Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка27/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   44

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі на зимівниках і бурдюгах

заходили в сіни, клали тут на «тяжах», тобто на кабиці, свої ратища, далі вхо­дили в хату, молилися на образи, вклонялися господареві й казали: «Отамане, товариство, ваші голови!» Господар, відповідаючи поклоном на уклін, казав: «Ваші голови, ваші голови». Потім запрошував приїжджих сідати на лави й пропонував їм різні почастунки — напої, страви. Серед останніх звичайно була тетеря; якщо випадав скоромний день, то варилася «тетеря до молока», якщо пісний — «тетеря до води». Весело погулявши кілька днів, гості врешті збира­лися від'їжджати, дякували привітному господареві за гостину: «Спасибі тобі, батьку, за хліб, за сіль! Час уже по куренях роз'їжджатися, до домівки; просимо, батьку, і до нас, коли ласка». «Прощайте, пани-молодці, та вибачайте: чим бага­ті, тим і раді! Просимо не погніватися». Після цього гості виходили з хати, хлоп­ці виводили їм нагодованих, напоєних і осідланих коней, і січовики, скочив­ши на своїх коней, мчали від зимівника

Ще простішим було життя козаків по бурдюгах. Бурдюгами, від татарського слова «бурдюг», що означає вивернуту цілком шкуру тварини, просмолену і вживану як посудина для води, у запорізьких козаків називали самотні, без жодних додаткових будівель землянки, де-не-де розкидані по безлюдному й глухому степу запорізьких вольностей; у них жили самотні козаки, що шукали повної відокремленості і від бурхливого січового, і від важкого родинного хутірського життя. Бурдюги робили цілком простими й невибагливими: у ви­копаній у землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагор­тали землю, зверху робили дах, а все це разом обмазували знадвору глиною й кізяком і обставляли кураєм; у стінах залишали отвори для невеликих, круг­лих, мов тарілочки, віконечок, засклених зеленим і рябеньким з камінцями склом у круглій рамці з чотирьох трісочок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч «міняла мечеть, на котрій пекли хліб, та кабиця, на котрій варили
" Устное повествование Н. Коржа. С. 21, 22.

План запорізького зимівника Малюнок кінця XIX ст.

ниє Н. Коржа. С. 22.

"' Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

' 1 Эпарницкий Д. Сборник материалов. С. 22.

монастырь. С. 109.

Эпарницкий Д. Вольно­сти. С. 323.

'' Мышецкий С. История. С. 83; Устное повествова-

Запорізький зимівник Гравюра кінця XIX ст.

Н. Коржа. С. 30—31.

Устное повествование

страву; обидві робили з дикого каменю, вони легко нагрівалися, тому швидко зігрівали й бурдюг і в зимовий час змушували зовсім забувати і про лютий хо­лод, і про шалені завірюхи. В деяких бурдюгах часом зустрічалося якесь умеб­лювання у вигляді лав, зброї, розмальованих під золото образів і килимів. Бур-дюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Коли господар бурдюга йшов кудись у степ, то він ще й клав на стіл харчі. Тому, трап­лялося, ходить, блукає якась людина по степу, та й захоче їсти. Бачить вона, стоїть бурдюг; відразу зайде до нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багаття, зварить собі обід, сяде й поїсть, а після обіду нап'ється води та ще й ляже відпочине. А прийде господар, то зустріне гостя, мов батька, адже тільки й рідні йому в широкому степу, що захожа людина. Якщо ж гість не встигне побачитись із господарем бурдюга, то, поївши, напив­шися й відпочивши, він робить маленького хрестика з дерева, ставить його се­ред бурдюга, щоб знав господар, що у нього була мандрівна людина, та й іде собі з богом, куди йому треба 40.

Проводячи молоді літа свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а переважно в жорстокій і затятій боротьбі з неприятеля­ми різних вір і народностей, запорожець врешті, бачачи неминуче наближення старості й відчуваючи себе вже нездатним ні до війни, ні до гулящого життя, нерідко йшов у ченці у який-небудь ближчий чи дальший монастир — Самар­ський, Мотронинський, Межигірський, Афонський, і там доживав останні дні свого життя. Відомо, наприклад, що колишній кошовий Пилип Федорів «подя­кував Січі за панство» й 1754 року відійшов у Самарсько-Миколаївський мо­настир, де й помер 1795 року на сто першому році життя. Переважно запоро­жець покидав Січ раптово, без жодного розголосу; ніхто не знав, коли й куди він зникав, і лише випадково відкривали якогось схимника в пустелі, у лісі або в берегових печерах. Він харчувався там лише проскурою, вправлявся у постах і молитвах, мужньо зносив фізичні злигодні, а потім помирав і в його криївці знаходили атестат, виданий йому запорізьким Кошем за участь у якихось похо­дах проти неприятелів. Та часом цей відхід у ченці справлявся урочисто, на виду у всіх, і супроводжувався гомеричними веселощами й грандіозною пияти-кою. Це називали «прощанням козака зі світом». У такому випадку старий за­порожець, що вирушав у монастир «спасатися», одягався у найдорожчий одяг, чіпляв блискучу зброю, набивав усі свої кишені та шкіряний черес " щи­рими золотими, наймав різних музик, накуповував цілі бочки «п'яного зілля», а до того «зілля» повні вози усілякої їжі й вирушав у якийсь монастир, найчастіше в Межигірський Спасо-Преображенський у Києві «спасатися»42. Музики вти­нали «веселої», й товариство вирушало в путь. Тут кожен, хто спеціально чи випадково виявляв бажання проводжати прощальника до монастиря, пив, їв і танцював; а попереду всіх на чудовому бойовому коні мчав сам прощальник «сивоусий»; нерідко й він сходив з коня, пив, їв і кидався навприсядки. Всіх зустрічних він запрошував до гурту, частував напоями й пропонував перекуски. А як побачить на своєму шляху віз горшків, неодмінно підлетить до нього, пере­кине догори колесами, а все веселе товариство підбігає до горшків, танцює по них і топче. Якщо ж побачить віз риби, також підскочить і перекине догори колесами, а всю рибу розкидає по площі, примовляючи: «їжте, люди добрі, та поминайте прощальника!» А як наскочить на перекупку з бубликами, також відбирає у неї всі бублики й роздає їх веселому товариству. Як трапиться крам­ничка з дьогтем, відразу скаче у бочку з дьогтем, танцює в ній, викидаючи всі­лякі колінця. За всі збитки платить потерпілим золотими, розкидаючи їх нав­коло себе жменями. Так дістається він зі своїм товариством до самого монасти­ря; тут товариство зупиняється біля стін святої обителі, а сам прощальник вкло-

4 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 17, 18. 41 Товстий шкіряний пояс з підкладкою, завширшки

з долоню, для зберігання грошей, що застібався пряжкою чи замком (За­писки московского архео­логического общества. М.,

1874. Т. 4. Вып. 3. С. 28). 42 Межигірський монастир на 18 верст вище Києва по Дніпру.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі на зимівниках і бурдюгах

няється людові на всі чотири сторони, просить у всіх прощення, по-братськи обіймається з кожним, далі підходить до воріт монастиря і стукає.

— Хто такий?

— Запорожець!

— За якою потребою?

— Спасатися!

Тоді ворота відчинялися, і прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство, з музиками, горілками, пивами й медами залишалося біля стін мо­настиря. А в той час прощальник, сховавшись за монастирською стіною, знімав із себе черес із рештою червінців, скидав дорогий одяг, одягав власяницю і роз­починав важкий, але давно бажаний шлях до «спасіння»43.

Звичайно, не всі старі запорожці закінчували своє життя в монастирях; біль­шість умирала там, де жила, причому, якщо козак умирав у Січі, його ховали на спеціально відведеному біля кожної Січі цвинтарі; якщо він умирав у зимівни­ку чи бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, біля гирла ріки, біля мальовничого озера чи серед відкритого високого степу; над могилою по­мерлого нерідко насипали високий курган «для пам'яті знатної людини»44, тому й досі співається у козацьких піснях:

«Він взяв собі за жіночку

Високую могилочку, зеленую долиночку».

Померлих ховали у повному козацькому вбранні: жупані, черкесці, сап'ян­цях, шапці та при зброї; в труну часом ставили карафку горілки й череп'яну люльку, приказуючи при цьому: «А нумо, товариші, поставим йому пляшку го­рілки у голови, бо покійничок любив-таки її!» На могилі ставили кам'яного хреста, нерідко витесаного самим покійником ще за життя, на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор на знак бездоганної чистоти по­мерлого лицаря.

Але переважно запорожці гинули в боях, на морі чи на суходолі, під час похо­дів проти неприятелів; тоді, звісно, козак складав свою «голівоньку» де дове­деться; якщо траплялися при цьому товариші, вони нашвидку викопували мо­гилу шаблями, землю з неї вибирали полами чи шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак помирав сам, то його кості спочивали зовсім без «чес­ного» поховання:

«Як козака турки вбили, під явором положили,

Під явором зелененьким лежить козак молоденький;

Його тіло почорніло, а від вітру пострупіло,

Над ним коник зажурився, по коліно в землю вбився».

Ще гірше доводилося козаку, коли він, тікаючи з турецької неволі, потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а ко­зацька голова з очниць травою-муравою проростала.

41 Звичай прощання зі сві­том запорожця художньо відтворено у відомому тво­рі П. О. Куліша «Чорна Рада» (СПб, 1860. С. 90— 94) та поемі Т. Г. Шев­ченка «Чернець».

44 Мышецкий С. История.

С. 78.


Церковний лад у запорізьких козаків
Відмітною рисою характеру запорізьких козаків була глибока релігійність; риса ця пояснюється складом їхнього життя: ніщо, кажуть, так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна. «Хто в Севастополі не бував, той Богові не молився... Віра в боже провидіння — це єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалася небезпека, якою близькою не була б смерть. Скільки разів доводилося складати з пам'яті молитви, котрих у най-ранішому дитинстві навчала матір. Так на полі битви вони пригадувалися й прочитувалися з усією точністю» . Так казали безпосередні учасники знаме­нитої Севастопольської війни * 1854, 1855, 1856 рр.; так із повним правом могли казати про себе запорізькі козаки XV, XVI, XVII й XVIII століть. Тому при всій патріархальній простоті і при всій видимості розгульного життя запорізь­кі козаки завжди відзначалися глибокою релігійністю і щирою, далекою від будь-якого святенництва побожністю. Захист віри предків і православної церк­ви становив основу всього їхнього життя; на цьому грунті, навіть забувши свою національну ворожнечу, вони ніколи не могли забути осквернення своєї свя­тині. Так, живучи «на степах татарських, кочів'ях агарянських» і користуючись протекцією кримського хана, вони відверто зневажали й навіть проклинали та­тар за спалення ними козацької святині, Самарсько-Миколаївського монастиря. У той же час, 1710 р., перебуваючи в турецькому місті Бендерах, запорізькі козаки, укладаючи угоду з українськими козаками, першим пунктом поставили питання православної віри: оскільки серед трьох богословських чеснот пере­дує віра, то зі святої православної віри й слід починати кожну угоду; народ ко­зацький з давніх часів, «ненарушимо» тримаючись православної віри, ніколи не вагався іновір'ям; разом із Богданом Хмельницьким почав він війну «опричь прав и вольностей войскових, за віру святую православную», а після її за­кінчення лише задля «единовірия православного» під «протекцію государства московскаго удался»; тому й новий гетьман Пилип Орлик зобов'язувався дба­ти і твердо настоювати на тому, щоб «никакое иновірие в Малую Россію ни от кого не было впроважено», щоб на Україні ніколи не дозволялося жити іно­вірцям, особливо «зловірію жидовскому» і щоб «віра єдиная, восточнаго испо-віданія, за помноженіем хвалы божіей, церквей святых цвіченія в нау­ках вызволенных, яко крин в терніи, меж окрестными иновірньїми

Сборник рукописей о СПб, 1872. Т. 2. С. 456; * У наш час прийнялася севастопольской обороне. Т. 3. С. 45. назва Кримська війна.

Церковний лад у запорізьких козаків

панствами, процвітала»2. Та й живучи під верховною владою польського уряду й користуючись різними благами Речі Посполитої, запорожці всією своєю ко­зацькою душею ненавиділи ляхів за те, що ті були католиками, гонителя­ми православної віри й поширювачами унії; слово «католик» стало навіть лай­ливим у мові козаків. Під впливом справді релігійних почуттів багато запорож­ців, цураючись веселого, голосного й вільного життя в Січі, йшло у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там, живучи між небом і землею, «спа­сались о Христі»; на цьому поприщі з'являлися справжні подвижники, ревні ви­конавці євангельських заповідей і апостольських переказів. Наприклад, вій­ськовий осавул Дорош, простий козак Семен Коваль та інші 3. Багато хто ство­рював каплиці у своїх зимівниках, влаштовував скити, ставив молитовні ікони, відділяв у власних житлах особливі «божниці», вміщаючи туди ікони в доро­гих шатах і багатих кіотах, ставлячи перед ними незгасні лампади, запалю­ючи саморобні воскові свічки, курячи дорогим фіміамом і, часто будучи пись­менним, співав акафісти, вимовляв молитви, читав житія святих, приваблюючи цим до себе неписьменних, але релігійних і старанних щодо християнської віри товаришів. Багато хто з військової старшини, наприклад Милашевич, Кални-шевський, Ковпак, Третяк, Рудь, Шульга та інші, утримували при собі грецьких і слов'янських ченців, користувалися їхніми добрими порадами й намагалися жити за вказівками цих носіїв слова Божого. Багато хто, як, наприклад, ієромо­нах Паїсій, чернець Полікарп, козаки Андрій Хандалій, Пилип Роздора та інші, все своє життя присвячували виключно викупові з далекої неволі нещасних хрис­тиян, з ризиком для життя проникали у страшне місто Кафу (нинішню Фео­досію), що торгувало «людською неволею», пробиралися у саму столицю крим­ських ханів Бахчисарай і навіть у резиденцію турецьких султанів Константи­нополь; тиняючись тут під виглядом мусульманських жебраків, сліпців, калік і убогих, збирали відомості про нещасних християнських невільників і або вику­повували їх за гроші, або потай виводили з неволі «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, між мир хрещений». Багато хто жив лише для того, щоб відбивати християнський «ясир» у хижих татар, який ті щорічно тисячами, а то й десятка­ми тисяч забирали з України в далекі області Малої Азії, Індії, Єгипту та інших країн. Вони залягали по глибоких балках, ховалися обабіч проїжджих доріг, у гущавині лісів і, пильно стежачи за татарськими загонами, раптово нападали на них, відбивали з рук диких ворогів нещасних невільників, котрих потім самі лікували, забезпечували одягом і харчами й повертали на батьківщину; цими подвигами заслужили на історичну відомість, зокрема, козаки Хижняк, Шуль­га і Рудь. Останній за свої високі християнські подвиги отримав у нагороду кілька тисяч десятин землі й заснував слободу Миколаївку-Рудеву на річці Нижній Терсі в колишній Самарській паланці.

Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки двічі на рік у мир­ний час вирушали пішки «на прощу», тобто вклонятися святим місцям у мо­настирі: Самарський 4, Мотронинський, Києво-Печерський, Межигірський, Лебединський; Мошенський: першого разу восени, у вересні й жовтні, після звичних літніх занять — рибальства, конярства, скотарства, овочівництва й мисливства, другого разу — перед постом на масницю; в останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу пестилися, сповідалися й причащалися. Святість черне­чого життя й усвідомлення всієї марноти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях 5 і навіть іти у відомі монастирі далеких країн — грецький Афон і молдавську Драгомирну, «где большая часть монашествующих была от российскаго роду, наипаче-же от православно-именитыя страны запорожския»г>. Іноді в монастирі приходили ко-

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 320— 322.

1 Феодосии. Исторический обзор церквей. С. 60; Ма­териалы. Т. 1. С. 492. 4 Устное повествование Н. Коржа. С. 92. ' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275, 281.

6 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 138.

13 д. i. Яворницький

193
заки, що мали на це особливо важливі причини, коли давали, наприклад, обіт­ницю послужити Богові й ченцям за врятування свого життя від явної смерті: у «Тератургімі» києво-печерського ченця Афанасія Кальнофойського, який жив на початку XVII ст., розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чор­ному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі, й коли небезпека минулася, справді дотрима­ли цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі протягом двох тиж­нів 1. У силу тих самих релігійних почуттів запорізькі козаки намагалися три­матися якомога далі від розкольників і євреїв; тому за весь понад двохсотрічний період історичного існування у їх середовищі не було ні розкольників, ні лжев­чень, вони всіляко дбали про викорінення іудейського «зловірія».

Інші риси спільного й приватного життя запорізьких козаків дають багато прикладів справжньої побожності. Наприклад, ніде з такою повагою не ста­вилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архі­мандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, під час штурму Січі російськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік». «Знав, панотче, що сказать!» У звичайний час старанність запорожців щодо духовних отців сягала так далеко, що Кіш не лише утримував їх за рахунок війська, щедро обдарову­вав, а й особливим ордером на ім'я громадських отаманів наказував роздавати овечу вовну родинам зимівчаків, щоб ті пряли її на десятки й потім відсилали пряжу на сукно «для одягу послушників і служок Самарського мона­стиря»8. Постійні відвідування богослужінь і різних молебнів запорізькими козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертви ченцям, часті запо­віти козаків, з огляду на близьку смерть, майна на користь церкви й духовен­ства 9, а особливо незліченні пожертви й різноманітні вклади, здійснювані за­порізькими козаками у монастирі, січові й парафіяльні церкви, російські та грецькі скити грішми, книгами, церковним одягом, посудом, іконами, хрестами, хоругвами, плащаницями, підвісками, золотими та срібними зливками, пер­лами, коштовним камінням, дорогими тканинами, багатими коралями — все це свідчить про велику ревність запорожців до храму божого й православних церковних свят. Так, 1755 р. запорізький Кіш, відряджаючи свого полковника в Москву за царським жалуванням, доручив йому замовити у московських майстрів срібне панікадило вагою в 5 пудів і заввишки у 2 аршини; через тер­міновий від'їзд полковника панікадило виготовили у Глухові за 3 тис. крб., ве­личезну як на ті часи суму, особливо як згадати, що все жалування війська ста­новило тоді 4660 крб. Про це панікадило запорожці писали гетьманові Кирилу Розумовському, що воно коштувало їм «немалу суму» і просили його дати 10 «оружейных» козаків «для береженія на случай нападательства в пути»10. 1774 р. запорізький Кіш виготовив для начальника січових церков Володимира Сокальського, піднесеного імператрицею Катериною II в сан архімандрита, дорогу митру, наперсний хрест і наказав видавати йому щорічно 300 крб., що становило 3000 крб. на наші гроші *; а через рік після цього запорізькі козаки клопотали про те, щоб «завести у своїй Покровській січовій церкві золотий по­суд найбільш майстерної й чудової роботи», схожий на посудини Києво-Печерського монастиря. Не суміщаючи уявлення про велич храму божого зі звичайною дерев'яною церквою в Січі, запорізькі козаки вирішили були збуду­вати у своїй столиці кам'яну церкву з мармуру й тесаного каменю, видобутого з руїн старих мечетей татарських міст, але цей намір не був здійснений через падіння самого Запоріжжя. Ревність запорізьких козаків до храмів божих і

7 Kalnofoiskiego Athanasiu. Теоатоиручца- К., 1638. С. 166.

* Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 116. 4 Устное повествование Н. Коржа. С. 40. 11 Архів Малоросійської колегії при Харківському

ун-Ti, № 1817. 1762 p., 31 липня.

* Станом на 1892 piK. 1' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275.

Церковний лад у запорізьких козаків

доброчинності виходила далеко за межі їхніх вольностей. Зокрема, у київсько­му Межигірському монастирі запорізькі козаки утримували своїм коштом лі­карню і шпиталь ". Останній кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський
Троїцький собор у Новомосковську 1773—1779 рр. Архітектор Я. Погребняк Малюнок О. Сластіона

власним коштом збудував кам'яну церкву Петра й Павла у Межигірському монастирі та дерев'яну церкву в Ромнах. Той же кошовий за обітницею посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі — чаші, дискоси, ложки, зір­ки зі срібла, позолочені ззовні. Військовий суддя Василь Тимофійович на влас­ні кошти спорудив церкву св. великомученика Пантелеймона в Києві, на Подолі, котра належала до Межигірського монастиря, і утримував її. Інші козаки роби­ли вклади церковними речами у той же монастир. Зокрема, кошовий Іван Бі-лицький і якийсь запорожець Василь пожертвували два срібні напрестольні хрести, а Федір Лантух 1763 р. подарував книгу Мінеї |2; козаки Софрон і Ти­мофій Гострий 1769 р. пожертвували два срібні хрести з відповідними написа­ми Київський митрополит Арсеній Могилянський 1762 р. спеціальною грамо­тою дякував запорізьким козакам за ревність щодо храмів божих у Києві та просив дозволу на збирання милостині серед запорожців на прикрашення київ­ського храму св. Софії. Ієромонах Афонського монастиря Григорій дякував Кошеві за «многія милости» й повідомляв про щасливе повернення з поїздки по запорізьких місцях на святу гору. Архімандрит «царской и патріаршей» грець­кої обителі Костянтин висловлював глибоку вдячність запорізьким козакам за надіслання церковного начиння, одягу та 2500 крб. грошей на потреби мона­стиря |4. 1774 р., напередодні падіння Січі, запорожці послали архімандриту Межигірського монастиря Іларіонові багато прикрашену митру з малинового оксамиту |в. Крім перелічених прикладів, майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні чи вилікувавшись від хвороби вдома, робив посиль­ний внесок у храм божий срібними хрестиками, кухлями, кубками, чарками, а найчастіше металевими подобами сердець, рук, ніг, очей, одно слово того, чим хворів; ці зображення вішали ланцюжками чи стрічками на різні образи у церк­вах і монастирях і їх дійшла до нашого часу незліченна кількість. Крім того, ко­жен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо, заповідаючи повісити його на іконостасі в обраному ним самим місці.

Крім відзначених фактів релігійності запорізьких козаків, на це вказують ще й інші риси їх характеру — звичай не страчувати злочинців перед великим постом, починати кожну важливу справу після молитви, носити при собі «ті­лесний» хрест із зображенням Покрови пресвятої Богородиці, архістратига Михайла, Миколи Чудотворця, віра в рятівну силу цього хреста в час походів і баталій, звичай записувати вбитих у битвах у синодики чи пом'яники "', вреш­ті особлива повага до людей, «письмо священное читающих и других ему нау­чающих». Так, у відомій козацькій думі «Про бурю на Чорному морі» розпові­дається, що запорізькі козаки ніяк не погоджувалися кинути в море як жертву розбурханій стихії Олексія Поповича, незважаючи на щире бажання остан­нього:

«Ой, козаки, пани-молодці, добре ви чиніте,—

Самого мене, Олексія Поповича, візьміте,

До моєї шиї камінь біленький прив'яжіте,

Очі мої козацькі молодецькі червоною китайкою запніте,

У Чорне море самого мене спустіте».

— «Ей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю!

Ти ж святе письмо читаєш

І нас, простих козаків, на все добре навчаєш,

Про що ж ти од нас гріхів більше маєш?»

Згадаймо, нарешті, й той воєнний клич, з котрим запорізькі козаки звертали­ся до своїх братів по вірі й походженню, мешканців українських міст, перед початком різних походів, щоб виразніше побачити, яке значення мала релігія у всьому житті цих високих поборників предківської віри й істинних лицарів



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка