Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка18/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   44

Вступивши в Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вив­чав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу в Січ: хто вступив раніше, мав перевагу перед тим, хто вступив пізніше, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього «сином», хоча «бать­кові» могло бути 20, а «синові» 40 років 26.

Так складалося військо запорізьких низових козаків. Узяте в цілому, воно ді­лилося на січових та зимівних козаків; перші, власне, й становили справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті або ті, у крайньому разі, хто порвав свої шлюбні пута; з них ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську, дуже сильні й добре збудовані люди, до того ж переважно вроджені українці, звалися

Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. СПб, 1856. С. 286— 288. 23 Слід гадати, звичайно, що лише на човні. ІАБоплан Г. Описание Ук­раины. С. 21; Скалько'в-

Запорізькі булави і пірначі Гравюра кінця XIX ст.

ский А. История. Т. 1. С. 226, прим. 1.

25 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 82.

26 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

лицарством чи товариством27. Лише товариство мало право обирати з-посеред себе старшину, отримувати грошову й хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити всі справи війська- воно жило в Січі по куренях, поді­лялося на «старше й менше» товариство й складало військо чи лицарство у властивому розумінні. Від цього лицарства чи товариства різко відрізнялися сі­мейні козаки. їх також допускали на Запоріжжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорізьких степах по слободах, зимівниках і бур-дюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами; звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи поспо­литими січових козаків, «зимівчаками», «сиднями» «гніздюками». Але взяті всі разом, січовики й зимівчаки становили одне військо, офіційно зване «славним низовим Запорізьким Військом і товариством» або ширше «Військо дніпрове, кошове, верхове, низове і все будучеє на полях, на луках, на галявинках і на всіх урочищах морських, дніпрових і польових»29.

Склавшись у ціле військо «самі по собі», запорізькі козаки так само «за сво­їми міркуваннями й завели в себе власні порядки» 30. «Вони вважають, що ніякі державні установи їм не потрібні, а виконують щось лише тоді, коли їх заохочують до того ласкою, хоча б і високі чини», зрештою слід сказати, що вони ніколи «не забувають зважати й на обставини політичні й за ними себе вимірювати, коли їм сміливіше говорити про своє товариство й відстоювати його перед самодержавною владою і знають, коли їм щось розпочинати»; вза­галі «рід їхній, зокрема керівники цієї секти (!), вельми хитрий, проникливий і обережний щодо своїх інтересів, пов'язаних з тією свободою, яка дозволяє їм не звітуватися ні перед ким; вони всіляко дбають, аби вона не підпала під закони їхньої вітчизни і не зашкодила їхній необмеженій владі» 3|. В основі за­порізького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені роз­витку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: своїми звуками вони скликали люд, без різниці у званні й стані, на площу для вирішення най­важливіших питань країни, схоже на те, як вирішують у наш час свої спра­ви вільні громадяни швейцарських кантонів чи американських штатів. Зов­нішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню32. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропози­цію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорізька гро­мада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при ви­борах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорізь­ких школах, у спільній трапезі 33, при поділі майна й у приватному житті в куре­нях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітли­вість, бралися до уваги. Таким чином, у запорізькій громаді губилася будь-яка поодинока особистість, якою б талановитою й показною вона не була. Тут усі справи вирішували спільно: «У нас не едного пана кошового порада до лис­тов бывает, леч всего Войска Запорожскаго единогласная: що кгды ска­жем в листу доложити, того а не пан кошовій, а не писарь без езволенія

27 Киевская Старина. 1889.

№ 11. С. 446; Журнал мин-

ва народ, просвещения.

1837. Авг. С. 495.

2" Акты ЮЗР. Т. 5. С. 143;

Т. 11. С. 113.

29 Акты ЮЗР. Т. 11. С.

259, 402; Т. 12. С. 99, 462. 30 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44. 11 Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений. С. 8, 11.

Устное повествование Н. Коржа. С. 2; Мышец-кий С. История. С. 37. 13«А стол и пищу имеют всякой старшина со своими козаками обще» (Мышец-кий С. История).

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

34 Величко С. Летопись. рия Новой Сечи. Т. 1. С. 83, 36 Эварницкий Д. Сборник Т. 3. С. 175. 84. материалов. С. 144, 201.

Зд Скальковский А. Исто- * Відповідь (лат). 37 Там же. С. 85.

нашего переставити сами собой неповинни»34. Громадою, товариством вирішу­вали питання миру й розмиру; товариство ділило за лясами усі землі, ліси, угіддя, усі рибні лови, всі соляні місця; товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Січі і в усьому Запоріжжі; товариство карало винних у зло­чинах і порушеннях; товариство писало всілякі відповіді на укази, грамоти, ор­дери, послання й листи, які приходили в Січ від різних державних осіб і воло­дарів, що вступали у зносини із запорізькими козаками.

З огляду на цей громадський принцип найвища на Запоріжжі влада, влада кошового отамана, без усього товариства, всієї громади, не могла ні на що зва­житися й нічого зробити. Так, коли 1757 року український гетьман граф Ки­рило Розумовський запитав кошового отамана Григорія Федоріва, чому той від­пустив гайдамаків, які до нього приходили, кошовий письмово відповів, що «він, кошовий, гайдамаків забрати й відіслати сам по собі не міг, бо їх, гайдама­ків, під присягою прийняли, за згодою всього товариства, а без спільної згоди за їхнім звичаєм він, кошовий, нічого чинити не може». Так само від­повідав 1746 року кошовий отаман Василь Григорович Сич корсунському гу­бернаторові в Польщі, котрий скаржився у Січ на злодіїв, які його погра­бували: «Курінні отамани, з усіх куренів зібравшися, кошового не послу­хали й грабіжників не знайшли». Таку саму відповідь дав кошовий Петро Іванович Калнишевський одному російському офіцерові, який забажав чи­слитися серед запорізьких товаришів: оскільки всього Запорізького Вій­ська на той час не було в наявності, то сам кошовий, своєю волею, не міг виконати прохання офіцера 3=. Значення громади, товариства у запорізьких козаків виявлялося навіть зовні: ордери, листи, респонси *, які розсилали із Січі в різні місця, закінчувалися підписом: «Отаман кошовий Війська Запорізь­кого з товариством». Так само починався кожен документ: «До нас дійшов лист», «Ми Військо», «За звичаєм нашим на спільній раді нашій всім уголос читали».

Запорізьку громаду, яка досягла свого найповнішого розвитку протягом XVI й XVII ст., з середини XVIII ст. поступово став обмежувати російський уряд, особливо у праві вибору запорізькими козаками військової старшини. З цього приводу було видано низку царських указів, за якими «запорожцы, не описався и не истребовав на то дозволения, запорожскую старшину от их чи­нов отставлять и других на их места определять собою самовольно отнюдь не дерзали, опасаясь высочайшего его императорскаго величества гнева и тяжкаго истязания и наказания»36. Але запорізькі козаки не дуже слухали вимог росій­ського уряду щодо цього й майже до самого кінця свого політичного життя са­мовільно обирали й самовільно скидали всю свою військову старшину. Тому весь великий запорізький край, перейшовши в середині XVII ст. під верховну владу Росії, насправді завжди керувався власним товариством, як уся Україна керувалася власним козацтвом, хоча й під верховною владою російського уряду.

Увесь склад Війська Запорізького низового поділявся на старшину в її ниж­чих і вищих ступенях, юних молодиків, які лише готувалися стати справж­німи козаками, січову масу, так звану «сіромашню, простолюд, чернь», і запо­різьке поспільство, котре жило поза Січчю, у зимівниках. До складу війська не входили «наймити» або «аргати» (від гр. «єр^атгіс», переробленого по-турецьки на «ергат»). Так звали поденників або робітників, які наймалися тимчасово до козаків на якусь роботу за певну платню 37.

Крім справжніх козаків до складу «славного низового товариства» часом входили особи, які ні за званням, ні за суспільним становищем ніколи до нього не належали й лише номінально числилися серед запорожців. Це робилося частково з честолюбства називатися низовим лицарем, частково зі щирої любо­ві до «славного» війська, частково ж задля того, щоб застрахуватися від гра­бунку запорожців чи заручитися їхнім послухом і вірністю, частково ж внаслі-

Портрет колишнього м Hupel August Wilgelm. Портрет колишнього

запорізького козака Fon den Kosaken. Riga, запорізького козака

Якова,Шияна. 1784 р. 1790. S. 208. Івана,Шияна. 1784 р.

Одеський історичний музей 39 Скальковский А. Мето- Одеський історичний музей

рия Новой Сечи. Т. 1. С. 96.

док пропозиції самих козаків, які приписували до себе вельможних осіб на знак особливої уваги до них, подібно до того, як багато західноєвропейських міст надавали права громадянства знатним мандрівникам 38. Ці особи — вель­можі, наділені великою владою, переважно російського, часом польського по­ходження. Архівні січові документи зберегли для нас імена деяких із цих осіб: артилерії поручик Іван Глебов, статський радник Петро Веселицький, україн­ський генеральний підкоморій і бунчуковий товариш Павло Кочубей, началь­ник астрономічної експедиції Христофор Ейлер, генерал-аншеф граф Петро Панін, генерал-аншеф Іван Глебов, генерал-аншеф Петро Дев'єр, генерал-поручик граф Андрій Остерман, генерал-майор князь Олександр П розоровський, польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький, генерал-майор князь Григорій Потьомкін за. Останнього, кажуть, запорізькі козаки звали Гриць-ком Нечосою: він, за тодішньою модою, носив на голові велику перуку, напуд­рену й високо підбиту, з чого запорожці зробили висновок, що він ніколи не за­чісується, тому й прозвали Нечосою.

Як вхід, так і вихід з Січі були вільними; певного терміну перебування у Січі прийнятому не визначали: кожен міг виходити з неї, коли завгодно й коли була потреба. Козак покидав Січ, коли в нього з'являлося бажання служити в яко­мусь з українських міст, коли надумав одружуватися й заводити власне госпо­дарство, покидав і тоді, коли йому просто набридало життя в Січі, або, як казали січовики, коли він «зажирів од козацького хліба». Зрештою, він знову міг повер­нутися, якщо виявляв своє бажання, коли вхопив де-небудь «шилом патоки»

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

або «узнавши, почім ківш лиха». Але незважаючи на таку свободу вступу в Січ і виходу з неї, порядок дій у ній ніколи не порушувався, і в цій цілковитій сваволі були всі підстави для широкої слави запорізької Січі, котра була лоном для всіх, хто волею чи неволею приходив у неї. При відході з Січі також не видавалися ніякі перепустки, за винятком двох випадків: по-перше, коли козаки бажали їхати в Польщу або в Україну «для торгових чи якихось інших потреб» — вони брали паспорти за підписом кошового отамана і з військовою печаткою для вільного проїзду чужими містами й селами 40; по-друге, коли точилися вій­ни між Росією й народами, володіння яких межували з Запоріжжям, наприк­лад, турками, татарами, поляками. В цьому випадку, «з огляду на неабиякі за­кордонні обставини», щоб уникнути будь-якого шпигунства з боку ворогів і вод­ночас «бути невідлучно у всілякій готовності», виїзд із Січі нежонатим козакам без письмового паспорта від військової канцелярії, а жонатим без паспортів від паланкових полковників суворо заборонявся 41. Часом тим, хто покидав Січ, да­вали атестати для вступу на службу в українські полки; зразки таких атестатів дійшли до нас у достатній кількості: у них вносилося ім'я, по-батькові, прізвище й назва куреня певного козака, його служба в роз'їздах, загонах, відрядженнях, секретних розвідках, походах і битвах, відзначалися кмітливість, пильність до служби, чесне виконання покладених на нього доручень і готовність «не ща­дить своего живота»42.

Наскільки великим був склад усього війська запорізьких низових козаків, з певністю сказати не можна, з одного боку тому, що запорожці дуже неохоче ділилися із сторонніми людьми даними про всілякі порядки в Січі,— усе їхнє життя для іноземців становило так звані «військові секрети»; з другого боку тому, що в самій Січі не було, чи, в усякому разі, самі запорожці казали, що не було ніяких журналів, ніяких списків, куди б вписували імена прийшлих у Січ новачків і старих козаків, які її покидали 43. Окрім того, визначити кількість усього Запорізького Війська важко ще й тому, що багато козаків-зимівчан вза­галі не з'являлося у Січ по кілька років і взагалі не були знаними військовій старшині, а щодо окремих січових козаків, то й сама старшина перебувала в ціл­ковитому невіданні й не могла сказати, живі вони на даний час чи безвісти про­пали під час окремих походів на ворогів, які часто здійснювалися без відома Коша. Тому всі свідчення про чисельність Запорізького Війська, навіть протя­гом якогось одного століття, надто суперечливі. Самі запорожці, що й природно, часто перебільшували чисельність усього свого війська: «У нас, що лоза, то ко­зак, а де байрак, то там по сто, по двісті козак». Українські літописці вислов­лювалися щодо цього так само: «Рече старійшій слово, и абіе сколько треба воинства, аки трава соберутся»44. Більш чи менш конкретні відомості про чи­сельність запорізьких козаків містять окремі джерела. 1534 року всіх запорізь­ких козаків налічувалося не більше 2000; 1535 року близько 3000 4э; 1594 року іноземці налічували у них 3000, а вони самі казали про 6000 46; 1675 року кошо­вий отаман Іван Сірко, задумавши великий похід на Крим, зібрав 20 000 запо­рожців, «несчадно струснул» Крим з ними й щасливо повернувся у Січ 4?. 1727 року Христофор Манштейи визначає усю чисельність Запорізького Війська від 12 000 до 15 000 48; 1732 року самі запорожці свідчили, що у них «добрих і озб­роєних воїнів» набереться до 10 000, а 1735 року повідомляли, що «про число всього війська точно ніяк посвідчити не можна, тому що воно щоденно прибуває і зменшується», але сподіваються зібрати 7000 добре озброєних козаків 49. 1755 року кошовий отаман Пилип Федорів у своєму рапорті заявляв, що в усьо­му «компуті» * або складі, зі старими й жінками в зимівниках, Війська Запорізь-

Мышецкий С. История. С. 18.

41 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 205, 206.

42 Эварницкий Д. Вольнос­ти. С. 311, 320, 340—343.

43 Мышецкий С. История. С. 17.

44 Грабянка Г. Летопись. С. 20.

45 Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства Т. 2. СПб, 1843. С. 244.

46 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 33, 39, 49.

47 Величко С. Летопись. Т.

2. С. 358—364.

48 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 28.

49 Соловьев С. История России. Т. 20. С. 75, 90. * Список козаків з відомо­стями про майнове стано­вище, службу та ін. (з лат.).

кого набереться 27 000 чоловік 50. 1762 року з нагоди вступу на престол імпе­ратриці Катерини II на вірність їй присягало 20 281 чоловік запорізьких коза­ків . 1766 року секретар Василь Чернявський визначав кількість усіх запорож­ців, «кои по всей земле к Сечи принадлежащей живут и к отправлению воинской службы способны и надежны, выключая старых, дряхлых и малолетних», близ­ко 10 000 чоловік 52. 1769 року в готовому до походу проти турків Війську Запо­різькому козаків було 12 249, крім того, 2000 козаків залишалося в Січі й 3000 по паланках «у водній варті на човнах», а всього 17 249 чоловік э3. Близько 1774 року запорожців «військових і піших» налічували 40 000, але в похід ішло 14 000 чоловік, інші ж залишалися біля майна та власних жител; а всіх разом налічувалося до 100 000 чоловік 54. 1775 року у відомості генерал-майора Петра Текелі всіх жителів запорізької землі, тобто козаків і посполитих, чоловіків і жінок показано 59 637 55; того ж року в маніфесті імператриці Катерини II * стверджувалося, що до запорожців прийшло 50 000 нових родин і що після па­діння Січі 6000 запорожців пішло за Дунай (з тих, що досі жили по віддалених зимівниках) 56. Запорожець Микита Корж і колишній священик низових коза­ків Григорій Крем'янський ** визначають чисельність усього війська на час зни­щення Січі в 40 000 чоловік 57. У наш час старі діди, згадуючи про запорожців, кажуть: «його сила, того запорожця, була тяженна»58. Звичайно, якщо враху­вати, що крім постійних мешканців у Січі й по паланках до запорожців на якийсь час приходили різні «свавільні» люди, особливо перед якоюсь опера­цією чи походом на ворогів, то його сила дійсно була «тяженна». Але у звичай­ний час сили цієї було не видно: прибулі в Запоріжжя козаки лише припису­валися у курені, але жило їх тут дуже мало — вони більше розходилися по зи­мівниках, плавнях, рибних заводах, звіриних ловах 59, а в самій Січі залишалися переважно старші й глибокі діди. Загалом, порівнюючи наведені цифрові да­ні, можна дійти такого висновку про чисельність Війська Запорізького низового: у час найбільшого розквіту самого лише стройового війська запорізьких коза­ків могло бути від 10 000 до 12 000, а разом із жителями зимівників і слобід до 100 000 чоловік.

Порівнюючи окремі частини запорізьких вольностей, помічаємо, що найгус-тіше були заселені Самарська і Протовчанська паланки: у першій кількість зи­мівників, за уривчастими свідченнями XVIII ст., доходила до 1158, а в другій у той же час до 1100 зимівників 60. Далі йшли місця між правим берегом Дніпра й верхів'ями рік Інгульця, Інгулу, по течії двох Омельників, Домоткані й Мокрій Сурі. В Кодацькій паланці, наприклад, кількість зимівників 1755 року досягала 55, а 1760 року — до 841. Далі йшли місця у середній і нижній течії Інгульця, Інгулу й Бугу в Інгульській та Бугогардівській паланках: 1772 року по Інгулу засвідчено 17 зимівників, Інгульцю— 11, Громоклії— 11, Дніпру— 14, Бу­гу — 7, Мертвоводу — 4, Сланцю — 5, Сухому Сланцю — 1, Куцому Сланцю — 1, а всього 71 зимівник 6|. Окрім того, по цих самих ріках і балках було 5 заго­род для рогатої худоби й овець та кілька рибних заводів, біля яких у зимовий час влаштовували землянки, а в літній — курені. Кількість цих землянок і ку­ренів розподілялася так: у гирлах і біля лиману землянок 17, куренів 15, по Бу­гу землянок 11, куренів 39, по Інгулу землянок 2, куренів 4, по Інгульцю земля-

50 Скалъковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1.С. 28. 5| Там же.

52 Мышецкий С. История. С. 82.

53 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 52.

Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений. С. 11. 55 Дашков. Сборник ант­ропологических и этногра­фических статей. Т. 1. М, 1866. С. 133.

* Йдеться про маніфест з приводу ліквідації Нової Січі.

56 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 47. ** Попередньо автор звав його Кремлянським.

57 Устное повествование Н. Коржа. С. 11; Записки одесского общества. Т. 6. С. 645.

58 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 6.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

60 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 33—41.

61 1760 року лише в Інгуль­ській паланці налічували 219 курінних козаків (Скальковский А. История Новой Сечи. Т. 1. С. 37.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

нок 4, курінь 1, а разом землянок 34, куренів 59 62. Найменш заселеними були східні околиці Запоріжжя, Кальміуська та Прогноївська паланки.

Заселеність певної паланки пояснюється частково вигодами чи незручністю самих місць, частково більшою чи меншою близькістю до татарських кочовищ і відкритих кордонів: східна окраїна запорізьких вольностей межувала з аулами ногайських татар і лише незначною мірою захищалася річкою Конкою, тому й заселена була менше, виправдовуючи приказку: «не став світлиці на границі»; північна й західна околиці були віддалені від татар величезним простором сте­пів, а південна захищалася широким Бугом і пішою командою козаків. Напри­клад, 1774 року на південному кордоні запорізьких вольностей стояло 700 коза­ків, крім того, у літній час тут перебувало на промислах 500 чоловік та в Олек-сандрівському шанці 6,1 200 кіннотників 64. Північна частина запорізьких воль­ностей, багата лісами, зрошена двома добрими ріками, Оріллю й Самарою, і без­ліччю озер, яких лише по лівому березі Орелі налічувалося до 300, захищена плавнями й порогами Дніпра, віддалена на величезну відстань від татарських аулів, справедливо вважалася найбагатшою і найбезпечнішою околицею за­порізьких вольностей і тому була заселена найбільше.

Кількість усіх поселень і зимівників у балках, байраках і ярах вольностей запорізьких козаків різні письменники й свідки визначали по-різному: в історії князя Митецького всіх зимівників налічується до 4000 65; у записках академіка Гюльденштедта лише на берегах Дніпра налічено ЗО селищ 66; у відомості гене­рал-майора Петра Текелі 1775 року — 45 сіл і 1601 зимівник67; а в історії А. О. Скальковського, за документами січового архіву, йдеться про 64 селища й 3415 хат 68.

62 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182. 61 На місці нинішнього міс­та Херсона.

1,4 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182.

65 Мышецкий М. История. С. 81, 82.

66 Goldenstedt I. А. Reisen durch Russland. SPb, 1787. В. 2. S. ПО, 111.

67 Дашков. Сборник антро­пологических и этнографи­ческих статей. Т. 1. Прил. 1.

68 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 32—40.


Військовий і територіальний поділ Запоріжжя
Військо Запорізьке низове у всьому його складі мало два поділи — військо­вий і територіальний. Як військо запорізька громада поділялася на тридцять вісім куренів, територіально — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Коли й ким було встановлено такий поділ, сказати неможливо через відсутність про це документальних відомостей: є лише вказівка історика Мацієвського, що Вій­сько Запорізьке поділилося на «курені, селища й околиці» за гетьмана Остафія Ружинського, тобто в першій половині XVI століття (1514—1534 pp.). Курені були в самій Січі; їх, скільки пам'ятають історики запорізьких козаків, завжди було 38; всі вони мали різні назви, переважно взяті від своїх отаманів-заснов-ників або від міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або від назви більшості козаків, які вперше склали курінь. Назви цих куренів дійшли до на­шого часу в синодику 1714 року, в історії Мишецького, в різних документах січового архіву й на могильних хрестах запорізьких цвинтарів, а саме: Паш-ківський, Кущівський, Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіїв-ський, Донський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський, Васюринський, Незамайківський, неправильно званий Єзамшівським, Іркліїв-ський, ІДербинівський, Титарівський, Шкуринський, Коренівський, непра­вильно званий Куренівським, Рогівський, Корсунський, Кальииболотський, Уманський або Гуманський, Дерев'янківський, Стебліївський-ниж-чий, Стебліївський-вищий, Жерелівський або Джерелівський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Менський, неправильно званий Минським, Ти-мошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський і Платнірівський '.

Назву «курінь» козацькому житлові дали від слова «куріти», тобто диміти, у своїй основі воно має однакове значення з тмутараканськими «курями», зга­даними в Ігоревій пісні 2, й великоруським словом «курная изба». Ще й зараз можна побачити такі курені, тобто курні житла, по берегах Дніпра, особливо навпроти його порогів, у котрих туляться рибалки .ранньої весни чи пізньої осе­ні; але в Січі, в усякому разі в Новій, курені вже не були курними житлами, хоча раз засвоєна назва залишалася за ними й тоді, коли втратила своє первісне зна­чення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка