Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка3/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Цим договором «визначено було нові кордони, які давали Росії право про­вести за рікою Самарою «нову» лінію, зручнішу й коротшу, ніж «стара»***, для прикриття України від набігів татар, і ближчу для того, щоб здійснити завою­вання Криму, напасти на Очаків і діяти на Чорному морі»23. Тим же договором, за указом Сенату 16 листопада 1743 року, українцям було дозволено бу­дувати хутори й користуватися землею по ріку Самару; цим скористалися жи­телі Полтавського полку й зайняли смугу землі між лівим берегом Орелі й пра­вим Самари, котру запорізькі козаки споконвіку вважали своєю землею; для більшої певності полтавчани захопили навіть місто Стару Самару (Богородиць-ку фортецю) й поставили в ньому свою сотню; але за розпорядженням Сенату 23 серпня 1744 року «старосамарцям у вольності запорізькі втручатися заборо­нялось»-'1, а місто Стара Самара поверталося Запорізькому Війську і згодом (1762 р.) було зруйноване запорізькими козаками. 1745 року було наказано по­селити на кордоні України дев'ять ландміліцьких **** полків, для чого було

20 Полное собрание зако­нов. Т. 11. № 8276. С. 291.

21 Див. Генеральну карту де-Боксета й Капніста 1751 р. * В ориг.: «Аникитичем». ** Тепер с. Міус Пере-вальського р-ну Вороши­ловградської обл.

22 Записки одесского об­щества. Т. 2. Отд. 2, 3. С. 835.

*** Йдеться про Дніпров­ську лінію, споруджену 1768—1774 рр.

23 Записки графа Миниха.

С. 56.

24 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 49. **** Йдеться про військо, сформоване 1713 р. з вій­ськових поселенців, селян-однодвірців на півдні Росії.



2 Л і Янориипький

17
призначено землі від південно-східного кордону України всередину лінії на 40 і за лінію на 30 верст. Тоді українці, перейшовши Оріль, зайняли тут луки на 30 верст східніше від її берега, збудували хутори й селища, серед інших сло­боду Курилівку, засновану китайгородським сотником Семеновим, яку запо­рожці потім, зайнявши військами орільські місця, перенесли на інше місце й назвали за іменем кошового Петрівською або Петриківською 2;>. Відтоді між старосамарцями з одного боку й запорожцями з другого почалася тривала й затята суперечка.

Водночас виникла суперечка за прикордонні володіння на східній границі запорізьких вольностей між запорізькими й донськими козаками. Щоб при­пинити суперечки між старосамарцями, донцями й запорожцями, уряд Єлиза­вети Петрівни видав спеціальний указ 15 квітня 1746 року: вважати грани­цями запорізьких вольностей зі східного боку від ріки Дніпра річки Самару, Вовчу, Берду, Кальчик, Кальміус з «іншими ріками, які в них впадають, та на­лежними до тих річок косами, балками та всілякими угіддями до попереднього кордону 1714 року, залишеного за останнім розмежуванням з Оттоманською Портою на боці Російської імперії»21'.

Але суперечки за прикордонні володіння на північному боці продовжувались і після цього. 1752 року, жовтня 5 дня запорізькі козаки подали скаргу на най-


Границі вольностей запорізьких низових козаків



вище ім'я імператриці Єлизавети Петрівни, що полтавський полковник Гор-ленко показав гетьману, графу Кирилові Розумовському, буцімто старосамарці володіли обома сторонами ріки Самари з усіма лісовими та іншими угіддями, починаючи від її гирла й далі вгору на 50 чи й більше верст, і просив гетьмана відібрати ті землі у запорізьких козаків. Запорізькі козаки, натомість, дово­дили, що хоча старосамарські жителі в тих вольностях і ліс рубали, й сіно ко­сили, й рибу ловили, й землю орали, й бджолу розводили, але робили це з доз­волу Війська Запорізького й самарських полковників за певну десятину, яку з них брали на користь Війська27. Тоді у запорізьких козаків стали вимагати ори­гінальні документи на право володіння їхніми вольностями. На цю вимогу ко­шовий Данило Стефанів Гладкий 6 жовтня 1753 року надіслав у малоросійську Генеральну військову канцелярію копії універсалу гетьмана Богдана Хмель­ницького 1655 року й указу імператриці Єлизавети Петрівни 1746 року й просив гетьмана графа Кирила Розумовського, щоб і він «по силі того гетьмана Бог­дана Хмельницького універсалу» підтвердив власним універсалом права за­порожців на землі, якими вони володіють. Але гетьман Розумовський відмо­вився виконати прохання запорожців на підставі лише ніким не засвідчених копій дарчих документів, особливо копії універсалу Хмельницького. Він вима­гав, щоб запорожці, а разом з ними й старосамарці, представили оригінальні документи, вислали депутатів від війська, призначили слідчих з того й іншого боку й законно вказали, «до яких точно місць володіння Запорізького Війська повинно простягатися, і якими землями старосамарські жителі досі володіли й нині їм належить володіти»2". Скликані з цього приводу запорізькі старожили також підтвердили, що Військо Запорізьке здавна володіло угіддями по Сама­рі до річки Орелі, через що Кіш знову просив через гетьмана імператрицю Єли­завету Петрівну, «щоб Полтавському полку в Самарі та в інших тамтешніх міс­цях володіння, з огляду на вказаний 1746 року урядуючого Сенату указ, відмо­вити, й туди, у Самарь ні за чим тому полкові й старосамарським жителям не веліти втручатися»24. На це прохання запорізьких козаків 10 серпня 1756 року було дано таку відповідь: «Хоча Військо Запорізьке просило відмовити старо-самарським жителям у володінні самарськими місцями й видати тому За­порізькому Війську грамоти на всі належні їм з давніх часів землі й угіддя, то оскільки про всі належні їм, запорожцям, землі й угіддя, крім уже вказаних 1746 року певних місць, у нашому урядуючому Сенаті нема точних відомостей і опису, а грамоти 1688 й універсалу 1655 років, на які вони, запорожці, поси­лаються, як тут у малоросійських справах, так і в Москві в архіві колегії іно­земних справ не знайшлося, отож, хоча від Запорізького Війська писано 5 жовтня 1752 року, що коли гетьман Богдан Хмельницький з усім малоро­сійським народом під всеросійську державу піддався, у той час, як і до, і після того, Військо Запорізьке володіло рікою Дніпром від Переволочної та всіма ріками, що впадають у ту ріку Дніпро з обох боків, і всіма іншими угіддями, зокрема рікою Самарою та наявними при ній лісами, степами та іншими угід­дями, а малоросійські жителі буцімто ніколи тою землею не володіли, то це Військо Запорізьке стверджує цілком даремно, і їм, запорожцям, так багато земель, як вони пишуть, присвоївши аж по Переволочну, допустити не варто, адже коли гетьман Богдан Хмельницький з народом малоросійським під ви-соковладну державу Російської імперії прийшов у підданство, у той час усі міс­та, села й поселення й те Військо Запорізьке перебували в одній дирекції геть­манській, і між Малою Росією й Військом Запорізьким кордонів не було, а де були незаселені пусті землі й лісові угіддя, там як запорізьким, так і малоро­сійським козакам у відповідних для цього місцях не заборонялося пасіки три­мати, рибу й звірів ловити, а до Січі Запорізької у той час не було ніяких міст і окремих поселень»'".

25 Миллер Г. Исторические сочинения. М., 1846. С. 53.

26 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 135.

Карта місць розташування Запорізьких Січей та головних шляхів татарських нападів

27 Там же. С. 47.

28 Там же. С. 78.

29 Там же. С. 132, 133.

30 Там же. С. 136—137.

2*

19


1751 року границі вольностей запорізьких козаків також значно скоротилися внаслідок виділення певної їх частини під поселення прибулих в Росію сербів та румунів. Спочатку 1752 року в Росії з'явилися серби на чолі з Іваном Хор­ватом (Откуртичем) *. Вони зайняли північно-західну окраїну запорізьких степів і утворили тут так звану Нову Сербію з фортецею св. Єлизавети, назва­ною на честь імператриці Єлизавети Петрівни й збудованою у формі правиль­ного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Новосербам було віддано кращі землі теперішньої Херсонської губернії по річках Тясмику, Висі, Синюсі й верст на 50 південніше степи між Бугом і Дні­

пром. Метою поселення новосербів була охорона окраїни російських земель від запорожців і татар. Охорона ця полягала в тому, що новосерби будували ряд земляних шанців і форпостів, в яких осаджували міліцію, що спостерігала за кожним рухом козаків і татар. Так, у Тресагах, на річці Висі, біля польсько­го кордону було збудовано п'ятикутну фортецю, а всі інші селища було укріп­лено чотирикутними шанцями й названо замість російських назв назвами фор­тець австрійського військового кордону: Ольховатку — Панчовим, Нестерів-ку — Варшацом, Степівку — Шолмошем, Андрусівку — Чонградом, Плах-тіївку — Зимунем та ін. Щоб попередити набіги запорожців і татар на Ново-сербію й далі, поселенці ставили на високі кургани обв'язані соломою жердини й при перших ознаках небезпеки підпалювали їх і тим самим піднімали жи­телів на оборону 3|.

Слідом за сербами Івана Хорвата (Откуртича) прийшли в Росію 1753 року з Австро-Угорщини слов'яносерби з Іваном Шевичем і Райком Депрерадови-чем на чолі; вони зайняли північно-східні окраїни запорізьких степів і утвори­ли тут так звану Слов'яно-Сербію з фортецею Бахмутом, яка отримала цю наз­ву від річки Бахмуту, притоки Сіверського Дінця. Тоді від вольностей запо­різьких козаків відійшов з одного боку, в північно-східному кутку, шмат землі, обмежений річками Сіверським Дінцем, Бахмутом і Луганню, а з часом — усі землі майже до верхів'я лівої притоки Дніпра Самари. З другого боку, в північно-західному кутку, від вольностей запорізьких козаків відійшла велика ділянка землі, починаючи від гирла річки Кагарлика 32 й далі по прямій лінії до верхів'я річки Турії *, а від верхів'я річки Турії по гирло річки Кам'янки, лі­вої притоки ріки Інгулу; від гирла річки Кам'янки на гирло річки Березівки, та­кож лівої притоки Інгулу; від верхів'я Березівки на верхів'я річки Омельника 33 і звідси вниз по річці Омельнику до самого її гирла, де вона впадає в Дніпро за 20 верст від польського кордону 34.

Тоді ж 20 квітня 1752 року у запорізьких козаків було вилучено ще одну ділянку землі від річки Омельника вниз до річки Самоткані для поселення тих же новосербів. «Хоч до Дніпра на певну невелику відстань в число тих визна­чених місць (новосербських) річка Самоткань і не прийшла, але вже на вічне поселення тих жителів границею їх володінь, для живого рубежу, покладена по саму річку Самоткань, річка ж Бешка в новосербському й козачому, а Верб-люжка майже вся у слобідських поселеннях перебуває». З огляду на цей указ усі запорізькі зимівники на лівому березі ріки Самоткані було наказано пере­нести на інші зручні місця у запорізьких володіннях для припинення супере­чок, злодійства, грабунку й розбоїв з боку запорізьких гайдамаків 35.

До двох поселень, Новосербії й Слов'яно-Сербії, тоді ж, 20 листопада 1752 року, за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни долучилось і третє, на межі вольностей запорізьких козаків,— поселення слобідського мало­російського полку. За ухвалою Сенату від 18 серпня 1752 року було наказано розташувати це поселення на тій же північно-західній окраїні запорізьких земель, на 20 верст нижче від новосербського кордону, «укомплектувавши його козаками так, як слобідські полки, і передавши у відання коменданта фортеці святої Єлизавети»36. А указом 16 червня 1756 року на ім'я коменданта фортеці св. Єлизавети Глібова за слобідським малоросійським полком затверд­жувалися річки Самоткань, Бешка й Верблюжка, а запорожцям було наказано володіти по границі 1714 року. Всі запорізькі землі було наказано зняти й на­нести на карту, оскільки ж останнє залишилося невиконаним, «то покладено було лише лінію границі тодішньої Новосербії й поставлено на немалій від­стані у напрямку Січі форпости компанійських і малоросійських полків»37. 1758 року за зйомками геодезиста Семена Леонтьева північно-західна грани-

Материалы для статис­тики Российской империи. СПб, 1839. С. 170. 32 Тепер ХерсонськоУ губ., Слизаветградського пов.

* В ориг.: «Турьей».

33 Тепер Херсонської губ., Олександрійського пов.

34 Карта де-Боксета 1751 р.; грамота Розумов-ському 1751 р., 9 вересня.

!э Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 134—136.

36 Там же. С. 192, 144.

37 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 35.

Границі вольностей запорізьких низових козаків

ця вольностей запорізьких козаків з боку поселення слобідського малоросій­ського полку обмежувалася лінією, що починалася від гирла річки Чорного Ташлика, притоки річки Синюхи, потім уздовж річки Сугоклія Комишуватого, правої притоки ріки Інгулу, далі через ріку Інгул, ліву притоку Інгулу річку Ад-жамку, між верхів'ям річок Кам'янки й Бешки, й закінчуючи прямою лінією біля лівого берега ріки Дніпра 38. Наступного року, 17 березня, запорізьким ко­закам було зроблено «міцне підтвердження козаків, що відходять із поселень Новосербії, ніяк не приймати». Прикордонні суперечки між запорожцями й по­селенцями малоросійського слобідського полку змусили російський уряд ви­слати 19 січня 1760 року геодезиста Івана Ісленьєва для розмежування запо­різьких земель, але запорожці знайшли в розмежуванні Ісленьєва деякі по­милки, подали про це письмове прохання і цим стримали присланого геодезиста від подальших дій. 1763 року для розмежування границь між володіннями запорізьких козаків і поселян слобідського малоросійського полку були ви­слані запорізькі делегати, але через суперечки сторони знову не дійшли згоди .

Через три роки, 1766 року, границі вольностей запорізьких козаків визна­чалися з усіх боків таким чином: «Землі запорізьких козаків, що складаються переважно з пустого й дикого степу, простилаються навкруги десь на 1700 верст. Від Січі з правого боку ріки Дніпра вниз до Кизикермена, до ріки Ка­м'янки, де починається турецький кордон до Очакова, близько 100 верст. Від гирла цієї ріки Кам'янки землі йдуть по ріці Бугу через річки Інгулець, Висунь, Інгул, Громоклію, Сланець, Солону, Мертвовод, Гарбузинку й Та шлик до Бугу по затвердженому кордону з турецькими землями, понад 160 верст. З другого боку Січі землі йшли вгору по Дніпру до гирла ріки Самоткані, потім рікою Самотканню й степом по границі Новоросійської губернії до ріки Бугу тягну­лися понад 550 верст. З лівого боку ріки Дніпра землі запорізьких козаків йдуть від гирла ріки Конки вгору по Дніпру повз пороги аж до гирла ріки Сама­ри, потім угору Самарою до ріки Конки, далі над Конкою до її впадіння у Дні­про нижче Кам'яного Затону, що навпроти Микитинської застави, де запорізь­кі козаки утримують перевіз через Дніпро на кримській дорозі; в цій частині понад 850 верст»40.

1768 року, коли прикордонні форпости Української лінії «зведені були на саму межу», запорожці знову підняли питання про незаконне захоплення їхніх земель новосербами й вимагали нового розмежування. А через два роки, коли у слободі Жовтій було встановлено пост із запорізьких козаків для захисту постачальників провіанту під час другої турецької війни, запорожці за­хопили цю слободу, влаштували у ній паланку й поступово забрали й деякі інші навколишні поселення з їхніми людьми, а згодом оголосили, що і Єлизавет-градська провінція поселена на їх власній землі 4|.

З 1772 по 1774 рік на карті Єлизаветградської провінції володіння запорізьких козаків визначалися лінією від гирла річки Мигійського Ташлика, лівої притоки Бугу, до гирла річки Самоткані, що впадає у Дніпро з правого боку; ця гра­ниця була встановлена 1764 року. На південній границі від ріки Бугу нижче Ми­гійського Ташлика через Гарбузинку, Мертвовод, Солону, Сланець, Інгул, понад правим берегом Доброї, через Висунь, Інгул до гирла річки Кам'янки, що впа­дає у Дніпро вище Кизикермена .

На північному й південному сході в той же час, 1772 року, запорізькі козаки вказували границю своїх вольностей таким чином: «Від верхів'я Орелі, від фортеці Трійчатої * до верхів'я Береки, а нею просто над лінією навпроти Пет-рівської фортеці аж до гирла Береки; а в ту Береку впадають річки Бритай і Комишувата; від гирла ріки Береки Дінцем просто до Тавальського байраку по новій лінії, званій Княжим Косоговим ровом, проведеній до Теплянського лісу,

38 Записки одесского об­щества, приложения; карта де-Боксета.

33 Миллер Г. Исторические

сочинения. С. 54.

40 Мышецкий С. История о козаках. С. 80.

41 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 54.

4"' Записки одесского об­щества. Т. 14. * Йдеться про Троїцьку фортецю.


який належить Святогірському монастиреві. Звідти тією ж лінією Голою доли­ною на гору до урочища Сіркової могили, де нині є форпост; від тієї могили в Сухий Торець на Сіркову гатку; від гатки до урочища річки Бичка, нині зва­ного Клібиною. Через той же Бичок на Піщаний брід у Кривому Торі й через верхів'я річки Кринки на дві прикордонні могилки поблизу Міусу; від могилок через Міус на верхів'я Морського Чулека. Від Чулека на гирло Темерника, що впадає у ріку Дон, до граничних могил» 43.

10 липня 1774 року після миру Росії з Туреччиною в Кючук-Кайнарджі во­лодіння запорізьких козаків з одного боку, по лівому березі Дніпра, збільши­лися на велику ділянку землі навпроти колишньої турецької фортеці Кінбурн, а з другого боку, на правому березі Дніпра, на той трикутник землі, що між гир­лами рік Кам'янки й Бугу та рікою Ташлик. Тоді границі запорізьких володінь було встановлено так: по лівому боці Дніпра прикордонна лінія йшла вгору від мису Кінбурн, що відділяє Чорне море від Дніпровського лиману, над лівим берегом ріки Дніпра повз Збур'ївський кут до урочища Голий Перевіз і спе­ціально насипаного біля перевозу кургану з вугіллям, на відстань 75 верст. Від цього кургану в напрямку з півдня на захід на тверду землю прямою лінією З версти й 194 сажні * до кургану на дорозі; від цього другого кургану з пів­дня на захід прямою лінією 7 верст і 290 сажнів до третього спеціально наси­паного кургану з вугіллям. Від цього третього кургану з півдня на захід прямою лінією завдовжки 5 верст і 116 сажнів на курган Мезарли-Тепе; від кургану Мезарли-Тепе, повернувши з заходу на північ, прямою лінією через Коп-Кую або ж Кам'яну Криницю до Чорного моря завдовжки 28 верст до спеціально на­сипаного на березі кургану; берегом Чорного моря від згаданої криниці до Кін-бурна 46 верст, чим і закінчувалася уся ділянка землі біля Кінбурна.

Відповідно до цього прикордонна лінія на правому березі Дніпра йшла рікою Бугом від Гарду або від гирла річки Ташлика при Гарді там, де лежав камінь для позначення границі, до самого гирла Бугу при урочищі Скелівський Ріг, нижче Семенового Рогу; звідти вгору по Дніпру до впадіння в нього річки Кам'янки. Злиття вод Дніпра й Бугу утворювало природний кордон між турецько-татар­ськими й запорізькими володіннями. Відстань від Гарду або від попереднього кордону біля гирла невеликої річки Ташлика, що впадає у Буг, лівим берегом Бугу до Скелівського Рогу — 179 верст, а виключаючи різні повороти, йдучи дорогою (також не по прямій лінії), 130 верст. Від прикордонного каменя при Гарді або річці Ташлик кордон ішов усередину землі через річку Гарбузинку на спеціально зроблені біля неї два кургани з півдня на схід на відстань 10 верст і 20 сажнів; від тих курганів на урочище Сагайдак 44 при річці Мертвоводі через річку Гарбузинку з півдня на схід завдовжки 10 верст і 150 сажнів, а пере­йшовши Сагайдак, до річки Солоної на Кам'яну мечеть з півдня на схід довжи­ною 10 верст і 80 сажнів до спеціально насипаних курганів. Від курганів через річки Солону і Сланець з півдня на схід на Аргамакли-Сарай («Палац на Гро-моклії») завдовжки 27 верст і 450 сажнів до двох курганів; і тою ж лінією через річку Аргамакли (Громоклію), над котрою насипано два кургани, відстань від Сарая 2 версти й 50 сажнів. А всього по тій лінії ЗО верст, і від усіх курганів над берегом цієї річки Аргамакли вниз з півдня на схід на два нові кургани завдовж­ки 5 верст і 150 сажнів; від цих двох курганів до ріки Інгулу на такі самі два кургани з півдня на схід завдовжки 5 верст; від цих курганів через ріку Інгул на два кургани в тому ж напрямку завдовжки 1 верста й 350 сажнів; а від цих кур­ганів степовою низовиною до верхів'я річки Доброї, в тому ж напрямку 35 верст і 400 сажнів, де на великому кургані викладено каменем два малі кургани, схо­жі на граничні. І від того великого кургану в тому ж напрямку через ріку Вулсун (Висунь) на два споруджені граничні кургани 5 верст і 300 сажнів. А від тих курганів до Білих Криниць із півдня на схід 16 верст і 450 сажнів; від Криниць 28 верст через річку Інгулець у тому ж напрямку на курган перед гирлом Ка-

43 Эварницкий Д. Воль­ности запорожских коза-ков. СПб, 1890. С. 325.

* Дометрична міра довжи­ни, 2,134 м (3 аршини). 44 «Сагайдак» означає лук:

«кам'яний берег фігуру лу­ка має, тому татарами та­ким урочищем називається».

Границі вольностей запорізьких низових козаків

м'янки, не доходячи однієї версти 45; а на саме гирло Кам'янки до Дніпра від тих Криниць 49 верст у тому ж напрямку, чим і закінчувалася границя шматка степу, утворюючи по землі від Гарду лінію в 193 версти й 225 сажнів; а весь пе­риметр трикутника степу по берегах Дніпра, обох лиманів і Бугу становив 524 версти й 475 сажнів 4(>.

Вище вказаних пунктів, Мезарли-Тепе й гирла Кам'янки, границя вольностей запорізьких козаків залишалася попередньою. Зі східного боку вона йшла рі­кою Конкою й іншими річками, що становили новий кордон Росії й Туреччини паралельно «новій», Дніпровській лінії, спорудженій 1770 р.*, з її сімома форте­цями. Вона починалася Олександрівською фортецею, далі йшла над річками Конкою і Бердою до Азовського моря й закінчувалася у гирлі Берди Петрів-ською фортецею. Із західного боку, від Польщі, володіння запорізьких козаків обмежувалися річкою Синюхою, від гирла якої униз річкою Бугом проходив кордон Російської імперії з Турецькою 4?.

Напередодні падіння Січі границі вольностей запорізьких козаків визначали­ся так. Від річки Бахмут нижче «старої» Української лінії, спорудженої 1733 р., яка тягнулася від гирла Орелі до верхів'я Сіверського Дінця, до ріки Бугу, завдовжки 600 верст, від гирла Берди до «старої» Української лінії, зав­довжки 350 верст; на сході з землею Війська Донського; на півдні й заході ту­рецькими землями — Очаковом і Кримом, а навпроти Кубані — по Азовське море 4І!.

Однак немає сумніву, що запорізькі козаки часто виходили за межі своїх вольностей, вважаючи границі своїх володінь значно ширшими за вказані в трактатах і постановах; на заході, зокрема, вони вважали границею своїх воль­ностей ріку Случ — «оце знай, ляше, де твоє, а де наше», на сході ріки Чабур, Єю й Кубань 4 ; у межах Кубанської області вони навіть жили осіло, що вид­но з указу імператриці Єлизавети Петрівни від 11 липня 1745 р., у «збудованих ними шишах **, немалими ватагами» й займалися рибальством 50.

Узяті в найширших межах вольності запорізьких козаків стосовно сучасної географії займали всю Катеринославську губернію з 9 її повітами: Катерино­славським, Верхньодніпровським, Новомосковським, Олександрійським, Пав­лоградським, Бахмутським, Слов'яносербським, Ростовським і Маріуполь­ським, а також значну частину Херсонської губернії по ріку Буг із 3 повітами: Херсонським, Олександрійським та Єлизаветградським, не рахуючи тих, що знаходились по правому березі Бугу: Одеський, Ананьївський і Тираспольський. Крім того, до запорізьких вольностей належала певна частина Дніпровського повіту нинішньої Таврійської губернії, униз до міста Олешок, та невелика ді­лянка землі, завдовжки 60 і завширшки 66 верст, Ізюмського повіту Харківської губернії з центром у Барвінковій Стінці.

'' «Від цих Криниць,— качали запорожці,— межо­вий курган з півдня на схід 40 верст і 350 сажнів, а від нього вже до гирла Кам'ян­ки також на курган з півдня на схід S верст і 150 саж­нів, оскільки ж при тих кур­ганах не видно знаків гра­ничних, які є в інших міс­цях, то й границю від Кри­ниць визначено просто на гирло Кам'янки». * Лінія споруджувалася у 1768—1774 рр.

46 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 166, 171 — 173.

47 Там же. Т. 7. С. 173, 179; Т. 12. С. 225.

,s Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений. СПб, 1861. С. 5. 49 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 152. ** Будівля з жердин і хми­зу, курінь (В. Даль). :> Фелицын Е. Кубанские областные ведомости. Ека-теринодар, 1890. 11 Ростовський повіт 1889 р. відійшов до Землі Війська Донського.

ГИДРОГРАФИЯ ТОПОРГАФІЯ І КЛІМАТ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ

Запорізькі козаки займали величезний простір степів, прилеглих до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східних кордонів Польського королів­ства й південної окраїни володінь українського й слобідського козацтва до ріки Бугу з одного боку й уздовж правого берега річки Конки й до річки Каль-міусу, що тече в Азовське море, з другого. На цих степових просторах було кіль­ка великих і малих рік з численними притоками й рукавами або, як мовилося у запорожців, зі степовими річками й низовими гілками. Одні з цих рік протікали в західній половині запорізьких вольностей, інші у східній; ріки західної части­ни належали до басейну Чорного моря, ріки східної половини належали до басейну Азовського моря. З рік Чорноморського басейну найвідомішими були Дніпро й Буг.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка