Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка17/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44

200 Щекатов, Максимович. Новый географический сло­варь. Т. 2. С. 7—44; за опи­сом 1774 р. «торговельні крамниці» буцімто були у внутрішньому, а не в зов­нішньому коші (Записки одесского общества. Т. 7. С. 176, прим. 42). 201 Эварницкий Д. Сборник материалов. № 8. С. 124. * У розумінні «фортечних».

Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 469; Т. 7. С. 176, прим. 42. 20'' Така назва на карті де-Боксета; Записки одесско­го общества. Т. 4, табл. 11. 204 Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 469.


цитринами, сорочинським пшоном, горіхами, кавою, різними заморськими ви­нами й дорогими шовковими тканинами, повертаючись із чавунним посудом, за­лізом, коноплями та іншими товарами 205. З боку суші до Нової Січі вели два шляхи — один на Микитине й Хортицю, другий на Україну через Переволочну.

На місці Нової Січі від часів запорізьких козаків збереглося кілька пам'яток старовини — на цвинтарі, в церкві, у приватних осіб. На колишньому запо­різькому цвинтарі вціліло чотири надмогильні хрести з пісковику з іменами по­хованих козаків: під одним лежать останки козака Івана Чаплі, померлого 4 вересня 1728 року, під другим — Данила Борисенка, померлого 4 травня 1729 року, під третім — Івана Каписа, померлого у грудні 1779, напис на четвертому хресті говорить про смерть 13 травня 1747 року кошового отамана Степана Глад­кого, похованого під церквою пресвятої Богородиці в Січі, але увічненого спо­рудженням хреста на загальному цвинтарі: «Зде поставленні крестъ благородия его пана Стефана атамана бывшего кошового куреня уманского но онъ поло­жень ест по церквою пресвятія богородицы преставися вро 1747 у маю дня ІЗ»206. Крім надмогильних хрестів від запорізьких козаків на місці колишньої Нової Січі у місцевих селян збереглося ще чотири сволоки від козацьких жи­тел — у селянина Корнія Забари від запорізького куреня з датою 24 травня 1710 року; другий у селянина Клима Пироговського від будинку кошо­вого отамана Якова Ігнатовича, датований 9 червня 1746 року; третій та­кож від будинку кошового Василя Григоровича Сича, датований 13 серпня 1747 року, у селянина Митрофана Чорного; четвертий від хатини козака Григо­рія Комишана, датований 10 травня 1765 року, у священика Георгія Ващин-ського207. Вцілів також залізний хрест із січової церкви, який знаходиться в економії місцевого поміщика, та кілька речей у місцевій церкві: антимінс 1754 року, чаші, хрести, ікони, ризи, єпітрахилі, євангелія, богослужебники, таці, тарілки, чарочки, бокуни чи стасідії, тобто місця для старшини, аналої, ліхтарі, кадила, орлеці, хоругви, божниці, дерев'яна лопаточка для поминання помер­лих і нарешті цілий іконостас чудового візантійського живопису на хорах місце­вої церкви.

З неповного опису речей Покровської церкви Нової Січі, котрий до нас дій­шов, бачимо, яким вона відзначалася багатством. У ній було: два великі напре­стольні ліхтарі (свічники), один хрест з мощами, чотири срібні лампади зі сріб­ними позолоченими дощинками, що зберігалися на хорах, двадцять різних ікон на мідних бляшках, прикрашених сріблом, п'ятдесят срібних позолочених різ­ного гатунку корон, чотири срібні позолочені хрести, три з яких мали срібні ланцюжки, два кипарисові хрести, прикрашені сріблом, два срібні позолочені дукати, один шматок золота, один зливок срібла вагою 24 фунти, тринадцять ниток дрібних і три нитки великих перлин з червоними коралами на іконі Бо­гоматері, п'ятнадцять з двома великими та двома малими червінцями ниток дрібних перлин, шість ниток великих перлин з червоним намистом на меншій іконі Богоматері, десять разків перлин з шістьма ґудзиками, п'ятдесят разків простого намиста з великих і дрібних коралів з двома червінцями й шматком бурштину, сто п'ятдесят три червінці різного розміру на чотирьох ланцюжках, серед яких десять великих, сто двадцять різних книг — богослужебних, мо­ральних та історичних, двадцять вісім фелонів з парчі, різних за кольором і вартістю, дванадцять підрясників, двадцять вісім пар поручів, дванадцять єпіт-рахилей, сімдесят сім стихарів, дев'ять поясів, п'ятдесят сім хустин, шовко­вих і гаптованих золотом та сріблом по білому полотну, одинадцять напре­стольних уборів, шість пар воздухів, три аналойні покрови, два шматки парчі, два шматки штофу, два шматки гарнітури, двадцять сім штук мідного посуду, від казанів до мисок, тридцять штук олов'яного посуду 208.

«Серед церков новоросійського краю,— зауважує архієпископ Гавриїл,— найбільшою була Покровська у Січі запорожців за значною, кількістю в ній

205 Записки одесского об- 206 Эварницкий Д. Запоро- 208 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, жье. Т. 2. С. 189. щества. Т. 6. С. 535— прим. 42. 207 Там же. 538.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

дорогоцінних речей. Преосвященний Євгеній, слов'янський архієпископ, до­повідав синодові, щоб дозволено було взяти трохи церковного начиння з села Покровського у слов'янську архієрейську ризницю... Синод розпорядився за­жадати дикирп, трикири, патерицю, вмивальницю з таріллю та орлеш» .

Крім перелічених залишків запорізької старовини, що збереглися на місці колишньої Нової Січі, вціліли ще земляні укріплення у вигляді ровів і високих, понад два сажені, валів. Загалом ці укріплення збудовано у формі дещо непра­вильного чотирикутника, витягнутого уздовж правого берега річки Підпільної, який складається лише з трьох ліній: зі східного боку в напрямку з півночі на південь, перпендикулярно Підпільній, йде похила лінія завдовжки 100 сажнів; з північного боку з північного сходу на південний захід йде неправильна ламана під тупим кутом лінія у 220 сажнів; із західного боку з півночі на південь під прямим кутом іде цілком правильна лінія у 70 сажнів до самої Підпільної. Осно­вою усієї цієї фігури укріплень з південного боку служить саму річка Підпільна. Так виглядають уцілілі укріплення ззовні. Всередині укріплень, зі східного бо­ку, вцілів якийсь рів, що тягнеться з півночі на схід у вигляді похилої лінії зав­довжки 74 сажні просто до Підпільної. А біля правого берега річки, якраз на­впроти середини укріплень, збереглися рови, що відділяють внутрішній і зовніш­ній коші. Вони починаються біля самого берега ріки, йдуть початково з півдня на північ, далі повертають під тупим кутом зі сходу на захід і закінчуються так званим «оступом» чи бухтою, де у запорожців була пристань, звана Царською, куди вони заводили свої чайки й каюки. Рови останнього укріплення мають усього 110 сажнів завдовжки по прямій, з невеликим пропуском із північного боку, очевидно, для воріт.

До сказаного про вцілілі укріплення на місці колишньої Нової Січі слід до­дати, що на північній лінії збереглося ще три редути та пропуск для широких воріт у зовнішній кіш, а в південно-західному кінці, вже за рікою Підпільною, вціліло так зване городище, котре виглядає зовсім відокремленим укріплен­ням, оточеним чотирма глибокими «бакаями» або ровами: із заходу завдовжки сімдесят чотири сажні, зі сходу сто тридцять, з півночі вісімдесят і з півдня со­рок сажнів, завглибшки до трьох сажнів. В останньому укріпленні, «городищі», за розповідями старожилів, у запорожців були хати й погреби, тут вони начебто ховали й померлих. Сполучення з Січчю через Підпільну тоді не становило жодних труднощів, бо до городища йшов через ріку міст. У наш час це городи­ще є цілком рівною, мовби спеціально утрамбованою ціпами площею, у самому центрі якої стоїть старезна розлога груша, а з трьох боків — з півдня, заходу й сходу височіють величезні верби й ще більші осокори, переплетені непролаз­ним терником.

По всіх уцілілих укріпленнях, окрім городища, в наш час розкидані хати се­лян села Покровського. Тому, щоб виміряти всі укріплення Нової Січі й скла­сти уявлення про їх загальну схему, треба проходити багатьма городами, лази­ти через тини, зазирати під повітки, йти садами, вилазити на дахи селянських хат, і лише тоді можна простежити напрямок всіх валів і насипів. Звичайно, багато з того, що збереглося років сорок чи двадцять тому, нині вже зруйнува­лося й ледь помітне, а багато що й зовсім пропало. Але залишки старовини трапляються ще й тепер, переважно це людські скелети: надумає, бува, селянин викопати для якоїсь будівлі яму, розрівняти місце для саду чи просто зорати землю під засів, він неодмінно знайде якщо не череп, то кості рук чи ніг людини. Навіть діти, граючись у городі й шпортаючи паличками землю, знаходять часто людські черепи й без жодного страху одягають їх собі на голови — настільки звикли вони до подібних знахідок. «Коли я вперше тут оселився,— розпові­дає місцевий священик, отець Андрій Баришпольський,— то ніяк не міг завести у себе в палісаднику дерев: що не посаджу, а вони засохнуть, що не ввіткну в землю, а вони й пропадуть. Довго я не міг збагнути, в чому справа; аж якось став

209 Записки одесского об­щества. Т. 3. С. 104— 106.


113

І
я копати землю в палісаднику і тут, під першим її шаром, побачив безліч люд­ських кісток, а серед них страшенну кількість жаб; це мене дуже вразило, та вод­ночас я зрозумів, чому в мене не приймалися дерева. Вибравши кістки й очис­тивши місце від жаб, я знову посадив кілька дерев, і з тих пір вони ростуть чу­дово»210.

Крім скелетів, на місці колишньої Нової Січі знаходять і безліч різних ре­чей: пістолети, кинджали, ножі, шаблі, рушниці, гармати, ядра, кулі, шматки свинцю, кільця дроту, глечики, кахлі, казани, карафки, чавуни, пляшки, штофи, персні, кільця, тарілки, кубки, цілі бочки смоли, шари вугілля, склади сухарів, купи пшениці, ґудзики, пряжки, дзвіночки, намисто на дроті, гроші, люльки-носогрійки, або так звані люльки-буруньки (від турецького «бурун» — ніс), розмальовані різними «фігурами» й різними фарбами, нарешті, знайшли навіть два човни, відкриті в гілці Сисиній і 1890 року підняті з води 2".

Після знищення Запоріжжя, 1775 року, на місці колишньої Нової Січі виник­ло село Покровське, заселене вихідцями із старої Малоросії. 1777 року, за роз­порядженням новоросійського губернатора М. В. Муромцева, прем'єр-майор І. М. Синельников оголосив Покровське містом Покровськом із «провінцій­ною канцелярією й слов'янським духовним правлінням» при ньому, але вже 1778 р. Синельников отримав наказ перевести провінційну канцелярію з Пок-ровського в колишнє селище Микитине з перейменуванням останнього на Ні­кополь212, а Покровське наказувалося називати містечком. З 1784 року Пок­ровське стає слободою. У наш час це дуже велике й багатолюдне село Катери­нославської губернії й повіту. Після падіння Січі його, за указом імператриці Катерини II, разом із колишньою Чортомлицькою Січчю, нинішнім селом Капулівкою, і Базавлуцькою Січчю віддали князеві О. О. Вяземському; від кня­зя Вяземського за купчою 1802 р. воно перейшло до М. І. Штігліца, а після його смерті — в рід його брата барона Любима Штігліца. З роду барона Штіглі­ца за купчою 1861 р. воно перейшло до великого князя Михайла Миколайо­вича.

210 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 195. 11 Эварницкий Д. Запо­рожские лодки // Одес.

листок. 1890. № 100. С. 2. 212 3 родинних паперів ге­нерал-майора О. М. Синель­никова, власника села Лю-бимівки Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

СКЛАД, ЗАСАДИ Й ЧИСЕЛЬНІСТЬ

СЛАВНОГО ЗАПОРІЗЬКОГО

НИЗОВОГО ТОВАРИСТВА

Запорізькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щоріч­но, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозу­міло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорізьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу — українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногор­ців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, анг­лійців . Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна. «Усі вони,— розповідає очевидець XVII ст. Яків Собеський,— походять з Росії, хоча серед них є чимало знеславлених шляхтичів із Малої й Великої Польщі, також певна кількість німців, французів, італійців, іспанців, вигнаних за провини»2. «Запорізькі козаки,— зауважує академік XVIII ст. Йоганн Геор-гі,— були бездітними нащадками черкаських козаків, що оселилися на Дні­прі»3. Це підтверджує 1736 року й англієць Клавдіус Рондо 4. «В Запорогах жи­вут их же братья козаки, переходя из городов для промыслов, а иные, которой пропьетца или проиграетца»3.

Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запоріж­жі, були різними: в Січ ішли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»6; були тут і тяж­ко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових по­винностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»; були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди, чуждые русским, маловедомые». Всі

' Георги И. Описание всех обитавших в России наро­дов. СПб, 1790. Т. 4. С. 358; Кребс В. Уманская резня. К., 1879. С. 33; Записки о Хотинской войне Якова Со-бесского //Чернигов, губ.

ведомости. 1849. 25 нояб.; Стльковский А. История Новой Сечи. Т. I. С. 77. 2 Записки о Хотинской войне.

Георги И. Описание. Т. 4. С. 347.

4 Рондо К. //Киевская Старина. 1889. № И, нояб. С. 445, 446.

5 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 57.

6 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 5.

8*

115


вони знаходили гостинну зустріч на Запоріжжі, вільний притулок знаходили тут і ті, кого приваблювала воля, здобич, молодецтво, слава. «Волю иміем за дражайшую вещь, потому что видим, рыбам, птицам, также и звірем, и всякому созданию есть оная мила» 1. «Січ — мати, а Великий Луг батько, оттам треба й проживати, там же треба і вмирати». Окрім того приходили, звичайно, на Січ і різні злочинці, засуджені на страту, дезертири, всілякі пройдисвіти, але вони загалом не надавали поганого забарвлення запорізькому товариству й, за справедливим зауваженням В. П. Коховського, не могли негативно впли­вати на козаків внаслідок суворості запорізьких законів, котрі смертельно ка­рали злочинців за провини в Січі 8. Польський уряд не раз висував вимоги до Коша, як це було, наприклад, після сейму 1590 р., не приймати в Запорізьке Військо засуджених до смерті 9. Самим полякам після сейму 1635 року заборо­нялося ходити з запорожцями в море і влаштовувати з ними морські походи |0. Та все було марним: багато підданих Речі Посполитої часто поповнювали со­бою Запорізьке Військо.

Яким чином складалося військо запорізьких низових козаків, про це ми маємо кілька достеменних свідчень. «Народився я в Литві, у воєводстві Ново-городському, з дому шляхетського. Батько мій у молоді літа віддав мене в служ­бу до полковника Галисевича, у котрого служив я цілий рік і відійшов як нале­жало. А потім був на службі в його милості пана Сологуба протягом трьох тиж­нів, а тоді пристав до його милості пана Мокроновського, від якого, приїхав­ши до Києва, пішов. Коли ж по Києву тинявся, підмовили мене козаки січові, з котрими, сівши в дуба, поїхав до Січі, а приїхавши, пристав у курінь Канівський, де й назвали мене Іваном Ляхом». «Народився я на Україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересунько, виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли й записали у військо. У війську назвали мене Журбою, бо я все мовчки працював, а після того, як на чатах недогледів, як поляки нашу здобич відняли, назвали мене Іваном Присліпою»". «Я народився у Нових Кодаках, куди зайшли мої пред­ки з Гетьманщини. В Кодаках займалися хліборобством, скотарством, бджоляр-ством і рибальством, а іноді й полюванням на звіра: в часи Запоріжжя скрізь над Дніпром були сильні й густі ліси, й різних диких звірів сила. Прожив я при батьках до 7 років, потім мене забрав для виховання на Січ хрещений батько, котрий був там старшиною, а зимівник свій зі скотарством мав на ріці Сухій Су-рі, де я живу й зараз у хаті, яку мій хрещений батько збудував, і яка ще й досі є... Хрещений батько мій від молодості був нежонатим; у молоді літа, до одружен­ня, я слухався мого хрещеного батька, як у Січі при курені, так і в зимівнику біля його господарства... Я був дуже прудким і проворним: одного разу по до­розі з Нових Кодаків у Січ ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я на­думав іти просто, але курган був дуже крутим, а трава сухою, я послизнувся, впав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем по­котився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на пріз­висько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшися про це, сказав мені: «не­хай буде й Корж» '2. «Родился он, козак Василий Перехрист, в польской об­ласти, губернии чигиринской, в местечке Чигирине, от евреина Айзика, и в 1748 году, будучи там по купечеству Войска Запорожского низового козаком куреня Пластунивскаго Яковом Каваленком его Перехриста оттоль с Чигирина, с добровольнаго его в Сечь запорожскую желания привезено, где в Сечи бу­дучим в то время начальником Киево-Межигорскаго монастыря иеромонахом Пафнутием Ямпольским; при чем были восприемники Войска Запорожскаго низового товариство куреней Кущевскаго Лаврин Горб, Дядьковскаго Гаврило

7 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 57.

8 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. СПб, 1862. С. 80—85.

9 Уоїитепа І^ит, а 1590. V. 2. Р. 1329. СПб.

10 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 81. Т| Там же. С. 261. 12 Устное повествование Н. Коржа. С. 58.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

Шарый и Пластунивскаго Иван Макаров, в церкви сичевой Покрова пресвятой Богоматери окрещен, и выконавши в той церкви на верность ея император-скаго величества присягу, в Войску Запорожском в Кущовском курене слу­жил» 13.

Крім дорослих, які безперервно приходили в Січ, туди потрапляло немало й дітей чоловічої статі: одних приводили в Січ самі батьки, щоб навчити їх там військового мистецтва; інших козаки захоплювали на війні й потім усиновлю-вали в Січі; третіх, особливо круглих сиріт, вони брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у бать­ків; п'ятих просто заманювали до себе гостинцями й ласкою, а потім таємно завозили в Січ |4.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за таких п'яти умов: бути вільною й нежонатою лю­диною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання. Перша умова перед­бачала, щоб пришелець у Січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не селянином, а крім того нежонатою люди­ною І0; зрештою, цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним, і нежонатим; але прийнятий у Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, на­віть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською |6; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував. За третьою умовою прийнятий у Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити ро­сійському цареві, поклявшись у цьому в церкві перед престолом божим |7. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнава­ти її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком чи лютеранином, повинен був прийняти православ'я, якщо ж був іудеєм чи магометанином, повинен був урочисто охреститися у «греко-руську» віру Ій. За п'ятою умовою той, хто вступав до Січі, повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися у число випробуваних товаришів '9, що могло бути не раніше, як за сім років .

Той, хто приймав усі п'ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: «того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували»21. Зрештою, перекази й деякі історичні свідчення стверджують, що прийнятих буцімто піддавали якомусь особливому випробу­ванню, а саме випробовували міру їх спритності й сміливості. «Як зваблять, бувадо.запорожці до себе в Січ якогось хлопця з Гетьманщини, то спершу ви­пробовують, чи годиться він у запорожці. Накажуть йому, наприклад, варити кашу: «Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо ко­сити. Коли зготуєш, то виходь на таку-то могилу та клич нас; ми почуємо та й прийдемо». Візьмуть коси та й підуть буцімто косити. А кий чорт хочеться їм косити! Залізуть в очерет і лежать. Ото хлопець зварить кашу, виходить на мо­гилу і починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Лучче було б сидіти вдома при батькові, при матері! Ох, бідна моя голівонько! Кий біс заніс мене до цих запорожців!» А вони лежать у траві, вислухають усе це й кажуть: «Ні, це не наш!» Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть: «Іди собі до нечистого! Нам таких не треба!» А котрий хло­пець вдасться спритний та кмітливий, той, вийшовши на могилу, крикне зо два

13 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 261.

Мышецкий С. История. С. 17; Эварницкий Д. За­порожье. Т. 2. С. 6. 15 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 50, 79.

16 Записки о Хотинской войне Якова Собесского.

17 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 77. Тв Там же.

19 Там же.

20 Рондо К. С. 446.

21 Устное повествование Н. Коржа. С. 51.


рази: «Гей, панове молодці, ходіть кашу їсти!». А як не відгукнуться, то він: «Ну, то дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» Та ще вдарить гопака на могилі: «Ой тут мені погуляти на роздоллі!» Й затягнувши на весь степ козаць­кої пісні, йде до куреня та й ну молотити кашу. Тоді запорожці, лежачи в траві, кажуть: «Це наш!» І, прихопивши коси, йдуть собі до куреня. А він: «Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав та й захрип, а тоді, щоб не вистигла, каша, почав сам їсти». Перезирнуться між собою запорожці й скажуть йому: «Ну, чура, вставай! Годі тобі бути хлопцем: тепер ти рівний нам козак». І прий­мають його в товариство»"'"'. З історичних свідків Боплан і Шевальє стверджу­ють, нібито у козаків існував звичай приймати у своє коло лише того, хто про­пливе 2,і всі пороги проти течії Дніпра "4. Але це свідчення здається малоймо­вірним з одного боку тому, що навряд чи запорожці, які завжди потребували нових людей для збільшення своїх сил, могли висувати їм подібні вимоги; з другого боку тому, що проплисти навіть на човні проти течії річки 65 верстов, у велику весняну воду, неможливо ні тепер, ні тим паче тоді; плисти ж порогами проти течії у малу воду, лавіруючи біля самих берегів, не треба особливого ге­ройства, а лише кілька тижнів часу.

Чи були випадки, щоб когось не прийняли в Січ, за браком точних даних стверджувати не можна. Деякі підстави для такого припущення дає лише одна з козацьких дум, які дійшли до нашого часу. В ній жінка, проклинаючи свого чоловіка, котрий пішов у Січ, каже:

«Ой щоб тебе покарали та три недолі:

Перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав,

Друга недоля — щоб ти козаків не догнав.

Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили,

І в курінь не пустили».

Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті. Змінивши ім'я і припи­савшися до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у при­сутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще ко­ротшу»25.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка