Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка14/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   44

На півтори версти вище села Капулівки, серед відкритої місцевості, яка панує над величезним простором степів, стоїть довге земляне укріплення, так званий зімкнутий редут із траверсами всередині. Південна лінія цього редуту має 1250 сажнів, північна — 780, східна — 380 й західна — 700. Спорудження цьо­го редуту найвірогідніше належить до першої половини XVIII ст., епохи ро­сійсько-турецьких воєн, коли, як вказує князь Мишецький, на ріці Чортомлику, де була Стара Січ, 1738 року росіяни збудували редут |36.

Нижче укріплення, вже в самому селі Капулівці, на городі селян Семена Ква­ші та Івана Коваля вціліли два кам'яні хрести над могилами козаків Семена Та­рана, померлого 1742 р., й Федора Товстонога, померлого 1770 р., 4 листопа­да |37; останній був отаманом Щербинівського куреня 1766—1767 рр., просла­вився у війні 1769—1770 рр.*, повернувся з походу тяжко пораненим і за кілька місяців помер. Крім цих двох, збереглися ще хрести козаків Данила Борисенка, померлого 1709 р., Семена Ко [валя], померлого 1728 р., й надмогильний камінь знаменитого кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, померлого 1680 року. Останній стоїть на городі селянина Миколи Олексійовича Мазая і має такий напис: «Р. Б. 1680 мая 4 преставися рабъ бо Иоань Сърко Дмитрови атамань кошовий воска запорожского за его ц. п. в. Феодора Алексъвича: Память пра-веднаго со похвалами»138. В цьому написі дивна лише вказівка, буцімто Сірко помер 4 травня, в той час як із донесення його наступника Івана Стягайла та свідчення літописця Самійла Величка відомо, що помер він 1 серпня |39. Отже, слід гадати, що плита, яка збереглась до нашого часу над могилою знаменитого кошового, зовсім не та, котру козаки початково поставили над його останками: першу плиту, очевидно, розбило розлючене російське військо 1709 року й за­мість неї згодом поставили іншу, тому дата дня й місяця смерті Сірка вказана невірно. Нижче села Капулівки, на старому, або запорізькому, цвинтарі, вціліло ще чотири могильні хрести, під котрими спочивають останки козаків Єфрема Носевського й Данила Конеловського, померлих 1728 р., Лук'яна Медведов-ського та Остафія Шкури, померлих 1729 року.

Питається: яким чином усі ці надмогильні хрести потрапили в Чортомлицьку Січ, коли з 1709 року її тут зовсім не було? Відповідь на це питання дають міс­цеві старожили, нащадки запорожців: вони кажуть, що коли козаки були під владою «тур-царя», то, вмираючи, просили своїх товаришів ховати їх на старій Січі, й ті перевозили їхні тіла чайками до Чортомлика.


Зі старого запорізького цвинтаря при селі Капулівці відкривається чудовий краєвид на місце колишньої Чортомлицької Січі. Це місце виглядає невеликим острівцем серед моря буйної зелені дерев, що мовби пливе серед восьми річок, які оточують його з усіх боків. Але щоб як слід роздивитися місце колишньої Чортомлицької Січі, треба від цвинтаря спуститися вниз, трохи пройти прямою вулицею, потім під прямим кутом повернути праворуч у провулок, і цим провул­ком дійти до берега ріки Підпільної. Тут передовсім впадає у вічі досить висо­кий, але водночас пологий спуск до ріки, всіяний безліччю дрібних-дрібних річ­кових черепашок і де-не-де вкритий величезними осокорами й віковічними вер­бами. Далі, нижче спуску, за рікою відкриваються неозорі суцільні плавні, поде­куди затоплені водою, подекуди вкриті травою, але там і там порослі густим лісом, переважно м'якої породи, тобто осокором, вербою, шовковицею, лозою й шелюгом. Зі сходу й заходу цей ліс тягнеться неосяжно довгою смугою, з пів­ночі на південь простилається на 15 верст, від лівого берега Підпільної до пра­вого берега Дніпра. Ось тут, біля віковічного лісу, при злитті восьми річок, зна­ходиться невеликий, але високий і мальовничий острівець, обрамлений звідусю­ди молодими деревами і вкритий угорі високими й непролазними бур'янами. На цьому острівці була славна Чортомлицька Січ. Острів, попри всю його мальов­ничість, усе-таки видається якимось пустельним, вселяє сум і важку тугу в душу людини; від нього віє чимось далеким-далеким, чимось давно й безпово­ротно минулим. Острів стоїть пусткою: на ньому немає й слідів житла,— лише вітер низовий вільно гуляє й ворушить верхівки високої трави, а навколо тиша, мов на дні глибокої могили ... Дивлячись на цей похмурий острів, мимоволі згадуєш той час, коли тут кипіло життя, та яке життя? Життя в усьому буянні, в усьому широкому просторі: тут і бандури дзвеніли, й пісні дзвінко лунали, тут і хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, що пилюка ставала стовпом, земля дзвеніла дзвоном... А що тепер? Тепер могильна німотність, мертва ти­ша,— така тиша, мов у казковому царстві, зачарованому темною, страшною і незборимою силою. Тепер лише мізерні натяки залишилися про те, що колись жило тут повним, відкритим, ніким і нічим не обмеженим життям...

Скрізь на острові, а особливо поблизу річки Чортомлика, видно рештки ми­нулого: черепки посуду, рови й рівчаки, могили, окремі кості й цілі скелети лю­дей. На правому березі Чортомлика колись був великий цвинтар, зараз част­ково накритий селом, частково змитий весняною течією річки: Чортомлик, розливаючись, щороку підмиває свій правий берег і часом виносить з нього труни з козацькими кістками, часом цілі людські скелети, а найчастіше козаць­кі черепи з довгими чубами чи без чубів, різноманітний одяг, зброю, олов'яні ку­лі, цілі шматки свинцю, великі кільця дроту тощо. Все це падає на дно річки або залишається на березі її і тут, сумно казати, топчеться ногами людей і тварин і нерідко змішується з кістками й м'ясом здохлих коней, корів, собак і котів. І місцевим жителям нема ніякого діла до того, що тут колись жили великі за­хисники Христової віри й руської народності, поливаючи землю своєю кров'ю, засіваючи ниви своїми кістками; немає серед них людини, яка б, зібравши чере­пи й кості доблесних воїнів, схоронила їх у землі, мов святиню... Навпаки, зна­ходяться такі, котрі днями й ночами розкопують запорізький цвинтар, шукаючи тут якихось казкових скарбів, начебто схованих запорожцями у глибоких моги­лах. Там стихія, а тут людська жадоба до золота не дають мертвим спокою!..

Саме місце, де колись була славна й грізна Чортомлицька Січ, у наш час ви­глядає так. Чортомлицький Ріг, 1709 року відділений від материка, зараз пере­творився на невеликий острівець, що належить до маєтку великого князя Ми­хайла Миколайовича, лежить навпроти села Капулівки, за двадцять верст від Нікополя. Весь цей острів, крім кількох каменів біля східного берега, склада­ється з піску й поділений на дві нерівні частини: підвищену на півночі й низьку на півдні. Перша має площу 1050 квадратних сажнів, друга — дві десятини й 1200 квадратних сажнів. Але лише північну половину, власне, й можна назвати островом, оскільки її ніколи не затоплює вода. На околицях острів має різну висоту: на півночі — до чотирьох сажнів, на півдні — не вищий трьох-чотирьох футів над водою; північна частина крута й обрамлена високими річковими де­

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ревами, південна полога і вкрита болотяною і лучною травою. На високій части­ні острова від козацьких часів до нашого часу збереглося два рови й п'ять ям, три з яких є у північно-східному розі, перед ровами, а дві з заходу, за ровами. Рови тягнуться один біля одного на відстані близько сажня і йдуть спочатку з північного сходу на південний захід протягом 14 сажнів, далі повертають під прямим кутом на південний схід і йдуть 15 сажнів, маючи глибину до трьох, а висоту до чотирьох сажнів. Що стосується нижньої частини острова, то це так звані плавні: вона, здіймаючись ледве на два-три фути над рівнем річки, навіть при незначному підвищенні рівня вкривається водою. На ній ростуть чудові ви­сокі й гіллясті дерева, а між деревами розкидані величезні кам'яні брили. Нав­коло всього острова сходяться докупи сім гілок і одна річка: з півночі Підпільна, зі сходу Гнила, названа в давніх картах Прогноєм, і Скарбна; з півдня Павлюк і проріз Бейкус, що виходить зі Скарбної і впадає в Павлюк; із заходу той самий Павлюк і та сама Підпільна; крім того, Скарбна приймає до себе гілки Лапин-ку й Скажену, що течуть до неї з північного сходу на південний захід, а гілка Підпільна — річку Чортомлик, яка тече просто з півночі й дає назву самій Січі.

Уважний огляд нинішнього Чортомлицького острова наводить на думку, що на ньому були лише головні будівлі Січі: церква, військова та курінні скарбниці, будівля для духовенства й самі курені; останні були в тому місці, де нині річка Чортомлик торкається своїм гирлом початку гілки Підпільної. Розкопки остро­ва дають багатий матеріал для побутової історії запорізьких козаків: тут трап­ляється глиняний посуд чудової роботи, череп'яні люльки різні на колір та ор­наментацію, підкови, шкворні, пряжки, підвіски, сідельні підпруги, пістолети, шаблі, кулі, машинки для лиття куль, списи, грузила до рибальських снастей, порохівниці, чорнильниці, бруски, казани тощо. А при розкопках валу на остро­ві знайдено рештки товстих, загострених і обвуглених паль, розставлених уз­довж західного берега острова. Вони вказують, як колись була укріплена Січ: обкопана високим валом, вона, крім того, була огороджена навколо висіченими в лісі дубовими колодами й була Січчю у"еправжньому розумінні. До цього слід додати природні укріплення: з кримського боку — непрохідні плавні з числен­ними озерами й гілками, з польського — глибока й болотиста річка Чортомлик та гілляста й довга ріка Базавлук на 18 верст західніше й нижче Чортомлика.

За Чортомлицькою Січчю йшла Кам'янська Січ, заснована при впадінні річки Кам'янки у Дніпро, вище міста Кизикермена. Існування Кам'янської Січі під­тверджується як свідоцтвом історика запорізьких козаків XVIII ст. князя Ми-шецького, так і вказівками документальних джерел: частково січового архіву, частково архіву Малоросійської колегії. «На тій ріці Кам'янці,— пише Ми-шецький,— була запорізька Січ вище Кизикермена на ЗО верст, на правому боці Дніпра»"". «А вартам бути,— написано в актах 1754 року,— по самому кордо­ну, почавши по той бік Дніпра, де нині військовий перевіз, та на Усть-Кам'ян-ці, де раніше Січ була»"1. Кам'янська Січ існувала під час перебування запо­різьких козаків під протекцією Криму й Туреччини, «на полях татарських, на кочовищах агарянських», коли вони жили «по турках та по кавулках», тобто з 1710 по 1734 рік, після розгрому Чортомлицької Січі полковниками Яковлєвим і Ґалаґаном.

Як пильно не стерегли російські солдати виходи з Чортомлицької Січі, части­ні січових козаків під керівництвом кошового отамана Якима Богуша все-таки вдалося врятуватись од загибелі: вони бігом склали своє добро і вцілілу зброю на дуби й прихованими єриками, затоками, річками й гілками пішли вниз по Дніпру в турецькі землі, які були тоді досить недалеко від Січі. Як свідчить пере­каз, запорожці, утікаючи від москалів, ні за чим так не жалкували, як за поки­нутою ними у Старій Січі церквою: «Все ми, панове, добре зробили, все незле влаштували, та одне негаразд учинили, що церкву свою покинули. Та що вже тепер робити? Хай береже її божа матір!» І божа матір зберегла її: москалі до неї, а вона від них, вони до неї, а вона від них... Та так ходила-ходила, а потім

140 Мышецкий С. История. "" Эварницкий Д. Сборник

(2 71 материалов. С. 93.

перед самими їхніми очима й пішла під землю: вся. як є, з дзвіницею, хрестом, так і «пірнула»,— лише яма від неї залишилася» .

«Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матір божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожже»143.

Налякані страшною розправою росіян з козаками, запорожці спочатку ві­дійшли дуже далеко від колишньої Чортомлицької Січі; але потім, отямившись від переляку, піднялися вгору по Дніпру й заснували в гирлі річки Кам'янки, навпроти великого острова Коженина, свою Кам'янську Січ, якраз на кордоні російсько-турецьких володінь. У той час російський цар, думаючи про війну з турками, знову став кликати запорожців у Росію, обіцяючи забути їх минуле й повернути їм їхні попередні володіння, якщо вони, «возчувствовав свою вину», оберуть замість Костянтина Гордієнка нового кошового отамана144. Але ка-м'янські запорожці, боячись, за словами народної пісні, щоб «москаль не став їм лоби брить», не скористалися пропозицією російського царя, натомість звер­нулися з посланням до шведського короля, питаючи його як «про його здо­ров'я, так і про наміри щодо розпочатої війни з москалями». На це послання Карл відповів 10 травня 1710 року: «Се нам особливо сподобалося, що не ли­ше за персону нашу королівську щиро обурюєтеся, але й до скорішої помсти над нашим і вашим ворогом, москалем, виявляєте бажання» l4S. Очевидно, вод­ночас з цим спілкуванням кам'янських запорожців тривали й зв'язки з запо­рожцями, які були з королем: у кожному разі, незабаром після згаданого листа й, очевидно, з відома короля частина запорожців залишила табір під Бендерами й пішла у Кам'янську Січ. Можливо, в цьому крився якийсь новий план військових комбінацій шведського короля. За словами свідків, це було так.

Підчас Полтавської битви між росіянами й шведами частину запорізьких ко­заків було вбито, більша ж частина лишилася живими, потім разом з Карлом і Мазепою втекла до Дніпра, тут знову зазнала певних втрат при переправі через ріку біля Мишуриного Рога м6, далі досягла турецького міста Бендер і якийсь час залишалася на березі ріки Дністра. Тут між запорізькими козаками й ту­рецьким султаном Ахметом III відбулися pacta conventa *, на основі яких коза­ки перейшли під владу Туреччини. З цією метою в Бендерах було скликано велику раду, на котру зібралося кілька тисяч українських і запорізьких коза­ків; українські козаки на раді розташувалися сотнями, запорізькі — куренями. Над першими майорів стяг з орлом, над другими стяг з архангелом; ті й інші стояли «стройно и збройно, потужно и оружно». Від козацької старшини були присутні: гетьман Іван Мазепа, кошовий Костянтин Гордієнко, писар Пилип Орлик, прилуцький полковник' Горленко, осавул гетьмана Войнаровський, ота­ман Платнірівського куреня Чайка, запорізький писар Безрукавий та кошовий осавул Дем'ян Щербина. Від татар були: кримський хан Девлет-Гірей, яни­чарські старшини — кулугли, спаги, топчаї, мурзи; крім того, тут були присут­ні польські пани, волоські й молдавські посли, яким було дозволено стояти між запорізькими почтами й панами; не було лише шведського короля, оскільки коронованій особі не випадало займати друге місце після представника від

142 Эварниикий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 91.

143 Шевченко Т. Г. Коб­зарь. СПб, 1883. С. 261.

144 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 3. С. 124.

115 Бантыш-Каменский Д. Источники для малорос-

План Кам'янської Січі Гравюра кінця XIX ст.

сийской истории. Ч. І; Мар­кевич Н. История Малорос­сии. Т. 4. С. 314. 146 Величко С. Летопись. Ч. 3. С. 273.

* Усталені умови, договір представників народу з во­лодарем під час обрання останнього (лат.).

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

султана. Цим представником був бендеро-буджацький сераскир Ізмаїл-паша. На скликаній раді Ізмаїл-паша урочисто й поважно, як вимагав сан «великого й непереможного» султана, зачитав хатті-шериф Ахмета III, за яким козаки приймалися до турецького «лицарства» на правах малих спаг, до кримського панства на правах «братства, коллегації й вічної приязні»; їм було надано землі від Кам'янки, Олешок, Переволочної й Очакова понад Дніпром і понад Чорним морем до Буджака, право брати платню за перевози на ріках Дніпрі й Бузі біля Мишуриного Рога, Кодака, Кам'янки, Кизикермена, Мертвовода, надавалися


Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків

лимани для рибалки й тайми 147 на всіх козаків по куренях; було постановлено зброю, амуніцію та одяг видавати на кожну війну, а яйлик та бакшиші 148 під час самої війни. Гетьман отримував почесті й владу двобунчужного паші; він отримав двоколірну хоругву: на червоному адамашку срібний молодий місяць з зіркою, а на білому золотий хрест на знак лицарського побратимства християн з мусульманами; ту хоругву освятив царгородський патріарх. Крім того, геть­ман отримав у подарунок червону шубу з сибірськими соболями. Такого самого кольору, лише на чорних ведмедях, отримав шубу кошовий отаман; козацька старшина отримала шапки, джамети, тобто похідних коней, дамаські й хоро-санські шаблі, а прості козаки по новій шубі та по калитці аспрів або турець­ких пар, щоб могли погуляти за здоров'я султана. Отож козаки, наваривши собі горілки й отримавши багато привезеного молдаванами вина, гуляли «гучно», а щоб мати все під рукою й запровадити справжній лад, вони скрізь понасаджу­вали в шинках євреїв і «споживали і спивали дари султанськії». За всі надання і подарунки козаки були зобов'язані служити султанові лише в разі війни; поза війною могли займатися звичними заняттями — рибальством, мисливством і торгівлею «в усіх містах і землях султанських». Погулявши десять днів у Бен­дерах, козаки поділилися на чотири партії: одна, під проводом Пилипа Орлика, залишилася у Бендерах при сераскирі; друга, очолена Костянтином Гордієнком, пішла на Буджацькі лимани, заснувала один Кіш над озером Ялпухом, а курені розкидала до Чорного моря; третя, реєстрові козаки з полковником Горленком на чолі, розмістилася також біля Буджака; а четверта пішла до ріки Кам'янки, щоб «влаштувати там Січ, окопати коші й курені». Остання партія козаків, швидко діставшись до місця, влаштувала Січ, завела у себе чайки й привернула до себе стільки люду, що стало не набагато менше куренів, як у старій Чор-томлицькій Січі. «Отак смакували ми нове життя, нову волю, дякуючи великому султанові, чекаючи, доки нас не попросять до нового танцю» .

Так було засновано Кам'янську Січ. Але початково ця Січ існувала лише до 1711 року; коли про поселення запорізьких козаків біля річки Кам'янки до­відався цар Петро, він вирядив проти них українського гетьмана Івана Ско­ропадського разом із генералом Бутурліним і вісьмома російськими полками, котрі стояли в той час біля Кам'яного Затону, охороняючи російські кордони від нападу мусульман. Скоропадський і Бутурлін напали на запорожців, зруйнували їхню Січ біля Кам'янки і таким чином змусили їх шукати нового місця для своєї столиці, подалі від російського кордону. Тоді вони оселилися на лівому березі Дніпра, біля урочища Олешки, і влаштували тут Олешківську Січ .

Олешківська Січ була заснована в нинішній Таврійській губернії. Дніпров­ському повіті, майже навпроти губернського міста Херсона, котрий стоїть на правому березі Дніпра. Олешки — дуже давнє місто: воно було відоме ще нумі-дійському географу аль-Ідрісі (XII ст.) під назвою Алеска та італійським по­селенцям на берегах Чорного моря й Дніпра (XIII—XIV ст.) під назвою Ерес-ке. Професор Брун небезпідставно доводить, що розташування нинішнього міста Олешки відповідає давній Гілеї, про яку оповідає батько історії Геро­дот 15', а історик Забєлін виводить корінь слова Олешки від слова «ольха» або «єлоха», котрим у давній топографічній мові позначали болото, водяне, заплав­не місце, вкрите кущами й дрібноліссям ,52. Виникши на місці чи поблизу грець­кої колонії Александри, Олешки стали відомими вже з другої половини XI сто­ліття під назвою Олешшя, служачи проміжним пунктом у торгівлі між Києвом і Царгородом: «Въ се же льто, 1084, Давидь захватилъ грековъ въ ОлешьЪ... Во время наставшаго голода пошли возы къ сплаву, божіею же милостію люди

147 Раціон харчів на кожну людину й коня.

148 Подарунки війську й гостинці джурам або че­ляді.

149 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44;

№ 8, С. 21; Мышецкий С. История. С. 18, 19; Реляция Демьяна Щербины // Чер­нигов, листок. 1862. № 19. С. 148; Бангыш-Камен-ский Д. Источники. Ч. 2. С. 242— 256.

1511 Бантыш-Каменский Д.

История Малой России. Т. 3. С. 126.

151 Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 236—239. 1,2 Забелин И. История русской жизни. Т. 1. М., 1876. С. 16.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

* Склад (нім., фр.). • С. 90, 94.

ьг' Записки одесского об- * В ориг. помилково «1702

щества. Т. 6. С. 179, прим. року».

53. Соловьев С. История

156 Ригельман А. Летопис- России. Т. 16. С. 340. ное повествование. Т. 3.

7 Д. I. Яворннцький,

97

пришли изъ Олешья, пріьхали на Днопръ и набрали рыбы и вина»'53. Але зго­дом, з XIII століття, з часу нашестя татар на Русь і їх оселення на півдні, Олешшя наче зовсім зникає і з'являється аж у XVIII столітті під назвою Олеш­ки. В той час Олешки належали кримському ханові, а через його васальну за­лежність від Туреччини й турецькому султанові. Сюди й пішли запорізькі коза­ки після зруйнування російськими військами їх Січі на Кам'янці.



Перебування запорізької Січі в Олешках засвідчує історик XVIII століття князь Семен Мишецький, і опис земель 1774 року після Кючук-Кайнарджій-ського миру Росії з Туреччиною за імператриці Катерини II: «Перебуваючи під кримчаками, запорізькі козаки жили у двох своїх Січах, а саме в Кам'янці і в Олешках»154. «Алешки, место прежде бывшей запорожской Сечи, когда за та­тарами запорожцы жили, лежит по берегу речки Конской; тут в нынешнюю вой­ну содержан был обнесенный ретраншементом магазин *, да и для зимнего пребывания войск в 1773 году довольное число около ево землянок выстроено, где два полка без нужды помещены были, и ими Кинбурн в блокаде обдержан был»155.

Осівши в Олешківській Січі, запорізькі козаки мусили на якийсь час зовсім припинити стосунки зі своєю головною метрополією, козацькою Україною. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру різні «просительные пункты», писав щодо запорізьких козаків: «Любо то за-порожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых прокля­тых запорожцев, милостивым вашего царскаго величества указом вольный ту­да с Украины был путь для помянутой добычи и яко от господина воеводы ка-меннозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промыш­ленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Але Петро, бажаючи забо­ронити будь-які зносини українців із запорожцями, так відповів на це про­хання гетьмана: «Сие позволение малороссийскому народу, по милости царска­го величества, дается и о том совершенное определеніе, как тому порядочным образом учинится, учинено будет вскоре, а пока то состоится, ныне того позво­лить невозможно, ибо опасно, чтобы под таким предлогом бунтовщики за­порожцы в тех местах паки не возгнездились и собирания бунтовския не учи­нили»156. 1712 року *, вже після того як Петро, через війну з турками, знову намагався перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після не­вдалого для нього Прутського походу, видав ще суворішу постанову про недо-пущення.запорізьких козаків на Україну. В цей час він наказав полтавському й переволочненському коменданту Скорнякову-Писарєву пильнувати, щоб «ма­лоросіяни на Запоріжжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорож­ців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя»157. Ту саму політику щодо запорожців ус­падкували і наступники Петра. 22 лютого 1725 року в інструкції азовському губернатору наказувалося: «Объявлять тем, которые будут ездить в Крым, что­бы к запорожцам отнюдь не заезжали, и о том учинить заказ крепкий под жесто­ким наказанием и отнятием всего того, с чем кто туда дерзнет поехать; а из крымцев, которые в губернию приезжать будут, дать знать, чтобы они при себе 'изменников запорожцев и Козаков не имели. Козаков изменников, запорожцев и прочих ни с товары, ни для каких дел в губернию Воронежскую и никуда в великороссийские города, також и из той губернии, ни откуда чрез ту губернию туда на Запорожье с товары, ни за добычею и ни с чем отнюдь не пропускать, чего на заставах приставленным приказать смотреть накрепко под опасением жестокаго штрафа; а которые запорожцы будут приходить с повинною или с

153 Летопись по Ипатскому списку. С. 144, 491, 320, 346, 357.

154 Мышецкий С. История. С. 22.


другими какими письмами или словесными приказы, и таких задерживать, а о том писать к генералу Голицыну, також рапортовать и подлинные письма при­сылать в сенат, оставливая с оных у себя списки, а не описався в сенат, с ними, запорожцы, яко с изменниками, никакой письменной пересылки отнюдь не иметь и на их письма не ответствовать, также и той губернии обывательми смотреть, чтоб у них как с ними, так и с прочими пограничными подозритель­ных корреспонденции не было; а ежели будут происходить от турок и татар и изменников запорожцев тамошним обывателям какия обиды, а пойманы не бу­дут, генералу-майору и губернатору о всяких случившихся делах в турецкую об­ласть к порубежным пашам и к крымскому хану писать; а ежели из них измен­ников запорожцев в землях императорскаго величества кто пойманы будут, и теми разыскивать, и что по розыску явится, о том писать в сенат, а о прочей корреспонденции с пограничными поступать по указам из иностранной колле­гии»158. Сама колегія іноземних справ писала щодо цього всім російським і ук­раїнським начальникам при кордоні, щоб вони ні в якому разі не приймали тих запорожців, які прийдуть під протекцію імператора у великій кількості й зі зброєю: «Защищение нигде им не давать и от границ оружием их отбивать; а под рукою словесно к ним приказом отзываться и обнадеживать их секрет­но, что при способном времени приняты они, запорожцы, будут»159.

Від 12 липня 1711 року, з Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від Запоріж­жя й визнала його улусом турків, а запорожців — райями Порти, підлеглими ханським сераскирам. «Его царское величество весьма руку свою отнимает от Козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который со­общен на сей стороне вышеупомянутой реки». За Прутським миром цар, зокре­ма, віддав туркам усі землі колишнього Запоріжжя по ріку Оріль і зобов'язався знести свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні 16°. Таким чином, цей мир, нещасливий для Росії, приніс щастя запорізьким козакам: після нього запорожці de jure знову стали володарями того, що вони втратили після зруй­нування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці св. Анни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка