Книга віршів Київ-2017 ’06-1 ббк 84 (4Укр)6-5 л 38 Левченко І. В



Сторінка1/23
Дата конвертації10.01.2018
Розмір4.53 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23



Іван Левченко

Осіння мелодія душі
Книга віршів

Київ-2017
УДК 821.161.2’06-1

ББК 84 (4Укр)6-5

Л 38

Левченко І.В.

Л 38 Осіння мелодія душі: вірші/

І.В.Левченко. – К.: Видавничий Дім "Слово", 2017. 528 с.

ISBN 978-966-194-262-1
Нова книга віршів "Осіння мелодія душі" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори, написані автором із вересня 2015-го і до кінця листопада 2016 років.

Природна збентеженість душі від того, що вже й осінній сам, говорячи словами поета, і від неймовірно тяжких випробувань, які випали на долю української громади у зв’язку з анексією Криму Росією та триваючою кровопролитною війною з загарбником на Донбасі, наповнює авторське слово такими довірливими та притягальними інтонаціями, що вся книга сприймається як сповідь сучасника – поета й громадянина – про найголовніше, що болить кожному небайдужому співвітчизнику: про непоправні втрати на фронті та важку дорогу до миру – запоруки збереження територіальної цілісності й незалежності України і неодмінної умови оновлення життя в ній.

Усвідомлюючи, що війна роз’єднує рід і наповнює душі людей ненавистю, неминуче нищить рідну землю та робить незахищеною на ній людину, автор пристрасним рядком кличе до порозуміння та єдності, неодмінної уваги до найбільшої цінності кожного – його життя.

Разом із тим він – співець краси рідного краю, його неповторної природи – цього джерела справжньої поезії життя, благословенної самим Богом землі, де з діда-прадіда прагнули щастя й волі попередні покоління українців. І нинішні сягнуть його – щастя, і сподіваної волі за однієї умови – щирої любові до України, переконаний поет.

Саме любов’ю до неї й дихає кожне його слово. І в цьому особлива принада та цінність нової книги талановитого автора, котрий розраховує, як і раніше, на вдумливого читача та змістовний діалог із ним.

ISBN 978-966-194-262-1

УДК 821.161.2’06-1

ББК 84 (4Укр)6-5

Левченко І.В., 2017

Видавничий Дім "Слово", 2017

Дійти б миру! Все інше – буде.

Переднє слово автора
Нещодавно моя колишня землячка (бо родом із Бердянська, що на Запоріжжі), а зараз мешканка Санкт-Петербурга, дискутуючи на тему збройного протистояння на Донбасі, порадила менше кивати на сусіда (себто – на Росію), коли, мовляв, не шанований нею президент України відкриває свої шоколадні магазини по всій території Російської Федерації і платить агресору податок, а риба ж, як відомо, загниває з голови... І додала дослівно: "Ви ось зараз спілкуєтеся зі мною, а Ваша гарна дружина спить у Вашому домі, у Вашому з нею ліжку, і я впевнена, що Ви ніколи, чого б то Вам не коштувало, своє місце поруч із нею не довірите ніякому сусідові...".

Що тут скажеш? Звісно ж, не довірю своє місце і не віддам його, а поготів – дружину й Україну. І добре розумію Вас, дорога моя землячко! Тільки Ви зараз десь (точніше – в Росії!), а ми в Україні, де саме й ведеться стрілянина зі зброї, забороненої так званими мінськими угодами.

Обстріли бойовиків тривають щодня й щоночі! Попри те, що з 1 вересня 2016 року (вкотре вже!) знову було домовлено про так званий режим тиші…

Наголошую: в офіційних зведеннях – лише частка правди про наші втрати. Без сумніву множте на п’ять, а іноді й на всі десять, і тоді матимете реальну картину горя, яке щодоби стукає в домівки українських родин. Причому із кожним гумконвоєм із Росії (а за час протистояння на Донбас прибуло понад одну тисячу великотоннажних вантажівок!) обстріли бойовиків значно активізуються, що красномовно свідчить про турботу сусіда не про згорьоване цивільне населення, а саме про своїх найманців та місцевих сепаратистів.

Невже Ви гадаєте, що ми, українці, не розуміємо, що все було давно – зарані! – виважено-продумано і чітко сплановано-зрежисовано ззовні? Адже Донбас (не весь, а саме російськомовний, сепаратистський!), дивлячись, як без жодного пострілу перейшов до Росії Крим, гадав, що так станеться і з ним, а тому волав (якщо Ви вже забули, нагадаю слова очільників тамтешніх бандформувань): "Владімір Владіміровіч, умоляєм вас, прідітє і помогіте нам!". Мовляв, ми ж свої, "руськіє", ми за "Руській мір"…

Звісно, прийшов і допомагає. Тепер пожинайте те, що накликали: хто ж вам лікар?!

Тільки не вийшло без єдиного пострілу. Бо, згадайте, навіть депутата Горлівської міськради Володимира Рибака – проукраїнськи налаштованого патріота – захопили бойовики за те, що той намагався зняти сепаратистський прапор невизнаної ніким у світі (крім Росії, звичайно) так званої "ДНР" ("Донецької народної республіки") та встановити український прапор на будівлі Горлівської райдержадміністрації. Його нещадно, по-звірячому катували нападники, розрубавши по-живому груди і живіт та як непотріб викинувши труп у річку Казенний Торець біля селища Райгородок Донецької області. Ненависть до всього українського, нетерпимість до патріотичних сил, названих словом-поторочею "бендерівці" та "нацисти" – це лише зовнішні прояви протистояння.

А суть – у військовій базі, якою стає Крим (бо Росія панічно нажахана наближенням НАТО до її території: сусідові скрізь ввижаються світові змови та наміри завоювати його). І крім віртуального мосту, яким щодня віддані служки режиму замилюють очі росіянам у телевізійному ефірі (бо з чимось треба було прийти у вересні 2016 року на вибори в Держдуму, щоб перемогли "єдинороси", злеліяні та керовані Володимиром Путіним), потрібна реальна дорога до Криму. За хижим задумом завойовника, вона й проляже через заморожену конфліктну територію (ще донедавна Україну, а нині фантомну територіальну зону у вигляді одіозних "ДНР" і "ЛНР").

На наших очах нищиться Україна, а не оголошується війна загарбникові, бо ніхто в світі не хоче Третьої світової. Вона реальна. Бо де Росія – там війна. Споконвіку так було і є досі. На своїй шкурі відчули сповна й ми – українці – від своїх, як Ви пишете (знову подумки звертаюсь до своєї колишньої землячки), братів чи сусідів.

Уперше в новітній світовій історії США та Росія віч-на-віч постали один із одним у боротьбі за розмінну монету, якою виявилася, на превеликий мій жаль, Україна. А наша продажна і спрагла збагачення влада, маючи свій зиск (адже з оголошенням війни ніхто не надасть їй ніяких траншів, передусім МВФ; та й власний бізнес шкода як в Україні, так і в Росії), пішла на ганебну мінську змову, диригентами якої є два рідні куми – росіянин Володимир Путін і нібито українець Віктор Медведчук, котрі вимагають змін до Конституції України (читай: внесення до Основного Закону України положень про особливий статус Донбасу!), тим самим домагаючись замороження конфлікту та обрання лояльного до Москви керівництва на невідкладних місцевих виборах на Донбасі. І тоді, вважай, шлях до військової бази Росії в анексованому під неї в України Криму відкритий! Що й потрібно було довести, не пустивши українців у Євросоюз, а НАТО на Чорне море в Криму.

Доки того не сталося (власне, підписання мінських угод за сценарієм московського Кремля!) – триватиме стрілянина в зоні так званої АТО (для військових це – війна!). І, звісно, нестимуться на Донбас (досі нашу суверенну територію) згадані вже мною гумконвої з Росії, звісно, не з уральськими пельменями, а зі зброєю і боєприпасами.

Ось чому, доки дійшла справа до військових, патріоти з добровільних батальйонів "Дніпро", "Айдар", "Київська Русь", "Донбас" та інших стали на захист нашої української землі. І гинуть досі. Тепер уже поруч із простими військовими, влившись до їхніх бойових підрозділів. Бо керівництво (військове, зокрема) в надійному місці, а не на передовій, де прицільно стріляє снайпер бойовиків під прикриттям артилерійської і ракетної зброї.

29 червня 2016 року о 6-й годині ранку в бою поблизу Дебальцевого не минула його підступна куля і видатного українця Василя Сліпака, котрий мав усе, що потрібно для творчості і блискучої професійної кар’єри: неповторної краси та сили голос (контртенор, бас-баритон), чудовий вік – 42 роки, з яких 19 прожив у Франції, співаючи на сцені Паризької опери… Мав визнання й славу. Його знав увесь світ.

Та що є світ без України? Для нього – ніщо! Тому добровольцем із кулеметом у руках став на захист закривавленої Батьківщини – там, на її зболеному сході, куди вже понад два роки безуспішно пнеться підступний російський найманець із маніакальною ідеєю свого кремлівського патрона про розширення так званого "Руського міра", хай навіть і ціною знищення незалежної України, гарантом територіальної цілісності котрої виступила за Будапештським меморандумом і Росія. На папері, а не фактично!

У зоні бойових дій на Донбасі кожен божий ранок Василь Сліпак, який мав псевдо в АТО "Міф" (себто – Мефістофель: ця вокальна партія в опері "Фауст" Шарля Гуно була улюбленою в нашого зіркового майстра оперної сцени), розпочинав виконанням наживо Гімну України, чим підтримував бойовий дух побратимів та вселяв міцну віру в нашу неминучу перемогу над ворогом.

Думка не може змиритися з цією непоправною втратою. А перед очима його – Василя – світлий образ: отам – серед людей, коли, здається, на весь світ звучить-лунає його потужний спів, утверджуючи неспростовне: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля!". І мовби відлунювало: хай і не надіються: не вмре, доки нас. Себто – ніколи!

Тому й безсмертний він – повпред волелюбного народу. Як і його спів. Як і наше рідне слово, українська пісня, в яку цілить снайпер ворога. Марна справа: можна поцілити в тіло, а в слово й пісню – ніколи! Бо то душа народу. А народ – не вбити.

Досі у жалобі Василів рідний Львів: 14 жовтня 2016 року – в День захисника Вітчизни – земляки урочисто відкрили пам’ятник звитяжцю. У жалобі його побратими – мужні патріоти-захисники рідної землі. У жалобі рідна Україна, яку він любив усім своїм співочим серцем патріота, зі зброєю в руках борючись за її волю й незалежність.

Земля пером тобі, Герою! І вічна та вдячна пам’ять незламних співвітчизників – українців. Світла пам’ять, Василю Ярославовичу!

Господи праведний, нищиться наш цвіт – цвіт української нації, а ти споглядаєш на все зі своїх вічних небес і не караєш зло! Невже тобі зараз більше потрібен наш Василь, аніж нам, великий Боже?

Чи тим хочеш пробудити Українську націю на новий Майдан – Майдан порятунку України, щоб ми не заскніли від страху чи збайдужіння, а захищали рідну землю, як і Василь, як і тисячі патріотів із ним там – на передовій?

Яка ж дорога ціна за те пробудження, люди! Чи не час отямитися? Бо куди ж далі?

Та як об стінку горохом… І тільки печаль огортає душу, котра не знає ні сну, ні спокою. Доки ж?!

Ненавидячи війну, я пишу про це. І в новій книзі також. Бо це найбільше болить мені, адже триває геноцид української нації, мого роду. Крім слова, я нічого вже не можу додати до тих зусиль, якими тримають оборону українці. Заодно хочу, як і всі, стимулювати владу, котра вочевидь відстає від світогляду та моралі народу, використати всі ресурси (внутрішні та зовнішні) для вирішення найболючішого для країни питання на базі міжнародного права, оскільки конфлікт набув міжнародного обширу, а також не поступатися національними інтересами – тобто Україною та її законами, в яких зафіксована воля суверену – нашого Українського народу!

Бо нам тут жити. А після нас – нашим дітям і внукам. Кому це не зрозуміло ще?! Мабуть, тим, хто дивиться на все збоку… А ми, українці, втягнуті в цю біду і небайдужі до всього, що є і що буде з нами, з любою нашим серцям Україною. Принаймні ті, хто не мовчить. Бо в нас своя – внутрішня – війна з крадіями і зрадниками інтересів нашого Майдану гідності. Ми пішли на безстроковий спротив бандитській владі не для того, щоб її реанімувати через два-три роки ще у потворнішому вигляді.

На жаль, поки що це – наша реальність. Але є надія на тих, кому Україна – не кишеня для грошви, а мати. Рідна ненька! То й дійдемо мети. Тільки б припинити з Божою поміччю та здоровим глуздом (нашим і світу, де й українців сповна!) ганебну війну (названу гібридною, в чому майстри – росіяни!).

А мир – запорука досягнення бажаного. Дійти б! Того й хочеться над усе. До того й прагнемо. Повторю: принаймні ті, хто не мовчить. І діє – з усіх сил. До перемоги! Здорового глузду та справедливості. Себто – правди. І на тому крапка.

А решта – у віршах, пропонованих вдумливому читачеві. Про нас, про Україну, якою ми ніде не поступимося і нікому не віддамо!

Щиро ваш Іван Левченко – письменник, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент. Місто Київ, 28 січня 2017 року.

Усе, що в серці бережеш



Збагнем чи ні?

Пам’яті загиблого біля стін парламенту бійця Нацгвардії

України Ігоря Дебріна й померлих у лікарні його побратимів

Дмитра Сластнікова, Олександра Костіна та Богдана Дацюка

Я так радів, що вдома вже:

Як можна Києву радіти,

Як вабить Дніпр, милують діти –

Усе, що в серці бережеш.
Душа літала, мовби птах:

І скрізь хотілось побувати.

…А хтось в кишеню клав гранату –

У людний натовп уростав,


Де йшло змагання воль і сил:

Зійшлися згода і незгода.

Жбурнув гранату принародно –

Стрій охоронців підкосив:


На смерть уражений один,

Котрому жити б ще та жити.

І закривавлені скрізь плити:

Гіркі автографи біди.


Кому потрібно це, скажіть?

Хто ляльковод у грі кривавій?

Народ мовчить – у нього справи:

Час комунальних платежів…


Невже осліпли ми сповна:

Війна, що йде у нас на сході,

Уже у Києві сьогодні.

Чи всіх влаштовує вона?


Ні, комунальним платежем

Не вдасться на цей раз відбутись.

Бо це і є те "время люте",

Що не буває гіршим вже.


Збагнем – врятуємось. А ні –

Нас поодинці, отак само,

Як охоронців у тій драмі,

І знищать в проклятій війні.

1 вересня 2015 року

Надійний і непереможний

Слабка утіха – схід без втрат,

Коли вбивають у столиці:

Ніколи нам не замириться,

Як диригує старший брат!
Хоча який там в біса старший:

Сам, може, й дума так хіба,

Та молоко ще на губах

У порівнянні з віком нашим.


І братом буть не випада,

Тим більш народом ще єдиним,

Як з нами він воює нині.

Ми є народ. А він – орда.


То ми – народ? Чи на словах?

Якщо народ, і доведімо,

Що мізками живем своїми,

В руках надійних – булава.


А помилились – не біда:

Помилку виправити можна,

Якщо цього запрагне кожен,

Хто честь за гречку не продасть,

Бо в серці – гідності Майдан:

Надійний і непереможний!

2 вересня 2015 року
Аби не щось те…
Цвіркун озвався уночі.

Спадає спека – вікна настіж:

Жду прохолоди, наче щастя.

Поспи, печале, відпочинь!


Всього було за довгий день:

Гіркі новини, наче жала…

Ти відпочинь, поспи, печале,

Чи знов кого у гості ждеш?


Легкий повіяв вітерець,

Та, замість щастя, пахне димом:

І прохолодно, й важко дихать…

Не те, так те, а хай вам грець!


Вже й сон – не сон, хоча і ніч.

Підвівсь, і до вікна поближче.

Якби не дим отой в обличчя,

Чого й бажати ще мені?


А він, ядучий, так гірчить:

Напевно, сталося щось знову…

Аби не щось те, так чудово

Цвіркун вколисував вночі.


Тривожний ранок – не до снів:

Ти знов, печале? Чом так рано?

Правобережжя, як в тумані,

Від нерозвіяних димів…

3 вересня 2015 року
Мій світ
Палац обходжу вранці свій,

Де ти, птахи, дерева, звірі,

І люди, й сонце в небі, й ліра –

Щоденний мій і звичний світ.


Обходжу – пильний володáр:

Коли у нім лише гаразди,

Зринає й слово – ніжне й раде;

Сумне, коли у нім біда.


І так – впродовж стількох вже літ –

Триває звично і незмінно.

І світ мій зветься Україна,

Що наймиліший серцю світ.


Не зчувсь, як в руки ліру взяв,

Бо він ожив – палац ранковий,

І вже в рядочок плине слово:

Час творчих мук і звичних справ.


Кажу: палац пильнуймо свій –

У час біди слід бути пильним –

І все здолаєм, Україно!

Бо ти – життя і щастя світ.


Хто не збагнув цього – чужак.

Прийшов зі злом – ним захлинеться.

Було так. Є. Так буде! В серці

Немає інших побажань.


Люблю тебе усім єством,

Мій світе – рідна Україно!

І твердо вірю: не загинеш,

Бо знаю – ти до всіх з добром.


Так, він незмінний – цей двобій

Добра і зла, допоки світу.

Та недарма Бог шельму мітить,

Не давши жодних шансів їй.

4 вересня 2015 року
Квапливий
Листочку золотий,

Не поспішай так дуже!

…Осінній знов мотив

Торкнув чутливу душу.


Ізнов дощі пішли,

Немов у школу внуки...

День-два, і журавлі

Звістять знов про розлуку.


"Курли!" у небесах:

Чи стрінемось коли ще?

Лист золотий звиса.

Холодний дощ періщить.


Тремтить – дощем умивсь.

Невже й він був зелений?

Осінній знов мотив

В осіннього у мене.


Всьому свій час – цвісти

Й "Курли!" бентежить душу.

Листочку золотий,

Не поспішай так дуже!

5 вересня 2015 року
Біженці в Європу
Ще тільки земля не зірвалася з вісі,

А в решті, здається, все рухнуло враз,

Немовби птахи, що у вирій знялися –

Шукають скрізь біженці втрачений рай.


Де теплі краї, що їх приймуть в обійми?

Чому ж ціпенієш, Європо, від них?

Ти, певно, забула вже, що таке біди,

А з них найстрашніша ота – від війни.


То мусиш відчути людські ті цунамі:

Біжать не від щастя, біжать від біди.

Не спиниш ні кулями їх, ні кийками.

Прорвуть і кордони, хоч як городи.


Тепер розумієш, чому ми волали,

Як вкрали в нас Крим й закривався схід:

Твого співчуття – хай і щирого – мало.

Спинити нам ворога спільного слід.


Від нього, якщо ти забула, всі біди.

От тільки й потрібна рішучість твоя.

Інакше й земля з вісі власної зійде.

Тоді вже й себе не врятуєш ніяк.


Цунамі нещастя: за хвилею – хвиля.

До раю б дістатись, та де він – той рай?

На березі моря – малесеньке тіло:

Малюк потонув – рочків двох емігрант…

6 вересня 2015 року
Тим жити
Я помилитися хотів,

Аж ні – прогнози бездоганні:

Хіба є осінь без дощів,

Хіба є осінь без туманів?


Чого ж зітхнулося мені,

Мов пригадалось тепле літо.

Ген – перший іній вдалині:

Туман. І сльози – із блакиті…


Прийшла поплакати пора.

Хоч і без осені сповна їх –

Тих сліз від непоправних втрат,

Коли героїв поминаєм.


І серце журиться моє,

І додають дощі печалі.

То що ж тепер? Та вже, як є:

Сльозу утерти й жити далі.


Дійшов і осені пори –

На що ж ти ремствуєш, козаче?

На чорні вісті? Дощ згори?

Хто не втрачає, той не плаче.


Кажу: то крапелька дощу –

Мужчині плакати не личить.

Зітхаю знову. І мовчу:

Осінньо. Втішитися нічим.


Хіба що тим, що й це мине.

Та буде бабине ще літо…

Казав – не втішити мене.

А, бач, надія є. Тим жити!


Та от ще б день, щоб без утрат,

А краще – з бійнею покінчить!

Так стогне вітер: мов – пора!

І плаче дощ – дощеві личить.

7 вересня 2015 року

В тім і справа
Своя у кожного війна,

Як справу миром не владнати.

Життя одне, але й одна

На світі Україна-мати.


І серця є святий наказ,

Який нічим не відмінити:

У час біди – скорботний час –

Не покидають матір діти.


Умерти – страшно, хоч кому:

Хто віком юний чи в літах хто...

Та ще страшнішим є хомут

Ганьби й неволі надягати.


То не життя – під дулом зайд,

Якщо твій дух – як вільний вітер.

Та й не вродився ще козак,

Якого можна впокорити.


Що випадає нам тепер,

Коли вже звідали всього ми:

Хто в тому пеклі не помер,

Живим вернутися додому!


Цього хотів би кожен з нас,

Та спершу – зайдам відсіч дати.

Життя одне, але й одна

На світі Україна-мати.


Без неї – що то за життя?

Вже краще смерть в бою, ніж сором.

Хто не збагнув це до пуття,

Той або зрадник, або ворог.


Розмова з ними теж одна:

За біль утрат – сповна відплата.

Своя у кожного війна,

Як миром справу не владнати.


Нам випадає зайд спинить.

Бо, щоб не він – сусід лукавий –

В нас не було б тепер війни.

По суті саме в цьому й справа.


А хто ще й досі не збагнув

Цієї істини простої,

Свою продовжує війну

На боці зайд, а не героїв.


І балачкам всім гріш – ціна,

Хай тиждень вже мовчать гармати,

Ворожий снайпер цілить в нас –

Де ж миром справу заладнати?

8 вересня 2015 року
Клубочок
Розкручую клубочок

Осінніх днів-ночей:

Спекотних днів не хочу,

А теплих хочу ще…


А він стає все тоншим –

Клубочок – з кожним днем.

І все частіше дощик

Провідує мене.


Він розуміє наче,

Що із клубочком – швах:

То співчутливо плаче,

То шепотить слова,


Які найбільше хочу,

Бо ще б тепла бажав…

Та тоншає клубочок

Із кожним днем, на жаль.


Я прочиняю вікна

І крапельки ловлю.

Пора б, а все не звикну

До суму і жалю.

9 вересня 2015 року
Всього сповна
Ти споряди мене в "Сільпо",

Щоб я на борщ всього приніс…

…Така задума у тополь.

Така зажура у беріз.


Не проминути їх мені.

Пришпорив вересень коня:

На сірім в яблуках коні

Їм золоте везе вбрання:


Усе для кленів і беріз.

І хоч би клаптик – для тополь…

…Варімо борщ: я все приніс –

Всього сповна в нас у "Сільпо!".


А пророкують, що зима

Голодна буде – все плітки.

…Де й дівся вранішній туман –

Як сірий в яблуках той кінь...


У сонці день, хоча блакить

Хмаринки де-де затягли.

Дарма, кажу: то не хмарки,

А срібний тополиний лист…

10 вересня 2015 року
Коли біда з лихом
В одній країні (знаю де,

Але мовчатиму, щоб тихо!)

Біда заскочила людей

І привела з собою лихо.


Із ким братались – вороги:

Прийшли ті з лихом та бідою.

Щодня лиш вісті про загин

Від куль та мін на полі бою.


Але й війна чудна якась,

Хоч крають землю й люди гинуть,

Бійці отримали наказ –

Стріляти перші не повинні.


Хіба у відповідь лиш залп –

І перемир’я ждати з Мінська...

А вже налізло їх – тих зайд,

Десятки тисяч зайд російських.


Ото б зібратися гуртом

Та відсіч їм, тим зайдам, дати.

Аж ні – придумали АТО,

Щоб патріотів відстріляти…


Ото й стріляють до сих пір,

А влада ділить лиш посади

Та балачки веде про мир –

Цинічна і нікчемна влада.


Здала, нездара, зайдам Крим.

Тепер Донбас… Що здасть надалі?

Мовчить народ: що говорить,

Бо сам обрав, сам оскандаливсь.


Тепер на вибори зібравсь:

"Блок Порошенка – за реформи"...

Триває ця цинічна гра,

Де чорне – біле, біле – чорне.


І горе нам, народе мій,

Коли така повсюди зрада.

Щоб захищатись, йдуть у бій,

В нас – збагатитись йдуть у владу.


Ти можеш далі обирать

Тих, що деруть тебе, як липку.

Яких іще тобі порад,

Як із гарантом ми так влипли?


Чи так і будемо козу

Водити й рахувати втрати?

В якій країні – не скажу:

Недовго втрапити й за ґрати…

11 вересня 2015 року



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка