Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка20/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

обох сторін негайно покидали площу й замикалися у своїх куренях. Але й це не рятувало їх від натовпу. Так козаки однієї з сторін кидалися в ку­рінь, де сидів їхній кандидат, тягли його на площу й оголошували кошовим. Але протилежна сторона навіть слухати не хотіла про обраного кандидата; сам обраний відмовлявся від такої честі, не хотів іти на площу і впирався ногами. Але його прихильники не заспокоювалися: вони штовхали його в шию, пхали у спину, били кулаками під боки, а коли він далі впирався, дерли на ньому одяг, висмикували чуприну, товкли всі ребра, й могло статися, що протилежна сто­рона не визнавала його своїм кошовим отаманом і виганяла геть із площі. В та­ких випадках, зрозуміло, перевага завжди залишалася за сильнішою стороною.

Часом бувало й так, що вже після загальної військової ради частина козаків збурювалася й не визнавала старшини, уже обраної усією радою. Тоді одні з невдоволених брали казани замість військових литавр і били в них полінами, на­магаючись зібрати на площі нову раду; інші кидалися до куренів старшин, на­зиваючи їх собаками, не здатними ні до якого панування, перелічували все, що знали чи чули про них лихого, і з криком наказували їм іти на площу; треті хапали палиці судді й кошового, що лежали на столику серед площі, і вручали їх новим, нашвидкуруч обраним особам. Тоді проти заколотників виступали курін­ні отамани; вони діяли спочатку словами, а коли ті не допомагали, бралися за киї. Але розлючені козаки били курінних отаманів, самі ж кидалися до куреня кошового, вибивали в ньому вікна, кидали всередину й на дах цурпалки, дрюч­ки, цеглу й каміння. Бачачи лихо, кошовий, а за ним і решта старшини, ховались у чужі курені, а часом навіть перевдягалися у чернечий одяг, підв'язували собі бороди й рятувалися втечею з Січі.



Іноді пристрасті при виборах військової старшини розпалювалися настільки, що запорізька «сіромашня» навіть кидалася грабувати різне добро «базарних», тобто торговельних і ремісничих людей, що жили в передмісті Січі. «Сіромаш­ня», заздрячи багатству купців і ремісників, під час обрання старшини змовля­лася між собою напасти на «базарних людей». Користаючись із загального безладдя, вона несподівано нападала на них, розганяла з передмістя, кидалася на крамниці й шинки, витягала звідти товари, випускала з бочок напої й за­бирала все, що трапляло під руку. «Базарні люди» намагалися захистити своє добро. Вони також змовлялися, озброювались рушницями, дрючками, ставали біля січової дзвіниці й намагалися не пустити «сіромашню» у своє передмістя, часом простоюючи біля воріт днями й ночами. Але «сіромашня» не вгамовува­лася. Тоді супротивні сторони сходилися й нерідко доходило до жорстоких бі­йок і навіть убивств. Кошовий отаман, суддя, писар і осавул всіма засобами намагалися втихомирити ворогуючих, звертаючись до них, зрештою, не осо­бисто, а через курінних отаманів і старих «сивоусих» козаків. Останні, діючи то киями, то умовляннями, врешті відвертали «сіромашню» від хижих замірів і встановлювали спокій у Січі.

Коли ж ішлося не про вибори військової старшини, а про якесь інше питання, наприклад про похід, ради мали дещо інакший характер. Козаки за звичаєм збиралися на січовий майдан і розташовувалися колом; якщо при цьому в Січі перебував посол від якоїсь держави, який запрошував козаків у похід, то посла також допускали в коло, спочатку давали йому аудієнцію, потім відбирали у нього письмові умови планованого походу й просили покинути коло. Після його відходу вголос читали залишені ним грамоти; а після прочитання грамот кошо­вий вголос наказував кожному висловити свою думку. Козаки спочатку мовча­ли; після повторного заклику козаки, за звичаєм, розділялися на два кола: одне коло становили старшини, друге — чернь. Після довгих нарад чернь або відки­дала пропозицію посла, або приймала її; приймаючи, вони, на знак згоди, підки­дали вгору свої шапки, потім йшли до старшини й вимагали від неї повної зго­ди у всьому. У випадку відмови з боку старшини, чернь розпалювалася й погро­жувала вкинути всіх у воду або й зовсім утопити в ріці. Старшини, боячись су­перечити сильній, могутній і розпаленій черні, мимоволі погоджувалися з її рі­шенням. Тоді з-посеред усього товариства козаки обирали 20 депутатів, котрі складали особливе маленьке коло. Це коло довго радилося і врешті запрошува­ло до себе посла. Коли той з'являвся, усі разом сідали на землю серед великого кола й починали переговори. Після завершення переговорів військові осавули обходили все велике коло й переказували всім результати угоди між двадцятьма депутатами й послом.Після того чернь знову відділялася, збираючи своє окре­ме коло, радилася між собою й висловлювала свою згоду голосними вигуками й підкиданням шапок. Рада вважалася закінченою. Посол виходив із кола і на його честь били в барабани, сурмили в сурми, десять разів стріляли з гармат, а вночі пускали ракети. Але на цьому ради не закінчувалися. Ще того ж вечора деякі неспокійні голови, з'єднавшись із заможними козаками, наприклад з мис­ливцями й власниками човнів, ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про далечінь походу, небезпеки дороги й різні випадковості війни непокоїли чернь у війську, яка зранку наступного дня знову скликала раду. На цій раді чернь приходила до протилежного рішення й негайно повідомляла про це посла, що перебував у окремому приміщенні Січі. Посол намагався розвіяти думки ко­заків про небезпеку війни й обіцяв великі нагороди за труднощі походу. Про це ж, зі свого боку, клопоталися й військові старшини: вони просили й усіляко умовляли козаків пристати на ці принадні і вигідні пропозиції, щоб не нарази-тися на всезагальну ганьбу й посміховище за відмову від похвальної акції про­ти ворогів Христової узагалі й православної зокрема віри. Але коли й після цих умовлянь козаки наполягали на своєму рішенні, тоді кошовий, розгнівавшись, складав із себе звання отамана й виходив геть з кола, заявляючи, що він не ба­жає лишатися ватажком людей, які не дбають про військову честь, козацьку славу й добре ім'я. З відходом кошового розходилося й коло. Але по обіді зби­ралася ще третя рада. Оскільки ж багато хто не хотів іти добровільно на радну

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

площу, осавули заганяли їх киями. Зібравшися на третю раду, козаки насампе­ред виряджали депутацію до кошового й просили його знову очолити їх; кошо­вий після довгих відмовлянь врешті погоджувався й знову з'являвся на площі. Тоді козаки викладали свої письмові умови до володаря, що запрошував їх у похід, і відсилали ці умови до житла посла, вимагаючи відповіді на них. Посол, прочитавши умови й визнавши їх цілком слушними, з'являвся у коло, оголошу­вав свою згоду на всі запропоновані козаками пункти й на завершення переда­вав їм подарунок із кількох тисяч золотих у відкритому полі, посеред якого ма­йорів стяг володаря, від якого приїжджав посол у Січ. Козаки, отримавши гро­ші, розстеляли на землі кілька татарських кобеняків або плащів, які вони зви­чайно носять, висипали на них гроші й наказували кільком старшинам перелі­чити їх. Після цього посол знову виходив з кола, а рада ще довго не розходилася з площі. На завершення відбувалося ще кілька рад, після котрих товариство у повному складі урочисто прощалося з послом, дякувало йому за його турботи, дарувало йому хутро й шапку, вибирало власних послів, писало листа до інозем­ного володаря, який вшанував їх увагою, і разом з приїжджим послом провод­жало з Січі.

Щорічна зміна старшини була, безперечно, проявом гарантій політичної свободи серед запорізьких козаків; так розуміло це й саме січове товариство. Але особи, що не належали до запорізької громади, пояснювали це тим, що ке­рівники запорізьких козаків, часто міняючи кошових, буцімто дбали про свою особисту вигоду, оскільки російський двір був зобов'язаний дарувати кожному кошовому 7000 карбованців, які останній звичайно роздавав козацькому керів­ництву, щоб схилити його на свій бік 4.

Заміна старшини посеред року пояснювалася частково особистою неприязню до неї запорізького товариства, але переважно тим, що старшина уникала війсь­кових походів, коли їх бажало все військо. Козаки, яким набридала бездіяль­ність і спокій у Січі, кричали, що кошовий зі старшиною «обабився», тобто роз­лінувався, зробився «ганчіркою» і тому уникає воєнної небезпеки, треба нового кошового, який би частіше водив козаків на бій.

Крім загальних військових рад у запорізьких козаків були ще ради «до куре­нів», які вони звичайно називали «сходками»5; курінні сходки відбувалися то­ді, коли старшина й отамани не бажали скликати загальну раду. Тоді в курені кошового збиралися курінні отамани й у нараді брали участь лише вибрані осо­би; переважно це бувало тоді, коли йшлося про якісь незначні походи, про при­кордонні роз'їзди або ж про таємні й термінові справи, що вимагали суворої таємниці й негайного виконання. Прикладом такої приватної сходки може бути таємна рада Богдана Хмельницького відразу після прибуття його на За­поріжжя з України: з'явившись у Січ, Хмельницький спочатку довго радився у кошового й військової старшини. Тут він виклав причини, що змусили його вті­кати з Польщі, й лише після цієї приватної сходки було скликано загальну військову раду.

Нарешті, були ще сходки по паланках; але вони торкалися зовсім незначних питань і відбувалися між жонатими козаками, які жили переважно госпо­дарськими інтересами далеко від Січі по слободах і окремих зимівниках. А у справах, що стосувалися усього війська, козаки-зимівчаки вирушали в Січ і там брали участь у загальних військових радах 6.

*Манштейн X. Записки о России. Т. 1. С. 27.

Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 104. 6 Джерелами даного роз­диу були: Мышецкий С. История. С. 36—43; Ман-штейн X. Записки о Рос­сии. Т. 1. С. 27; Максимо­вич, Щекатов. Новый ге­ографический словарь. Т. 2. С. 7—46; Sobieski I. Com­mentariorum Chotinensis be­lli libris tres. Danzig, 1646; Эварницкий Д. Сборник ма­териалов. С. 143; Ласота Э. Путевые записки. С. 32, 33, 36—38, 45, 46.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську


Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, згодом ро­сійського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі ко­заки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке звичайно щороку змінювалося й неодмінно було нежонатим. Повний штат керівного складу запорізьких козаків різними джерелами визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік '. Послідовні ступені цього керівництва уяв­ляються приблизно так: військові начальники — кошовий отаман, суддя, оса­вул, писар, курінні отамани; військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кантаржій, канцеляристи; по­хідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підоса­вулій. Коли вперше визначився склад запорізьких властей, не можна сказати через відсутність точних даних, припускають лише, що чин кошового існував уже в XVI ст., тоді як чину військового писаря на той час іще не було ~.

Перші чотири з перелічених посадових осіб, а саме: кошовий отаман, військо­вий суддя, військовий осавул і військовий писар становили власне так звану військову старшину; до них іноді залічували курінних отаманів та старших ко­заків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим; решта з перелічених осіб складали або «молодшу старшину», «військо­вих службовців» або ж паланкову й перевізну старшину. В мирний час військова старшина керувала адміністративними й судовими справами війська, у воєн­ний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старши­ні, але після завершення війни знову повертала ці права.

Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був «головним командиром», «фельд­маршалом» війська й діяв як необмежений диктатор: він міг викинути непо­кірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обо­зом. У мирний час він був «конституційним» володарем Запоріжжя, тому керу­вав усіма областями козацьких вольностей з їхніми паланками, селами, зимів­никами й бурдюгами; виконував роль верховного судді над усіма, хто завинив, і злочинцями, й тому карав винуватих за провини й визначав покарання злочин­цям; вважався «верховним начальником» запорізького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, зали-

1 Мышецкий С. История. тория Новой Сечи. Т. 1. нов М. Исторические пес-С. 33; Скальковский А. Ис- С. 55—58. ни. Т. 1. С. 227, 243.

2 Антонович В., Драгома­

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

шав або повертав їх назад, залежно від поведінки та здібностей кожного. По­єднуючи у своїх руках таку широку владу, кошовий отаман «володів життям і смертю кожного з козаків»3, й хоча указом російського уряду від 13 березня 1749 року в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнору­вали ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям, що видно з багатьох прикладів. 1744 року в Січі повісили козака Івана Покутила; 1746 року в Самарі забили киями козака Сухого; 1746 року повісили в Січі трьох козаків і одного, Павла Щербину, в Самарській паланці; 1770 року в Протов-чанській паланці стратили козака Зиму. Шістьох перших стратили за розпо­рядженням кошового Павла Козелецького, сьомого — за наказом кошового Петра Калнишевського 4.

Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних ра­дою усіх нижчих від себе урядовців, узаконював розподіл «за лясами» земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів, розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування, приймав у Січ нових осіб, відпускав старих ко­заків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, надсилав ордери палан­ковій старшині, вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми країнами: росій­ською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою, отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Офіційно кошовий титулувався: «мосціпане отамане кошовий», «його вельможність пан кошовий отаман», «його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно ж звався «бать­ком, панотцем, вельможним добродієм». Як знак своєї гідності він на громад­ських зборах тримав у руці металеву або, за її відсутності, тростинову бу­лаву; в церкві мав окреме місце, бокун або стасидію, різьблену з дерева й пома­льовану назелено. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника, що звався намісником отамана або наказним отаманом5.

Але попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська: не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, звучись часом навіть здрібнілим іменем — Богданко, Петрусь, Калниш — ко­шовий насправді був лише старшим серед рівних, «батьком» для всіх козаків, маючи більше моральні, аніж дисциплінарні права. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада. Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів вій­ськової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосу­валися війська; якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок що­до заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю 6. Є відомості, що перший козацький ватажок, Предслав Ляндскоронський, був страчений за те, що намірявся запровадити у козаків суворий послух 1. 1739 ро­ку козаки вбили на кримському боці Дніпра, навпроти острова Хортиці, кошо­вого отамана Якова Тукала 8. Далі. Кожного кошового обирали лише на рік, піс­ля чого на його місце ставав інший; виняток робили лише для небагатьох особ­ливо видатних і популярних осіб, наприклад: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко, Іван Милашевич і Петро Калнишевський. З них перший був кошовим протягом 15 років, а останній — протягом 10. Але й ці кошові залишалися на своїй посаді не все життя, а щороку знову обиралися й знову затверджувалися загальною радою всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього «низового запорізького товариства», або, кажучи московською й польською мовами, від «черні» й «простолюду» козацького: «Кошового у них як безладно обирали не голосами, а криками й киданням шапок на обраного, так і позбавляли його влади за примхою непостійної черні»9. Без загальної ради всього Запорізь-

3 Собесский Я. Записки о Хотинской войне //Черни­гов, губ. вед. 1879, 2 нояб. 2, 9, 16 дек; Калачов Н. Архив. С. 9, прим. 13.

4 Киевская Старина, 1866, март. С. 617; Скальков­ский А. История Новой Се­чи. Т. 1. С. 63, прим. 1.

5 Собесский Я. Записки о Хотинской войне; Велич­ко С. Летопись. Т. 3. С. 442.

6 Манштейн X. Записки о России. Т. 1. С. 28.

7 Рукописное сказание о гетманах аж до Богдана Хмельницкого.

8 Мышецкий С. История. С. 12, прим. 11.

9 Собесский Я. Записки о Хотинской войне //Черни­гов, губ. вед. 1879. 25 нояб.


кого Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів здійснити: «У нас не едного пана кошового порада до писання листов бивает, леч всего Войска нашего Запорожскаго единогласна: що кгди скажет в листу доложити, того а ні пан кошовій, а ні писарь без езволенія нашего переставляти сами собой неповинни»10. Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового з Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а з усією старшиною й військом: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім старшим и мен­шим товариством Войска его царскаго пресвітлаго величества низового За­порожского», «Атаман кошовый Войска Запорожскаго з атаманнею и зо всім старшим и меншим товариством», «Атаман кошовій зо всім низо­вим Войска Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый з атаманнею и зо всім старшим и меншим Дніпровонизовьім Войска Запорожского това­риством», «Атаман кошовій Войска низового Запорожского зо всім стар­шим и меншим товариством», «Ея Императорскаго Величества Войска Запо­рожскаго низового атаман кошовій (такий-то) с войском, старшиною с това­риством», «Атаман кошевой и товариство»".

У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами». Так, вислухавши якийсь папір на військовій раді, кошовий звертався з мовою до товариства: «А що будемо робити, панове-молод-ці?» Якщо випадало вирішувати якусь важливу військову справу, кошовий ота­ман скликав усе товариство на загальні збори і, набравши поважного й водночас шанобливого вигляду, виходив з непокритою головою на певне місце серед рад­ного майдану, ставав під військовим прапором, кілька разів низько вклонявся зборам і, стоячи весь час, доки тривала рада, звертався до присутніх або за­суджуючи якийсь злочин, або покірно просячи у війська якоїсь прихильності до себе. Козаки слухали його дуже уважно, а потім голосно висловлювали свої думки і, у разі незгоди з кошовим, висловлювали це як тоном, так і різними жестами. Коли ж уважали вимоги кошового зовсім недоречними чи мало об­грунтованими, то зовсім відмовлялися коритися його волі й позбавляли за­гальної поваги '2.

Як на Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав «при боці», особливо під час воєнних походів, від ЗО до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому виконували ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось ри­царя. Під час війни 1769 року * у строкових ісозацькях реєстрах вписано певну кількість молодиків «при пану кошовому»13; зрештою, ці молодики слугували не лише кошовому, а й іншим особам військової старшини, по двоє-троє при кожному. За словами англійця Рондо, хлопцями чи слугами січових козаків були переважно юнаки з поляків и. Що це були не просто слуги при кошовому та інших старшинах, видно вже з покладених на них обов'язків: «молодики по­винні були Богові добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею відбиваться, списом добре колоти і з рушниці влучно стріляти».

Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків: він перебував завжди в тому самому курені, в котрому був і до обрання кошовим, стіл і страва його були в тому ж курені, разом із коза­ками. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала заводити власні будинки в Січі й харчуватися окремо. Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку да-

10 Величко С. Летопись. T. 3. С. 175.

'1 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 185, 312, 356; Т. 2. С. 35, 100, 226, 345, 382, 396, 472, 493, 500, 543; Т.

3. С. 58, 176; Эварниц-кий Д. Вольности. С. 312, 317, 318, 324, 325, 327, 328, 333, 338.

12 Собесский Я. Записки о Хотинской войне.

* Йдеться про російсько-турецьку війну 1768—1774 рр.

Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 93, прим. 1.

и Рондо К. С. 446.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

вало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування — 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме «кварта», тобто відро від кожної «куфи» або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й крим­ських чи турецьких товарів — «по товару від кожної ватаги»; судова вира, тоб­то платня за розковування злочинця від стовпа, й «деякий малий презент» від усіляких прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами. Окрім того на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий «ралець», тобто по­дарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і реміс­ників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошо­вого й підносили йому свої дари. За це кошовий мусив частувати їх, доки заба­жають, холодною горілкою і медом. У ці самі дні кошовий поїв і частував у себе в курені всю старшину, курінних отаманів і простих козаків. Кошовому отама­нові, нарешті, належалися декотрі з приблудних, спійманих у степу коней; їх тримали протягом трьох днів і якщо за цей час не знаходився господар, вони переходили у власність військової старшини, отже, й кошового '5.

Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську; як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких ба­зувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків. Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні спра­ви й виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя часом заміняв кошового під іме­нем «наказного кошового отамана», виконував обов'язки скарбника й началь­ника артилерії при військовому «скарбі й арматі». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою |6. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування — 70 карбованців на рік і частина мита за перевози через ріки; крім того, він отримував, як і кошовий, відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ «куфи», «по товару» від кожної ватаги, одного коня з коней, що прибилися, викуп за «відбиття» злочинця від стовпа, «малий презент» від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, бузи, м'яса й калачів від січових шинкарів, брагарів, м'ясників і калачни­ків, врешті, різдвяний і пасхальний ралець 1 .

Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто на­кази по куренях, водночас вів усі рахунки, писав, після нарад із ченцями, папе­ри до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська 18, прий­мав >сі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, держав­них і простих осіб на ім'я кошового та всього війська. Військовий писар у запо­різьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися такими важли­вими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували без пощади |9. Значення військового писаря на Запоріжжі було дуже великим: багато хто з



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка