Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка15/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44

Перейшовши під владу кримського хана й турецького султана, запорізькі козаки залишились вірними своїй релігії і своїм законам, хоча й терпіли почат­ково велику нестачу руського православного духовенства: спішно тікаючи з Чортомлицької Січі, вони ледве встигли забрати з собою частину військового скарбу й церковного начиння; тому духовенство прийшло до них дещо пізніше від заснування Січі, почасти з польської України *, почасти з Афін, а пере­важно з Єрусалима й Константинополя. Так, до 1728 року в олешківських за­порожців настоятелем усього військового духовенства був архімандрит Гав-риїл, грек родом, і лише з 1728 року з'явився руський священик Дідушин-ський . У самій службі і в молитвах запорожці також не робили ніяких змін: на єктеніях і виходах у них по-старому згадували російських царів, синод і синкліт, і молилися за їхнє здоров'я і благополуччя.

Спочатку життя запорізьких козаків під кримським ханом було дуже віль­ним: запорожці користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували від хана милостиву платню. Та з плином часу це становище змінилося: взамін платні запорізьким козакам до­зволили брати сіль із кримських озер, початково з певними послабленнями су­проти встановлених у Криму правил, з меншим митом, ніж те, яке татари зви­чайно побирали з малоросійських козаків та інших українських промисловців. Потім татари, довідавшись, що запорожці, під приводом вивозу солі для себе,

158 Свод законов. Т. 6. № 4700, 1725 г. 22 апр.

159 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 2. Одес­са, 1885. С. 37—38.

160 Записка Полуботка // Маркевич Н. История Ма­лороссии. Т. 1. С. 459; Южнорусские летописи, изданные. Белозерским.

Т. 1. С. 90.

* Йдеться про Правобе­режжя.

Мышецкий С. История. С. 25, прим. 36.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

брали її для українців і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього да­рованого їм привілею. Крім того, за протекцію кримського хана запорізькі коза­ки повинні були ходити в походи в кількості 2000 і більше чоловік на допомогу татарам, на чолі з кошовим отаманом, за першим закликом хана; але хани нама­галися відіслати козаків якомога далі. Одного разу, наприклад, запорожці ходи­ли в похід на черкесів і дійшли до Сулака; цей похід вони вважали тяжким для себе й дуже збитковим. За ту саму ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві Перекопської лінії по 300 й більше чоловік, до того ж працювати завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше не подобалася козакам, котрі мали особливе уявлення про «лицар­ську» честь.

Чим довше перебували запорожці під владою кримського хана, тим більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сварок з татарами. З безлічі невдоволень головними були такі. Запорожцям якнайсуворіше забо­ронили тримати в Січі гармати. З огляду на цю постанову всі гармати, які в них лишилися, татари * відібрали, й коли якось запорізькі рибалки після повені по­бачили на лівому березі Дніпра (в урочищі Карай-Тебен) одну невелику гармату і сповістили про це кошового отамана, а той знайшов у тому самому місці ще 50 штук, то суворо наказав тримати їх таємно в одному зимівнику, остерігаючись, щоб татари не відібрали їх у козаків. Запорожцям заборонялося будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях; зноситися з Росією та їзди­ти в російські міста, торгувати в Криму і в Очакові; дозволялося лише купу­вати у визначених місцях товари й відвозити їх не далі Січі. В тій же Січі право торгувати надавалося кримчакам, очаківцям, грекам, євреям, вірменам. Крім того, запорожців обкладали різними данинами, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи якоїсь іншої справи кримські хани **, мурзи з численним почтом і слугами; в цей час запорожці мусили всіляко вша­новувати їх і, скільки б вони в них не були, годувати як їх самих, так і їхній по­чет і коней, а при від'їзді, крім того, робити їм різні коштовні подарунки.

Та поза всім цим життя запорізьких козаків під владою кримських ханів було «зело трудное» ще і з багатьох інших причин. По-перше, кримський хан відібрав у запорізьких козаків і віддав ногаям увесь низ Дніпра, від Великого лиману вгору аж до порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й пожит­


* В оригіналі помилково План Олешківської Січі ** В оригіналі помилково «турки». Гравюра кінця XIX ст. «султани».

ками». По-друге, хан «допускал великую на запорожцев драчу» як на охоронців татарського кордону, коли з відома чи без нього хтось із кримських невільників утікав у християнські землі, або якщо у татар пропадали табуни коней, чере­ди волів, овець чи якесь майно, або хтось із самих господарів-татар. Якщо при цьому козакам доводили крадіжку худоби чи вбивство господарів, то за ху­добу татари брали великі гроші, а за людей брали людей; у випадку неспромож­ності винних штраф стягали з усього куреня, а в разі відмови куреня винних за­бирали живцем. І лише в рідкісних випадках, при взаємних сварках і загарбан­ні, дозволяли обмін худобою і людьми. По-третє, хан дозволяв ляхам стра­чувати запорожців, навіть у тих випадках, коли ті лише захищалися від ляхів, які нападали, захоплювали й навіть вішали їх, як це було у Брацлаві та інших містах. За цим правилом одного разу за скаргою ляхів на запорожців з остан­ніх стягнули 24 000 карбованців на користь буцімто потерпілих. По-четверте, при взаємній боротьбі ханів Адиль-Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожці всу­переч волі були «затягнуті» першим проти другого й коли другий «розігнав» військо першого, тоді ні в чому не винних запорожців хан Менглі-Гірей звину­ватив у віроломстві й 1500 їх продали на турецькі каторги. По-п'яте, хан, не зважаючи на прохання усього Коша, не хотів звільнити кількадесят запорізь­ких козаків, незаконно захоплених азовськими татарами під час полювання на річці Кальміусі. По-шосте, хан відібрав у запорожців фортецю Кодак, її меш­канців розігнав, фортецю зруйнував, а місто віддав полякам у повне володін­ня |62. Нарешті, по-сьоме, хан заборонив запорожцям будувати постійну церкву в Олешківській Січі й під кінець почав обмежувати їх у сповіданні православ­ної віри. Отож не дивно, що вже тоді запорожці, пишучи кримському ханові, казали, що вони «превеликую нужду от ногайских татар иміли».

«Заступила чорна хмара

Та білую хмару:

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Хоч позволив він на пісках

Новим кошем стати,

Та заказав запорожцям

Церкву будувати.

У наметі поставили

Образ Пресвятої,

І крадькома молилися»*.

«Ой, Олешки, будем довго ми вас знати,— І той лихий день, і ту лихую годину, Будем довго, як тяжку личину, споминати».

У наці час в Олешках від перебування запорізьких козаків збереглося дуже мало, щоб не сказати нічого з речових пам'яток. Більшість мешканців Олешок навіть не знає про те, що на місці їхнього містечка колись була запорізька Січ. У місцевій церкві не збереглося жодних пам'яток старовини; нічого не залиши­лося й від самої Олешківської Січі: її місце можна встановити лише зі слів ста­рожилів. За розповідями Феоктиста Горбатенка, Василя Киріяша, Афанасія Плохого і Данила Бурлаченка Олешківська Січ була цілою до того часу, коли, за розпорядженням уряду, з огляду на небезпеку для міста бути занесеним піща­ними кучугурами, вона разом із міськими околицями була заорана й засаджена лозою й червоною шелюгою. Це було 1845 року. Наскільки пам'ятають зга­дані діди, Січ розташовувалася навпроти впадіння річки Лазнюка в Конку, гілку Дніпра, й мала лише дві десятини землі. Це був правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки до двох аршинів, з редутами по кутах і з воротами завширшки у два сажні з північного боку. На всю довжину Січі була рівна й гла­денька, мов виметена віником, площа завширшки до 40 сажнів. Коли діди були

Мышецкий С. История. С. 21—27; Максимович, Щекатов. Новый географи­ческий словарь. Т. 2. М., 1788. С. 7—45; Киевская Старина. 1882. № 2, апр.

С. 123.

* Шевченко Т. Іржавець //Кобзар. К., 1972. С. 290.



Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ще хлопчаками, вони знаходили на місці Січі різні дрібні монети — копійки, пари, леви, а разом з ними й різну зброю, переважно чотиригранні списи. «Оце, бувало, як задме великий вітер та на Січі підніме пісок, ми й кричимо один од­ному через тин: «А ходімо, Василю, чи там Даниле, на городок копійки зби­рати». Та й біжимо туди». Крім грошей та зброї, знаходили й інші речі — сріб­ні хрестики, воскові свічки у трунах, шматки смоли, кільця дроту, свинцеві кулі, різний череп'яний посуд, зокрема глечики або «кумани». «Багато чого дово­дилось бачити на тій Січі: якось наткнулися ми аж на п'ятнадцять трун, і труни ті зовсім не схожі на наші, вони були наче човни з обрізаними носами, Доводи­лось бачити й людські голови: вони як гарбузи валялись. А покійники лежа­ли так, як і у нас кладуть». Скільки пам'ятають діди, Січ з давніх часів у літній час була вкрита травою, тому хлопчаки гнали на неї телят пастися; але згодом її мало-помалу стало заносити піском із сусідніх кучугур. 1845 року була «дра­на» зима: снігу майже не було, зате шалені вітри майже всю землю «обідрали». Здійметься, бувало, вітер і почне рвати землю: рве-рве, сипле-сипле піском та досиплеться до того, що й із міста вийти нікуди — навколо кучугури піску, мов гори намуровані. Тоді вийшов наказ розорати околиці міста Олешок, в тому чис­лі й місце колишньої Січі, й засадити їх червоним шелюгом, коріння якого має властивість зміцнювати сипкий грунт: оскільки ж поблизу Олешок на той час ніде не було шелюгу, його довелося возити з віддаленого від міста села Возне­сенки. За розповідями тих же дідів, в гирлі річки Лазнюка у запорожців була пристань, а на березі річки Чайки, на місці нинішньої пароплавної пристані, стояла церква, зроблена з очерету |63, поблизу церкви був цвинтар та викопана криниця, в якій ніколи не замерзала вода.

За 250 сажнів на схід від колишньої Січі й за 1/2 версти вище нинішнього мі­ста Олешок є невелике земляне укріплення, що складається з довгих, наполови­ну засипаних піском ровів із високими валами у формі бастіону з тупими кута­ми, оберненого воротами на південь і пристосованого до місцевості. Було б по­милково приписувати спорудження цього укріплення запорізьким козакам, адже запорізький історик першої половини XVII століття князь Мишецький кате­горично стверджує, що запорожцям у Олешківській Січі та в інших місцях зовсім не дозволялося будувати «фортифікаційні укріплення»164. Документаль­ні джерела свідчать, що земляні укріплення поблизу Олешок влаштували ро­сійські війська під час війни з турками 1773—1774 рр.16''

З Олешок запорізькі козаки повторно переселялися на місце колишньої Ка-м'янської Січі (при впадінні річки Кам'янки в гілку Дніпра Козацьке Річище). Це, за поясненням історика Мишецького та свідка осавула Щер­бини, сталося так. Якось запорізькі козаки під проводом власного кошового та кримського хана ходили в похід «во множественном числе»'66 на черкесів під Сулак; у цей час певна частина запорожців, що жила на ріці Самарі й постійно була невдоволена своїм підлеглим щодо січовиків становищем, зібрав­шись у значній кількості й озброївшись легкою зброєю, кинулась на Олешківську Січ, багато людей перебила й перевішала, а саму Січ роз­громила і зруйнувала. Січові козаки, повернувшися з походу й побачивши розорену Січ, зібрали всі свої сили, вдарили на ріку Самару, вирубали там «Самарську Січ», винищили багато мешканців, захопили велику здо­бич і відіслали її на Дунай, а самі, покинувши зруйновану Січ у Олешках, по­вернулися на давню Кам'янську Січ |67.

Отже, після Чортомлицької Січі запорожці осіли спочатку в Кам'янській, зго­дом у Олешківській, потім знову в Кам'янській Січі. Так у всякому разі твер­дить історик запорізьких козаків князь С. Мишецький. Той же князь Мишець-

1' Історичні дані свідчать, що в Олешківській Січі бу­ла похідна, тобто полотня­на чи дерев'яна з полотня­ним іконостасом церква. (Мьішецкий С. История. С. 25, прим. 36).

164 Там же. С. 25. 161 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 179, прим. 53.

166 Ригельман А. Летопис­ное повествование. Т. 3.

С 139.

|6' Мышецкий С. История. С. 18—20; Ригельман А. Летописное повествование. Т. 3. С. 96; Чернигов­ский листок. 1862. № 19. С. 148.


кий дає підставу вважати, що запорізькі козаки трималися Кам'янки аж до того моменту, коли, покинувши кримсько-турецькі володіння, вони знову пере­йшли в межі Росії за царювання Анни Іванівни, 1734 року І6Я. З цим цілком узгоджується й свідчення протоієрея Григорія Кремлянського, сучасника ос­танньої запорізької Січі на річці Підпільній: «Після зруйнування Петром І Ста­рої Січі (1709),— каже він,— решта запорожців утекли човнами під турка, який прийняв їх і влаштував в Олешках. Згодом просили запорожці імперат­рицю Анну Іоанівну прийняти їх знову під Російську державу, що їм дозволи­ли. Отож запорожці оселилися вище Кизикермена в Омиловому й, проживши там, як кажуть, сім років, переселились у Красний Кут, де влаштували Січ (на місці села Покровського) й жили до її зруйнування великою імператрицею Катериною II» І69. На картах безіменного автора 1745 року |7°, відомого де-Боксета 171 і маловідомого Антоніо Затта 1798 року 2 Кам'янська Січ зветься St. Siczą, тобто Стара Січ, з перевагою перед Олешками, ця наз­ва, очевидно, свідчить, що про існування Січі в Кам'янці ще зберігалися свіжі спогади, оскільки саме після неї виникла Нова, або Підпільненська Січ, тоді як про існування Січі в Олешках зовсім забуто, тому вона й не на­звана Січчю у згаданих картах. Зрештою, й офіційний документ 1744 р. свід­чить, що перед влаштуванням Січі на Підпільній «Січ будували на річці Ка­м'янці»17'*. Згадане вище в записках Кремлянського урочище Омилове є не що інше, як балка Мілова, примітна руїнами колишнього міста Мілового. Вона знаходиться на 2 1/2 версти вище балки Кам'янки, де, власне, й була Січ |74; очевидно, сама по собі балка Кам'янка була менш відомою, як Омилове, тому Кремлянський і прив'язує Кам'янську Січ до Омилового *.

Наведені дані достатньо переконують у тому, що в Нову Січ на річці Підпіль­ній запорізькі козаки переселилися не з Олешок, як пише Рігельман, Скальков-ський, а за ними й Марковій |75, а з урочища Кам'янки поблизу Омилової. «Дослідник запорізької історії п. Скальковський,— зауважує з цього приводу М. І. Вертільяк,— вважає, що Кам'янська Січ існувала лише рік; не поділяючи цього погляду, я маю для цього багато підстав. Значний простір цвинтаря ніяк не міг заповнитися за рік, велика кількість надмогильних надписів з роками смерті до 1736, в тому числі багатьох кошових, військових писарів, не було ви­падковістю |76, врешті численні усні перекази й ці записки (Мишецького) ут­верджують мене в моїй думці. Сила російської зброї після Полтавської битви змусила тремтіти зрадників-запорожців і змусила їх переселитися на крим­ський бік, в Олешки; але нещасливий Прутський мир, за яким весь простір між Дніпром і Бугом було віддано туркам, є достатньою гарантією повторного осе­лення запорожців у Кам'янці; це місце вони обрали й тому, що місцевість охо­роняла їх від раптових наїздів татар, котрим вони завжди не довіряли»'77.

У наш час на місці Кам'янської Січі стоїть садиба Консулівка чи Розорівка власника Херсонського повіту М. Ф. Огаркова, котра межує з одного боку з с. Мі ловим, а з другого — з Близюковим монастирем. Наскільки пам'ятає сам власник, місце Кам'янської Січі після знищення Запоріжжя спочатку дісталося поміщику Байдаку, від нього перейшло до консула Розоровича, від Розорови-ча — власнику Константинову, від нього Єсаулову, а від Єсаулова 1858 р. за купчою його отримав сам Огарков. Від другого власника, консула Розоровича,

Мышецкий С. История. С. 23-27; Рігельман в одно­му місці твердить, що Січ в Олешках існувала до 1733 р., в іншому — як у Мишець­кого.

109 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

170 Recuel de toutes les car­tes publiées par l'Académie de Paris. St. Paris, 1745.

171 Карта де-Боксета 1751 p.

з власної збірки.

172 La Picola Tartaria colla Crima. Venezia, 1798, збір­ка П. Я. Дашкова.

173 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, прим. 42.

174 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 126.

* У наш час існує с. Оми­лове Бериславського р-ну

Херсонської обл.

175 Летописное повество­вание. Т. 3. С. 96; Исто­рия Новой Сечи. Т. 2. С. 40— 45; Очерк истории за­порожского казачества. СПб, 1878. С. 68.

176 Вертільяк писав 1852 р., це саме можна ствердити й тепер.

177 Мышецкий С. История. С. 22, прим. 35.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

маєток і тепер зветься Консулівкою чи Розорівкою. Місце Січі було якраз біля гирла балки Кам'янки, з лівого боку. В давнину балкою текла досить велика ріка з такою самою назвою, котра починалася з ріки Малого Інгульця в степу й тягнулася сто верст, впадаючи в Дніпро з правого боку, по-нинішньому на пів­тораста верст нижче економії, навпроти лівої гілки Дніпра, Козацького Річища й села Великих чи Нижніх Каїрок на лівому березі Дніпра. У наш час ця річка Кам'янка у звичайну пору року має довжину не більше шести верст, а в спекот -не літо ще меншу. На її лівому березі розташована садиба М. Ф. Огаркова Кон-сулівка, а на правому — садиба І. П. Блажкова з хутором Блажківкою з восьми дворів.

Балка Кам'янка як за своєю дикістю, так і за мальовничістю берегів дуже своєрідна: при досить низькому руслі вона має високі береги, місцями вкриті зе­леним мохом, перевиті деревовидним плющем, диким виноградом, місцями по­рослі величезними віковічними дубами. Через усе це по берегах балки та біля її гирла можна побачити такі химерні гроти, оточені надзвичайно густою й різноманітною рослинністю, яких не витворила б і найвигадливіша уява люди­ни. Недаремно ця місцевість так захоплювала й захоплює у наш час різних ту­ристів і мандрівників по низу Дніпра. «Тут,— пише Афанасьєв-Чужбинський,— у цьому тихому куточку, серед цих суворих скель любитель природи просидів би кілька годин, поринувши в безтурботні думи і, можливо, надовго зберіг би в пам'яті оригінальний дикий пейзаж із мандрівок пониззям Дніпровським. А якщо цей мандрівник малорос, думи його намагатимуться осягнути сенс однієї сторінки російської історії»178.

З двох берегів правий берег Кам'янки мальовничіший, особливо біля самого гирла ріки. Весь цей берег, узагалі високий, у кінці підвищується ще більше; масивні скелі, мовби розкидані чиєюсь велетенською рукою уздовж берегів річки, то відділяються від берега, то виступають з нього, затінені густолисти­ми дубами й прикрашені різноманітними кущами, біля самого гирла річки при­рода неначе робить останнє зусилля й висуває величезну скелю, заввишки з сорок чи п'ятдесят сажнів, під назвою Пугач — від диких птахів пугачів, котрі в'ють тут свої гнізда; біля Пугача річка робить крутий поворот з півночі на пів­день і звідси мчить свої води в Козацьке Річище, котре йде паралельно правому берегові Дніпра й потім зливається з ним нижче гирла Кам'янки. Тут нема ні ве­летенських дубів, ні масивних скель, ні дикої величі гори Пугача, зате тут, уз­довж самого берега річки, тягнеться мов довга канва ряд молодих, мальовничо витягнутих верб, які стоять усе частіше, чим ближчає річка Кам'янка до Козаць­кого Річища. Наприкінці своєї течії річка Кам'янка розділяється на два само­стійні рукави. Тоді як один рукав, відділившись від спільного русла, відходить до правого берега й, повернувши з півночі на південь біля гори Пугача, зливаєть­ся з Козацьким Річищем, другий рукав річки відходить до лівого берега Кам'ян­ки й, повернувши тут з півночі на південь, зливається з тим же Козацьким Річи­щем, котре тягнеться тут на чотириста сажнів. Таким чином, уся річка загалом своєю формою нагадує вила, ручкою котрих є верхівка, а двома ріжками — два гирла. Між двома гирлами річки лежить чудовий острів, на планах XVIII ст. названий Кожениним (тепер він зветься Кам'янським) |79. У наш час він по­ділений між трьома власниками — Огарковим, Блажковим і Полуденним.

Саме Козацьке Річище також має своєрідний характер. Це чудова панорама, виконана самою природою з води, зелені трав і молодого лісу; правий берег Річища виглядає як суцільна, дуже висока й майже прямовисна стіна, лівий бе­рег здається живою канвою з довгої смуги зелених, кучерявих, розлогих осоко­рів і тонкої лози, похиленої над водою.

З руїн, що збереглися до нашого часу, видно, що Кам'янська Січ займала не­великий куток між правим берегом Козацького Річища й лівим берегом Ка­м'янки, вище гирла Кам'янки сажнів на 100, й мала форму неправильного три­кутника, витягнутого з півночі на південь, з вершиною на півдні. Величина цієї

178 АцЬанасьев-Чужбинский Русь. Т. 1. СПб, 1863. 179 Эварницкий Д. Воль-А. Повестка в Южную С. 248. ности. С. 109.


Січі по чотирьох напрямках визначається так: 115 сажнів зі сходу, 66 сажнів з півночі, 123 сажні з заходу, 36 сажнів з півдня. Посередині Січі, з півночі на південь, розташована площа завширшки в шість сажнів на півночі й три на півдні, по обидва боки площі тягнуться курені й скарбниці в кількості 40; один ряд цих куренів тягнеться вздовж Козацького Річища з виходами на захід, а три ряди йдуть від степу до Кам'янки з виходами на схід та захід. Між остан­німи трьома рядами, як і між першими, з півночі на південь простягається площа таких самих розмірів, як і перша. Кожен із куренів має 21 аршин довжи­ни й 12 ширини. Слідів від церкви не лишилося, та й не могло лишитися, оскіль­ки як у Кам'янській, так і в Олешківській Січах у козаків були не постійні, а тим­часові похідні церкви |8°. Вся Січ була обнесена кам'яним муром, від якого в наш час збереглися лише де-не-де невеликі дикі камені. За цим муром на пів­нічній околиці Січі збереглося ще сім невеликих круглих ям: три на схід, чо­тири на захід, викопаних, очевидно, зі стратегічних міркувань. Запорізькі ко­заки називали їх вовчими ямами. Південна окраїна Січі, також за муром, там, де сходяться Кам'янка й Козацьке Річище, відділена невеликим ровом, що йде зі сходу на захід. Нижче нього, з зовнішнього боку, тягнеться ряд неве­ликих горбиків (їх є 9), що йдуть так само. Ділянка землі на південь від рову, до злиття Кам'янки з Козацьким Річищем, зветься Стрілками; тут з півночі на південь, паралельно до Козацького Річища, але перпендикулярно до рову, тяг­неться ряд із восьми горбиків. Останні, можливо, служили запорізьким коза­кам базисами для гармат, або, у крайньому разі, пунктом для спостереження й охорони Січі з півдня, оскільки з півночі її захищали вовчі ями.

На сто кроків вище Січі, з півночі, був великий козацький цвинтар, на кот­рому в наш час збереглося лише чотири кам'яні хрести з пісковику, та й то цілий один, а решта розбиті. На цілому хресті зроблено напис чудовою цер­ковною напівв'яззю такого змісту: «Во имя отца и сына и святаго духа. Зде по-чиваетъ рабь божій Константинъ Гордъевичъ атаманъ кошовый славнаго войска запорожского и низового, а куреня плитнЪровского: преставися року 1733 мая 4 числа». З написів на уламках інших хрестів видно, що тут був по­хований кошовий отаман Василь Єрофейович, котрий помер 23 травня 1731 ро­ку І81, та двоє якихось простих козаків, Яків і Федір. З огляду на велику кіль­кість могил, що лишилася на цвинтарі Кам'янської Січі, можна вважати, що тут був досить великий цвинтар із досить великою кількістю хрестів, що підтверд­жує і колишній власник місця Кам'янської Січі М. І. Вертільяк, який є родичем по жіночій лінії останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевсько-го. «Не далі як 15 років тому 182 цвинтар колишньої запорізької Січі на ріці Ка­м'янці всіяний був хрестами й надмогильними пам'ятниками з написами; на­віть на фортечних валах була обшивка з тесаного каменю. Тепер усе це зни­щене. На цвинтарі залишилося лише чотири хрести. Один із них взагалі без на­пису |83, на іншому він стерся так, що став нерозбірливим, зате написи на двох збагачують нас досить важливими даними з історії Запоріжжя: перший визна­чає рік смерті кошового отамана Костя Гордієнка, про якого в «Історії остан­нього Коша» п. Скальковського сказано, що невідомо, де він помер. Другий доповнює список кошових новим невідомим іменем Василя Єрофеєва»184.

Так чи інакше, але зазнаючи великих утисків з боку татар, запорізькі козаки все частіше й частіше звертали свої погляди до російського царя. Ще за жит­тя Петра І, 1716 й 1717 року, запорожці зверталися до миргородського полков­ника Данила Апостола, який керував тоді прикордонним із Запоріжжям кра­єм, із проханням поклопотатися перед царем про прийняття їх під російську державу. Але Петро, особливо з того часу, коли він знищив окреме самоуправ­ління України (1722 p.), навіть слухати не хотів про запорожців. 1727 року, після смерті Петра, коли Україні знову було надано право самоуправління, запорізькі козаки, сподіваючись і собі дістати милість від нового російського ім­ператора, написали листа українському гетьманові з побажанням «перейти з агарянської землі й, поклонившись його імператорскій величності, під його владою жити». На цей лист запорожцям за посередництвом гетьмана Данила Апостола та російського урядового «радника» Федора Наумова, котрий був при



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка