Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів

А кошовий каже: «що я й повінчався!»

Не любили запорожці, коли до них у Січ привозили жінок навіть сторонні лю­ди Так, коли 1728 року, під час російсько-турецької війни, в Січ приїхав росій­ський підполковник Глебов із власною дружиною й кількома іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова, вимагаючи видати їм жінок, «дабы каж­дый имел в них участие»4. Підполковникові з великими труднощами вдалося відмовити запорожців від завдання страшної ганьби жінкам, та й то лише виста­вивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він мусив негайно вивезти свою жінку з Січі, побоюючись нового заворушення козаків 5.

Звичай парубкування запорізьких козаків пояснюється насамперед їх війсь­ковим становищем. Постійно зайнятий війною, постійно женучись за ворогом,

' Мышецкий С. История. С. 16.

2 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 29.

3 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 78.

Звичайно, це слід розу­міти лише як погрозу для усунення з Січі жінок, ад­же за порушення козаць­кої заповіді винних стра­чували.

5 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. ЗО.

11 Киевская Старина. 1887, октябрь. Т. 19. С. 383—384.

7 Мышецкий С. История. С. 53.

8 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 185, прим.

67.

Баклаги і казан Гравюри кінця XIX ст.

постійно зазнаючи різних випадковостей, запорожець, звичайно, не міг на­віть думати про мирне, родинне життя:

«Йому з жінкою не возиться,

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі знадобиться».

Але крім цього несімейне життя запорізьких козаків зумовлювалося ще й са­мим їхнім воїнським ладом: товариство вимагало від кожного козака добро суспільності ставити вище особистого добра; через це воєнну здобич запорізькі козаки ділили між усіма членами товариства порівну, нерухоме майно козаків було, в принципі, власністю всього війська. Але щоб цілком виконати обов'я­зок козацького життя, слід було відмовитися від усіх родинних зобов'язань, оскільки, як сказано в євангелії, «неодружений дбає про господа, одружений про дружину».

Отже, життя запорізького козака було своєрідним аскетизмом, але аскетиз­мом, не запозиченим іззовні, а здобутим власним досвідом: «лицарю й лицар­ська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полег­шити труднощі своєї одинокої долі, щоб мати якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто зверталися у себе до так званого побратимства. З одного боку, січовий козак як людина мав душу й серце, відчував потребу когось любити, до когось прихилитися; але любити жінку він не міг, отож «при­хилятися» слід було до такого ж «сіроми», як він сам. З іншого боку січовий козак, котрий або сам нападав, або чекав нападу інших, потребував вірного друга й нерозлучного товариша, котрий міг би вчасно прийти на допомогу чи відвести від нього несподівану небезпеку. Отож, потребуючи з цього огляду один одного, двоє козаків, цілком чужих для себе, вирішували «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо буде потрібно. Для того ж, щоб дружба мала силу закону, по­братими йшли до церкви й тут, у присутності священика, давали таке «заповітне слово»: «Ми, що нижче підписалися, даємо від себе сей заповіт перед Богом про те, що ми — братове, і з тим, хто порушить братства нашого союз, той перед Богом хай відповідь тримає і перед нелицемірним суддею нашим Спасителем. Вищеписана наша обіцянка вищеписаних Федорів (двоє козаків з однаковим іменем) така: щоб один одного любити, незважаючи на напасті з боку чи то наших приятелів, чи то неприятелів, але дивлячись на миродателя Господа; до сього постановили хмільного не пити, брат брата любити. В сьому братія підписуємося»6. Після цього побратими ставили власноручні підписи чи знаки на заповітному слові, слухали молитву чи належне місце з євангелія, дарували один одному хрести й ікони, тричі цілувалися й виходили з церкви наче рід­ними братами до кінця життя.

'' Мышецкий С. История. С. 52; Грабянка соломахою зве кисле житнє тісто, рід­ко зварене на воді (Ле­топись. С. 19); Боплан на­зиває соломахою розчине­не на воді тісто, змішане з просом, кислувате на смак (Описание Украины. С. 63).

10 Татари називали щер-бою просо з олією й кис­лим молоком (Записки одесского общества. Т. 11. С. 486).

" Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 5.

12 Устное повествование Н. Коржа. С. 31, 37.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

Отже, в Січі жили виключно нежонаті козаки, що звали себе, на відміну від жонатих, лицарями й товаришами. Тут частина їх розташовувалася по трид­цяти восьми куренях у Січі, а частина поза нею, у власних хатах; відповідно частина харчувалася за військовим столом, частина за власним 7, але загалом життя тих і тих було однаковим.

Звичайне повсякденне життя запорізьких козаків у Січі складалося наступ­ним чином. Козаки вставали до схід сонця, відразу вмивалися холодною дже­рельною чи річковою водою, далі молилися Богу і за якийсь час після цього сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводи­ли по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся у стрі­лянні, хто лагодив одяг, хто просто лежав на боці, попахкував люлькою-носогрійкою, розповідаючи про власні подвиги на війні чи слухаючи розповіді інших, або викладав плани нових походів. Рівно о 12 годині курінний кухар вдаряв по казанові, і на цей звук кожен козак поспішав до свого куреня на обід. Обіду кожному курені готував окремий кухар з помічниками, невеликими хлоп­цями, обов'язком яких було приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуду — котлы, ложки, корыты очень чисто держут и чище как се­бя, а паче одежды, из которой и самих рубах почти до сносу не переменяют, а мыть и совсем не знают» . Страву готували у великих мідних або чавунних казанах, що чіплялися за допомогою залізних гачків на кабиці в сінях кожного куреня, й варили тричі на день на всіх наявних у курені козаків, за що кухарю платили по 2 крб. 5 коп. з кожного козака на рік, тобто 9 крб. 50 коп. при серед­ній кількості 150 козаків у курені *. На стіл (сирно) звичайно ставили соломаху, або саломат, тобто густо зварене на воді житнє борошно 9; тетерю, тобто не дуже густо зварене на квасі житнє борошно чи пшоно; щербу — так само рід­ко зварене борошно на риб'ячій юшці . Очевидець Василь Зуєв про їжу запо­різьких козаків каже, що вони вживали тетерю й братко; тетерею називали пшоняну кашу, до якої під час кипіння додавали кисле житнє тісто; круту тете­рю їли з риб'ячою юшкою, жиром, молоком чи звичайною водою; братко — також пшоняна каша з додатком, замість кислого житнього, пшеничного чи якогось іншого прісного тіста ". Якщо ж козаки крім звичайної їжі хотіли пола­сувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками, гречаними галушками з часником чи ще чимось подібним, то складали для цього артіль, збирали гроші й купували на них продовольство й передавали його курінному кухареві. Крім названих страв козаки вживали також рубці, свинину: «свинячу голову до хрі­ну та локшину на переміну», мамалиґу — тісто з проса чи кукурудзи, котру їли з бринзою, солоним овечим сиром, чи з пастремою, тобто висушеною на сонці бараниною, й загреби — коржі, назва яких походить від того, що їх клали в напалену піч і загрібали попелом і гарячим вугіллям |2.
Продукти для страв або доставляли кожному куреневі після розподілу цар­ського хлібного жалування, або купували на громадські гроші всього куреня, які завжди зберігались у курінній скарбниці у віданні курінного отамана.

Зайшовши в курінь, козаки заставали страву вже налитою у «ваганки» — невеликі дерев'яні ночовки і розставленою в ряд по краях сирна, а біля ваган­ків стояли різні напої — горілка, мед, пиво, брага, наливка — у великих дерев'я­них коновках з повішеними на них дерев'яними коряками або михайликами. Перш ніж сісти за стіл, товариші ставали в ряд, один біля одного, хрестилися до ікони, читали молитву про хліб насущний і вже потім всідалися уздовж сто­лу на вузькі лави, неодмінно залишаючи місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, курінному отаманові. Рідку страву їли ложками, тверду руками; риба подавалася на особливому залізному стяблі, своєрідних ваганках, пласких, з невеличкою шийкою для переціджування через неї юш­ки |3, головою неодмінно до отамана — оскільки він голова, то йому й починати з голови: «сей звичай, щодо риби, був однаковий по всіх куренях і зимівни­ках»4. Печеного хліба на стіл не давали; його більше вживали ті, хто жив у пе­редмістях Січі у власних хатах чи по паланках у власних зимівниках1'. Напої пили з металевих чарок, а частіше з дерев'яних михайликів, місткістю від трьох до п'яти чи й більше наших звичайних чарок: «а у інчого такий коряк, що в ньо­му можна й мізерного жидка утопити», «а у якого така чарка, що й собака не перескоче». Пообідавши чим бог послав, козаки вставали з-за столу, хрестили­ся на ікони, дякували спершу отаманові, потім курінному кухареві: «спасибі, братику, що ти нагодував козаків!» Далі кидали кожен по шагові, тобто по дріб­ній монеті, а за бажанням і більше, в карнавку для купівлі продуктів наступного дня і врешті виходили з куреня на площу . На зібрані гроші кухар купував необхідні харчі на наступний день, причому якщо залишених у карнавці гро­шей виявлялося замало, то курінний отаман повинен був додати кухареві з ку­рінних коштів. Час від обіду до вечері проводили за такими ж заняттями. Уве­чері, після заходу сонця, козаки знову збиралися в курені, вечеряли гарячою стравою. Після вечері одні відразу молилися Богові й лягали спати, взимку в ку­ренях, а влітку й на повітрі; інші збиралися невеликими гуртами й розважа­лися по-своєму: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («реллях»), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,— одно слово, на всьому можливому для гри, й відразу танцювали. «А танцюють, бувало, так, що су­проти них не витанцює ніхто на світі: весь день буде музика грати, весь день будуть і танцювати, ще й примовляючи:

«Грай-грай! От закину зараз ноги аж за спину, Щоб світ здивувався, який козак вдався».

Як музика перестане грати, то вони візьмуть у руки лаву, один з одного боку, другий з другого, стануть один проти одного та й танцюють»17. Треті просто співали пісень без танців і музики; четверті залазили в курені, сідали по кутах, засвічували свічки й грали в карти, а щоб не турбувати світлом товаришів, що спали, накривалися зверху своїми жупанами . Грали в «чупрундир», де пере­можець стільки разів смикав за чуба переможеного, скільки очок у того зали­шилося в картах.

13 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

14 Устное повествование Н. Коржа. С. 38. Зуєв по­яснює «стябло» так: запо­різькі рибалки, відібравши кращу рибу після рибалки, відразу варили її бага­то; витягнута й складена «на образ клеток», вона бу­ла квадратною купою зав­вишки по коліно: «сие на­зывалось у них варить рыбу на стябло и составляло обыкновеннейшее для рыб­ной артели варево» (О быв­ших промыслах. С. 5). 15 Мышецкиц С. История. С. 52, 53. Але М. Корж каже, що хліб пекли в ок­ремих відділеннях великих печей, збудованих окремо від куренів; отже, можна припускати, що хліб вжива­ли й січові козаки (Устное повествование Н. Коржа. С. 37).

16 Мышецкий С. История о козаках. С. 53; Грабян-ка Г. Летопись. С. 19; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 36—38.

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 14, 15.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 360.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

У великі свята, наприклад на Різдво Христове й Пасху, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили вітати зі святом кошового, суддю, писаря й оса­вула, приносили їм подарунки, частувалися й пригощалися різними напоями і під час частування стріляли з гармат '9. У дні тезоіменитств високих осіб ро­сійського імператорського дому, після закінчення богослужінь і молебнів, ду­ховні та світські чини великоросійські та малоросійські, що були на той час у Січі, збиралися разом із військовою старшиною й курінними отаманами в ку­рені кошового отамана, їх приймали тут «со всякою учтивостию», й вони пили по чарці горілки 2". Та особливо урочисто зустрічали запорожці день 6 січня кожного нового року. В цей день із самого ранку всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброю­валися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальо­вані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних ко­нях. Після закінчення божественної літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у доро­гому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гар­матами ступали козаки; за козаками — маси простого люду, і всі разом виси­пали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару земля аж стогнала, а глядачів укривав густий дим, мов пітьма, що не дозволяла їм бачити один одного. Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знову стріляли, цього разу скільки кому заманулося 2|.

У звичайні свята запорізькі козаки часто розважалися кулачними боями: для цього вони увечері збиралися на січовій площі, розбивалися на дві лави або групи, одну з яких становили верхні, а другу нижні курені, й розпочинали бій. У цих боях вони нерідко розлючувалися до такої міри, що завдавали одні одним жахливих каліцтв і навіть убивали один одного .

Описаний побут запорізьких козаків був скромним, якщо брати для порів­няння час, коли вони поверталися додому з воєнних походів. «Січ уміла тільки пити та з рушниць гатити»,— влучно висловився про запорізьких козаків без­смертний Гоголь. І це абсолютно справедливо. Січові козаки, як свідчить очеви­дець, мали таку волю, що не виконували жодної роботи, але завжди гуляли й пили аж до кінця життя 23. Тому й співається у їхніх піснях:

«Бурлаче козаче, дурний розум маєш, Дурний розум маєш,— долю проклинаєш; Не так винна доля, винна ж твоя воля: Що ти заробляєш, то все пропиваєш, А що загорюєш, то все прогайнуєш».

Січовий козак зовсім не був хліборобом чи торговцем; обробляти землю за безперервної війни він не міг; займатися торгівлею вважав принизливим для себе, тому слово «крамар» було для нього навіть лайливим, образливим для «лицарської» честі. На старих картинах минулого століття, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо:

«Мене як хочеш називай, на все позволяю, Аби не звав ти крамарем, бо за те полаю».

При такому погляді на честь січовому козакові залишалося одне заняття — війна, а в мирний час веселощі й широкий розгул, за приказкою «воля та від­вага або мед п'є, або кайдани тре». Цим запорожці дивували увесь світ. Особ-

19 Мышецкий С. История. С. 50, 51.

20 Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 49.

21 Устное повествование Н. Коржа. С. 42, 43.

22 Мышецкий С. История. С. 55.

23 Мышецкий С. История. С. 55; Боплан Г. Опи­сание Украины. С. 69.

ливо весело було в них після повернення з воєнних походів. Тоді козаки, при­бувши у Січ, протягом кількох днів ходили вулицями, «тешились непрестан­ными арматными и мушкетными громами, весело гуляли и подливали»21, во­дили за собою величезний натовп музик і січових півчих-школярів, всюди роз­повідали про свої воєнні подвиги й щастя, невпинно танцювали, викидаючи найрізноманітніші фігури; за ними у відрах і казанах несли різні «п'яні напої»: горілку, пиво, мед, наливку, варену (суміш горілки, меду, сушені — переважно ізюму, винограду, груш, яблук,— зварених разом з імбирем та іншими пряно­щами). В цей час лицарі, що гуляли, запрошували до свого товариства кожного, хто б не їхав і хто б не йшов, знайомого й зовсім незнайомого, частували на­поями й закусками, й лихо було тому, хто насмілювався відмовитися від про­понованого почастунку: його страшенно лаяли і з ганьбою проганяли геть. Від січових козаків не відставали й козаки-зимівчаки: вони в цей час продавали власну здобич — товари, рибу, звірів і птахів, і, запалені загальними весело­щами, також гуляли й веселилися, тобто «пили і музику водили». Протягом кількох днів такої гульні козаки пропивали і всі здобуті ними на війні гроші, і всю захоплену у неприятеля здобич, і навіть залазили в борги. Цим веселим настроєм козаків чудово користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували у гуляк усіляке добро за дешеву ціну, а потім продавали його в інший час тим самим козакам із великим зиском; зрештою, частину отриманого зиску вони нерідко мусили пропивати разом з гуляками-козаками.

Пропивши гроші, здобич, набравши всілякої всячини в борг, козаки врешті вдавалися й до інших засобів, щоб продовжити свою забаву, адже «не на те козак п'є, що є, а на те, що буде». Справа в тому, що в Січі існував певний своє­рідний звичай, за яким дозволялося грабувати майно шинкарів, крамарів чи м'ясників, які надто підносили ціни на свої товари супроти норми, встановленої військом. Користуючись цим правом, козаки, що пропилися, зібравшись у кіль­кості ста чи й більше, кидалися на майно винних і все, що знаходили у них — харчі, гроші, горілку, одяг,— брали собі. Звичайно, найбільше накидалися вони на горілку: розбивши бочку чи висадивши у ній дно, козаки або виливали го­рілку просто на вулицю, або забирали її у що попало і продовжували гуляти 2о.

Віддаючись цілковитому розгулові у хвилини загальних веселощів, особливо після вдалих походів на неприятеля, запорожці, одначе, не забувалися настіль­ки, щоб ставити в заслугу пияцтво й розгул пристойному козакові, а особливо дійсному старшині. Від 28 січня 1756 року до нас дійшов «кріпкій приказ» кошового отамана Григорія Федоровича Лантуха з товариством самарському полковникові Івану Водолазі за те, що він, «по своєму безумію, помрачившись проклятыми люлькою и пьянством, войсковые универсалы презріл и гра­бительство учинил, чего ради в Коші Войска Запорожскаго низового опреді-лено за таковіе безразсудніе поступки и войсковых универсалов презрініе, яко недоброго сына, зрепремандовать *»2(>.

Що б там не було, але загалом домашнє життя січових козаків було надто простим і дуже скромним. «В запорожской черни снискание богатства ни мало не уважалось: почитая нужды свои в одном токмо, воинском и промышлен­ном орудиях, не знали они роскоши ни в платье, ни в украшении, ниже в са­мой пище, которую хозяин имел всегда одну и всегда почти одинаковую»2'. За козацькою приказкою, «запорожці — як малі діти; дай багато — все з'їдять, а дай мало — вдоволені будуть». На простоту і скромність у житті запорожці дивилися як на одну з найважливіших і найнеобхідніших причин їх неперемож­ності в боротьбі з ворогами, тому в їхніх думах і співається:

«Та почім козак славен? Наївся риби 1 соломахи з водою.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 364, 377. 2" Мышецкий С. История. С. 54.

• Оголосити догану (фр.).

2Ь Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 105. 27 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 4—5.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 275. "ч Устное повествование Н. Коржа. С. 48, 49. '"' Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 275. ' Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182, прим. 63; Устное повествование Н. Коржа. С. 12.

~ Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 199.

Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182, прим, 63.

Та з мушкетом стане, аж серденько в'яне, А лях од духу вмирає».

Скромність життя запорізьких козаків виявлялася у всьому: коли вони 1755 р. їздили в Петербург, то на кошового, двох старшин і кількох козаків за час всієї подорожі, тримісячного життя у столиці й частування знайомих, ви­тратили лише 60 крб. і гірко нарікали на дорожнечу столичного життя в листах, відісланих у Січ; коли вони частували російських і кримських чиновників 1764 р., під час розмежування прикордонних земель, то витратили на це лише 17 крб. 33 коп., хоч за наказом Коша задовольняли всі вимоги комісарів і де­путатів; коли вони вирушали в похід, то брали з собою кілька горщиків тетері, толокна, тобто круто звареної каші, пастреми, тобто висушеної і пров'яленої на сонці баранини 28. Свідком простого життя запорізьких козаків був генерал Петро Аврамович Текелі, який за наказом імператриці Катерини II зруйнував запорізьку Січ. Платячи за зло добром, запорожці запропонували генералові пообідати з ними; генерал прийняв запрошення, але повинен був їсти з дерев'я­них ночовок і дерев'яною ложкою. Генералові, який звернув увагу на це, запо­рожці відповіли: «Хоч із корита, так досита, а хоч з блюда, та дохуда»2''1. Багат­ство і розкіш у запорізьких козаків, за слушним зауваженням Скальковського, виявлялися в тому, що у деяких, переважно у військових старшин, були срібні чарки, посуд, кришталеві креденці для горілки, здобуті на війні або отримані як подарунок у столиці. Побувавши у столиці, отримавши дарунки від вельмож а іноді й від самої цариці, запорізька старшина, повернувшись у Січ, часом мі­няла свої кожухи на напівшовкові й оксамитні каптани, кабардинки на соболеві шапки, дерев'яні черпала на срібні ложки, а саморобні «михайлики» на дорогі чарки; але все це стосувалося переважно старшини, а маса запорізького війська, як зауважує згаданий історик, трималася початкової простоти, і вся її розкіш виявлялася в достаткові риби, вареників, сирників, галушок, м'яса, горілки, меду, пива, часом угорського і кримського вина, але переважно улюбленої ва­ренухи .

Цілком інакше складалося життя козаків-зимівчан, котрі жили у степу. Зи­мівниками на Запоріжжі називали невеликі хутори, чи фільварки, в яких «меш­канці мали худобу і завжди жили з нею, а в деяких утримували й риболовлю». В кожному зимівнику було дві-три хати для людей і різні господарські будівлі; хати будували часом з рубленого дерева, часом плетені з хмизу й обмазані гли­ною. Всередині кожної хати була «кімната й окрема комора; хати будували се­ред великого подвір'я, оточеного тином або частоколом; на подвір'ї були хлі­ви, клуні, стайні, льохи, або погреби, омшаники, або зимові приміщення для бджіл»". За офіційним описом 1769 р. під зимівником розуміли садибу, в кот­рій було «хат три, одна с кимнатами, и две коморы с лёхом и стайнею рублен­ными; загородь, четыре двора частокольные из добраго резаннаго дерева, дос-чаные. Близь же оного зимовника мельница двокольная (на два постава) и со всем в ней хлебным и прочим припасом. В оном зимовнике разной муки 13 да пшона 4 бочек, жита засеков больших 2, и со всею экономическою посудою и вешьми. Овец 1 200, лошадей 127, из коих верховых 12, кобыл 85, неуков-лоша­ков разнолетних 30, рогатого скота — волов 120, быков разнолетних 120, коров лучших з гурта 54, остальных скотин не считано»32. Зимівники рідко будував один господар, переважно 3—4; у кожного господаря зимівника було по 3—4, або по 5—6 козаків і при них по 10 молодиків, а над усіма —«господар», тобто управитель. У зимовий час вони були багатолюднішими, ніж улітку: до них при­ходило, щоб прохарчуватися, чимало різного люду з міст, який подовгу жив на зимівниках; улітку ж такий люд затримувався на тиждень-другий, далі пере­ходив з одного зимівника на другий, з другого на третій 3!. Більшість зимівників

При постійних зносинах січових козаків із козаками-зимівчаками між ними виробилися особливі звичаї й терміни. Січові козаки, що приїхали на зимівник, повинні були, не злізаючи з коней, тричі прокричати «Пугу!». Господар, почув­ши цей крик, двічі «пугукав» у відповідь. На це приїжджі знову кричали: «Козак з лугу!» Господар питав: «А з якого лугу, чи з Великого, чи з Малого? Як з Ве­ликого, йди до кругу!» Після цього, придивившись до вершників і переконав­шись, що це справді січові козаки, господар зимівника кричав: «В'яжіть коней до ясел та просимо до господи». Тоді з хати вибігали господареві хлопці й за­водили козацьких коней у стайню, а самих гостей запрошували до хати. Гості