Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка28/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   44

■ Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 285. 11 Филарет. Черноморская Николаевская пустынь. Харьков, 1856. С. 17.

14 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 136—140. ' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 283. "' У синодику Нехворо­щанського монастиря 1714 р. записано 700 імен запо­різьких козаків (Эпарииц-кий Д. Запорожье. Т. 1. С. 107).

Церковний лад у запорізьких козаків

православної руської церкви: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всі­лякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя»17.

Але, служачи душею й рукою православній вірі, запорізькі козаки зовсім не заглиблювались у якісь богословські тонкощі — більшого значення вони на­давали безпосередній вірі, грунтованій швидше на почутті, ніж на розумі, й, живучи в постійній воєнній тривозі, нерідко, в силу необхідності, задоволь­няли свої релігійні потреби не так, як належить, а так, як було можливо. Наприклад, багато разів дивлячись у вічі неминучій смерті під час походів по Чорному морю й не маючи при собі священика, якому можна було б по­каятись у гріхах, вони, за словами козацької думи, «сповідалися богу, Чор­ному морю і своєму отаману кошовому». Ці обставини нерідко викликали несправедливі докори в безвір'ї і байдужості запорожців щодо релігії. Напри­клад, відомий київський митрополит XVII ст. Петро Могила у друкованій праці назвав запорізьких козаків «ребеллізантами» *, тобто людьми, неса­мовитими у вірі, відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про них, як про людей «ніякої віри — religionis nullius»; уніатський митрополит Рутський іменував їх людьми «без релігії — sine геїі-gione»; а думні дяки московські 1594 р. трактували їх перед послом гер­манського імператора Рудольфа II Еріхом Лясотою «людьми, що не знають страху божого»18. У наш час деякі дослідники української історії, тен­денційно применшуючи заслуги запорізьких козаків перед рідною вірою та пра­вославною церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких вар­варів: вони вказують на приклади грабежу козаками православних церков та вищого духовенства, знаходять приклади недовіри їх щодо ченців пе­ред воєнними походами |у, підкреслюючи існуюче серед них повір'я про шкоду для воєнного щастя від присутності священика у їхньому війську 20; як доказ цілковитої байдужості запорожців до церкви наводять також відому піс­ню, котру звичайно співають на українських весіллях, у якій жартівливо сказано, що запорожці настільки здичавіли, буцімто не можуть відрізнити «по­па від козла й церкви від скирти»:

«Славні хлопці запорожці Вік звікували — попа не видали. Як забачили та й у полі цапа, Отаман каже: «оце, братці, піп, піп!» Осавул каже: «що я й причащався!»

Славні хлопці запорожці Вік звікували, церкви не видали. Як забачили та й у полі скирту, Отаман каже: «Ото, братці, церква!» Осавул каже: «Я в їй сповідався».

Але в цих відгуках чути частково нерозуміння історії та справжньої суті життя запорізьких козаків; частково так звані загальні місця; частково ж уявлення про віруючу людину як про таку, котра повинна жити за дзвонами, як ідеальний чернець, а всі свої стосунки з Богом висловлювати постом і зов­нішніми проявами без участі серця; частково неправильні висновки з одинич­них і випадкових фактів до загальних явищ. Наприклад, якщо 1637 й 1638 pp. запорізькі козаки приховували від духовенства мету своїх походів, то робилося це з огляду на недавній донос одного православного ченця поль­ському урядові про заміри козаків проти поляків. Але наводити цей випадок як приклад безбожності запорізьких козаків так само дивно, як дорікати кожній

Кулиш П. История вос­соединения Руси. Т. 1. С. 68. * Бунтар1 (лат.)

Чтения московского об­щества. 1873. Кн. 2. С. 269; ЖМНП. 1878. № 3. С. 6.

''' ЖМНП, 1878. февр. С.

201; Вестник Европы. 1874. № 4. С. 543.

20 Археологический сбор­ник. СПб. Т. 1. С. 265.


військовій раді у наш час про навмисне приховування всіх планів війни перед майбутньою кампанією.

Багато разів випадало нам проїжджати колишніми володіннями запо­різьких козаків, багато разів доводилося бачити місця столиці цих низових лицарів, місця колишніх слобід та зимівників, і багато разів доводилося нам пе­реконуватися, що січові козаки у виборі місця для будівництва свого «кишла» керувалися не лише стратегічними міркуваннями, а й естетичними, а особли­во релігійним почуттям. Варто лише побіжно поглянути на місця запорізьких Січей і на різні речі церковного побуту, що вціліли з часів запорізьких козаків, щоб переконатися в цьому. Віднайшовши який-небудь величний острів серед Дніпра, чи побачивши якийсь підвищений «ріг», тобто мис на березі ріки, влаштувавши на ньому зовнішній, а з нього виділивши внутрішній Кіш, за­порозькі козаки вибирали в останньому найгарніше і найвідкритіше місце і на ньому найперш зводили церкву, що неодмінно присвячувалася Покрові пре­святої Богородиці, а вже потім споруджували інші, необхідні для життя будівлі. «Хай красується храм божий у небесній висі і хай святі молитви линуть від нас просто з землі до престолу Господа Бога». В найгіршому стано­вищі й за найсумніших подій церква завжди становила найголовнішу турботу запорізьких козаків: коли 1709 р. запорожці втікали від «москаля», то передусім захопили з собою церковне добро.

Перша церква, наскільки можна здогадуватися, не маючи на це прямих вказівок, була у запорізьких козаків близько 1576 р., коли польський король Стефан Баторій дарував їм «місто Терехтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самарь з перевозом і землями вгору по Дніпру до річки Орелі» 2|. Старовинне місто Самарь чи Стара Самарь було на правому бере­зі ріки Самари, на шість верст вище впадіння її у Дніпро, якраз навпроти те­перішнього села Одинківки чи Куликова, Новомосковського пов. Хоча з ко­ролівського універсалу не видно, щоб у Старій Самарі 1576 р. була церква, але припускати «старовинне» місто без церкви так само важко, як старий маєток без якогось житла для власника.

Так чи інакше, але запорізькі козаки, головним центром поселень яких було місто Стара Самарь, уже близько 1576 р. звернули увагу на віковічний праліс, «дубовую товщу» за 26 верст вище від міста, і тут, на великому острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком, влаштували першу у своїх воль­ностях і в теперішній Катеринославській губернії невелику дерев'яну цер­ковцю св. Миколи «з шпиталем, дзвіницею і школою при ній», забезпечили її церковним начинням, богослужбовими книгами, ризницею та виписали для но­вої церкви ієромонахів з київського монастиря, а 1602 р. перетворили її на Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, завівши в ньому богослужін­ня за зразком грецького Афонського монастиря.22

Відтоді й починається історія церкви у межах вольностей Війська Запорізького низового. З цього часу запорізькі козаки, дбаючи про святість православної віри, влаштували протягом усього свого історичного життя близько 60 церков, не рахуючи каплиць, скитів та молитовних ікон, і відкрито виступили на боротьбу з ворогами за віру предків. Наприкінці XVI ст. такими ворогами руської віри й народу оголосили себе польський уряд і католицьке духовенство. У 1596 р. між Польщею й Україною через підступ римської курії встановилася так звана церковна унія; за цією унією православний люд України приєднувався до католицької церкви, нічим не порушуючи своєї віри та звичаїв, лише визнаючи верховним духовним гла­вою римського папу. Така домовленість існувала на папері, насправді ж вийшло цілком інакше: Польща, яка на той час була головним розсадником єзуїтів, тобто також заражена єзуїтською релігійною нетерпимістю і безмежною ненавистю до всього православного, незабаром після запровадження унії

21 Академік Г. Міллер вва­жає, що місто Самарь за­порожці отримали згодом,

уже за Богдана Хмель­ницького (Исторические сочинения. С. 43).

22 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 6.

Церковний лад у запорізьких козаків

стала насильно навертати православних людей на католицизм, забороня­ти в українських містах богослужіння за східним обрядом, стала глумитися над руським православним духовенством, і от усім стало зрозуміло, що запро­ваджена на Україні унія була лише мостом, через який єзуїти «прагнули про­вести на православну Україну католицьку віру. Тоді проти насильства з боку католицького духовенства й утисків з боку польського уряду підняли свій голос саме запорізькі козаки: 1632 р. на загальній військовій раді, прилюдно й урочисто, вони вирішили усунути зі свого середовища всіх католиків, котрі жили серед низового православного товариства; вони не заподіяли жодного насильства, навпаки, виділили з військового скарбу частину належного їм добра, але наказали негайно покинути межі запорізьких вольностей. Та като­лики, чи то не бажаючи розлучатися з вільним життям, чи то не бажаючи повертатися до ненависних порядків своєї вітчизни, зважилися прийняти пра­вославну віру й назавжди залишитися в Запоріжжі.23

Тим часом переслідування з боку католиків православних на Україні не припинялися, і тоді на захист предківської віри й народних прав у самій Україні виступив славетний гетьман Богдан Хмельницький. Він знайшов при­тулок у запорізьких козаків у Микитинській Січі, отримав від них військову та грошову допомогу й 8 травня 1648 р. вперше завдав ворогам православ­ної віри жахливої й фатальної поразки в межах вольностей запорізьких козаків, на річці Жовтих Водах, яка впадає в Інгулець 24, у теперішньому Верхньодніпровському пов. Катеринославської губ. Того ж року, після пере­моги над поляками при Жовтих Водах і Корсуні, Хмельницький прислав у січову церкву в Микитиному Розі 300 талярів у подарунок священикам 2 . Отже, Микитинська церква була другою у запорізьких краях; але слід гадати, що ця друга церква була не постійною, а тимчасовою, рухомою.

Після цілого ряду битв запорізькі козаки 1654 р. разом з українськими козаками й народом перейшли у підданство до російського царя, й тоді їхня пра­вославна церква отримала захисників у особі вищих ієрархів російської церк­ви. В цей час, 1656 р., в межах вольностей запорізьких козаків, у селищі Старий Кодак, було влаштовано третю церкву — архістратига Михаїла. Ця похідна церква, перевезена з Січі, була влаштована за розпорядженням Коша для запровадженої вперше у Старому Кодаці берегової сторожі з охочих козаків-лоцманів; при ній був ієромонах Самарського монастиря 26.

У війні росіян з поляками та їх союзниками, турками й татарами, що поча­лася після приєднання України й Запоріжжя до Росії, запорізькі козаки взяли якнайактивнішу участь, воюючи проти недругів православної віри. За це їм жорстоко відплатили напівдикі кримчаки: за відсутності запорожців вони пройшли вогнем і мечем із краю в край усе Запоріжжя, палячи запорізькі житла, зруйнували їх головні займища, захопили масу всілякого добра і, що було найгіршим для запорізьких козаків, знищили вогнем їхню головну свя­тиню, щойно заснований Самарський монастир. З невимовним сумом повер­талися запорожці після важких походів у рідні місця; страшні руйнування, заподіяні всюди татарами, а особливо в Самарському монастирі, сповнили обуренням їхні серця; вони не могли забути татарам зруйнування святині навіть через 55 років, коли самі жили під протекцією кримського хана.

Повернувшись на рідні згарища, запорізькі козаки в березні 1659 р., після загальної військової ради на Романковому кургані вище порогів, де тепер є село Романкове Катеринославського пов., вирішили збудувати четверту за ліком церкву на своїй новій Січі, Чортомлицькій, на честь Покрови Богоро­диці. Цю церкву завершили у вересні, а богослужіння почали 1 жовтня храмо­вим святом у Січі. Слідом за будівництвом церкви у Січі запорізькі козаки взя­лися відновлювати зруйновану татарами церкву Самарського монастиря: незабаром на місці спаленої церкви з'явилася велика й гарна, знову «с шпита-

23 Феодосии. Историче- рия. С. 7. Т. 1. С. 74.

ский обзор. С. 33. Величко С. Летопись. 26 Феодосии. Материалы.

24 Мышецкий С. Исто- Т. 1. С. 71.


лем, звоницей и школой»; 1672 р. її урочисто посвятили й розпочали богослу­жіння. За 5—6 років, у період з 1677 по 1678 р., до ріки Самари ринула з одного боку маса православних переселенців із Задніпров'я, що не знесли страшних насильств польських властей, з другого — маса козаків, що втекли з-під Чер­кас, Канева й Чигирина після руйнувань російсько-турецької та російсько-козацької * воєн; і ті, й інші оселилися й біля Самарського монастиря 27.

Кінець XVI і початок XVII ст.** за всіх обставин були несприятливі для православної церкви запорізького краю: у 1679 р. турецькі війська ходили на Запоріжжя й нижче Січі «змурували» собі дві фортеці; запорожці змушені були тоді відійти з Січі в луки; з 1687 р. почалися кримські походи князя Василя Голіцина, що тривали до 1689 р. Тоді російські війська ходили через вольності запорізьких козаків і влаштували у Старій Самарі базу для відбиття татар, так звану Новобогородицьку фортецю, що викликало невдово­лення і навіть відкритий бунт запорожців проти російського уряду, оскільки вони бачили у будівництві фортеці зазіхання на свою власну волю. У 1692 й 1693 рр. на Україні діяв колишній канцелярист Петрик, піднявши проти ук­раїнської старшини й гетьмана Івана Мазепи все Запоріжжя й Крим. У 1694 р. запорізькі козаки ходили під кримське місто Перекоп; наступного року брали участь у Азовських походах Петра проти турків, а 1701 р. ходили в похід до Мінська та Пскова проти шведів . Нарешті, до всього цього, запорізькі козаки водночас зазнали жахливих злигоднів через неврожай, посуху, сарану й мор 29. Усе це разом не могло, звичайно, не вплинути на стан церкви в запо­різькому краю. Отож, не дивина, що за весь цей період історії до чотирьох ви­никлих церков — Самарської, Микитинської, Старокодацької та Чорто-млицької — додалася лише одна, в запорізькому селі Дичковому, на лівому березі Орелі, за 55 верст від Самарського монастиря. Вона існувала вже 1706 р.30

Та ще несприятливішим для запорізької церкви часом був період з 1709 до 1734 р. У 1709 р. запорізькі козаки на чолі з кошовим отаманом Костянтином Гордієнком покинули, за прикладом українського гетьмана Івана Мазепи, підданство російському цареві й перейшли на бік шведського короля Карла XII. Але військова фортуна виявилася на боці російського царя, і запорожці жорсто­ко поплатилися за свої прорахунки: їхня Січ, а разом з нею і січова Покров-ська церква були зруйновані; інші церкви хоч і залишилися цілими, але духо­венство з них розійшлося або в Бєлгород ***, або в Київ, і лише незначна його частина залишилася на своєму місці й оплакувала сумну долю свого війська. Тим часом запорізькі козаки, йдучи «на поля татарські, кочовища агарян­ські», встигли прихопити з собою лише похідні церкви, «холщевыя и клеенча-тыя», що нагадували намети зі складаних ширм 3', взагалі втративши початко­во своє духовенство: до них приходили духовні особи з Польщі, Афона, Єрусалима й Константинополя, настоятелем його був архімандрит Гавриїл, грек родом, поставлений грецьким архієреєм. Лише з 1728 р. грецького архі­мандрита замінив руський священик Дідушинський. Взагалі протягом 1709— 1734 рр. запорізькі козаки мали особливо часті контакти з грецьким духовен­ством: вони кілька разів посилали від себе грошові дарунки царгородському патріархові і самі не раз отримували від нього дорогі подарунки. Такі, напри­клад, як чудові золототкані ризи й чудово виготовлений аналой, інкрустований, з арабського дерева, який, за переказом, колись належав славетному пропо­віднику Іоаннові Златоусту. Вони й тепер зберігаються у соборній церкві Нікополя, де колись була Микитинська Січ.

В той же час покинута запорожцями головна святиня їхнього краю, Самар­ський монастир, протягом восьми років була закинута. Але на щастя для неї

* Йдеться про російсько-турецьку війну 1676— 1681 рр. й Чигиринські по­ходи 1677—1678 рр. 27 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 36.

** Насправді йдеться про XVII й XVIII ст.

28 Летопись Самовидца. С. 148, 172—175, 184, 192, 195, 202, 204.

29 Там же. С. 149, 162, 164,

174, 178 та ш.

30 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 324.

*** В ориг. «Белград».

31 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 39.

Церковний лад у запорізьких козаків



усім краєм угору від Самари відав енергійний і заповзятливий миргородський полковник Данило Павлович Апостол та його син Павло Данилович. У 1717 р. Апостол, скориставшись приходом із Задніпров'я у покинуті запорожцями місця ста козаків, переслідуваних полчками за православну віру, оселив їх поблизу Самарського монастиря й зобов'язав усіляко дбати про віднов­лення запорізької святині. Наступного року до цих переселенців з-за Дніп­ра долучилися наступні; полковник Апостол оселив їх в урочищі Могилеві на правому березі ріки Орелі, яка впадає у Дніпро на 90 верст вище ріки Самари. 1721 р. в Самарський монастир прибуло п'ять ченців із Трехтеми-рівського монастиря; слідом за ченцями з'явився за розпорядженням Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря і настоятель, ієромонах Іоанникій з кількома ченцями, з метою відновлення покинутого запорожцями монастиря. На заклик Іоанникія до стін монастиря стали збиратися право­славні християни, що жили по Самарі, і всіляко сприяли добрим починанням настоятеля. На лихо для монастиря, тоді ж, 1730 р., сюди втік пройдисвіт Єпіфаній Яковлев, колишній чернець Козелецького монастиря, котрий під­ступом отримав сан єпископа в турецькому місті Яссах, а прибувши в Росію, був ув'язнений у Михайлівському монастирі в Переяславі, але за якийсь час утік з кількома прихильниками-розкольниками в Самарський монастир. Тут, щоправда, його швидко спіймали і негайно відправили у Київську фортецю, де він згодом і вмер, розкаявшись у своїх гріхах. І все ж, перебування у Самар­ському монастирі такої людини, як Єпіфаній, збентежило справжніх віруючих християн і на якийсь час затримало будівництво і влаштування монастиря. За­те в той же час, близько 1730 р., в Самарський монастир зі слободи Малої Тер­нівки прибув колишній військовий осавул Дорош; це була людина добро­чесна, навіть аскетична, досить обізнана зі священним писанням і водночас насправді смиренний християнин. Полюбивши всім серцем монастир та цю пустельну місцевість, він назавжди оселився тут, влаштував велику пасіку і збудував на березі Самари, навпроти Чернечого Пекла, нещасливого місця, де в бездонній ямі якось загинуло кілька ченців, які переправлялися через ріку за бурхливої погоди, кам'яну каплицю з іконою святителя й великого Чудотворця Миколи, запросивши до неї ієромонаха Самарського монастиря, й віддався тут молитовним подвигам і добрим ділам: грішми, здобутими від продажу меду, допомагав бідним людям та ченцям монастиря, а своїми молитвами і щотижневими суботніми панахидами просив у Бога порятунку душам потопельників-ченців із Чернечого Пекла. У своєму відлюдді Дорош дожив до глибокої старості, помер 1756 р. і був похований у Самарському мо­настирі; у його каплицю ще довго після смерті будівничого сходилися побожні люди й молилися Богу; 1769 р. її зруйнували татари, а головну її святиню, ікону святителя Миколи, через якийсь час знайшли в лісі на дубовому пні й постави­ли спочатку в монастирській церкві, потім у ризниці, а врешті знову в церкві, де вона є й тепер, приваблюючи до себе маси побожних прочан, хворих і не­мічних людей, які сподіваються порятуватися від своїх недугів біля святого образу 32.

З 1734 р. розпочалася нова епоха в історії запорізьких козаків: на самому початку березня запорізькі козаки, прощені імператрицею Анною Іоаннівною, знову повернулися під російську державу і привезли з собою архімандрита Гавриїла, священика Дідушинського, багатьох грецьких ченців та ієреїв. Обравши місце для нової Січі на рукаві Дніпра Підпільній, запорізькі козаки насамперед узялися за влаштування в Січі церкви на честь Покрови Богородиці. Київський митрополит Рафаїл Зборовський за посередництвом київського військового губернатора графа Вейсбаха, котрий завжди опікувався запорож­цями, прислав їм 3 квітня 1734 р. своє благословення «на заснування Коша й церкви Покрови». Водночас у Січ прибув рекомендований чернігівським єпископом Іродіоном Жураховським (колишнім архімандритом Києво-Межи-

32 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 41, 60, 62.

гірського монастиря) на посаду начальника запорізьких церков ієромонах Павло Маркевич. Запорожці, які звикли шанувати все, що виходило з Межи-гірського монастиря, попри те, що вже мали у себе гідних осіб, архімандрита Гавриїла та священика Дідушинського, послухали ради владики й вирішили прийняти ієромонаха Павла настоятелем усіх запорізьких церков, а самому владиці написали листа з проханням передати братії Межигірського монас­тиря, «ижбы они изволили в надій пребывать, же мы их по совіту всіх наших войсковых атаманов и прочих стариков, не чуждаемся и благоволим за на­стоятелей духовных себі принять, токмо нам до весны почекают, за ким на сем нашем ньінішнем новопоселеніи е. и. в. многомощною державою, кошем утвердимся» 33.

У виборі начальника церков запорізькі козаки не помилилися: енергійний ієромонах Павло швидко закінчив церкву в Січі і з тими самими робітниками, очевидно, січовими майстрами, вирушив у Самарський монастир і незабаром довів до ладу цю високу святиню всього запорізького краю; у січовій і мона­стирській церквах він встановив монастирський чин богослужінь, запровадив властиву для всіх православних храмів організацію і відкрив при церквах школи для дорослих козаків і молодиків. Незабаром, під час російсько-турецької війни 1736—1737 рр., ієромонах Павло збудував дві нові дерев'яні церкви у слободі Старому Кодаку й Ненаситецькому ретраншементі * для російських військ та запорізьких козаків 34. Згодом, близько 1740 р., до цих церков дода­лася ще одна — в селі Романкові; було це після того, як у селі Ярославці Ко-зелецького пов., Чернігівського намісництва з'явився самозванець, поляк Іван Миницький, котрий видавав себе за царевича Олексія Петровича. Тоді в Ко­зельці, Ярославці, Басанці та інших місцях сталося заворушення, після при­душення якого багато хто втік у запорізькі вольності, до Романкового кур­гана й Кодака; перша група прибулих козаків на чолі з якимось священиком Федором заснувала першу церкву Успення Богородиці в урочищі Романко­ві 35.

Після Белградського миру, який встановив точні й конкретні кордони між вольностями запорізьких козаків та кочовищами степових татар, а особливо після оголошення російським урядом 1741 р. повеління «приймати й селити в задніпровських землях утікачів-українців з польських місць і втікачів-велико-росіян», у вольностях запорізьких козаків з'явилося кілька нових слобід: Андріївка, Усть-Самара, Острів-Затон, Ненаситецький Ретраншемент, Бир-куський Редут, Мишурин Ріг. У деяких із них згодом виникли церкви, а при церквах з'явилися ієромонахи та священики. У свою чергу й запорізький Кіш став закликати своїх козаків заселяти окраїни власних володінь у Ко-дацькій, Самарській та Прогноївській паланках; на заклик. Коша з'явилися сімейні запорожці, заснували нові слободи, влаштували у них церкви і запро­сили до них священиків та ієромонахів. Отож у середині XVIII ст. серед на­селених слобід із церквами й духовенством у Кодацькій, Самарській та Про-товчанській паланках були: Новий Кодак, Новоселиця, Кам'янка, Ревівка, Гупалівка, Шугліївка (тепер Шульгівка), Карнаухівка, Томаківка, Письмичів-ка, Кільчень, Пишнівка, Козирщина, Перещепине, Калантаївка, Сердюківка й Миколаївка-Рудівка, окрім відомих ще й раніше сіл із церквами — Старого Кодака, Романкова й Могилева 36. До цих церков слід додати ще дві — в Інгуль-ській паланці при урочищі Перевізці і в Кальміуській паланці при гирлі Вер­ди. Остання церква існувала вже в першій половині XVIII ст., оскільки 1754 р. вона була вже «стара і спорохнявіла» 37.

Дбаючи про благочестя й чистоту своїх храмів і православної предківської віри, запорізькі козаки брали на себе в цей час урочисту присягу не приймати до себе нікого, крім православно-руських людей, а прибульців інших націй та релігій допускати до себе лише після прийняття ними в усій повноті вчення православної християнської церкви, а євреям і розкольникам взагалі заборо­нили жити як у Січі, так і в зимівниках козацьких вольностей. До розколь­ників залічували з одного боку своїх соратників, донських козаків, яких вони вважали прихильниками невідомої лжевіри, з іншого боку розкольників, що



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка