Книга адресована людям, яких хвилюють проблеми захисту домашніх тварин, гуманного ставлення до них. Також буде цікавою та корисною для підростаючого покоління



Сторінка1/13
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1.08 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Володимир ФЕДОРИШИН
Незрадливі і

нелукаві






УДК 821.161.2.

ББК 83.3(4УКР-4ХМЕ)6

П65

Літературно-художнє видання



ФЕДОРИШИН Володимир Васильович
Незрадливі і нелукаві


Федоришин В.В.

П65 Незрадливі і нелукаві. – Хмельницький: Видавець

ФОП Цюпак А.А., 2013. – 128 с.

ISBN 978-617-513-215-9

Книга адресована людям, яких хвилюють проблеми захисту домашніх тварин, гуманного ставлення до них. Також буде цікавою та корисною для підростаючого покоління.

УДК 821.161.2.

ББК 83.3(4УКР-4ХМЕ)6

ISBN 978-617-513-215-9 © Федоришин В.В., 2013



З добром у серці
Автор цієї книги Володимир Васильович Федоришин – людина многотрудної і складної долі. Родом він з села Бахматівці Хмельницького району. Залишившись напівсиротою, рідна мати померла, коли він був ще зовсім немовлям, при недобрій мачусі, вже тоді був приречений на гірке дитинство.

Трудовий шлях починав з колгоспного їздового, семирічку закінчував у сусідньому селі, щодня міряючи вісім верств туди і стільки ж назад. Особливі ж труднощі довелося долати, коли залишився круглим сиротою – під час польових робіт від удару блискавки загинув батько, і син, незважаючи на нужду (опікунство над ним взяла батькова сестра), всупереч різним знегодам, сам пробиває собі дорогу в житті.

Голодного 1947 року він поступає в сільськогосподарський технікум і, одержавши диплом, починає працювати в радгоспі «Сторожинецький» на Буковині. Тут, в цьому ошатному містечку, він зв’язує свою долю з журналістикою, маючи до неї нахил ще з шкільних літ. Потім був Чернівецький держуніверситет (філологія), затим Вища партійна школа в Києві.

В Хмельницькому починав з кореспондента редакції обласного радіо і вийшов на пенсію з посади генерального директора обласного телерадіооб’єднання. Потім перейшов тут на рядову творчу роботу, вів кілька популярних програм, поряд з іншими, до речі, і «Наші домашні улюбленці». Написав книги «Як воно буває в житті», «Записки радіожурналіста «Така наша робота», «Заговори, щоб я побачив тебе», «Діти війни – жертви війни». Одержав звання «Заслужений журналіст України», нагороджений Золотою медаллю української журналістики, посів перше місце в міжнародному конкурсі програм «Перемогли разом», був відзначений Президентською стипендією. Все це, безумовно, свідчить про рівень його творчих можливостей, невсипущість енергії, яка, як бачимо, не вичерпується з роками.

На його життєвім небокраї, як уже підкреслювалось, не завжди було сонячно, довелось зазнати чимало болю і страждань – досить сказати, що переніс більше десяти складних хірургічних операцій, і не тільки в Хмельницькому, а й у деяких клініках Києва. Природно, що це не могло не накластись на душевний стан, виробити і утвердити гуманне, співчутливе ставлення до чужого болю не тільки людей, а й тварин. Сільський хлопчик, син простих хліборобів, він змалку ріс в атмосфері тісного єднання з природою, як говориться, з її флорою і фауною. Своє схиляння перед величчю цього незбагненого творіння Всевишнього він проніс все своє життя до нинішнього дня, коли вже переступив свій 84-річний рубіж.

В основу цих документальних розповідей Володимир Васильович поклав як свої дитячі враження, так і спостереження пізніших і теперішніх днів. В них знаходимо все – біль і любов, состраждання і тривогу, зворушливість і посмішку.

Перед нами також постає образ самого автора, людини так небайдужої до проблем захисту тварин, виховання любові та чуйного ставлення до них. Саме ці святі почуття спонукали його взятись за перо. Проте, як, можливо, помітить читач, коло його інтересів мало поширюється на існування різних, так званих, елітних, у тім числі службових, мисливських і їм подібних порід, які, як відомо, утримуються в кращих умовах і вони навряд чи потребують захисту в нашому розумінні.
Людмила Давидюк, голова Хмельницької громадської організації по захисту тварин «СОС»





За них замовлю і своє слово

З легкої і мудрої руки відомого поета ми називаємо їх «братами нашими меншими». Вони люблять нас і ми їх. Щоправда, не всі. На жаль, є такі, що з малих літ з якоюсь незрозумілою атавістичною злобою люто ненавидять кішок, собак та інших домашніх тварин. Пам’ятаю, у нас в селі був такий Тилимон на прізвисько Рудий, для якого було неймовірною втіхою запустити в перебігаючого песика каменюкою, діставши від його розпачливого скавуління дике задоволення.

Природно, що саме з таких «тилимонів» виростають згодом «кадри», що поповнюють ряди так званих «гицлів», цих, свого роду, «найманців» по відлову і знищенню блукаючих тварин. Ми зараз не будемо торкатись справді існуючої проблеми цих бездомних створінь, в цивілізованих країнах вона вже давно вирішена. Тема цього скромного писання в іншому, у дещо вужчому смислі: а саме: ми і вони у звичайній життєвій обстановці, особливості наших взаємовідносин з ними.

Доводиться лише вражатись незбагненої щирості поведінки наших домашніх улюбленців, непідробності їх почуттів, адже їх емоції справжні, не лукаві, як це нерідко буває в людей.

Ми і вони. В пресі нерідко читаєш різноманітну інформацію на цю тему. Відомий меценат і бізнесмен Сергій Михайленко пише, що у нього на дачі проживає два коти і двоє собак, він просто обожнює їх, розмовляє з ними, а це завжди приносить душевну рівновагу.

Газета «Факти» нещодавно розповіла про те, як звичайна дворняга врятувала життя трирічній Юлі, котра, гуляючи, непомітно від дорослих забралась у діброву, там заблукала і всю ніч при п’ятиградусному морозі провела під деревом. Від смерті її врятувала…собака, яка, як виявилось, супроводжувала свою безпечну маленьку господиньку, а потім, коли та знесилена впала на землю, всю ніч зігрівала її своїм теплом. В пошуках зниклої дитини брало участь більше 100 чоловік і до останньої хвилини дівчинку гріла своїм тілом і не дала замерзнути її чотиринога подружка.

Про собачу безкорисливу і незрадливу вірність відомо давно.

Окреме, належне місце у нашому повсякденному побуті посідають і кішки (зрозуміло, й коти), ці дещо загадкові супутники людського життя. Прийнято вважати, що вони живуть «самі по собі», що це «не приручені домашні» які, мовляв, не піддаються ніякому дресируванню. Проте це переконливо спростував відомий Юрій Куклачов, легендарний артист, який створив єдиний у світі «хвостатий театр». Нині у його «кицьчиному домі» мешкає 120 «артистів» і у кожної чи у кожного свій характер, своя вдача, а це вимагає індивідуального підходу. І якщо кажуть, що собаки люблять господаря, а коти дозволяють себе любити, то директор відповів:



  • Воно так і є. Проте тут багато залежить від господаря. Коти і кішки дуже розбірливі і прекрасно вміють відчувати ставлення до себе. Якщо людина дарує їм свою любов, то й тварини віддають їй в подвійному обсязі. Це відбувається, якщо говорити по-науковому, на рівні так званого «обміну енергії».

З котами і кішками треба спілкуватися як з маленькими дітьми. Їм, бачте, замало, щоб, прийшовши з роботи, ви його чи її погладили по спинці. Це ж не іграшка! З ними треба не тільки бавитись, але й розмовляти. Вони по-своєму розуміють людську мову, в даному разі не в буквальному смислі саму лексику, хоч і це символічно допускається, скільки інтонацію, відтінки голосових барв.

Ще одна особливість наших Мурчиків і Мурочок. Їх не можна ображати, а ще, не дай, Боже, вдарити, хай навіть легенько, для острашки. Це вам не забудеться. Словом, кошачу дружбу і любов треба заслужити.

Кішка здавна вважається символом домашнього затишку. Отож недарма, вселяючись в нове житло, ми обов’язково впускаємо посеред себе саме її.

Образи наших чотириногих друзів надихали багатьох поетів і письменників. Сергій Есенін: «на лежанке мурлыкал котенок…» Розповіді про тварин склали б цілу бібліотеку. Взяти класиків – Тургенев, Чехов, Толстой, Купрін, Прішвін, Паустовський, та чи не найбільший внесок в названу тематику вніс Біанкі.

Кожного разу, коли по телевізору показують фільм «Білий Бім чорне вухо» в головній ролі з незабутнім Вячеславом Тіхоновим, намагаюсь ще раз вкотре переглянути цю картину. Зроблена вона за повістю письменника Троепольського, неперевершеного знавця психології собак. Його Бім – справжнє чудо природи, якого автор наділяє високими морально-етичними якостями, вдаючись до, так званої, персоніфікації. Він, наприклад, нюхом чує «хто є хто». Говориться так: «Бім щирий і прямий серцем. Якщо кого не злюбить, так і скаже: «Ти – нехороша людина. Йди звідси. Гав!» і загавкає іноді так, що дай, боже!»

Ті, хто виріс в селі і з малих літ привчені до праці біля землі, постійно спілкуються з домашньою худобою, з тяглом і тут уже з дитинства зароджується взаємна прив’язаність і відданість. На все життя в нашій пам’яті залишаються образи наших чотириногих помічників, без яких ми не можемо, на жаль, існувати.

Колись, ще «за Союза» по Центральному телебаченню щотижня показували програму «В мире животных». Вів її відомий журналіст і письменник, видатний природознавець Василь Песков. Без перебільшення можна сказати, що його передачу з величезним інтересом дивилися і «старе і мале». Відтоді минуло стільки років, а пам'ять і досі береже незбагненний зміст його одного вислову про те, що у деяких тварин поряд з «умовними і безумовними рефлексами» згідно павлівського вчення, науковці відкрили у них «элементы мыслительной деятельности». Як говориться, не більше і не менше. Словом, кожному з нас, хто, так би мовити, «в темі», є над чим подумати і про що поміркувати.

Отож хочеться з приводу всього сказаного подати до його ілюстрації ще й своїх кілька скромних заміток-розповідей. Всі вони мають документальну основу, базуються на конкретних фактах.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка