Класика української літератури. М. М. Коцюбинський – знайомий незнайомець



Скачати 398.34 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації29.12.2017
Розмір398.34 Kb.
  1   2

d:\документы\логотип\эмблема3.jpg

Класика української літератури.

М.М.Коцюбинський – знайомий незнайомецьhttp://www.litmir.net/bookbinary/176846/1381065074/i_001.png

До 150-річчя від дня народження

Харків 2014

ВСТУП

«Щось сильне тягне мене до літературної праці — і літературі я відданий цілою душею». М. Коцюбинський

Михайло Коцюбинський — великий письменник-гуманіст, виразник народних дум і прагнень. Він посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його повісті, оповідання та новели яскраво відтворюють не тільки глибинні соціальні зрушення в суспільстві кінця XIX — початку XX ст., а й активні пошуки, якими характеризувався літературний процес на межі двох століть, він приніс в українську літературу елементи декадентства, символізму, неоромантизму, — усього того, що за аналогією з німецькою та польською літературою дістало назву модернізму.

Коцюбинський вважається найвидатнішим стилістом української прози. Він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя- Левицького, пізніше, на початку XX ст., відійшов від цього напрямку й, хоча симпатизував народницьким поглядам, однак схилявся до імпресіоністичної манери. Тут не було метаморфози чи суперечності — адже імпресіонізм, цей останній великий стиль XIX ст., був об’єктивним мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження, спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську та мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи підсвідомо відбиваючи свою письменницьку й людську драму.

Цей дайджест допоможе вам, любі читачі, по-новому побачити самого письменника, познайомитися із цікавими спогадами про нього його друзів, родичів чи просто знайомих, буде цікавим доповненням до програмного матеріалу, з яким ви занайомитися на сторінках ваших підручників.

Дайджест складається із розділів:

  • Біографія;

  • Михайло Коцюбинський – цікаві факти;

  • Цікаві перекази про Коцюбинського (З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. й упоряд. І. Артемчук, Г. Григор’єв, —Дніпро — К., 1974);

  • Спогади про Михайла Коцюбинського;

  • Незнаний Коцюбинський (стаття Людмили Студьонової) ;

  • Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної. (Уривки з роману Редінґ Барбари);

  • Лицар кримських виноградників (стаття Олександра Вісича, Ст.наукового співробітника ЯІЛМ) ;

  • Твори М.М.Коцюбинського.

Біографія: Михайло Коцюбинський (1864 — 1915)

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885). http://kotsyubinsky-lib.nethouse.ru/static/img/0000/0000/8517/8517450.p9sxta0em9.w665.png

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях.

На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.

Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.

Михайло Коцюбинський – цікаві факти


  • Михайло Коцюбинський прожив лише 48 років.

  • Знак зодіаку – Діва.

  • Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 уВінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина.

  • Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці.

  • Михайло Коцюбинський — так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет так і залишився мрією). Але він був високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити…

  • Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську…

  • Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильнозакохався у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

  • Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.

  • Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким,

  • 1898 року- Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

  • В шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880–1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сімю не покинув.

  • Хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

  • Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай).

Цікаві перекази про Коцюбинського

Стара відьма.

У Криворівні не могли не помітити, як Коцюбинський цікавиться селянським побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається:

— А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?

— Правда.

— Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?

— І нечисту силу.

— То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.

Воли і коні.

У Криворівню, в Карпати, приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського:

— А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли…».

— Я не про воли, а про коні писав.

— Не розумію. Коні ж не ревуть?..

— Ну, і що з того? Коні не винні.



«Ось моя зброя».

Улітку 1910 року Коцюбинський повертався з Капрі, де він жив разом із Горьким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?»

На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показав на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказав: «Ось моя зброя».

(З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. й упоряд. І. Артемчук, Г. Григор’єв, —Дніпро — К., 1974)

Спогади про Михайла Коцюбинського

(Подано за: Спогади про Михайла Коцюбинського / Упоряд, післямова та прим. М.М.Потупейка. – 2 вид., доп. – К.: Дніпро, 1989. – 278 с.)

…Якось приходить в учительську П.С. (учитель російської мови) з солідним жмутком учнівських творів, учнів 4-го класу, що писали, здається, на тему: „Как проводятся рождественские праздники в моей семье”. Витягувши звідти працю Михайлика, він став читати її перед нами всіма й закінчив читання вигуком: „Будем иметь своего литератора!” Я не пам’ятаю змісту цієї праці, в читання я якось добре не вслуховувався, бо чимось був зайнятий, тільки пам’ятаю ту думку, що її висловив хтось із учителів: „Написано довольно плавным, легким слогом и пиятным языком, да и смысл есть, но не верится, чтобы автор, хотя ученик четвертого класса, мог самостоятельно выполнить эту работу; вероятно, он позаимствовал откуда-то содержание и форму на заданную тему”.

З такою думкою погодилися й інші, але П.С. настоював на своєму: „Нет, господа, это будущий писатель, будущий поэт” (Всеволод Ковердинський. Шкільні роки М.М.Коцюбинського. с. 22).

***


Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем, і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та іншхих авторів твори і тим розвинув нашу любов до України (Єлизавета Бакша. Згадка про вчителя-друга. С.31).

***


Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце, весну, літо (Денис Лукіянович. Пам’ятні зустрічі. С. 58).

***


Ласкаві очі, безмежна радість, тепло, що огортає тебе, зогріває сонячним промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття.

Тато каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші.

…Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни…

Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси на протязі всього життя, любив добро, вірив у його переможну силу… (Ірина Коцюбинська. Тато. С.87, 95).

Ось такі цікаві факти про життя Кцюбинського ми зібрали в цій статті, а якщо ви можете її доповнити пишіть в коментарях додаткову інформацію.

НЕЗНАНИЙ КОЦЮБИНСЬКИЙhttp://www.abc-people.com/data/kocyubinskiy-m/kocyub3.jpg

Михайло Коцюбинський приїхав до Чернігова на запрошення свого приятеля Василя Андрієвського. Зупинився в його оселі на Лісковиці. А туди якраз завітала Тодосія Шкуркіна, вчителька Чернігівського земського сирітського дому, із своєю подругою Вірою Дейшею. її приємно здивував вигляд елегантного європейця, одягненого дбайливо, навіть чепурно - таким постав перед молодою жінкою Михайло Коцюбинський. А якою здалась йому Віра Дейша? Про це читаємо в листі до неї від 6 квітня 1896 року (вони вже одружені десять місяців: "Згадки переносять мене в той момент, коли я в перше побачив ті очі... Ворушать мене ті згадки, зо дна серця підіймають вдячність і тиху радість, солодке щастя. На одну згадку про них я відпочиваю."

Обоє народилися у вересні. Тільки Віра Устимівна - на рік раніше. Коли вони побралися, Михайлові Коцюбинському був тридцять один рік, його дружині - тридцять два. Спочатку мешкали у Вінниці, а з 1898 року переїхали до Чернігова. Разом з подружжям Коцюбинських в будиночку на Сіверянській оселилися Гликерія Максимівна - мати письменника та його сестра Лідія Михайлівна.

Михайло Михайлович працював статистиком у Чернігівському земстві, а у вільний від роботи час писав повісті та оповідання. Віра Устимівна допомагала чоловікові по службі, він тоді укладав і редагував "Сельскохозяйственные обзоры Черниговской губернии." То була виснажлива і копітка робота.

Як згадував Гліб Лазаревський, юрист і літератор, тихе, сонне чернігівське життя по інерції дратувало Коцюбинського. "І тільки в земських управах, - писав Гліб Олександрович, - в міській думі, у "Просвіті" жевріли вогники не революційної боротьби, ні, а певної опозиції, бажання шляхом читання лекцій, видання і поширення брошур, через недільні школи, товариства тверезості тощо створити ніби опір реакції, покладаючи надію скоріше на якесь чудо, аніж на логіку, плекаючи приховану думку: уряд в чомусь піде на поступки."

Такий-то був Чернігів. І в ньому письменникові Коцюбинському не вистачало свіжого повітря. Грошей також. В родині підростало четверо дітей: Юрко, Оксана, Ірина, Роман. Микола Чернявський, письменник і співробітник статистичного бюро, згадував: "... він дуже любив свою сім'ю, й інтереси кожного члена її - дорослого й малого, їх горе і радощі він завжди носив у своїй душі. Але його інтереси - інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета - свято зберігались у сім'ї"! Задля інтересів Михайла Михайловича Віра Устимівна знаходила кошти, аби він міг виїхати за кордон: Відень, Флоренція, Рим, Неаполь, Капрі, Греція, Туреччина. Звідти письменник надсилав дружині листи. Літературознавець Соломія Павличко проаналізувала їх та зробила висновок: у листах Коцюбинського до Віри Усти-мівни превалює гастрономія. Соломія Павличко зауважує: "його апетит - його найбільша радість, симптом його фізичного і духовного здоров'я. .. Тема апетиту поступово поширюється до писання:"... работаю, пишу, но все как-то без аппетита."

Це - уривки із деяких листів письменника до дружини за червень 1908 року: "... сьогодні несподівано занедужав на шлунок, болить голова не спав, у роті гірко і нема апетиту. З обідом тут все-таки не дуже добре, бо м'яса нема... Треба якось оберігатись і більше жити на молоці і яйцях. Видумую сам страви. О 4-й полуденок - кисле молоко або щось інше, знову гуляння до 8, коли дають вечерю, а по вечері, о 10, спати. їм доволі. Багато, більше ніж удома. Почуваю себе добре, хоч вчорашній обід був для мене незвичайний: сардини, балик, мариновані карасі, раковий холодець, мед (такий, що п'ють)." Листи не до коханої дружини, а скоріше за все - до рідної неньки, котра нервується за здоров'я улюбленого сина. Чи відчувала це Віра Устимівна? Напевне, адже існують свідчення сучасників, що вона стала для Михайла Михайловича матір'ю ще за життя Гликерії Максимівни, котра втратила зір і сама вимагала подвійної уваги до себе.

Повертаючись із мандрів, Михайло Коцюбинський дарував дітям екзотичні речі. Його дочка Ірина згадувала: "Тато привозив нам з Італії прекрасні колекції тропічних метеликів та жуків. Збирали ми і старовинні монети, були серед них в застиглій лаві, які привозив тато з Італії. Окрему колекцію складала мозаїка і смальти, привезена татом з Помпеї."

Доволі часто можна було зустріти Михайла Михайловича в кіно, куди він приходив разом з Вірою Устимівною. Із захопленням дивились на екран, де за словами Гліба Лазаревського, "під звуки розбитого піаніно примітивно смішив людність Макс Ліндер, хвилювали Франческа Бертіні, Віра Холодна, Володимир Максимов." Той же Гліб Лазаревський згадував: "У свято часто доводилося спостерігати прогулянки цілої родини Коцюбинських: Михайла Михайловича, Віри Устимівни і дітей в гуцульських безрукавках."

Здавалося, що в цій сім'ї мир і злагода. Лише близькі до письменника люди знали про його самотність. Він говорив їм про нецікаву, майже механічну працю, яка його втомлює. Михайло Михайлович переконував співбесідника, що його мозок обезкровлюється і не вистачає сил для літературної праці. Говорив і про свою теорію кохання. Він вбачав у ньому біологічний чи просто фізіологічний характер. Микола Чернявський зауважував: "Опісля він описав таке кохання в своїх "Тінях забутих предків". Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину."

В ті миті, коли відбувалася ця розмова, Микола Чернявський і припустити не міг, що у Михайла Коцюбинського таємний роман з дівчиною, котра молодша за нього майже на шістнадцять років, а ім'я її Олександра Іванівна Аплаксіна, і працюють вони разом у статистичному бюро Чернігівського земства.

У 1954 році професор Львівського університету І.О. Денисюк зустрівся з Олександрою Іванівною Аплаксіною в старенькому будиночку на околиці Чернігова. Ось якою побачив її професор: "Невисока на зріст, сивоволоса жіночка з кирпатим носиком, негарна, але оповита флером табу й чару. Людина високої інтелігентності і культури, інтелектуалка." Так ось що відчув в ній письменник! З Шурочкою Аплаксіною він не був самотнім. Ймовірно, Микола Чернявський мав рацію, коли писав про Михайла Михайловича: "У його була цілком жіноча вдача, і та вдача вимагала, щоб хтось оцінював її красу, ніс їй свою офіру..." Це саме й робила Шурочка Аплаксіна.

Наодинці бували рідко. Зустрічі тривали недовго. Все відбувалося похапцем. Навіть поговорити ніколи. Тому писали один одному листи, котрі ховали в дуплі старого дерева на березі Десни. Понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної було видано 1938 року Інститутом української літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР. Пізніше Олександра Іванівна шкодувала, що опублікувала листи письменника до неї. Ось деякі уривки: "Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою... Целую горячо, страстно и чувствую вкус твоих поцелуев. Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя... Довольна ли ты нашим последним свиданием? Я очень доволен и счастлив... А вчера ты выглядела превосходно и была очень интересна. Я нахожу, что светло-желтое платье идет тебе... Согреваю и ласкаю тебя поцелуями, мое счастье, моя жизнь. Люблю тебя... Зацілуй меня сегодня насмерть. Люби меня, моя голубка, хорошая и нежная моя женушка."

В листах Коцюбинський обіцяє, що незабаром вони на все життя будуть разом. Пропонує Шурочці виїхати до Києва, куди він збирається у справах, щоб у двох пожити у готелі. Проте нічого для цього не робить, бо побоюється, що до нього завітає Віра Устимівна. А Шурочку Аплаксіну охоплюють сумніви: "Випливали в пам'яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський - людина, яка легко і швидко захоплюється, і це бентежило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою."

Листи Коцюбинського до Аплаксіної - це вгамування еротичних бажань письменника. Його любов до Шурочки, на думку Соломії Пав-личко, досить егоїстична: "Все будет хорошо, люби только меня, остальное не важно." Перебуваючи на Капрі, письменник одночасно листувався з дружиною і коханою дівчиною. Ці листи на диво схожі між собою. Шура для нього "дєтка", Віра Устимівна - "дитиночка".

У 1907 році через анонімного листа дружина дізналась про роман свого чоловіка з Аплаксіною. Вона спробувала з'ясувати стосунки, проте Коцюбинський ухилився від чесної розмови. І це в той час, коли з'явився шанс з'єднати свою долю з Аплаксіною, як він обіцяв дівчині. Вважав, що не настав ще час. Так відверто і написав Олександрі Іванівні. А через рік вона, забувши про конспірацію, надіслала листа Коцюбинському на домашню адресу, сподіваючись, що в інтелігентних сім'ях чужі листи не читають. А Віра Устимівна прочитала, і стався скандал. Сказала, що кохає чоловіка і примусила його дати слово не кидати родину. В листі до Аплаксіної Коцюбинський писав, що стався конфлікт між обов'язком і почуттям, і він обрав обов'язок. Коцюбинському вдалося переконати дружину, що з Аплаксіною все покінчено. Але то було не так. Михайло Михайлович відвів Олександрі Іванівні роль друга, який не може кинути його в біді. А вона кохала письменника, залишившись на все життя самотньою.

З 1908 року Михайло Михайлович часто хворів. Лікувався на Капрі, в Криму, Одесі, Петербурзі, Києві. Писав Аплаксіній дружні листи про здоров'я, погоду, творчі доробки, зустрічі з Буніним, весілля знайомого садівника. Колишньої пристрасті вже немає.

Коли Коцюбинський хворів у Чернігові, вони не зустрічалися і майже не листувалися. Про смерть письменника Аплаксіна дізналась від дружини художника Жука, Анастасії Григорівни (вони жили в одній садибі з Аплаксіними). Кінець настав вдень 26 квітня 1913 року. А за три дні Коцюбинського поховали на Болдиній горі. Хтось поклав у труну в головах письменника вінок з цвіту яблуні, сплетений Аплаксіною. Хоча Віра Устимівна прохала не приймати від Олександри Іванівни вінків, квітів.

Після смерті чоловіка Віра Устимівна працювала коректором в губернському земстві. Потім служила у статистичному бюро. Подейкували про її стосунки з Сидором Василевським, володарем маєтку у Ладинці.

У грудні 1921 року вдова письменника Коцюбинського померла в Чернігові від тяжкої форми тифу. її поховали поруч із чоловіком.

Олександра Іванівна Аплаксіна переїхала до Ленінграда. Там у 20-ті чи 30-ті роки з нею трапилося нещастя - впала на підлогу і сильно забила голову, від чого осліпла. Це змусило Аплаксіну повернутися до Чернігова, в старенький будиночок на околиці міста. Тут Олександра Іванівна мешкала вдвох із сестрою до самої смерті у 1973 році. Професор І.О. Денисюк згадував: "Незрячі звичайно мають застиглий вираз обличчя. Олександра Іванівна була сповнена експресії, внутрішньої динаміки, розмовляла жваво і цікаво. Вона була в курсі всіх літературних справ - сестра усе їй читала."

Чи знали діти Михайла Михайловича, що відбувалося між батьками? Ось спогади дочки письменника Ірини Михайлівни: "Про його захоплення молодою дівчиною О.І. Аплаксіною я дізналася далеко пізніше, тільки в 1938 році. Ці сторінки особистого життя батька пильно охоронялися від дітей всією родиною й особливо мамою". Ірина Михайлівна відчувала поетичну душу Михайла Михайловича і розуміла, що "він не міг жити без романтичних захоплень, ліричних підйомів."

У всіх дітей Михайла Коцюбинського було неабияке кохання. Його дочка Оксана і Віталій Примаков - це подружжя, гідне окремої оповіді. Вони разом прийшли до Червоного козацтва. Він - командир, вона - як журналіст газет "К оружию" та "Вісник Української республіки". Була фотографія, на якій Оксана разом із Примаковим, у бекеші, на коні. На жаль, її загублено назавжди. Оксана Михайлівна раптово померла в січні 1920 року. Казали, від пологів. Чи витримала б арешт і смерть Віталія Примакова у 1937 році?

Юрій Коцюбинський та Ольга Бош, дочка відомої революціонерки Євгенії Бош, теж можуть стати героями роману про кохання. їх також звела революція. Мали гарного сина Олега, котрий подарував їм онуків. Тільки Юрій Михайлович не дожив до такого щастя. Його заарештували 12 лютого 1935 року у справі контрреволюційного націоналістичного центру в Україні, який вигадали шеф НКВС Єжов і генеральний прокурор Вишинський. Де могила Юрія Коцюбинського - невідомо. Символічна - на Новодівочому кладовищі в Москві.

Трагічним виявилося кохання Ірини Коцюбинської і Абрама Метрика. Ця сторінка історії родини Коцюбинських повна таємниць. Від чоловіка у Ірини Михайлівни залишився син Флоріан, який носив прізвище діда, видатного письменника. Онук Михайла Михайловича став талановитим скульптором, лауреатом Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Флоріан Коцюбинський - автор пам'ятників В. Примакову, В. Антонову-Овсієнку, Ю. Коцюбинському на Алеї Героїв у Чернігові.

Роман Коцюбинський та Олена Писаревська, молода вдова загиблого в Литві дипломата, зустрілися в Харкові. Від першого шлюбу в неї був син Ерік. Роман Михайлович по закінченні аспірантури працював директором Харківської наукової бібліотеки, а згодом - Книжкової палати України. У Романа та Олени народився син Юлій. Декілька років сімейного щастя, а потім - 1937 рік, арешт Романа Михайловича, його дружини Олени. Ерік потрапив до дитбудинку, Юлій - в дитячі ясла. Обидва під інвентарними номерами. Лише у 1955 році Юлій зустрівся з матір'ю. Був йому двадцять один рік. Брат його Ерік, шістнадцятирічним загинув під Сталінградом.

Нелегко склалася доля Юлія Коцюбинського і його матері після тяжких років випробувань і принижень. І все-таки Юлій Романович пережив всі труднощі, що випали на його долю. Працював директором музею свого уславленого діда. Обличчям дуже схожий на бабусю, Віру Устимівну, присутність якої відчувається на кожному кроці, якщо ви завітаєте до затишного будинку письменника Коцюбинського в Чернігові. Так само й її шляхетного онука, зболене серце якого зупинилося яскравого травневого дня 2000 року.

На якусь мить відчуєте, що зараз на центральній алеї дивовижного саду вас привітно зустрінуть господарі. Він і Вона. Запросять до вітальні, де накрито стіл із жовто-блискучим самоваром. Вас почастують запашним варенням, познайомлять з молодими обдарованими літераторами. У вашій душі виникне хвиля дивовижних почуттів - від смутку і роздумів про мінливість життя до всеохоплюючої радості від того, що колись тут мешкали неординарні особистості, котрі завжди з нами.



Людмила Студьонова.безумці. з історії кохання михайла коцюбинського та олександри аплаксіної. роман (вц


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка