Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка19/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   44

На вигляд кожен курінь був довгою казармою, часом до 44 аршинів завдовж­ки й 5 завширшки, або 13 1/2 аршинів завдовжки й 6 завширшки, 10 аршинів

1 'Жзаршщкий Д. Запорожье. кий С. История. С. 34—36. собрание сочинений. Т. 1. Т. I. С. 106, 107: Ммшец- 2 Максимович М. Полное К., 1876. С. 839.

Військовий і територіальний поділ Запоріжжя

завдовжки й 5 завширшки 3; його будували з рубаного й різаного дерева, яке звичайно привозили в Січ із Самари чи Великого Лугу \ мав 4 великих квадрат­них вікна в довгій стіні, одні низькі двері з напівкруглою перекладиною і різьб­леними лутками по боках, помальованими зеленою і червоною фарбою, у по­перечній або так званій причілковій стіні 5; по одному вікну з кожного боку дверей у тій самій причілковій стіні; нагорі триярусний дах із дранки, а над ним три високі димарі з покришками 6.

Всередині запорізькі курені, за одним описом, мали два відділи — один біль­ший, другий менший. У більшому жили козаки, приписані до куреня, їхня стар­шина й часом кошовий * отаман; у меншому жили курінний кухар та його по­мічники, тут була кухня й пекарня 1.

За другим описом, кожен курінь був великою хатою без кімнат і переділок з такими ж великими сіньми, відділеними від власне куреня «переміжною» сті­ною з дверима і з великою кахляною грубою, тобто піччю, котра виходила через стіну з сіней у кімнату. У власне курені на всю його довжину ставилось «сирно», себто стіл, як у монастирських трапезних, з однієї товстої дошки шир­шої за три чверті аршина, прибитої залізними цвяхами до вкопаних у землю стовпів. Навколо сирна ставили вузькі лави, а вздовж стін, з трьох боків, насти­лали поміст із товстих дощок на стовпах, який заміняв козакам постіль; на ньому могло спати від тридцяти до «полчварта ста»** чоловік 8. А у всьому ку­рені могло поміститися до 600 козаків 9. На «покуті», тобто у красному куті, були прибиті ікони різних святих, там само висіла багата лампада, яку курінь засвічував у великі свята, а під нею стояла «карнавка», тобто кварта, куди ко­заки клали гроші для купівлі харчів наступного дня. До стелі чіпляли велике панікадило, по стінах куреня розвішували різну зброю, а під стелею, на «пере­міжних» стінах, тягнувся різьблений сволок із хрестом посередині, роком бу­дівництва куреня й іменем курінного отамана — будівника. Посеред сіней влаштовували «кабицю», тобто вогнище, завдовжки 5 і більше аршинів, для при­готування страв; через кабицю з куреня у сіни проходив кінець сволока, у котрий вбивали залізні ланцюги з гачками для підвішування великих залізних казанів, у яких варилася страва козаків |0. У куренях не тримали ні майна, ні продовольства.

Біля кожного куреня споруджували курінну скарбницю, або невелику комору, в котрій козаки окремого куреня зберігали своє «збіжжя», тобто різне майно, а поряд зі скарбницею містилися інші будинки для козаків, які споруджували у міру зростання кількості товаришів і тісноти в курені ". При куренях будували часом і приватні будиночки військової старшини; останні зовні нагадували ку­рені, але менші розміром, а за внутрішнім влаштуванням нагадували теперішні хати заможних українських селян. Найтиповіший з тих, що збереглися до на­шого часу, має 18 аршинів довжини, 8 ширини й 3 висоти; він поставлений з де­рева у зруб, має невеликі, круглі, «як тарілочки», вікна. Великі сіни ділять його на дві половини: світлу й чорну, кожна з яких, у свою чергу, ділиться на дві. Світла половина мала кімнату з кахляною грубою і спальню, відділену від кімнати глухою стіною,— обидві з окремими виходами в сіни; чорна половина складалася з кухні й комори, розділених глухою стіною і також з окремими виходами в сіни. Від однієї до другої зовнішньої стіни через внутрішню стіну тягнеться сосновий сволок із вирізьбленим на лицевій стороні зображенням

3 Записки одесского об­щества. Т. 4. Табл. 11; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 45.

* Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 18; Устное по­вествование Н. Коржа. С. 37.

5 Такий зберігся в Нікопо­лі у купчихи О. ГОНЧарО-во І.

План де-Боксета 1752 р.; у Рігельмана зображений дещо інакше.

• Правильно, мабуть, «ку­рінний».

Мышецкий С. История. С. 23.

** Тобто двісті. 8 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646; Велич­ко С. Летопись. Т. 2. С. 360.

9 Устное повествование Н. Коржа. С. 36; Рондо К. II Киевская Старина. 1889. № 11. С. 445.

10 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 45.

11 Максимович, Щекатов. Новый географический сло­варь. Т. 2. С. 7—46.

хреста зі звичними деталями — списом, палицею, голгофою, ім'ям будівничого й роком будівництва 12.

У запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, «завжди мобілізованої, поставленої на воєнну ногу». Якщо казалося: «козак Незамайків-ського куреня», то це означало, що або козак жив у Незамайківському курені, або ж був приписаний до нього, а міг жити десь у іншому місці — у слободі, селі, на зимівнику однієї з паланок запорізьких вольностей. Більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степо­вого звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку ж багато з них ішли у «городи», тобто в Гетьманщину, щоб побачитись із ріднею чи підманути кого з молоді «до Січі».

Паланка в буквальному перекладі з турецької мови означає невелику фор­тецю; у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося цент­ральне управління певної частини території, саме управління, а найчастіше ке­рівництво, або, кажучи нашою мовою, повіт запорізьких вольностей. Цент­ром кожної паланки була садиба з різними будівлями, обгороджена навколо палісадом |3. Коли земля запорізьких козаків уперше була розділена на палан­ки, не можна визначити через брак даних; є, щоправда, припущення, начебто цей поділ було запроваджено 1734 року, після повернення запорожців з-під влади кримського хана в Росію, але чи ж справді так, стверджувати не мож­на м. До 1768 року всіх паланок у Запоріжжі було п'ять — Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальміуська; з 1768 року додалося ще дві — Орільська й Протовчанська, а згодом третя, Прогноїв-ська, зрештою, початок останній було покладено ще 1735 року, коли у «Прогно-ях, тобто біля солоних озер, на Кінбурнському півострові, було засновано шос­тий пост для захисту людей із Запоріжжя й України, котрі приходили туди по сіль або для рибальства на лиман» І5.

Отже, під кінець історичного існування запорізьких козаків на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, всіх паланок було вісім, причому три з них були біля правого берега Дніпра, а п'ять біля лівого. Бугогардівська паланка займала степи між лівим берегом Бугу і правим Інгульця з одного бо­ку та рікою Дніпром і новосербським кордоном з другого. Вона містилася у ни­нішніх Єлизаветградському й Олександрійському повітах Херсонської губернії. Центром цієї паланки був Гард на ріці Бузі. Крім того, були зимівники в Соко­лах, Вербовому, Балацькому, Мигії, Корабельному, Вовковому, Харсютиному й Громоклії. Інгульська, чи Перевізька, паланка була розташована вздовж ліво­го берега ріки Інгульця, у північній частині нинішнього Херсонського повіту. Центром її була або так звана Перевізка, біля правого берега Дніпра, на 2 верст­ви нижче гирла Інгульця й на 2 1/2 версти нижче садиби власника села Фа-ліївки М. Комстадіуса; або ж село Кам'янка при впадінні річки Кам'янки в Дніпро, де була Кам'янська Січ. Окрім того, до неї належали села та кілька зи­мівників: Квакове, Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитна, Шестірня, Пономаре­ва, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Тернівка, Ракова та ін. Ко­дацька паланка знаходилася між Дніпром і рікою Базавлуком та верхів'ям Інгульця з одного боку й річкою Тясмином або, з 1752 року, з новосербською граничною лінією з другого, у теперішніх Катеринославському й Верхньодні­провському повітах. Центром її було місто Новий Кодак; крім того, до неї нале­жали села й зимівники: Старий Кодак, Волоські хутори, Полови ця, Микитине, Кічкас, Біленьке, Тарасівка, Медовець, хутір Грязного, Кемликівка, Набоківка, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурин Ріг, Ко-

12 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 44, 45.

13 Мышецкий С. История.

С. 81.


14 Надхин Г. Память о За­порожье. С. 45.

15 Мышецкий С. История.

С. 81; Скальковский А. Ис­тория Новой Сечи. Т. 1. С. 31.

Військовий і територіальний поділ Запоріжжя

місарівка, Лихівка й Томаківка. Самарська паланка лежала по обидва боки ріки Самари, вгору від лівого берега Дніпра, в теперішніх Новомосковському, Пав­лоградському й частково Олександрівському повітах Катеринославської губернії'. Центром її було місто Самарь або Новоселиця чи Новоселівка, теперішнє місто Новомосковськ. Крім того, в ній були села: Чаплі, Піщана Самарь, Переметівка, Кам'янка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревівка, Бардаківка, Адамківка, Пишнівка, Військове, Чернече та ін. Орільська паланка розташовувалася між ріками Оріллю й Самарою, у східній частині нинішнього Новомосковського й західній Павлоградського повітів; центром її була Козирщина. Крім того, в ній були села: Чаплинська Кам'янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарів-ка й Бабайківка, передана сюди 1770 року з Протовчанської паланки. Протов-чанська паланка — по течії річок Протовчі й Орелі, у теперішньому Новомос­ковському повіті, свій центр мала в селі Личкові. Крім того, у ній були села: Перещепине, Котівка, Черенеччина, Петриківка, Китай-город, Могилів, Кіль­чень, нинішня Голубівка, Курилівка, Плеса, Чорноухівка, Василькове, Гру-зинівка, Полковнича, Судіївка, Сердюківка, Шугліївка, або Шульгівка, Кли-мівка, Семенчинівка, Балабанівка, Горбулівка, Половнищине, Проданівка, Га-лушківка, Одарівка, Цеглувата, Сирківка, Лебединці, а також хутори над Цари-чанкою й Маячками та в урочищах Шуровому й Бабенківці Кальміуська паланка була між Вовчою, Кальміусом та Азовським морем, у нинішніх Олек­сандрівському, Бахмутському й Маріупольському повітах. Центром її було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись бу­ло городище Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь |?. У ній було відо­мо два села -- Ясенувате й Макарове, та 28 зимівників: у Лозовому яру на Тер-сі, Широкому на Кам'янці, в балках Холодній, Сухій, яру Поповому, Кам'яній ярузі, ярах Чорнухиному, Шовковому, Глибокому, Государевому, балці Заліз­ній на Кривому Торці, яру Холодовому біля Сіверського Дінця й Луганчика, За-

їшт аш Млкотш шшм тигориштизніні


т
'•' Список иасслетых мест. Екатеринославская губ. Ч. 10, 16, 17.

Сволок і лутки запорізького куреня Малюнок І. Ю. Рєпіна

1 Записки одесского оо-щества. Т. І. С. 201; Т. 3. С. 293. •

9 Д. І. Явормнцький

129
лізному яру біля Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Кру­тій, урочищі Бобровому, яру Хорошому на Лугані, балці Мечетній на Міущику, балці Зайцевій над морем, урочищі Підгорині, балці Клеповій над Кальцем, річ­ці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді і в балці Світуватій Прогноїв-ська паланка розташовувалася на лівому березі Дніпровського лиману, навпро­ти урочища Прогноєва |9, на 35 верст вище кінця Кінбурнської коси, у тепе­рішньому Дніпровському повіті Таврійської губернії. Центром її був Прогно-ївськ. Тут стояв передовий запорізький пост, що спостерігав за рухом татар у Криму й турків у Очакові й охороняв усіх посланців, солепромисловців, купців, котрі їхали через південну окраїну запорізьких вольностей в Очаків, Прогній та Крим. Озера Прогноївської паланки запорожці вважали своєю власністю й ви­возили з них багато солі на Запоріжжя, Україну й Польщу, обходячи, таким чином, кримську сіль, хоча й чисту, але надто дорогу.

18 Феодосии. Материалы для историко-статистиче-ского описання. Т. 2. С. 39, 43 та ін.; Эварницкий Д.

Вольности. С. 196—200; Скальковский А. История Новой Сечи. Т. 1. С. 39. 19 ПрогнО! — гнил1 озера з

солоною, занесеною з моря водою, в котрих в міру ви­паровування води осідає сіль.


Військові, курінні й паланкові ради

запорізьких козаків


Кожен народ має свій побут і свої звичаї, й чим давніший народ, тим стій­кіші його побут і звичаї; народ, який стоїть найнижче у своєму розвитку, робить зі своїх звичаїв культ; народ, який стоїть на вищій, ніж первісна, стадії розвит­ку, але ще не виробив собі певних законів і живе лише переказами, вважає свої звичаї незмінним законом. Для людини, яка живе переказами, відступити від якогось звичаю означає втратити честь і накликати не лише на себе, а й на ввесь рід і навіть на все суспільство, в котрому живе, вічне лихо й вічне безчестя. За­порізькі козаки з їх суспільним ладом, що базувався на переказах, не становили винятку. В основі всієї козацької громади лежав звичай: за звичаєм вони не до­пускали в Січ жінок, за звичаєм судили злочинців, за звичаєм поділялися на ку­рені й паланки, за звичаєм збиралися у певний час на загальні ради чи наради. Загальні або військові ради у запорізьких козаків відбувалися звичайно в певні дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі — Покро­ву — на другий чи третій день Великодня, а крім того, в кожний день і будь-який час на бажання товариства чи простої «сіроми». На військових радах вирі­шувалися найважливіші питання життя Запорізького Війська: про мир і «роз­мир», про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців, про поділ «за лясами» земель і угідь і, нарешті, про вибори військової старшини. Поділ земель і вибори старшини у запорізьких козаків неодмінно відбувалися кожного нового року. Ось як це робилося.

Ше за кілька днів до настання нового року всі козаки, що перебували в зимів­никах, на річках, озерах, у степах і плавнях і займалися там хто домашнім гос­подарством, хто рибальством чи полюванням — усі поспішали, з огляду на на­ступний поділ земель і вибори старшини, у столицю своєї козацької громади — Січ. Саме в день першого січня нового року вони схоплювалися на ноги особ­ливо рано, відразу вмивалися холодною водою, одягали свій найкращий одяг — черкески з візерунчастого штофу, червоні, з широкими вильотами жупани, чер­воні сап'янці, високі сукняні шапки, барвисті шовкові пояси, озброювалися дорогими шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами й поспішали на гул дзвонів у січову церкву Покрови пресвятої Богородиці. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню, що відправлялися з особливою урочистістю й пишніс­тю, козаки після закінчення богослужінь виходили з церкви й поспішали в ку­рені на обід. Прийшовши в курінь, вони молилися на ікони, вітали один одного зі святом, тоді скидали з себе на час дорогий верхній одяг і сідали за спільний стіл. Пообідавши чим бог послав і достатньо випивши з нагоди свята «шумной


ракии»1, козаки вставали з-за столу, молилися богу, дякували своєму отамано­ві, курінному кухареві, вклонялися один одному, знову одягали дорогий одяг і виходили з усіх куренів на площу. В цей момент на січовій площі лунав оглуш­ливий постріл із найбільшої гармати: таким був козацький звичай. Далі на звук гармати й за наказом кошового отамана військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів, які постійно зберігалися в нього, з палицями йшов до церкви, брав звідти литаври, які постійно переховувалися там разом з ін­шими військовими клейнодами, виходив із церкви на площу й бив у литаври для збору козаків на раду спочатку один раз «дрібним дробом». На цей звук насам­перед з'являвся військовий осавул: він також ішов у січову церкву, брав звідти великий військовий прапор або стяг чи хоругву, виносив його на площу й ста­вив біля церкви. Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі, також «дрібним дробом». На цей сигнал, мов бджоли на мед, поспішали козаки на радну чи віче­ву площу, гладенько вирівняну й посилану піском з цієї нагоди. За простими козаками на площу вступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, після військової старшини трид­цять вісім курінних отаманів і кілька чоловік військових «службовців»; кожен із військових старшин ніс знак своєї гідності: кошовий — велику палицю або булаву, суддя — велику срібну печатку, писар — перо і срібний каламар, оса­вул — малу палицю, курінні отамани — ціпки. Вся старшина була з непокрити­ми головами, без шапок, «бо на той час ішла на площу, наче на судне місце». Довбиш, побачивши старшину, віддавав їй честь боєм у литаври. Тим часом старшина, вийшовши на середину, ставала на площі в один ряд, один біля од­ного, за старшинством своїх чинів, і вклонялася на всі чотири боки «славному низовому товариству». Товариство ставало за курінними отаманами навколо церкви, починаючи правий фланг від кошового й закінчуючи лівий фланг біля військового осавула, утворюючи загалом величезне козацьке коло. Іноді при повному військовому зборі, не вміщаючись у містечку Січі, певна частина то­вариства залазила на курені та дзвіницю, ставала у рови, піднімалася на вали й розтягувалася навіть далеко уздовж річки. Як і старшина, всі козаки були без шапок і на поклони старшини відповідали поклонами. Перед початком самої ради на площу з'являвся настоятель січової церкви й правив молебень. Після закінчення служби кошовий отаман оголошував товариству мету скликання ради:

— Панове молодці! Тепер у нас новий рік; слід нам, за давнім нашим звичаєм, розділити між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови й рибні місця.

— Та слід, слід! Будемо ділити, як споконвіку в нас прийнято, за лясами, жеребкуванням 2.

Після цих слів уперед виступав військовий писар, який наперед розписував по куренях усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Ота­мани підходили й розбирали, писар зачитував, і що якому куреню діставалося, тим він і володів протягом року, до нового поділу. Тут суперечок і відмовлянь не було: отамани дякували старшині й ставали на свої місця. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старши­на, за нею духовенство і врешті жонате населення запорізьких вольностей: па­рубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земель­ними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рід­ко отримували землю у Запоріжжі.

Так ділили всю землю запорізьких козаків від гирла ріки Самари до верхів'я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Цей щорічний поділ землі жереб­куванням відбувався з огляду на різне багатство запорізьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші — надто бідними. Тому, щоб тривале володін­ня багатими угіддями не викликало заздрощів і чвар серед товариства, їх що-

2 Слово «ляси» однокорін- йшло до козаків, ймовірно, 1 Турецьке слово «ракі» не з німецьким «Loos», що через поляків, означає горілка. означає жеребок, і пере­

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

'' Коховский В. Опыт изу­чения войн Богдана Хмель­ницкого. С. 106.

року ділили жеребкуванням. У цьому разі кожен вдовольнявся своїм угіддям і не заздрив товаришеві, якому випадково траплявся кращий жереб. Вважається, що цей щорічний поділ залежав також і від більшої чи меншої небезпеки з боку ворожих запорожцям сусідів, оскільки кожен волів отримати угіддя подалі від південного кордону, щоб бути безпечним від татар 3.

Після поділу угідь довбиш знову бив у литаври, й козаки знову сходились у Січ. Часом їх збиралося до п'яти тисяч і більше. Кошовий отаман знову звер­тався з мовою до січового товариства:

— Панове молодці! У нас сьогодні новий рік; чи не бажаєте ви, за старим зви­чаєм, змінити всю старшину й обрати замість неї нову?

Якщо товариство було вдоволене своєю старшиною, то на пропозицію кошо­вого відповідало так:

— Ви — добрі пани, пануйте ще над нами!

Тоді кошовий, суддя, писар і осавул вклонялися козакам, дякували їм за честь і розходилися по куренях. Якщо ж товариство чомусь було невдоволене своєю старшиною, тоді, після питання кошового, казало йому віднести свою булаву чи палицю до прапора й покласти на шапку. Якщо ж товариство при цьому відкривало за кошовим якусь провину чи допущену ним явну несправед­ливість, тоді, не соромлячись, кричало:

— Покинь, скурвий сину, своє кошів'я, бо ти вже козацького хліба наїв­ся! Іди собі геть, поганий сину, ти для нас неспособний! Поклади свою булаву, поклади!

Кошовий негайно скорявся: він кидав на землю свою шапку, на шапку клав палицю, вклонявся всьому товариству, дякуючи за честь, виявлену йому про­тягом року, й ішов із площі у свій курінь. Після відходу кошового те саме по­винні були зробити, із солідарності з кошовим, суддя, писар, осавул, хоча б до них товариство й не мало докорів. Зрештою, останнім, якщо хтось із них подо­бався козакам, товариство кричало, щоб він «не скидав з себе свого чину», і той повинен був беззаперечно коритися і стояти на площі. Іноді, перш ніж відпусти­ти старшину з площі, товариство вимагало від неї звіту за різні дії і ставило їй різні питання. Однак старшина, як звичайно, рідко виявлялася у чомусь винною: користуючись своєю владою лише рік і пам'ятаючи про звіт наприкінці року, вона рідко діяла за власним бажанням, а переважно за бажанням усього вій­ська. Якщо ж, усупереч цьому, старшину викривали в якихось злочинах супро­ти всього війська, її карали за це на смерть.

Після відходу старої старшини приймалися до обрання нової. При цьому на сцену виступали суто народні начала: ні курінні отамани, ні хтось інший з «па­нуючих» осіб не мали в цьому разі жодного вирішального впливу, всією справою керувала проста чернь, так звана сіромашня. Природно, що при цьому почи­налися суперечки, перемовки й сварки, тим більше, що багато хто того дня, ра­ди празника, часом через край хильнув «п'яного зілля» — горілки. Сперечалися передусім про те, кого саме обрати кошовим отаманом — кожен курінь висував свого кандидата й наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Супереч­ки тривали часом кілька годин. Усі кандидати, чиї імена вигукували на площі, повинні були відразу покинути її й піти у свої курені, щоб особистою участю не допомагати обранню. Врешті, після довгих суперечок, зупинялися на одному з усіх названих кандидатів. Тоді з-посеред козаків виділялося десятеро чи й більше чоловік, які йшли в той курінь, де сидів обраний кошовим козак. Прий­шовши, вони оголошували обраному волю всього товариства й просили його прийняти запропоновану йому честь. Якщо обраний починав відмовлятися, двоє з козаків брали його попід руки, двоє чи троє пхали ззаду, кілька чоло­вік штовхали в боки й так вели на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Так приводили обраного в раду; тут йому вручали палицю й оголошували бажання усього


війська бачити його кошовим отаманом. Але обраний, за давнім звичаєм, по­винен був спочатку двічі відмовитися від пропонованої йому честі й лише після третьої пропозиції брав у руки палицю. Тоді військо наказувало довбишу про­бити честь новому кошовому отаманові, а старі січові козаки, «сивоусі діди, славні низові лицарі», по черзі підходили до нього й сипали на його виголену го­лову пісок чи мазали тім'я голови болотом, якщо погода на той час була дощо­вою, на знак того, щоб він не забував про своє низьке походження й не прагнув вивищитися над усім товариством. Кошовий повинен був кланятися на всі чоти­ри боки й дякувати товариству за честь, на що товариство відповідало йому криком: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, боже, лебединий вік і жу­равлиний крик!» На цьому й закінчувалися вибори кошового. Того самого дня першого січня так само проходили й вибори судді, писаря, осавула й курінних отаманів, лише з тією різницею, що військовому судді при обранні вручали пе­чатку, військовому писареві — каламар, а військовому осавулові — жезл. Дру­гого січня обирали довбиша, далі наступних урядовців: пушкаря, писаря, кан-таржія та інших.

Але вибори нової старшини не завжди відбувалися так мирно та швидко. Іноді при загальному голосуванні незгідні врешті-решт поділялися на дві поло­вини: одну становили так звані нижні курені, а другу — верхні, й кожна сто­рона, бажаючи бачити кошовим отаманом свого кандидата, не визнавала ін­шого. Тоді починалася суперечка, за суперечкою сварка, за сваркою бійка і за бійкою часом траплялися навіть вбивства. Суперники у своєму запалі доходили до того, що навіть кидалися на курені, руйнували їх, ламали все на своєму шля­ху й завдавали одні одним великих образ і великих збитків. У цей час кандидати



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка