Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка13/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44

Петро, отримавши у Воронежі вісті про все, що трапилось, наказав Менши-кову намагатися втримати за собою орільські укріплення, особливо Богоро-дицьку фортецю, де було багато артилерії й амуніції, але мало людей, а самому князеві обов'язково лишатись на Україні: «Ежели вы не в пути, то лучше б еще немного там для запорожскаго дела задержались, а сие дело, сам ты знаешь, что не из последних; я уже писал до господина фельдмаршала, чтоб он подался к Переволочне для сего дела, при том же советую и вам, буде невозможно все­ми, хотя бы частью позад Полтавы протянуться для сего ж дела»"7. Побоюван­ня Петра були не даремними. В той час, коли депутата від запорізьких коза­ків перебували в Будищах, частина їхнього війська здійснила два напади на російські війська, спочатку в Кобеляках, а потім у ІДаричанці, на правому бе­резі Орелі, вчинила страшний переполох серед російських солдатів, частину яких вирубала на місці, а частину захопила в полон і цим настільки підняла свій прапор, що збільшила численність свого війська до 15 000 чоловік, визво­лила з нетрів лісів жителів, що поховалися під час нападу шведів, і змусила їх доставляти продовольство королівським військам"8. Після цього кошовий Гордієнко став засилати листи до правобережних українців, радячи їм бити свою старшину й переходити до нього, кошового, на лівий берег Дніпра. «Вор кошевой яд свой злой продолжает и непрестанно за Днепр пишет, чтоб поби­вали свою старшину и к нему через Днепр переходили и уже такая каналия за Днепром собирается и разбивает пасеки»".

Розгромивши російські загони під Кобеляками й Царичанкою, кошовий Гор­дієнко із запорожцями заспішив у Диканьку, щоб побачитися тут з гетьманом Мазепою і звідси піти у Будища, головну квартиру шведського короля. Поба­чення Мазепи й Гордієнка відбулося у присутності багатьох осіб з січового товариства; при зустрічі з гетьманом кошовий віддав йому честь, схиливши перед ним свій бунчук, потім, звернувшися із промовою, подякував гетьмано­ві за його готовність звільнити Запоріжжя від московського ярма, обіцяв від імені всіх козаків не шкодувати ні життя, ні крові для спільної справи, вислов­лював надію за посередництвом гетьмана отримати протекцію у його коро­лівської величності й на закінчення пообіцяв присягнути йому на вірність, але, в свою чергу, просив зробити те саме й гетьмана, щоб діяти заодно з запорож­цями «у справі порятунку вітчизни». Гетьман Мазепа на промову Гордієнка від­повів своєю. Він подякував запорожцям за довіру до нього, запевнив честю, що якби не він, гетьман, то цар давно вже перев'язав би запорожців, перетворив їх на драгунів, вислав би у віддалені місця Сибіру, зруйнувавши дотла навіть їхні житла, й що він, гетьман, буде діяти заодно з ними й готовий дати присягу

120

в цьому .



116 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. СПб, 1885. С. 509.

117 Соловьев С. История

России. Т. 15. С. 316.

118 Костомаров Н. Мазепа

и мазепинцы. С. 510.

119 Соловьев С. История России. Т. 15. С. 316.

120 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. С. 512.

Взаємні промови кошового й гетьмана закінчилися запрошенням запорож­ців до гетьманського обіду; на обіді з обох сторін було висловлено ще більше за­певнень у взаємній дружбі й прихильності, але тут сталася неприємна пригода, котра ледь не перетворила дружбу на ворожнечу: захмелілі запорожці, вставши від обіду, почали, за своїм звичаєм, хапати зі столу всілякий посуд і забирати з собою. Гетьманів дворецький, який також випив за обідом, побачивши таку сваволю, став дорікати: «Ви раді були б пограбувати цей дім; такий у вас зви­чай — робити подібне, куди лише потрапите». Цей докір дійшов до вух кошово­го і той, уявивши собі, що він був продиктований дворецькому самим гетьма­ном, наказав своїм козакам сідлати коней і їхати геть, не попрощавшись із геть­маном. Але Мазепа, вчасно довідавшись про це, сповістив запорожців, що не ви­нен у відповіді свого дворецького, на доказ чого видав їм їхнього кривдника. Запорожці довго мучили ні в чому не винну людину, перекидаючись ним, мов м'ячем, і врешті прохромили ножем.

З Диканьки кошовий Гордієнко разом із гетьманом Мазепою рушив на Бу-дища для представлення королю Карлу; з Гордієнком було з 50 січовиків, 115 захоплених запорожцями російських полонених солдатів та україн­ських козаків, яких запорожці «били й лаяли і жахливо мучили комарами й мурахами» |2'. Прибувши в Будища, запорожці й полонені були представлені королеві; кошовий звернувся до короля з промовою, у котрій дякував йому за високе заступництво й бажання визволити їх від страшного ворога, російського царя. За короля відповідав державний секретар: він висловив прихильність до запорожців і похвалу за їхній перший подвиг проти росіян; на останнє кошовий відповідав: «Ми вже послали з сотню москалів на показ кримському ханові й сподіваємося, що коли татари їх побачать, то стануть заодно з нами». Після представлення королеві запорожці, тобто кошовий, старшини, учасники царичанської сутички й навіть старшини, котрі були в Січі, отримали грошові подарунки від короля й гетьмана |22, кілька днів частувалися за рахунок короля і врешті-решт склали присягу Мазепі й до­говір із чотирьох пунктів із королем Карлом. Для запорожців ці пункти голов­ним чином означали те, що вони після війни з російським царем назавжди визволяться з-під московського панування й отримають свої одвічні права й привілеї.

Покінчивши з усіма умовами у короля й гетьмана, запорожці тепер жадали одного — скорішої битви з москалями; на це бажання король відповідав їм, що слід вичекати й приготуватися до бою, але загалом похвалив їх воєнний запал, на що запорожці підкидали вгору шапки, кричали й вимахували в повітрі шаб­лями. На прощання деяких запорожців допустили до королівської руки й запросили на обід до короля |23.

З Будищ запорожці, супроводжувані шведами, пішли в напрямку на Полтаву, де знаходились російські гарнізони. Росіяни, побачивши запорожців, котрі йшли повз Полтаву, надумали стріляти по них, але сотня козаків кинулася до міста й поклала кількох росіян на міських стінах, причому один запорожець влучним пострілом убив російського офіцера у блискучому мундирі. З цього приводу Гордієнко сказав шведам, що таких чудових стрільців у нього набе­реться до 600 чоловік. Від Полтави частина запорожців взялася провести геть­манського посла з листами до турецького сераскіра *, в яких гетьман спону­кав султана до швидшого об'єднання зі шведами **; головна маса рушила до Січі. Та тут сам Гордієнко поринув у роздуми з приводу затіяної ним справи й так висловився щодо шведів: «Роздивився я цих шведів; де при них служити! Мені тепер здається, що краще нам по-старому служити царській величності». Але це, мабуть, був хвилинний настрій, бо ні характер кошового, ні його наступ­ні дії не свідчили про щире й рішуче каяття.

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 297. 122 Учасники битви отри­мали королівські 1000 зо­лотих, «решта запорожців отримала від Мазепи 50 000, січовики ж отримали нема­лу суму окремо».

Костомаров Н. Мазепа и мазепинцьі. С. 515.

* Верховний вождь, зго­дом верховний головноко­мандувач (тур.). ** В ориг. помилково «з росіянами».

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

Тим часом у Січі після відходу більшості козаків під керівництвом Костянти­на Гордієнка залишилося близько 1000 козаків, очолених Яковом Симончен-ком. Тут діяли послані з Миргорода полковником Данилом Апостолом колишні запорізькі старшини; вони привезли в Січ лист Апостола й усіляко намагалися схилити січовиків на бік царя. З цього приводу було скликано військову раду; на раді знову виявилося дві партії — партія старих за царя й партія молодих проти царя. Остання взяла гору, й було вирішено листа Апостола відіслати з військовим осавулом до кошового Гордієнка, а посланців Апостола затримати в Січі. Поки січові посланці встигли доскакати до кошового й повернутися, весь цей час полковничих посланців тримали прикованими до гармат за шиї і щохвилини погрожували їм смертною карою. Але апостольці, користуючись вільними руками, відбили один одного від гармат і втекли з Січі в Миргород. Після їх втечі у Січі знову відбулася рада, на цей раз узяли гору старі й виріши­ли стати за царя. Тоді до кошового Гордієнка відіслали листа, у якому говори­лося, що запорожці складають із себе вину за всі його дії: «Як ти робив, так і від­повідай; ти без нас вигадував, а ми, вірні слуги царської величності, вибрали собі замість тебе іншого кошового», Від слів запорожці перейшли й до діла: вони справді позбавили Костянтина Гордієнка звання кошового й обрали на його місце Петра Сорочинського. Цар, повідомлений про такі вибори кошового в Січі, зрадів, бо особисто знав Сорочинського як «людину добру»124. Петро зрадів ще більше, коли новий кошовий, вступивши на цю посаду, одразу відіслав наказ козакам, які були з Гордієнком, покинути колишнього кошового й поверну­тися на Січ для нових наказів. Але такі настрої у Січі трималися недовго: зіб­равшись на військову раду, запорожці разом із кошовим Петром Сорочинським чомусь знову оголосили, що вони проти російського царя і за шведського ко­роля.

Петро, почувши, що й Сорочинський став дихати таким самим духом проти нього, як і Гордієнко, наказав Меншикову послати з Києва в Січ три російські полки і знищити все гніздо бунтарів дощенту. Меншиков доручив виконання царського наказу полковнику Петру Яковлеву й наказав йому, прибувши на міс­це, передовсім оголосити запорізьким козакам, що коли вони прийдуть до царя з повинною, оберуть нового кошового отамана та інших старшин і пообіцяють, цілуючи хрест, вірно служити цареві, то всі їхні провини будуть вибачені й самі вони залишаться при своїх попередніх військових правах і вольностях |25. Полковник Петро Яковлев сів із полками на судна у Києві й подався вниз по Дніпру; слідом за ним берегом Дніпра повинна була йти кіннота, щоб не дати запорожцям можливості відрізати російські війська, що рухались по Дніпру.

Полковник Яковлев, спускаючись по Дніпру, насамперед напав на містечко Келеберду біля лівого берега ріки, спалив його, мешканців частково розігнав, частково перебив. Від Келеберди спустився до Переволочної; тут на той час було 1000 запорожців та 2000 навколишніх жителів, якими керував запорізь­кий полковник Зінець. У центрі містечка було збудовано замок, в котрому за­сіло 600 чоловік гарнізону. Підступивши до містечка, Яковлев передусім зажа­дав від запорожців добровільної здачі, але йому відповіли пострілами. Тоді він відкрив лютий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в самий замок містечка. Запо­рожці, не володіючи такими, як росіяни, бойовими засобами, все-таки вперто відбивалися, але змогли вистояти лише дві години: росіяни увірвалися в містеч­ко, тисячу чоловік убили на місці, частину людей підпалили в хатах і стодолах, кілька чоловік самі втопилися при переправі через Ворсклу й Дніпро; у полон взято лише 12 чоловік. Несамовитість росіян була така, що вони вирізали жі­нок, дітей, старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку і всі судна на Дніпрі біля Переволочненської переправи. Після такого розгрому Перево-

124 Голиков. Дополнение к деяниям Петра В. СПб, 1791. Т. 8. С. 235.

125 Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 299.


лочної полковник Яковлев рушив нижче по Дніпру й досягнув спочатку Нового, а тоді Старого Кодака.



В обох Кодаках полковник Яковлев не зустрів великого опору: основна маса мешканців добровільно здалася росіянам і була відіслана у Богородицьку фор­тецю, незначна частина втекла на острови і в степ, але й з них деяких було спій­мано й знищено на місці; обидва ж містечка, Старий і Новий Кодаки, було спа­лено дотла, щоб не дати притулку «злочинцям» і щоб убезпечити тил росій­ських полків. Біля Старого Кодака Яковлев спустився через перший у Дніпрі поріг, Кодацький, причому флотилія його, керована замість лоцманів, що порозбігалися, російськими стрільцями, зазнала деяких втрат: розбилося два судна, але без нещасливих наслідків для людей. Тут Яковлев змушений був ви­ділити частину солдатів зі своїх полків і послати їх у степ по обидва боки Дні­пра, щоб знищувати козаків, які втекли з містечка. Але водночас до Яковлева підійшли сухопутні загони, що слідували за ним берегами Дніпра, й вони руши­ли далі вниз. Пропливши решту порогів і минувши острів Хортицю, полковник Яковлев 7 травня нарешті прибув до Кам'яного Затона на лівому березі Дніпра, майже навпроти Чортомлицької Січі. В Січі не було кошового Петра Сорочин-ського: він разом із козаком Кириком Меньком пішов у Крим просити татар до­помогти запорожцям проти москалів. Його заступав хоробрий і меткий, взагалі «добрий» козак, Яким Богуш. Через те, що в Кам'яному Затоні панувала якась заразна хвороба, Яковлев став поблизу містечка й вирядив до запорожців коза­ка Сметану з напутливим листом князя Меншикова. Але запорожці, за словами одного спійманого росіянами козака, втопили того Сметану у воді. Тоді Яковлев послав їм другого листа, особисто від себе; на цей лист запорожці відповіли, що не вважають себе бунтарями, визнають над собою владу царської велично­сті, але царських посланців до себе не допустять. Очікуючи з хвилини на хвили­ну свого кошового Сорочинського з татарами, запорожці, бажаючи виграти час, удали навіть, що схиляються на бік царя. Яковлев чекав позитивної відповіді три дні, але потім вирішив узяти Січ приступом. З цією метою він наказав огля­нути Січ з усіх сторін і підшукати зручне для приступу місце; для огляду було послано переодягнених у запорізький одяг російських офіцерів. Повернув­шись, вони сповістили полковника, що підступитися до Січі на конях неможли­во, бо вона з усіх боків оточена водою. І справді: це було 10 травня, коли вода у Дніпрі та його гілках досягає найбільшого рівня після весняної повені; але на той час водопілля було таким високим, що Січ, звичайно залита лише з трьох боків водами різних річок, цього разу і з четвертої, степової сторони, де влітку звичайно була суха дорога в Січ, була залита водою на відстань 35 сажнів. Мож­ливо, як каже переказ, це сталося тому, що з боку степу запорожці, за наполя­ганням Якима Богуша, відділили свою Січ від материка ровом і пустили в той рів воду '26; в усякому разі того літа води було так багато, що вона навіть затопила частину куренів. Вислані вивідачі повідомили полковника, що поблизу Січі є окрема запорізька варта, яку легко можна винищити; тоді Яковлев вирядив проти неї кількох солдатів. Вони напали на запорожців, кількох чоловік пе­ребили, кількох потопили у воді, а одного привели до полковника живим. Від цього останнього Яковлев довідався, що запорожці, всі як один, вирішили діяти проти російських військ. «Замерзело воровство во всех»,— писав Яковлев після цього князю Меншикову 127. Тоді росіяни вирішили спочатку спорудити шанці, на шанці підняти гармати і з гармат обстріляти Січ через воду. Але ця спроба не дала бажаних результатів: виявилося, що через велику відстань по­стріли гармат не досягали мети. Після цього було оголошено про приступ Січі на човнах. Запорожці підпустили росіян на близьку відстань, тоді відразу вда­рили з гармат і рушниць, поранили кількох офіцерів і 300 солдатів, у тому числі вбили полковника Урна, кількох чоловік узяли в полон і «срамно и тирански» умертвили їх у Січі. Тому росіяни були змушені відступити й становище полков­ника Яковлева стало скрутним. Але в цей час на допомогу росіянам від гене

126 Записки одесского об­щества. Т. 9. С. 441.

127 Костомаров Н. Мазег, и мазепинцы. С. 530. '

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

рал-майора князя Григорія Волконського з'явився з компанійським * полком і драгунами полковник Гнат Галаган. Це було 14 травня.

Гнат Іванович Галаган був ренегатом-запорожцем. Син українського козака з села Омельника Полтавської губернії Кременчуцького повіту, Галаган довший час був у Січі спочатку простим козаком, далі полковником охочекомонного полку, згодом навіть кошовим отаманом 128; як полковник він був біля Мазепи, коли той перейшов на бік шведів, як підручний Мазепи сам перейшов у табір шведів; згодом, побачивши мізерність сил Мазепи й неприхильність до нього українського народу, відпросився у гетьмана з полком у роз'їзну лінію поза шведським табором, несподівано захопив кількох шведських драбантів *, пере­йшов з ними й своїм полком у російський табір і прийшов з повинною до Петра, переконавши царя, що до шведів він перейшов проти своєї волі, скоряючись ба­жанню гетьмана Мазепи. Цар взяв з нього слово, що він не «викине з ним такої самої штуки, як із Карлом», змусив присягнути на вірність російському престо­лу й потім тривалий час тримав його в роз'їздах задля здобування неприятель-

129

ського «язика» .



Саме цей Гнат Галаган несподівано з'явився до полковника Яковлева для облоги Січі. За свідченням невідомого автора твору про запорізьких козаків минулого століття, Гнат Галаган пристав до Яковлева по дорозі до Січі, пообі­цявши під присягою провести росіян таємними стежинами в Січ |3°. Так чи інак­ше, але в цьому плані на нього покладали великі надії як на людину, котра зна­ла всі «військові секрети» й запорізькі «звичаї». І справді, прибуття Гната Ґала­ґана до Січі мало для запорізьких козаків вирішальне значення.

Запорожці, здалека побачивши військо, що мчало до Січі, вирішили, що до них поспішає кошовий Петро Сорочинський з татарами, і влаштували проти росіян вилазку. Росіяни скористалися цим щасливим для них моментом, рап­тово вдерлись у Січ і викликали серед козаків сум'яття; та останні довго і вдало відбивалися від ворогів. Але тут уперед вискочив Гнат Галаган і закричав запо­рожцям: «Кидайте зброю. Здавайтеся, бо всім буде помилування». Запо­рожці спершу не повірили й продовжували далі відбиватися від росіян, але Галаган поклявся перед ними у правдивості своїх слів, і тоді козаки поки­дали зброю. Але це була підла брехня з боку Галагана. Росіяни кинулися на без­збройних запорожців, 300 чоловік узяли в полон, кількох убили, кількох пові­сили на плотах і пустили вниз по Дніпру на пострах іншим; 100 гармат, всі клейноди — прапори, бунчуки, булави, перначі, литаври — і всю амуніцію за­брали й відіслали в московський табір, а всі курені і всі будівлі в Січі спалили, багато зимівників навколо Січі знищили. Полковник Яковлев, а особливо Гала­ган, поводилися з небаченою люттю. «Учинилось у нас в Сичи,— писав очеви­дець, козак Стефаненко, який згодом був кошовим отаманом,— то, что по при­сяге Галагана и московскаго войска, товариству нашему головы обдирали, шеи на плахах рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, каких и в поганстві за древних мучителей не водилось — мертвых из гробов многих не только из то­вариства, но и из монахов откапывали, головы им отнимали, шкуры сдирали и вішали. Ненасытившимся такового душепагубного прибытку, а заостривши сердце свое жалом сатанинским, Галаган чатами своих единомышленных лю­дей в Тернувці и по иных годностях и урочищах працею кровавою на добычах звіриньїх Козаков невинных в московские тиранные безцінно запродал руки. И тот своего безчеловічія не перестаючи, посылает своих к ним шпігов и коні займати злодіев и всякіе подступки чинити легкомысленных людей, яко теды всякіе утиски, кривды и неволи людем украинским за поводом и причиною его помянутого безбожника Кгалагана нанеслося»131.

* Наймані кінні гетьман­ські полки на Лівобережній "Україні, створені в 70-ті ро­ки XVII ст., те саме, що й >хочекомонні. кі28 Бантыш-Каменский Д. Істочники для малорос­сийской истории. Ч. 2. М., 1859. С. 55; Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий //Рус. архив. 1875. № 1. С. 318—325. * Солдат королівської охо­рони (нім).

Ригельман А. Летописное повествование. Т. 3. С. 52. 1,10 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44. 131 Архів міністерства за­кордонних справ у Москві. 1710 р. № 3.


Страшне руйнування Чортомлицької Січі вже тоді оспівали козаки в народ­ній думі.

«Ой летить крячок та по той бочок, де взявся шуліка: «А не буде в Січі города віднині й до віку». Ой стояла Москва та у кінець моста, Та дивилась в воду та на свою вроду: Сама себе воювала, і кров свою проливала,

Нашим козаченькам, нашим молоденьким великий жаль завдавала,

Наші козаченьки, наші молоденькі ніде в страху не бували —

Сорок тисяч Москви виборного війська упень вибивали.

Наші козаченьки, наші молоденькі та невеселі стали,

Гей, оступила вража другунія та всіма сторонами,

Гей, закрасила город, та славную Січ, та скрізь знаменами.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в їх війська немає,

А як вийде на таракана, так як мак процвітає.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в Січі Москви немає,

Коли глянеш, поміж куренями так як мак процвітає.

Ой, як крикнув та пан кошовий у Покровській церкві:

«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті».

Ой, як крикнув та пан кошовий на покровській дзвіниці:

«Ой, кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці».

Ой, пішли-пішли славні запорожці та не пішки, дубами,

А як оглянуться та до славної Січі, та вмиваються сльозами».

Про руйнування Чортомлицької Січі Гнатом Ґалаґаном ще й тепер згадують «ветхі днями» діди. «Цю Січ зруйнував якийсь Галаган; він знався з чортами, і коли був ще далеко від Січі, то якийся «хлопчик» (слуга) просив кошового отамана, щоб він дозволив йому застрелити Галагана в ліве око,— інакше його не можна було вбити; а кошовий каже: «Не слід проливати християнської кро­ві». А як побачив, що Галаган уже близько, тоді й сам став просити хлопця, щоб той убив Галагана. Але тоді вже пізно було. Галаган був великим чарівни­ком і зробив з собою так, буцім у нього не одна, а кілька голів. Тоді й хлопчик не міг уже розрізнити, де в нього справжня голова. «Тепер бий сам,— каже хлоп­чик кошовому,— а я не можу знати куди стріляти, бо в нього он скільки голів». Так той Галаган і зруйнував Січ»132.

Після взяття Чортомлицької Січі князь Меншиков доносив цареві Петру, що «знатніших лиходіїв» він звелів затримати, інших стратити, саме ж «зрадниць­ке» гніздо зруйнувати й викорінити. На це донесення Петро відповів Менши-кову: «Сегодня (23 мая) получили мы от вас письмо о разорении проклятого места, которое корень злу и надежда неприятелю была, что мы, с превеликою радостию услышав, Господу, отмстителю злым, благодарили с стрельбою, и вам за оное премного благодарствуем, ибо сие дело из первых есть, котораго опа­саться надлежало было. Что же пишете о деташаменте * полковника Яковлева, чтобы оному быть в армии, и то добро, только подлежит из онаго оставить от 700 до 500 человек пехоты и от 500 до 600 конницы в Каменном Затоне, да­бы того смотрели, чтоб опять то место от таких же не населилось, или где инде не почали собираться; для чего ежели комендант в Каменном-Затоне плох, то б из офицеров добраго там на его место оставить, а прочим быть в армию» '33. Схожого листа написав Петро й графу Апраксіну в Москву, вітаючи його «ми­лість» зі знищенням «останнього кореня Мазепиного» |34. Щоб послабити страшне враження, справлене на український народ знищенням січових коза­ків, цар видав маніфест, у якому говорилося, що причиною нещастя, яке спіт­кало Січ, була зрада самих же запорожців, бо вони, прикидаючись вірними цареві, насправді обдурювали його і зносилися з ворогами Росії шведами; далі Петро наказував усіх запорожців, крім тих, котрі покаялися, кинули зброю і виявили бажання жити на Україні як прості селяни, ловити, кидати у в'язницю

132 Эварницкий Д. Запо- * Загін (фр.). 134 Костомаров Н. Мазепа

рожье. Т. 2. С. 92. 133 Соловьев С. История и мазепинцы. С. 532.

России. Т. 15. С. 317, 318.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

135 Чтения московского об­щества. 1859. Вып. 1. С. 221, 227.

136 Мышецкий С. История. С. 69.

137 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 67, 68. * Йдеться про російсько-турецьку війну 1768— 1774 рр.

138 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 68.

Архів Міністерства за­кордонних справ у Москві. 1680 р. № 20, зв. 55; Ве­личко С. Летопись. Т. 2. С. 497.

й страчувати |35, а їхні землі від ріки Орелі до ріки Самари приписати до Мир­городського полку, полковником якого на той час був Данило Апостол.

У наш час на місці колишньої Чортомлицької Січі стоїть частина села Ка-пулівки, як її називають селяни, або Капиловки, як її називають офіційно, Ка­теринославської губернії й повіту. Вона віддалена від містечка Нікополя, ко­лишньої Микитинської Січі, рівно на 20 верст і приписана до села Покровсько-го, місця колишньої останньої Січі. З Нікополя в Капулівку веде старий запо­різький шлях, що починається відразу за Нікополем і закінчується майже біля самого села. Це чудова, гладка й цілком відкрита дорога, обрамлена з правого боку ланцюгом високих курганів, котрі йдуть один за одним на відстані близько чверті версти, а з лівого охоплена широкою рікою Дніпром з його гілками й затоками, за котрими по грузьких болотах росте густий високий ліс, порослий зеленою травою. Ланцюг курганів поступово відхиляється справа наліво, а ра­зом із курганами відхиляється й широкий шлях, який врешті приводить просто до місця колишньої Чортомлицької Січі. Крім курганів, вказівниками дороги в Чортомлицьку Січ служать ще так звані милі, тобто чотиригранні стовпи, ви­тесані з суцільного каменю й дещо звужені догори, котрі було поставлено тут 1787 року, під час проїзду по Новоросії імператриці Катерини II.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка