Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка25/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   44

Запорізькі військові клейноди окремо, по частинах, можна побачити насам­перед у приватних музеях наших південно-руських збирачів старожитностей,

наприклад, у Катеринославі у О. М. Поля, у Котівці (Катеринославська губ., Новомосковський пов.) у Г. П. Алексеева, у Качанівці (Чернігівська губ., Бор-зенський пов.) у В. В. Тарновського, в Одеському музеї історії та старожитно-стей, у музеї московської Оружейної палати, у Преображенському всієї гвардії соборі в Петербурзі і в колекціях імператорського Ермітажу.

Музеї приватних осіб ще чекають свого опису; Одеський і Московський музеї уже описані; серед інших старожитностей описані й запорізькі клейноди, але предмети давнини Преображенського собору й Ермітажу ще далеко не всі ста­ли відомими. Так, між іншим, невідомі й запорізькі військові клейноди, що в них зберігаються.

У Преображенському всієї гвардії соборі 9 над боковими дверима праворуч розташовано, за рисунком архітектора Стасова, такі запорізькі військові зна­ки: двадцять курінних прапорів із простими дерев'яними держалами, три бунчу­ки завдовжки по чотири з половиною аршини кожен, одна срібна булава зав­довжки три з половиною четверті; один срібний позолочений жезл завдовжки три чверті аршина. Внизу під кожним із цих знаків на табличці вміщено відпо7 відний напис: «Бунчук запорізької Січі й прапори», «Булава запорізької Січі», «Жезл запорізької Січі». Крім клейнодів у тому ж Преображенському соборі є ще вісім запорізьких панікадил, ряса з єпітрахиллю, шита золотом і сріблом, срібна позолочена кадильниця, срібний позолочений напрестольний хрест і євангеліє, друковане у Москві 1825 р., в чудовій срібній позолоченій оправі. Всі ці речі потрапили до Преображенського собору 1829 р. за імператора Миколи Павловича, під час війни росіян з турками. Вони належали запорожцям, що жили на Дунаї * під владою турків після розорення останньої Січі імператри­цею Катериною II в межах Росії. Під час російсько-турецької війни 1828— 1829 рр. певна частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Осипом Михайловичем Гладким перейшла на бік російського царя й вивезла з собою значну частину свого січового добра, в тому числі вказані клейноди та церковні речі, що зберігаються у Преображенському соборі.

В Ермітажі зберігаються 17 запорізьких значків та один військовий прапор, або хоругва. Цей прапор виготовлений з яскраво-червоної шовкової тканини зав­довжки три аршини й чотири вершки і завширшки два аршини й чотири з поло­виною вершки. З лицьового боку на ньому зображено: посередині великого дво­голового орла з зірками над ним, і навколо, з правого боку Спасителя, що благо­словляє козаків на битву, з сімнадцятьма зірками навколо нього, з лівого бо­ку—архангела Михаїла з вогненним мечем у правій руці. По краях прапора церковно-слов'янськими літерами золотом зроблено напис: «Сіє знамя въ войс­ко ея императорскаго величества запорожское низовое здьлано коштом пъхоты воюющей тогожъ войска по Черном морю такожъ по ръкам Днепру и Дунаю». В нижній частині зображено великий військовий корабель, трищогловий, дво-дечний, з каютними ілюмінаторами, двох'ярусною рубкою, 14 великими й 6 ма­лими люками для морських гармат, низькою кормою, військовим прапором, якірним значком, трьома високими щоглами для трьох вітрил, двома мотузя­ними драбинами й трьома розпущеними прапорами на кожній із щогл.

9 На Спаській вулиці по­близу Литейного проспек­ту.

* В ориг.: «на Дунавце». Йдеться про Задунайсь­ку Січ.
Характеристика запорізького козака

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами су­часників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, силь­ні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві '. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, об­личчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічу­валися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», то­му був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер на­род слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під со­бою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому за­порожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня — не струс­нувся, не здвигнувся! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки пилюга стов­пом»2.

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ре­меслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, за­порізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми бра­тами один одному, надійними соратниками своїх сусідів — українських і дон­ських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і в водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю3.

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, без­корисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чор­та, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами ха­рактеру запорізьких козаків були — висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство 4; глибока повага до старих і

1 Крюйс К. Разыскания о жье. Т. 2. С. 29. С. 19.

Доне. С. 61. ' Грабянка Г. Летопись. 1 Боплан Г. Описание

-. Эварницкий Д. Запоро- Украины. С. 7.

заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»5; простота, поміркова­ність і винахідливість у домашньому побуті, в скруті, у різних безвихідних ви­падках чи фізичній недузі: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибаль­ством, віддалені у стосунках з містами, незнайомі чи дуже мало знайомі з до­машнім господарством, чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займа­лися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості у всьому»ь. Від ли­хоманки, наприклад, вони пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху; від ран прикладали до вра­жених місць розтерту на руці зі слиною землю, а за відсутності металевого по­суду ухитрялися варити собі страву в дерев'яних корцях, підкидаючи безупин­но, один за одним, у корець розжарені на вогні камені, доки не закипала налита в посудину вода .

Щодо сторонніх людей запорізькі козаки завжди були гостинними й при­вітними: «Сей звичай був у запорожців не лише до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей, і слідкували за цією чеснотою гостинності суворо й невід­ступно»8. «У Запоріжжі кожен бажаючий може прийти в курінь, жити і їсти з ними без ніяких розпитів чи вдячності за гостинність»''. «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старій людині: «Ти даремно хліб їси». Приїжджай туди всілякий, увіткни в землю списа, повісь янчарку (шаблю) та й лежи собі хоч три місяці — пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богу; а як є гроші, іди в корчму та пий горілку. Коли ж хто скаже: «даремно хліб їси», то козаки від­разу й накинуться: «а, ти, ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Я служив два годи у Бериславі, а відтіля неподалік були запорізькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за людина, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові та чаркою горілки вшануйте, може, він прийшов зда­лека та втомився». А як поїси, то ще лягай відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «шукаю». «Так і в нас є робо­та, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу і часом за місяць карбованців двадцять заробиш»'".

Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чес­ність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. «Хо­ча в Січі,— розповідає католицький патер Китович,— жили люди різного ста­ну — втікачі й відступники від усіх релігій,— але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин про­ти чиєїсь чесності, гостя чи січового мешканця негайно карали смертю»".

«У нас над усе честь і слава, військовая справа,— Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».

На війні козак відзначався розумом, хитрістю, умінням у неприятеля «вигра­ти вигоди, раптово на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням і здатністю терпіти найгірші нестат-ки й жах смерті. «Наш ворог,— пише Симон Окольський *,— вміє витримувати татарські атаки, звик зносити спрагу й голод, спеку й мороз, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми напа­дає на судна, вправні у чужоземних обертах, і перемагає всі їх військові хитро-щі»1'. Про хоробрість запорізьких козаків турецький султан висловився так:

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. " Там же.

т воплан Г. Описание Ук­раины. С. 82.

Устное повествование Н. Коржа. С. 32. " Рондо К. С. 445. '" Кулиш П. Записки о

Южной Руси. Т. 1. С. 151, 111.

1' Kitowicz J'. Opis obycza­jów i zwyczajów za pano­wania Augusta ///. Poz­nań, 1840. T. 2. S. 214. '" Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 61. * Окольський Симон (1580—1653)— польський історик, геральдик, домі­ніканець. Автор двох що­денників про селянсько-козацькі повстання 1637— 1638 рр.

1,1 Окольскиіі С. Польско-козацкая война / Отеч. Зап. СПб, 1864. Т. 10. С. 331.


Запорізький козак при повному озброєнні Гравюра XIX ст.


«Когда окрестный панства на мя возстают, я на обидві уши сплю, а о козаках мушу єдиним ухом слушати»'4. А сам козацький літописець зауважує: «В мирі жити никогда не хошут, но егда в землі их мир оглашен будет, то самовольно йдуть на помощь иним царствам, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзають в еднодревских суднах»15. «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про те моло­децтво запорожців та про баталії їхні з турками, татарами й поляками, то страшно слухати його. Ото в літню пору, увечері, як стане хлюпатися коло кабиці та як скине з себе сорочку, то моторошно дивитися на нього:.все тіло, мов решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах м'якуш так і теліпається. Страшні вояки були! Але у себе, в Січі, нікого не чіпали, за ви­нятком хіба євреїв: євреям часом таки погано доводилось від запорожців. Тіль­ки-но вчують, що євреї десь нашкодили, то вже бережися, бо як «нагрюкають» котрогось, то тут йому «й капець»! У запорожців щодо цього й приказка скла­лася: «А, нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирати!»16

Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні чутки, змушуючи й інших вірити в це. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», кот­рих ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, бра­ти голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за до­помогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міц­но зав'язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворю­вати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні й тисячі верстов |7. Багато розповідали запорожці про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, яких ніде не було. Вони в'язали товстелезні залізні смуги, як в'яжуть снопи на полі, скручували навколо шиї ляхів; заіграшки натягали страшенно тугі луки, над якими в Польщі марно силкувалося кілька чоловік. У них у Січі серед інших богатирів жив Васюрин-ський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чо­ловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити люди­ну. Як підійшов він до причастя, не затамувавши подиху, то ледь не перекинув

14 Грабянка Г. Летопись. С. 20.

15 Там же.

16 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 12.

17 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 153; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 22, 23; Кулиш. П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 79.

18 Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 141, 167.

14 Устное повествование

Н. Коржа. С. 26.

20 Там же. С. 34 — 36.

21 Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 161.

22 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 14; Т. 1. С. 59.

Характеристика запорізького козака


| 2 'І 1- Яворницькнй

177


навзнак священика з причастям. «Хто ти такий, старче?»—«Що ж, батюш­ко, я такий-то». «Іди ж із сього міста, бо впізнають тебе, то загинеш»18.

На війні запорожці мало дорожили життям і вмирали в боях, як справжні лицарі: «Уміли шарпати, уміли і вмерти не скиглячи». «От казали, будьто во­но боляче, як кожу з живого здирають, а воно мов комашки кусають».

З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзна­чались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування»19. Цією рисою запорізьких козаків частково пояснюються й ті див­ні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півтора-кожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держи-хвістпістолем тощо. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору, називали Махиною, великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, лінивого — Доброволен), незграбного — Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж, хто високий і тримається прямо, той Тов­кач і т. ін.20 «Вони всіх піднімають на сміх: Україна в них не Україна, а Поль­ща; люди там не люди, а недолюдки; мажуться там не святим миром, а гусячим жиром»21.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, по­теревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротень­кі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака — перша справа: запорожець на Великдень прине­се з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: «А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме»,— жар­тівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця — рідна се­стра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а то й більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорож­ців крім того, що кожен кйзак мав свою люльку, була ще «обчиська» люль­ка, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: «козацька люлька — добра думка». З такої люльки потя­гувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід 22. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. «Поки її наложиш, поки її запа­


лиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єритичої душі, а то смик! утер носа та й готов!» А деякі вживали і те, й інше: «Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає».

Будучи поетами і мрійниками в душі, запорожці завжди вибирали наймальов-ничіші й найгарніші місця для своїх тимчасових і вічних жител, залазили на ви­сокі скелі, усамітнювались у лісових пущах, піднімалися на високі кургани і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Будучи високими цінувальниками пісень, дум і рідної му­зики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзу. Кобзар, той же трувер, мейстер-зінгер, сліпчак-співак, завжди був у них бажаним гостем, бо він «всюди веш­тається і долю співає»; кобзар — хоронитель заповітних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених, ча­сом визволитель невольників із полону, часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, тобто відомий музичний інстру­мент 23, кругленький, череватенький, завдовжки з півтора аршини, з дірочкою посередині, з численними металевими струнами, з дорогою ручкою, прикраше­ною перламутром, на думку козаків була вигадана самим богом і святими людь­ми 24. Для одинокого запорожця, що часто тинявся безлюдними місцями, не маючи можливості протягом багатьох днів промовити до когось слівце, кобза була справжньою подругою, вірною дружиною, котрій він ввіряв свої думки, котрою проганяв свою тугу.

«Струни мої золотії, заграйте мні стиха, Нехай козак нетяжище позабуде лихо».

Якою дорогою була кобза запорізькому козакові, видно з тієї козацької думи, де запорожець, умираючи один у дикому степу від «безвіддя і безхліб'я», у най-останніші хвилини свого життя звертається до кобзи, називаючи її «дружи­ною вірною, бандурою мальованою» і в страшному горі запитує її:

«А де ж мені тебе діти? А чи у чистому полі спалити? І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?»

Темними сторонами характеру запорізьких козаків було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шиконути перед чужими, похизуватися своїм одягом, збруєю та зброєю . Крім того, запорожці часто відзначалися легковажністю й непостійністю, хоча самі себе у листах завжди називали «вірним військом його королівської чи царської величності». Щодо цього про них можна сказати: «Гулящі, як хвиля, непостійні, як чутка». Ще більше відзначалися запорожці своєю безтурботністю й лінощами; недаремно вони самі склали про себе віршу:

«Се козак запорожець, ні об чім не туже: Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає — Коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє!»

Характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв: «У пияцтві й гулянні,— згадує свідок,— вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятись у пиятиці з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються»26. Самі козаки ка-

23 Від татарського «ка-биз» — музичний інстру­мент.

24 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 15.

25 Боплан Г. Описание Украины. С. 8.

26 Там же. С. 5, 7.

27 Киевская Старина. К., 1889. № 1. С. 225.

Боплан Г. Описание Украины. С. 7, 63. 29 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 105.

Характеристика запорізького козака


Запорізькі розваги Гравюра Т. Калинського 70-ті роки XVIII ст.

зали про це: «У нас в Січі норов — хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає».

«Ой, Січ-мати, ой Січ-мати,

А в тій Січі добре жити.

Ой, тільки спати, спати та лежати,

Та горілочку кружати».

Тому в думах козацьких кожна корчма називається «княгинею», а в тій кня­гині багато козацького добра загине, й сама вона неошатно ходить «і козаків під случай без свиток водить». Справжній запорожець не просто пив горілку, а з різними примовками та приказками, як то: «Чоловік не скотина, більш відра не вип'є», «Розступись, душе казацька, обіллю», «Вонзим копія в души своя». Го­рілку він найчастіше називав оковитою, тобто водою життя (aqua vitae) і звер­тався до неї, як до живої істоти: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?»— «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «З неба!» «А куди ти?»—«Куди треба!» «А білет у тебе є?»—«Ні, нема!» «Так отут-же тобі й тюрма!» Горілка була для запорізь­ких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги. Так, 1766 р. в Петербурзі жило кілька за­порожців із кошовим отаманом Петром Івановичем Калнишевським на чолі; козаки витратилися і в столиці їм забракло власної горілки. Тоді кошовий за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. О. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого для доставки з Січі кошовому й старшині «для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго»27.

Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна 28. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особли­вими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться про­клятыми люлькою и пьянством» . Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом,


суворо забороняючи, зокрема, таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків і харцизів 30. Зрештою, віддаючися розгулові й пияцтву, запорізь­кі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п'яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя — існувати для веселощів і радості. Однак дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної русь­кої людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жар­тівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені — «він із риби родом, од пугача пло­дом» — відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою бать­ківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою ко­зацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступ­ну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цу­ратися будь-яких веселощів.

«Козакові — як тому бідному сіромасі: Ненька стара, жінки нема, а сестра малая. Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає? Ой сів пугач на могилі, та «пугу» та й «пугу»! Гей, пропадати козакові та в темному лугу!»

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 204.

ДОМАШНЄ ЖИТТЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ У СІЧІ, НА ЗИМІВНИКАХ І БУРДЮГАХ

Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках та бурдюгах значно різнилися одне від одного. В Січі жили нежонаті козаки: січовики за своїм життям і чистотою звичаїв, згадує очевидець, вважали себе мальтійськи­ми кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона навіть матір'ю чи сестрою або сторонньою для козака жінкою '. «Запорізьким козакам не доз­воляється бути жонатими у місці їх проживання (Січі), а котрі вже жонаті, слід, щоб жінки їхні жили в поблизьких містах, куди їздять вони до них на час; але робити це треба так, щоб не знали старшини»2. Цього звичаю парубкуван­ня дотримувалися так суворо, що з усіх кримінальних справ січових козаків, які дійшли до нашого часу, є лише одна, що розкриває гріх козака супроти сьо­мої заповіді 3. В одній із козацьких пісень навіть жартівливо розповідається, що запорожці настільки не знали жінок, що не могли відрізнити дівчини від чаплі:

«Славні хлопці-запорожці

Вік звікували, дівки не видали.

Як забачили на болоті чаплю.

Отаман каже: «от то братці, дівка!»

Осаул каже: «що я й женихався!»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка