Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка11/44
Дата конвертації11.05.2018
Розмір7.3 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   44

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати 66. Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на За­поріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Лин-чаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старши­нами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Тома­ківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, пере­несена з острова Томаківки 67. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельниць­кий, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської ви­годи», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе крим­ського хана''". 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звіст­ку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрі­лецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі 69.

Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка, справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий вели­чезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдав­ся високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Тома­ківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Голо груші вкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й по­тім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів зви­вається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу * зав­ширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун роз­діляється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на пів­ніч попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут наз­ву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраї­ни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина

" Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. Т. 1. Отд. 3. К., 1845. С. 18.

"' Буцинский П. О Богдане Хмельницком. Харьков, 1882. С. 38.

''* Величко С. Летопись.

Т. 1. К., 1848. С. 41.

69 Там же. Т. 3. К., 1855.

С. 17, 441, 450.

* Гідронім не зберігся.

Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого —гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо гли­бокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити не­великі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного бо­ку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на вели­кому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова — сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зов­сім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрам­лений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, гру­шами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є вели­кі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовкови­цею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу — ко­ней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозво­ляючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рос­линність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять».

Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у фор­мі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, зав­довжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них рос­туть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбо­шукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибаль­ські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети,

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти не­значний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окра­їні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін ба­чив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців '". У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середи­ни, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козака­ми. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гіл­ки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-си-ленну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них ви­сять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й пі­дібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить,— самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву»'1.

Микитинська Січ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля пра­вого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи Орлового ост­рова, навпроти нинішнього містечка Нікополя Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно, отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного, про це ми не маємо жодних історич­них даних, є лише більш-менш правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зай­ця, котрі плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у по­ходах проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни,— цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені — Ми-китин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине»'2.

Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова ''. Наступну звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського лі­тописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан Хмель­ницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочи­тав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спо­чатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік коза­ків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду'4. Існування Січі на Микитиному Розі підтверд­жує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці 75. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року /6, отже, роком заснування Ми-китинськоі'Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Мишецький: «Урочище Микитине міститься

'" Записки одесского об­щества. Т. 8. С. 448. 71 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 292. '2 Записки одесского об­щества. Т. 9. С. 523. 7,1 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53. '4 Летопись Самовидца. С. 219.

'3 Украинская летопись Срезневского. Харьков, 1835. С. 117.

,6 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 20, 21.

Д. 1. Яворницький Історія запорізьких козаків

на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою геть­манського сина Поповича»7 . Свідчення князя Митецького наводить літопи­сець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш-Каменський і Маркевич

Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана укра­їнських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного геть­мана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народ­ного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Ти­мофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й при­був туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від поль­ського ярма: «Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глу­миться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує»'1. Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри предків, про­ти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з най­важливіших в історії Росії актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудо­вано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький піс­ля обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким коза­кам — за один прапор чотири великих, за один бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр — три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів — триста талярів

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаків-ська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з ро­сіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом 81; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою запорізькою Січчю, котра «була на тому боці»82. З 1734 року Микитине вже стало селом; 1753 року в офі­ційних актах воно звалося Микитинською заставою На той час у Микитин-

77 Мышецкий С. История. С. 10, 69.

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 2, прим. 10; Ригельман А. Летописное повествование. Т. 1. С. 2; Маркевич Н.

История Малороссии. Т. 2. ''' Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. 1. С. 151 — 156.

"" Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52, 74.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 525. "2 Величко С. Летопись. Т. 3. С. 62.

"' Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 64, 68, 70.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій *, писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утри­мувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для роз­гляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, ту­рецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квит­ками турецькою й татарською мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зов­сім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів833 та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 ро­ку, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на бать­ківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросій­ської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесиль­ного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь 8'' (від грецьких слів «Nixiiw» й «І ІбХтц», тобто місто перемоги), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається І до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12 000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ді­литься на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь.

Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква 8>. 1746 року в Микитиному, у запорізьких коза­ків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Бого­родиці, також дерев'яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «кри­жової», або католицької церкви, з іконостасом, «ув'язаним на полотні». Невідо­мо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її нази­вають «порядною» дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Пет­ра Рассевського, але нині згадана Микитинська церква Святої Покрови зо­стається без священиків порожньою» 8(>.

1796 року замість третьої спорохнявілої церкви в Микитиному збудували четверту, також дерев'яну, з такою ж дзвіницею, добудованою 1806 року. Ця церква існує і в наш час, вона зветься соборною церквою і стоїть біля самого берега Дніпра. 1858 року в Нікополі збудовано й другу церкву, кам'яну і з ка­м'яною дзвіницею, добудованою 1865 року.

В наш час у містечку Нікополі від колишньої запорізької Січі не залишилося жодного сліду. Якихось п'ятдесят років тому, під час великої весняної повені, місце Січі, всі її цвинтарі та капличка були відрізані водою від берега й знесені вниз за течісю Дніпра; сама ж річка Підпільна, на котрій стояла Січ, була роз­мита сильним напором води й, з року на рік розширюючись, вона перетворилася у широку ріку Орлову, котру тепер багато хто приймає за справжній Дніпро, по

* Збирачі податків. ла За іншими джерелами «до 20 житлових запорізь­ких хат» (Записки одес­ского общества. Т. 7. С. 175).

м 3 родинних паперів ге­нерал-майора О. М. Си-нс.іьникова; за іншими даними Нікополь було оголошено містом 1782 р. (Записки одесского обще­ства. Т. 9. С. 523).

":' Величко С. Летопись. Т.

1. С. 52, 74.

Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 64; Записки одес­ского общества. Т. 6. С. 524: Т. 7. С. 175.


Записки одесского об- щества. T. 6. С. 525.- Хмельницкий. Т. 1. С. 252.

щества. Т. 6. С. 524. Костомаров Н. Богдан 9" Мышецкий С. История.

4S Записки одесского об- С. 10, 69.

ній у літній час ідуть кораблі й тече вона якраз під самим Нікополем 8?. Тому місце колишньої Микитинської Січі можна встановити лише за розповідями старожилів. Із цих розповідей видно, що Січ та цвинтар при ній знаходилися рівно на 350 сажнів нижче теперішньої пароплавної пристані Нікополя, біля правого берега Дніпра, навпроти того місця, де в наш час є водяні млини, інакше кажучи, навпроти двора селянина Василя Ходарина, котрий живе майже на самому березі Дніпра. На місці запорізької церкви ще не так давно стояла дерев'яна капличка заввишки сажнів із чотири й перерізом в один сажень. Нижче каплички через Дніпро йшла давня козацька переправа, відома у за­порожців під назвою Микитинської. У цьому ж місці з Дніпра просочувалася невелика гілка Підпільна. Біля церкви був цвинтар завдовжки до 70 й зав­ширшки до 100 сажнів, навпроти нинішнього двору селянина Федора Рибакова. Але все це навесні 1846 року змила течія Дніпра. Сам берег Дніпра щороку обвалюється у воду, оголюючи цілі купи козацьких кісток, котрі бездоглядно валяються по піску; тут частенько стирчать напівзогнилі дубові труни, що хо­вають лише мізерні кістяки колись доблесних і безстрашних лицарів, низових козаків; поміж скелетами часто трапляються мідні хрестики, іконки, ґудзики, персні, а іноді й штофи, наповнені «оковитою», без якої запорожець, мабуть, не міг обійтися й на тому світі.

З минулих часів у Нікополі збереглися земляні укріплення у вигляді валів і ровів поблизу цвинтарної церкви, верст за п'ять від Дніпра в південно-захід­ному напрямку. З півдня вони починаються від подвір'я селянина Микити Пет­ренка, йдуть понад дворами селян Павла Сидоренка, Семена Гребінника, Федора В'язового й Григорія Дорошенка, звідси до вітряків мають пропуск для в'їзду й потім знову починаються від вітряка селянина Дмитра Хрипуна, по­вертають на схід і йдуть до городу караїма Мардохая Бабаджана, далі тягнуться через загін Івана Бабушкіна, город Прокопа Демури, двір Федора Безрідного й нижче нього губляться. Загалом ці укріплення мають вигляд правильного кола й оточують дуже великий простір землі завдовжки 750 й завширшки 500 саж­нів, захоплюючи собою всю базарну площу Нікополя й досить багато селян­ських дворищ. Важко сказати з абсолютною точністю, до якого часу належать ці укріплення; але навряд чи вони насипані жовнірами польського гетьмана Потоцького для спостереження за діями козаків у Микитинській Січі, як гадає Карелін 88. Це припущення позбавлене будь-якої підстави, оскільки гетьман Потоцький, посилаючи за Хмельницьким легкий загін («залогу») з 800 чоловік до Микитинської Січі, зовсім не мав на меті розташовуватися табором навпроти Січі, а лише спіймати втікача й доставити його в Польщу. А Хмельницький, довідавшись про висилку цього загону, покинув Січ і спустився нижче до ли­ману; загін подався за ним, але потім, переконаний самим Хмельницьким, перейшов на його бік 89. Таким чином, гетьману Потоцькому тут не було ні ча­су, ні можливості споруджувати земляні укріплення; та й важко навіть припус­тити, щоб запорізькі козаки дозволили полякам насипати фортецю лише за якихось п'ять верст від самої столиці їхніх вольностей Січі. Залишається пого­дитися з князем Мишецьким, котрий стверджує, що ретраншемент біля Мики­ти ного зроблений «от россиян в прежние годы, как хаживали Крым вое­вать»90.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   44


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка