Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка24/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   44

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович 3?. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора 38. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його хо­вали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли»Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх 40. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли 4|. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів 42. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець: «В Сече пушечнаго наряду — пушка медная ломо­вая, а к ней сто ядр весом по 8 гривенок ядро, 11 пушек полевых, а к ним по сто ядр, весом по 4 и по 3 гривенки ядро; да затинных * пищалей две медных да три железных, а к ним 200 ядр свинцовых, весом по гривенке и полугривенке ядро... Город Кодак — пушек в нем две железные городовые да две затиниыс пищали» . В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки 44. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти **, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю 4з. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків "'. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського:

Труды московского ар­хеологического общества. Т. 4. Вып. 1. С. 31. "' Шермуа. Набег крым­ских татар на Польшу в 1653 году //Журн. мин-ва народ, просвещения. 1832. № 4. С. 5.

17 Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства. Т. 3. С. 293.

Ласота Э. Путевые за­писки. С. 30, 51. ,га Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 250, 254. 411 Собесский Я. Записки о Хотинской войне. 1849, ноябрь 25, дек. 16. 41 Боплан Г. Описание Украины. С. 64, 8.

Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52.

* В ориг. помилково «за-тининных».

43 Акты ЮЗР. Т. 11. С. 13, 14.

44 Летопись Самовидца. К., 1878. С. 20.

** В ориг. помилково «флкни».

'■' Мышецкий С. История о козаках. С. 56. 16 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 19—22.


47 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 90, 129, 160, 173, 185.

48 Крюйс К. С. 68.

49 За даними генерал-ма­йора М. О. Бранденбурга; за вказівкою професора С. О. Бершадського — не раніше середини XVI ст., за Сигізмунда Ав­густа.

56 Акты ЮЗР. Т. 11. С. 13, 14.

51 Собрание государствен­ных грамот. М., 1828. Т. 4. С. 287.

52 В Катеринославському музеї Поля, Одеському пуб­лічному музеї.

53 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 60; Т. 12. С. 635.

з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав Тм певну кількість пудів пороху 47.

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах»48. В самій Польщі гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.49; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мід­ної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів ґнота 50. Від російського царя запорожці вперше отримали «пуш­ки ломовыя, гранаты, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673 р.51 Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й ча­вунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей 52. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гар­мата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й від­криту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено заліз­ні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кін­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та під­ставкою для прицілу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всієї гар­мати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали 53, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами,

Одяг та озброєння запорізьких козаків

оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів м. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»55; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу 56. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з
м Так зображено козаків на військовому прапорі в Ермітажі й на гравюрі № 55 у Рігельмана; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 29.

Козацька зброя XVII—XVIII ст. Гравюри кінця XIX ст. Шабля. Кинджал. Пістоль,

Бойовий келеп. Списи Якірець

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 24.

Такого списа роздобув автор у бериславського куп­ця I. П. Шила, внука запо­рожця.

ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс м. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка! З басурменом зустрівалась, Не раз, не два цілувалась».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува­ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями»:'''.

Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст.60 та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но­чи пришли в село Крупец из Глухова черкасы пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиб­лена»61. В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:

«А козак козачий звичай знає — Келепом по ребрах торкає».

Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку г'2. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в руко­пашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм» н.

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику °\ також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагаду­ють чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі;

■' Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 25.

Ригельман А. Летопис­ное повествование. Прил. № 26.

■'" Акты ЮЗ Р. Т. 12. С. 302. (>" Сахаров И. Сказания русского народа. СПб, 1836. Т. 2. Путешествия. С. 216; Попов А. Материалы для истории Разина. М., 1857. С. 24.

61 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 140.

Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства. Т. 2. С. 285.

''' Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 100.

''' Ними захищалися ченці Троїце-Сергієвої лаври проти поляків у XVII ст.

Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 26. '"' Филарет. Описание Харь­ковской епархии. Москва; Рига, 1848. Т. 4. С. 3. '" Попов. Изборник хроно­графов. С. 132.

Антонович В., Бец В. Исторические деятели юго-западной Руси. К., 1885. Обл.

ь9 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68.

,0 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 53.

Одяг та озброєння запорізьких козаків

очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну |,;); як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни поляки 6', а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки. їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їх­нього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною6". Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли Нарешті, у літописця Самійла Велич-ка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетеры» і «сайдакеры»70. У козацьких віршах, що ді­йшли до нашого часу на старих лубкових картинах із зображенням запорізь­ких гайдамаків, сказано:

«Як натягну лук я, брязну тятивою,

То мусить утікати хан кримський з ордою».

Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук,— використовували запорізькі ко-

71 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 19. '2 Устное повествование Н. Коржа. С. 29.

73 Грабянка Г. Летопись. С. 21.

74 Східне слово, що озна­чає черкеське сідло.

75 3 татарських слів «кол» — рука й «баг»—ре­мінь.

76 3 татарського «тебенек, тебеньки» — шкіряні лопаті.

77 3 татарського «терки» — ремені.

Летопись по Лавренть­евскому списку. СПб, 1872. С. 457.

79 Наприклад у Катери­нославському музеї О. М. Поля.

80 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 99.

заки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар71.

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх зано­сили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки ви­користовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучасні патронташі72.

Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин и рейтарин примірен им быти не может»73.

Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «бай­раком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак 74або кульбака 75, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми 76; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ре­мінні тороки "для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном. Часом у тороки в'язали, за прикладом татар, полонених ворогів; татари ж робили так ще 1283 р.: «начаша бесурмане вязати головы боярскія къ торокомъ, а руки вкладоша въ судно»78. Нарешті, для похідної їзди запорізьким козакам необхідні були нагаї, звані у них то малахаями, то ногаями. Останні збереглися до нашого часу у приватних зібраннях козацьких старожитностей 79.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо,— зауважує щодо цього Коховський,— що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну» .

ЗАПОРІЗЬКІ ВІЙСЬКОВІ КЛЕЙНОДИ

Клейнодами, або клейнотами, від німецького «Kleinod», польського «Klei­not» — дорогоцінна річ чи коштовність, у запорізьких козаків називалися вій­ськові знаки, регалії чи атрибути влади, при котрих у них відбувалися великі чи малі ради і які вживалися старшинами, відповідно до посади кожного з них. Але що саме розумілося під цими військовими знаками? Відповідь на це питан­ня дає насамперед український літописець Величко. Під 1648 роком, 9 квіт­ня, у нього сказано таке: «По якой елекціи (після прибуття Б. Хмельницького в Микитинську Січ), зараз от кошевого послан до скарбниці войсковой пи­сарь січовій, з нісколькома атаманами курінними и иним значним това­риством, взявши там и принесши в раду клейноти войсковіи, тій прето по-сланніи в скарбниці бывши и клейноти приказанніе взявши, вскорі при­несли до рады и вручили их зараз Хмельницкому. Клейноти зась именно были тій: корогов королевская, златописанная, барзо красная; бунчук, тож велце модній, з позлоцістою галкою и древцем, булава срібная позлоцістая, зело майстерно зділанная и каменіем честним украшенная; печать сребная вой­сковая и котли новій мідній великій з добошем; к тому теж и три штуки армат полевых з достатком пороху до них и куль, з арматами и пушка-рами»'. Далі у грамоті про запорізькі клейноди, даній імператрицею Катери­ною II запорізьким козакам 6 лютого 1763 р., читаємо: «Имянным нашим ука­зом сего 1763 года, февраля 6 дня, повелено в знак к войску запорожскому на­шего императорского благоволения и высочайшей милости тому войску по прошению их дать войсковые клейноты, яко-то: булаву, знамя, бунчук, печать, пернач, литавры, значки и трости»2. Тут, таким чином, додано 3 нові знаки: пірнач, значки й палиці, зате не названо гармат. До цього слід додати, що іс­торик князь С. Мишецький, котрий перебував у Січі з 1736 по 1740 рік, знаком кошового вважає не булаву, а палицю, «в котрій кошового вся честь полягає»3. Так само зображений кошовий отаман і в літописі Рігельмана 4.

Клейноди вперше були надані Війську Запорізькому ще польським королем Стефаном Баторієм як знаки незалежного становища низових козаків від поль­ського уряду. «В літо 1576 за Стефана Баторія короля польскаго козаки в лучшій еще строй учинени... Видя у Козаков мужество великое и з татари на бранех, постави им гетмана и приела им корогов, бунчук и булаву и на

Величко С. Летопись. Т. С. 51.

Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 183.

3 Мышецкий С. История

С. 37.


1 Ригельман А. Летопис­ное повествование. Прило­жения.

печати герб рицер з самопалом и на голові колпак перекривленній, армат и всяких воєнних припасов»3. Згодом клейноди жалували козакам і ро­сійські царі: 1708 р. Петро І, 1734 р.— Анна Іванівна, 1763 р.— Катерина II.

Булавою називалася срібна позолочена, часом прикрашена коштовними ка­менями куля, насаджена на металеву чи дерев'яну (горіхову) палицю, гла­денько обстругану, помальовану темною фарбою, завдовжки до трьох з поло­виною четвертей . Ми довідалися, що булаву використовували у найвіддаленіші від нас часи, наприкінці епохи неоліту й на початку бронзового віку; її знали вже сучасники Троянської війни, оскільки булави знайдено при розкопках Трої. Жителі Кавказу, Сибіру, Фінляндії, Західного краю знали їх задовго до Різдва Христового; згодом булаву стали використовувати татари, через них поляки, а через поляків — і запорізькі козаки '. Прапором, хоругвою, чи корогвою, нази­валася шовкова яскраво-червона хустка із зображеним посередині або білим польським орлом, коли запорожці були за польським королем, або двоголовим російським, коли вони перейшли до московського царя, а по боках — Спасите­лем і архангелом Михаїлом. Бунчуком називали просту, помальовану начорно палицю завдовжки чотири з половиною аршини, на верхній кінець якої насад­жували мідну кулю, а під кулю вставляли волосся з кінського хвоста з чотирма чи шістьма косами поверх волосся. Військову печатку округлої форми виготов­ляли зі срібла; вона мала зображення козака у гостроверхій шапці, в жупані з ґудзиками на грудях, із шаблею й порохівницею при боці та рушницею через лі­ве плече, зі списом, «стоящим пред рицером, воина бодрствующаго знаме­нующим», і з написом по краю лицевого боку: «Печать славного воіска запо-розкого низового» або «Печать войска ея імператорскаго величества запорож-скаго низового». Паланкові, або курінні, печатки були круглими чи чотирикут-

Запорізькі клейноди Гравюри кінця XIX ст. Бунчук. Булава. Загальновійськова запорізька печатка

Литаври

Тулумбаси (котли)



Грабянка Г. Летопись. С. 21.

' Я. Собеський у творі «Три книги про Хотинську війну» пише, що гетьман­ська булава робилася з очерету. Це, звичайно, мог­ло бути або тоді, коли козаки простоту вважали вищою за всіляке багат­ство і славу, або в край­ніх випадках, на війні.

7 Труды московского ар­хеологического общества. М., 1885. Т. 10. С. 1—7. * Там же.

Запорізькі військові клейноди

ними, виготовленими зі срібла, із зображенням левів, оленів, коней, місяця, зірок, корон, списів, шабель і луків. Пірнач, або шестопер чи жезл,— та сама булава, лише меншого розміру, зі срібною чи залізною кулею на горішньому кінці палиці, з вертикальними вирізами уздовж кулі, або із особливими висту­пами у формі наконечників списів упоперек кулі, часом із шістьма перами над кулею. Пірначі, як і булави, використовувалися також з дуже давніх часів: за­лізні та бронзові пірначі були відомі осетинам і сванетам у V—VII ст. до Р. X.; особливо багато було їх у Сванетії, яку можна вважати батьківщиною пірначів; згодом вони зустрічалися у татар та інших азіатських народів, як знак влади: по-татарськи «буздихан», або «буздичан»,— воєводський жезл, яблуко якого обтикане гострими цвяхами, й котрий водночас був і булавою, і пірначем 8. Ли­таврами називали спочатку залізні, а потім срібні котли з натягнутою на них шкірою і з дерев'яними паличками для ударів по шкірі. Значки — прапори ку­ренів чи сотень. Палиці — звичайні палки, товсті, гладенько обстругані, пома­льовані під горіх, оправлені з обох кінців сріблом і з тупим залізцем на кінці. Армати, або гармати й мортири,— мідні, залізні, стягнуті обручами, невеликі, переважно польського, російського й турецького виробництва.

Кожен із клейнодів належав лише певній особі із запорізької старшини. Бу­лаву давали кошовому, він тримав її у правій руці під час військових рад, з чого склалася українська приказка: «до голови треба булави». Прапор, чи хоруг­ва, дарувалася всьому війську, але носив її хорунжий; бунчук — кошовому, але носив його бунчужний або бунчуковий товариш, який тримав його під час походу над головою отамана, щоб подавати знак козакам у бою, куди веде їхній ватажок; військова печатка — військовому судді; курінна чи паланкова пе­чатка — курінному отаманові чи паланковому полковнику; пірнач, або жезл,— полковникові, котрий носив його у себе за поясом і часом вручав його мандрів­никові, що проїжджав запорізькими степами, для його повної безпеки в доро­зі; литаври — всьому військові, але в особливе завідування довбиша чи поли-таврника; значки для всіх тридцяти восьми запорізьких куренів, але у відання військового пушкаря. Всі ці клейноди, за винятком «палок до литавр» і військо­вих гармат, запорожці зберігали або в січовій Покровській церкві, або у військо­вій скарбниці, звідки їх виносили лише за особливим наказом кошового отамана перед загальною чи окремою радою; палички до литавр завжди зберігалися в курені військового довбиша, а всі гармати — в артилерійському цейхгаузі, чи січовій пушкарні, під опікою особливого старшини — пушкаря.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка