Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка21/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   44

Мышецкий С. История. С. 48—51.

До нас дійшло багато па­перів січового архіву, на яких після підпису кошо­вого вміщено рельєфну, міцно витиснуту печатку з воїном.

'' Мьішецкий С. История. С. 48—51.

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. 19 Машитейн X. Записки о России. Т. 1. С. 28.


них впливав на настрої всього війська, тримав у своїх руках усі нитки політики й громадського життя певного періоду. Тому становище військових запорізьких писарів можна порівняти із становищем генерального секретаря чи головного міністра при війську нашого часу. Вплив військових писарів на Запоріжжі поси­лювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років: відомо, наприклад, що протягом 41 року, з 1734 по 1775, у Війську Запорізькому змінилося лише чотири військові писарі 20. Попри все своє справжнє значення військовий писар, однак, ніде й ні в чому не нама­гався показати свою силу, навпаки, він завжди тримався нижче свого станови­ща. Тому на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не зустрі­немо його підпису чи імені — лише один раз, та й то поза Січчю, під час поль­ського сейму в місті Острозі, писар підписався на листі: «Іменем всього това­риства, війська його королівської милості запорізького низового, що при нас є, Андрій Тарасенко, писар війська його королівської милості запорізького низо­вого, власною рукою» 2|. Звичайно ж писар у кінці документа писав формулу: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим низовим Войска Запорожского товариством» разом із прізвищем кошового, якщо той був неписьменним, якщо ж ні, формулу й прізвище дописував сам кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була чорнильниця в довгій срібній оправі, по-поль-ськи каламар, яку він під час військових зборів тримав за поясом, а перо за­стромлював за праве вухо 22. При кожному військовому писарі був помічник, ви­борний військовий підписарій і крім нього іноді кілька чоловік «канцелярських різних службовців»23, але «справжньої» канцелярії для писаря на Запоріжжі не було, усі документи оформлялись у його «квартирі»24. Життя й утримання вій­ськового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді, тобто він отримував 50 карбованців жалування й такі ж дарунки від бочок горіл­ки, товарів, судових штрафів тощо.

Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обира­ла загальна рада простих козаків низового товариства. Обов'язки його були ду­же складні: він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний — у таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішен­ням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; прова­див дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок вій­ни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував сте­пами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв; до­помагав тій чи іншій частині в гарячі хвилини бою. Тому ми бачимо, що 1681 ро­ку військовий осавул з кількома козаками охороняв московських послів під час їхньої ночівлі на ріці Базавлуку 25, 1685 року, на прохання кизикерменського бея, він виганяв до Січі з Низу Дніпра козаків, які забирали тут татарських ко­ней і чинили інші шкоди татарам 26; 1765 року його посилали з Січі до Дніпра й Орелі — запорізького кордону й козацьких зимівників — від російської ліній­ної команди; 1757, 1758 й 1760 років осавул із великими загонами переслідував у степах «харцизів» і гайдамаків 21. Тому й зрозуміло, з якої причини військово­го осавула різні мемуаристи й історики називають «поручником» 28, «давнім ар­хонтом афінським» , правою рукою і правим оком кошового, й порівнюють його посаду з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі 30.

20 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. T. 1. С. 66. 5l Величко С. Летопись. Т. 2. С. 272.

22 Так зображено писаря у Рігельмана на доданих рисунках.

23 1 7 75 року їх було 20

(Скальковский А. История. Т. 1. С. 57).

2' Мышецкий С. История. С. 47.

25 Записки одесского об­щества. Т. 2. С. 646.

26 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 552.

27 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 66.

28 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 36.

29 Крюйс К. Разыскания о Доне //Вестн. Европы. 1824. № 53. С. 64.

30 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 66.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тон­ша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів. Життя і прибутки військо­вого осавула були такими ж, як у військового писаря; він отримував на рік 40 карбованців жалування. Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав у всьому осавулові3|.



Усі чотири згадані особи — кошовий, суддя, писар і осавул — становили запорізьку військову старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими й навіть духовними справами всього Запорізького низового Війська; наступні після них службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю й накази. Не вдовольняючись керуванням краю із Січі, військова стар­шина не раз вирушала у глибину запорізьких вольностей по містах, селах і зи­мівниках, щоб на місцях віддати ті чи інші розпорядження, відповідно до потреб населення: або вирівняти повинності, або звільнити від податків, або вирішити суперечки й покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що дійшли до нашого часу. Кращим зразком такого журналу може служити журнал 1772 року: «Его вельможность, атаман кошевой Петр Иванович Калнишевский, пан судья войсковой Николай Тимофеевич, пан писарь войсковый Иван Яковлевич Глоба, бывший войсковой судья, Андрей Артемьевич Носач, начальник церквей отец Владимир Сокальский с дьяконом и войсковая канцелярия походная, февраля 23 числа * 1772 года, в четверток, до восходу солнца выехали. И ехали чрез весь день и ночи до полчаса на зимовник бывшаго старшины, войскового асаула, Василия Андреевича Пишмича. Но по темности ночи, не доезжая сего Пишмичева зимовника, под сеном стали и, заночевав через всю ночь, оным сеном лошадей кормили. 24 числа февраля взяли дальнейший путь; в каком пути поспели уже в обеденное время в зимов­ник Пишмичев 32. Коим встречею будучи приняты весьма хорошо, панов и при панах бывших, принимано, как-то: обед достаточный становил и горилкою не­скудно подчивал. За се ему отблагодаривши, поехали и ехали до Кодаку чрез весь день поспешно, куда в Кодак уже при захождении солнца поспели. Но пре­жде въезда встречены были в Попасных буераках козаками новокодацкими в достаточном числе, хорошо одетыми, с прапорем. А как стали подуспевать и к козацкому городу, тогда во-первых два из пушек сигнала дано, а потом раз по раз из всех имеющихся около городу раскатов стрельбу пушечную произведено. И были приготовленные в священническое одеяние все священники со диаконы, при башне, что от войскового дворца, для встречи со крестом; но что не в сию, а в другую поехали башню, для того священники, уже разобравшись со священ-наго одеяния, с поклоном на квартиру в войсковой дворец к пану кошевому при­ходили и, хорошо принятые будучи, отойшли. Где в войсковом дворце пан кошевой с паном пысарем, пан же судья с Андреем Артемовичем у Кондрата Северского, а отец начальник с дияконом у священника Василия Алексеева квартирами стали. И ходили 25 числа в субботу в церковь на утреню и на сл> жбу. Прежде службы был акафист, а по акафисте пето умиленную песнь «О, всепетая мати» и другие. А когда акафист совсем совершился, начата отцем Федором Фомичем служба божия. А по службе пан кошевой всех панов и свя­щенников, в том числе через ночь з Самары в Кодак поспевшаго и наместника Григория Порохню, звал и по несколько чарок горелки трактовал. И ходили все по просьбе к Полтавцу кушать, коим весьма хорошо, как сказывают, будучи принятые, воротились по квартирам. А на своей пан кошевой опочивши, хо­дил до вечерни; а по вечерни никуда нейдя, у себя вечерял и спать лег, и спал до утренняго звона, а в то время в церковь на утреню ходил, также и на службу, которая собором отправуемая была отцем начальником. А по службе все во-

31 Собеський називає оса­вулами чотирьох осіб після кошового, які складали штат військових радників. * В оригіналі помилково

«28».

32 Тепер с. Письмичівка



Катеринославського повіту на річці Комишуватій Су-рі, притоці Мокрої Сури..

обще званы кушать к пану судье. Пообедавши ж, в дом йдучи, заходили на квартиру иерея Федора, где побыв малое время, разойшлись по квартирам. И пан кошевой в своей до вечерняго звона быв, а тогда в церковь на вечерню. По вечерни ж к иерею Василию вечеряти и в гости до иерея Артема ходил, у коего и певчими был забавлен; а оттуда, нейдя уже никуда, разойшлись по до­мам. И от 27 февраля за прошение принялись. В субботу сообщались все па­ны. От субботы до вторника в Кодаке живя, всякие порядки обществу тамош­нему полезные учреждали. И по учреждении у вовторник, 6 числа марта, о пол­день, взялись в обратный марш: пан кошевой, пан судья и отец начальник, кои коль скоро в квартиры выехали, зараз раз по раз выстрелено из 2 пушек, и коза­ки с прапором до Попасных провожали, а от Попасных повернулись. Мы-же против 7 числа марта невдаль Стефана Васильевича зимовника, что в Суре, а против 8 числа марта в Камяноватой ночевали. Авось либо и в Сечь по­падем».

З подібного журналу довідуємося, що такий самий об'їзд військової старши­ни з адміністративною, судовою й господарською метою відбувся і 1774 року 33.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто «отамання», у кількості 38, за числом куренів запорізької Січі. Звання курінних отаманів, слід гадати, з'явилися тоді, коли все військо було поділене на курені. Посада курінного отамана була виборною, як і інші; курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, часом із колишньої військової старшини, але пере­важно з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня й виключали втручання козаків іншого куреня. Курінні отамани виконували передовсім роль інтендантів у Січі; їх прямим обов'язком було постачання харчами й дровами власного куреня й зберігання грошей і май­на козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його від­сутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного. Курінні отамани піклува­лися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу 34. «В курені старшим був отаман курінний, а після нього кухар; якщо козаки нашкодять,


33 Киевская Старина. 1886. Запорізька рада на Січі 34 Мышецкий С. История. Март. № 14. С. 605—607. Гравюра Т. Калинського С. 44.

70-ті роки XVIII ст.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

то отаман і кухар, засуджуючи винних, кажуть: а подайте київ на сучих синів! — і винних б'ють киями»35. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і не­безпечних питаннях чи випадках часто діяв на все військо через курінних ота­манів. Отже, курінні отамани були наче посередниками між значною старши­ною і простим товариством, а часом і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію. Сповна віддаючи данину поваги курінним отаманам, запорізь­кі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для отриман­ня посади кошового 36; про це, в кожному разі, нема історичних відомостей. Можна вважати, що так було у більшості випадків, але не становило обов'язко­вої умови. Непридатних, пияків, недбалих чи просто таких, що не зуміли сподо­батися козакам, курінних отаманів козаки негайно скидали й часом навіть кара­ли смертю: «Едного же старійшаго в курені иміют, в воинских ділех воина искуснійшаго, и того почитают, и повинуются ему, аки найвишому, по кошовомъ атамані, началу; но и старійшини их живут купно с опаством, аще бо бы чім-нибудь их оскорбил над право, то абіе бідне и безчестн предают их смерти» 37. Крім прямих обов'язків 17 з курінних отаманів що­року вирушало з Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібно­го жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстві» 38, а замість них «аки командиры» йшли наказні курінні отамани, котрі завжди виступали на чолі своїх куренів, показуючи приклад хоробрості й відваги простим козакам. Під час походу кожен курінь мав свою хоругву й ко­зак, який її ніс, звався хорунжим. Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування — по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, котрі щороку вирушали в Москву по жалування і за це, крім того, отримували ще по 18 карбованців на людину 39. Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, «з ласки» — що хто дасть; гроші ж, котрі вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потре­би куренів, щоб їм нічого не бракувало 4С.

Після військової старшини й курінних отаманів йшли так звані «батьки» або «сивоусі діди», тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа дава­ли їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового війська, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв. Вони протвережували й утихомирювали моло­дих козаків, які, за повної рівності товариства, не знали ніяких шор; часто во­ни йшли навіть проти волі «власної» старшини, не поминаючи й самого пана кошового, коли бачили в чомусь порушення з його боку одвічних порядків за­порізької громади. На радній площі «сивоусі» діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах — відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами, а часом навіть полковниками; у ли­стах від січового товариства вписувалися відразу після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що при їх похованні один раз стріляли з гармат, «а з малих рушниць більше, ніж по інших, простих ко­заках» 4'.

В ордерах запорізького Коша та посланнях різних осіб на ім'я Коша діди фі­гурували нарівні з військовою старшиною і курінними отаманами. «В насту­пающий 1765 год писал из Петербурга кошевой атаман Григорий Федоров в Си-

Зэ Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646. 36 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 70.

Грабянка Г. Летопись.

С. 19.

38 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 71.



Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 76, 130, 159, 172, 186.

40 Мышецкий С. История. С. 51.

41 Там же. С. 43.

] О Л I. Явопницький

145
чу своєму заместителю, Павлу Головатому, вы не сделайте того, чтобы от прав­ления увольняться... Чтоб же войско вам перемену в нынешнем плачевном времени не захотело делать, хотя я и не надеюсь, я писал о том старикам». На цьому ж листі суддя написав: «Сия карта получена от пана кошевого 6 декабря и на другой день объявлена на сходке атаманам в присутствии стариков. За-тверждено — со всем по сему исполнить». 1774 року князь Григорій Потьом-кін, котрий докоряв запорізькому депутатові Антону Головатому за різні негожі вчинки запорізького Коша, отримав від нього відповідь: «Кошевой и старшина тому не причиною, а делается сие от общества; кошевому и старшинам кучат старики, атаманы и войско»42.

За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, тов­мач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани.

Військовий довбиш, «добош», политаврник, відав військовими литаврами, котрими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовт­ня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня — на свято Воскре­сіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Сі­чі важливих осіб. Крім цього прямого обов'язку військовий довбиш часом ви­конував обов'язки інших службовців, зокрема поліційних: він роздягав засуд­жених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі 43, привозив з паланок у Січ різних «харцизів», був присутнім при виконанні судових вироків, змушував посполитих до швидкої сплати податків і негайного приїзду з зимів­ників у Січ перед походами, нарешті, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки 44. За виконання цих обов'язків довбишу давали «особливую великую всякий год плату»45, але, як видно з розкладу військового жалування 1768 року, не більше трьох карбованців на рік. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.

Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тоб­то гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями; крім то­го, він був наглядачем військової в'язниці, бо під його наглядом були злочинці, які чекали суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або за­суджені до тюремного ув'язнення; врешті, військовий пушкар щорічно, пере­важно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви. Утримання військового пушкаря, як і довбиша, призначалося з царського жалування — «особливая великая плата», як видно з документа 1768 року, три карбованці на рік. На допомогу військовому пушка­реві обирали військового підпушкаря та кількох гармашів або канонірів, вправ­них стрільців із гармат і рушниць.

Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які мали стосунки з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін.; товмач ві­зував їхні посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посеред­ником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іно­земними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на границі запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір.

Військовий кантаржій (від турецького «кантар» — вага, у поляків kantorzy, kantorzysta — прикажчик) був охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, котрі жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між това­риством, старшиною і церквою. Отже, посаду військового кантаржія можна порівняти з міністром державних маєтностей якогось невеликого західноєвро­пейського князівства наших часів. Він жив у окремому приміщенні на базарній площі.

42 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 90, 91.

Мышецкий С. История.

С. 42, 49.

44 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 72.

Мышецкий С. История. С. 51.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

Військові шафарі (з польського szafarz — економ, ключник, келар, домо­правитель, а в українській вимові шапарь) у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару — Кодацькому, Мики-тинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дріб­них торговців та промисловиків різного стану й народності; вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди погранич-них комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через пере­прави.

Військові канцеляристи, що поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали, очевидно, цілий штат, котрий часом сягав і 20 чоловік, як можна побачити в документі 1755 року46. Він підлягав безпосередньо військовому писареві.

Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Вони тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого това­риства.

До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий .та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий — військові бун­чуки, третій — хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім вій­ськового хорунжого було ще 38 курінних.

Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їхні обов'язки та роль у Запорізькому Війську нам нічого не відомо.

Найнижчими за рангом чиновниками Запорізького низового Війська були гро­мадські отамани, котрі стежили за ладом і добропристойністю серед запорізь­кого поспільства паланок у слободах і зимівниках 4?, військовий табунник і військовий скотар, котрі дбали про громадські табуни й череди коней і корів Запорізького Війська, і, нарешті, овечі пастухи чи так звані чабани. Троє остан­ніх, особливо чабани, становили своєрідний тип людей, що своєю оригінальні­стю виділявся серед усіх козацьких станів Запорізького Війська. «У них був зви­чай, що кожен козак, а особливо табунник, скотар і чабан, оперізувався ремін­ним поясом, а через плече чіпляв шкіряний гаман, прикрашений різними мід­ними, срібними й золотими блискітками й ґудзиками, в якому носив кресало, губку про запас, на всяк випадок, а до пояса прив'язував швайку і неодмінно ложкар, швайку для ремонту кінської збруї, а ложкар для збереження у цілості ложки, що вважалося у них особливою і крайньою необхідністю: той не козак, хто не чинить за цим звичаєм, такого вважали за найгіршого недбайла й не­вправного пастуха. Ото, приміром, коли пастух чи чабан надумає поїхати чи піти зі свого коша до іншого, сусіднього, за якоюсь потребою, а прийшовши туди, застане, що пастухи обідають чи вечеряють, то каже їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони відповідають: «їмо, та свій, а ти у порозі постій». «Ні, братці, давайте й мені місце!»— відповідає гість, відразу виймає свою ложку з ложкаря та й сідає разом з ними, і тоді тамтешні чабани похвалять гостя й ка­жуть: «От козак кмітливий та справний. Вечеряй, братчику, вечеряй». І дають йому місце й по-дружньому вітають. Якщо ж котрий звичаю цього не знає, з то­го сміються і називають бовдуром. Коли ж пастух чи якийсь інший гість, при­йшовши, не застане ні обіду, ні вечері, в який би то не було час, то отаман коша, привітавшись за звичаєм із гостем, одразу наказує своєму кухареві варити тете­рю, мамалиґу чи милай і, погодувавши гостя, питає, чого той прийшов»48.

Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю. Похідну стар­шину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при пере­слідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників), а особливо в передовій сторожі

Скальковский А. Исто- 4/ Феодосии. Самарский 48 Устное повествование рия. Т. 1. С. 51. Пустынно-Николаевский Н. Коржа. С. 32, 33.

монастырь. С. 116.


на границях запорізьких вольностей. В усіх випадках полковник був началь­ником певної частини війська, мав кілька загонів запорізьких козаків, неод-

49

мінно з осавулом і писарем



Паланкову старшину становили: полковник або сердюк, осавул, писар, під-осавулій і підписарій, тобто «три пани і три підпанки» . Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: «Полковник такий-то зі старшиною»51. До паланкової старшини обирали людей заслужених, але вони щороку змінювали­ся після військової ради. Спочатку їх було п'ятеро, згодом восьмеро, за кіль­кістю паланок; кожен із них мав у своїй дистанції * особливу владу над коза­ками, які жили у слободах і зимівниках, посилав роз'їзди на прикордонні лі­нії для розвідки про стан справ у неприятелів і точно й докладно повідомляв про це в Січ. Крім того, одного з них щороку відряджали до столиці, Москви чи Петербурга, для отримання царського грошового й хлібного жалування. Влада паланкового полковника в його землях була дуже великою: у своєму районі він заміняв особу кошового отамана, тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку; він дозволяв їм в'їзд у вольності запорізьких козаків, а для без­пеки давав їм особливий знак, що звався пірначем. Зовнішнім знаком гідності паланкового полковника був металевий пірнач, який він носив за поясом. На утримання всього «паланкового панства» йшла «особливая великая плата ко­жен рік».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка