з немилості й неприхильності його до себе за відкликання з Січі монастирської братії, доводили, що запорізька церква не підлягає владі київського митрополита, і що вони, запорожці, звер­нуться до великого царя, найсвятішого патріарха і його милості гетьмана Івана (Мазепи), щоб ті виявили свою ласку Війську Запорізькому й залишили його при попередніх правах. На закінчення ж проголошували, що не буде церква бо­жа запорізька відлученою від монастиря Межигірського, доки тектиме вода у Дніпрі й стоятиме Військо Запорізьке низове на землі. У Москві стали на бік запорізьких козаків та ігумена Феодосія, і патріарх Йоаким грамотою 5 березня 1688 р. на ім'я ігумена Феодосія запорізьку церкву знову проголошував пара­фією Києво-Межигірського монастиря: «Церкву божу в Січі запорізькій, яка перебуває у повній і слушній патріаршій владі, доручити єдино віданню Ме­жигірського монастиря, з підтвердженням давнього звичаю, аби військо низове отримувало своє духовенство тільки з цієї обителі» |28.

Стосунки запорізьких козаків із Києво-Межигірським монастирем перерива­лися лише в 1709—1734 рр., коли вони перебували під протекцією кримського хана й турецького султана — «ходили по турках та по кавулках». А після повер­нення козаків під російську державу 1734 р. їх зв'язок з Межигірським мо­настирем не припинявся аж до падіння Січі.

Кожен із козаків Запорізького Війська вважав своїм обов'язком у мирний час двічі побувати «у Межигорського Спаса»; запорізькі козаки робили великі гро­шові вклади в цей монастир, постачали його цінним начинням — чашами, хрестами, євангеліями, багатим убранням |29. На власний кошт будували церкви й великі будівлі як у монастирі, так і в його маєтках, посилали в монастир цілі вози риби, солі, хутра, вина, дарували братії робочу худобу й чудових породи­стих коней. А багато хто з них і сам після бурхливого, сповненого всіляких

127 Скальковский А. Исто- 128 Там же. С. 127—129. ниє сочинений. T. 2. С. 283, рия. T. 1. С. 127. 129 Максимович M. Собра- 284, 285.

Церковний лад у запорізьких козаків

військових пригод життя, закінчував свої дні в мурах цієї священної й запо­вітної для них обителі. Ченці, «маючи велике пожалування із Запоріжжя» |3°, завжди пам'ятали добродійства запорізьких козаків і називали їх не інакше, як «ктиторами» й «фундаторами» Межигірського монастиря.

Натомість за всі благодіяння від запорізьких козаків Києво-Межигірський монастир постійно посилав зі своєй братії на Запоріжжя начальників для всього запорізького духовенства, настоятелів для Самарсько-Миколаївського монастиря, ієромонахів, священиків, дияконів, читців і півчих для січової і па­рафіяльних церков, антимінси й святе миро для нових церков та помазання неправославних християн, котрі переходили в лоно православної січової церкви.

Для власне січової церкви Межигірський монастир щорічно, переважно у вересні, присилав двох ієромонахів, диякона та одного чи двох уставників; окрім них у січовій церкві були й паламарі, як видно із синодика Нехворощан-ського Заорільського монастиря 1714 р., на одній зі сторінок якого є запис: «Род паламаря січового Ивана Гаркуши» |3'. Всі духовні особи, прислані з Ме­жигірського монастиря у Січ, крім ченців, відряджених у Самарський монастир, могли залишитися, як і світська старшина, на своїх місцях лише протягом року. Винятки з цього загального правила робили лише для дуже небагатьох особливо гідних осіб, та й то «с войсковой ласки», а не за бажанням київського начальства. Такі часті заміни духовенства у Січі робили, очевидно, з тим, щоб не давати йому можливості глибоко пускати коріння в землі запорізьких коза­ків і цим гарантувати суспільну свободу від посягань духовної влади; тому ду­ховні особи не мали жодної урядової влади серед козаків, «а навпаки, самі військовій старшині зобов'язані бували й робили все за повелінням їхнім» 132, і взагалі не сміли втручатися у будь-які світські справи, за винятком заступ­ництва за злочинців і присутності при покаранні в церкві, коли хтось із козаків вчинить незначне правопорушення . Що ж до білого духовенства, яке призна­чали у парафіяльні церкви вольностей запорізьких, то воно спочатку з'явля­лося до начальника запорізьких церков, потім складало присягу на вірність Кошеві й лише після цього отримувало певні парафії та паству 134. Від ду­ховних осіб, котрих присилали в Січ, насамперед вимагалася безшлюбність, тому Межигірський монастир завжди призначав до січових козаків ченців, крім парафіяльних церков, куди можна було посилати і сімейне духовенство. Далі від них вимагали начитаності у слові божому, красномовності, голосистос­ті, особливо від дияконів, і тверезості. Сам начальник запорізьких церков по­винен був кожної неділі й свята виголошувати проповіді, неодмінно на-пам ять, українською мовою ; тих, хто не задовольняв цих вимог, запорізькі козаки відразу виряджали з Січі, а хто задовольняв — залишали у себе, вияв­ляючи до них велику повагу.

У важливих церковних питаннях, наприклад, при будівництві нових церков, запорізький Кіш, наскільки видно з багатьох документів XVIII ст., обов'язково звертався за благословенням безпосередньо до київського митрополита, на що останній відповідав січовому товариству духовними грамотами. Після запро­вадження у Запоріжжі так званого намісницького правління (близько 1760 р.) стосунки Коша з митрополитом дещо ускладнилися: крім Коша, митрополито­ві писало й духовне правління за підписом «хрестового намісника». Очевидно, цю процедуру вигадали для того, щоб поставити запорізьку церкву в безпосе­редню залежність від російського престолу, до чого уряд прагнув уже із сере­дини XVIII ст., коли особливим указом запорізьким козакам «крепчайше» наказувалося, «аби вони надалі без дозволу єпархіального свого архієрея ні­кого до священнослужіння допускати не важилися» ,36.

' Филарет. Черномор­ская Николаевская пу­стынь. С. 28.

131 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 107.

Мышецкий С. История. С. 45.

133 Рондо К. С. 446.

'34 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 130.

Устное повествование Н. Коржа. С. 46. 136 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 162.

Кошти січовому і взагалі всьому запорізькому духовенству виділяли частко­во із спільного військового жалування, яке щороку присилали в Січ із російської столиці, частково від продажу церковних свічок, від зборів за перевози, від різних ловів, крамниць, шинків: шоста бочка від привезених у Січ вина й горіл­ки І37, а найбільше зі щедрих датків, духовних заповітів та військової здобичі. У запорізьких козаків XVI — XVIII ст. загальноприйнято було перед смертю давати частину свого майна у церкву «на помин козацької душі», так само прийнято було після повернення з військових походів ділити свою здобич на три частини й першу частину «від кожного меча й весла» віддавати мона­стирям і церквам свого й чужих країв, як співається у козацьких думах:

«Срібло, злото на три частки паювали:

Першу часть брали, на церкви покладали,

На святого Межигорського Спаса,

На Трехтемировський монастир,

На святую січовую Покрову давали,—

Которі давнім козацьким скарбом будували.

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали,

А другу часть поміж собою пайовали,

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли».

Забезпечивши своє духовенство матеріально більш, ніж достатньо, запо­різький Кіш тим самим зовсім не виключав права духовних осіб брати винаго­роду за виконання таїнств і відправу треб, лише обмежив цю платню раз і назавжди встановленою нормою. За цією нормою за сорокоуст * брали 4 крб., за вінчання досить заможних — 1 крб., середньозаможних — 60 коп., неза­можних — 40 коп., за суботник ** — 50 коп., за похорони великі, зі службою,— ЗО коп., малі — 15 коп., за похорон дітей — 5 коп., за освячення хати — 30 коп., за панахиду, поминальний обід, поминання у великий піст і читання акафіста — по 20 коп., за молебень — 10 коп., за хрещення — 5 коп., за молитву над кухликами і за запис у метрику — по 5 коп., за сповідь, молитву перед Різдвом, Пасхою та за освячення пасок — по 1 коп.138

Відступи, які дозволяло собі в цьому плані запорізьке духовенство від поста­нов Коша, негайно припиняли в зародку. Наприклад, 1765 р. Кошеві доповіли, що самарські священики дозволили собі різні «здирства» з парафіян, брали за вінчання більше 3 крб., продавали для церков свічки, лише зверху обмазані воском і непридатні для горіння, «ні до церковної справи, ні до читання». Зва­живши, що через високу платню за вінчання «простонравные народы могут сходиться и творить беззаконный бракосочетания», а від підробки церковних свічок «грешно перед Богом і зазрительно совести», запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня наказав самарському полковнику Олексію Коцирі не­гайно припинити ці зловживання і в крайньому разі відіслати бажаючих об­вінчатися у Самарський монастир, як це робилося здавна |39.

Богослужіння у запорізьких козаків виконувалися щодня «неодмінно» за чернечим чином східної православної церкви. Церква, в усякому разі січова, завжди відзначалася ліпотою, дорогою ризницею і найбагатшим церковним начинням, кращого за яке, як зауважували свідки, не знайти було в усій тодіш­ній Росії. І справді: царські врата останньої січової церкви були відлиті з чисто­го срібла, ікони сяяли золотими шатами, а лики їх були писані кращими «ві­зантійськими художниками, священичі ряси ковані щирим золотом, священні книги в масивному сріблі з коштовними каменями м0. Під час служби запорож-

137 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 56; Мы-шецкий С. История. С. 45, 46, 49.

* Молитви за померлого 40 днів після смерті.

** Тут — пом'яник, запис у поминальну книгу.

Феодосии. Историче­ский обзор. С. 16. 139 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

монастырь. С. 117. 140 Устное повествование Н. Коржа. С. 29; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 1. С. 85; Т. 2. С. 48—51, 191 — 193.

Церковний лад у запорізьких козаків

ці поводилися дуже статечно, у церкві ставали відповідно до чинів: прості козаки шеренгами серед церкви, старшини й кілька дідів за особливими бо ку­нами чи стасидіями, чудово вирізьбленими й помальованими яскраво-зеленою фарбою, які стояли з обох боків біля стіни, що ділила церкву на дві половини. При читанні євангелія всі козаки випростовувалися й до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово боже від ворогів. На єктеніях згадувалися імена членів імператорської родини, члени сенату, син­кліт, а далі поіменно: кошовий, суддя, писар, осавул. При богослужінні коза­ки особливо любили пишність і урочистість, для чого утримували цілий хор. Користалися також випадковим приїздом у Січ якогось архієрея, запрошуючи його здійснити відправу у січовій церкві з усією урочистістю архієрейського чину. Так сталося, наприклад, із грецьким єпископом Мелесом, який про­їжджав Слобідською Україною і Запоріжжям і на прохання запорожців вико­нав кілька богослужінь, що надзвичайно захопило всіх козаків: «Видовище архієрейського служіння все простонародне запорізьке військо вельми вдоволь­нило. Оскільки місто це прикордонне, приїжджих і іноземного люду досить було, у прославленні божому, в похваленні знаменита користь здобута бу­ла» 141. Запорожці запропонували єпископові назавжди залишитися в Січі і на­віть виклопотали у сенату указ про це |42, і лише згодом, коли синод засудив А. Мелеса на негайне вислання за кордон, відпустили його, вручивши багаті дарунки та гроші.

Крім повсякденної служби, у запорожців завжди служили соборні панахиди і спеціальні сорокоусти по померлих воїнах як у січовій, так і в парафіяль­них церквах |43; крім того, школярі окремо читали по них псалтир і дзвонили у дзвони 144. На вічну пам'ять імена вбитих козаків записували в синодик або на особливу табличку у вигляді подовгастої дерев'яної лопаточки, котру диякон тримав перед престолом, вичитуючи з неї імена полеглих захисників віри |45.

Не можна не відзначити ще однієї особливості Запоріжжя: у козаків, як людей військових, певні святі і свята користувалися особливою повагою, а саме: Покрова Богородиці, архістратиг Михаїл та Микола-Чудотворець. На честь Покрови пресвятої Богородиці завжди влаштовували церкву в Січі; це свято мало для козаків подвійне значення: під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі; під покровом Пріснодіви вони залишалися нежонатими і свято виконували головний девіз свого життя — захист православної віри. Архістратиг Михаїл, найголовні­ший «з безплотних сил воїн», був невидимим керівником запорожців на війні, сповіщав їм своєю сурмою про перемогу і давав знак до відступу. Святитель і великий чудотворець Микола, який здавна користувався у руських людей славою покровителя всіх, хто «плаває, мандрує й подорожує» '46, незримо супроводжував козаків у їхніх морських походах, підбадьорював і втішав під час страшних бур на Чорному морі, котре так часто несло їх чайки то до Синопа й Трапезонта, то до Акермана й самого Царгорода. З другої половини XVIII ст. великою повагою стало ще користуватися свято на честь Андрія Первозванного як першого, за переказом, поширювача у придніпровських краях істинної й пра­вославної Христової віри, який возвістив шлях і славним низовим лицарям, що в цих самих місцях боролися за святість віри, чистоту церкви і єдність руського народу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка