Жак фаталіст І його пан



Сторінка1/21
Дата конвертації14.01.2018
Розмір3.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21




Обкладинка Якова Гніздовського


Дені Дідро

Жак фаталіст і його пан

Дені Дідро



Жак фаталіст і його пан



Повний текст у перекладі Івана Кошелівця

ВИДАВНИЦТВО «СУЧАСНІСТЬ» 1970

Denis Diderot

Jacques le Fataliste et son maître

Texte intégral en traduction ukrainienne d' Iwan Koszeliwec

EDITIONS „SUČASNIST" 1970

______________________________________________

Druck: “Logos“ G.m.b.H., 8 München 19, Bothmerstr. 14.




Жак фаталіст і його пан

— Як вони зустрілися?

Випадково, як звичайно буває.

— Як їх звати?

Що тобі до того?

— Звідки вони йшли?

З найближчого місця.

— Куди путь держали?

Чи хто взагалі знає, куди йому путь лежить?

— Про що говорили?

Пан не мовив ні слова; а Жак оповідав, що його сотник казав, ніби все, що тут, унизу, трапляється нам, добре чи зле, записане там, угорі.

Пан: Це велике слово.

Жак: Мій сотник ще додавав, що кожна куля, що вилітає з рушниці, має свою адресу.

Пан: І мав рацію...

По короткій павзі Жак скричав:

— Нечистий би його взяв, шинкаря з його шинком!

Пан: Як так віддавати нечистому свого ближнього? Це не по-християнськи.

Жак: Бо коли я стуманів від його поганого вина, я забув напоїти коней. Мій батько помітив це; розгнівався. Я здвигнув плечима. Він ухопив дрюка і трохи боляче почустрив мені плечі. Саме проходив один полк, щоб стати табором перед Фонтенуа; зо зла я приєднався до нього. Ми прибули; почалася битва.

Пан: І ти дістав призначену на твою адресу кулю.

Жак: Ви вгадали; влучила в коліно; і один Бог знає ті добрі й злі пригоди, які спричинила ця куля, що влучила в коліно. Вони чіпляються одна за одну, як ланки ланцюжка з оброті. Без цього пострілу, наприклад, я переконаний, що ніколи в житті не закохався б і не кульгав би.

Пан: То ти був закоханий?

Жак: Ще й як!

Пан: І то завдяки одному пострілові?

Жак: Завдяки одному пострілові.

Пан: Ти не казав мені й слова про це.

Жак: Я так гадаю.

Пан: І чому ж?

Жак: Бо це не могло статися ні раніше, ні пізніше, ніж призначено.

Пан: І тепер настав час дізнатися про твоє кохання?

Жак: Хто може знати?

Пан: На всякий випадок починай...
•••
Жак почав розповідь про своє кохання. Було по обіді: налягла спека. Його пан заснув. Ніч захопила їх серед поля; вони збилися з дороги. І пан у великому гніві кинувся батожити свого слугу, а неборака за кожним ударом повторював: «І це теж, певно, було записане там, угорі...»

Ти бачиш, читачу, що я на певній дорозі і виключно від мене залежить змусити тебе чекати один, два роки, три роки на розповідь про кохання Жака, якби я хотів розлучити його з паном і пустити їх кожного своєю дорогою, як мені заманулося б. Що могло б перешкодити мені одружити пана і зробити його рогоносцем? висадити Жака на далеких островах? спрямувати туди його пана? повернути обох на тому самому кораблі до Франції? Як легко компонувати оповідання! Але обидва вони відбудуться лише цією сльотавою ніччю, а ти, читачу, цією ж короткою відстрочкою.

Надійшов ранок. І ось вони знову вмостилися на коней і продовжили свій шлях.

— Куди вони путь держали?

От уже вдруге, читачу, ти поставив мені це питання, і вдруге ж я тобі відповідаю: пощо тобі це знати? Коли я поведу мову про мету їх подорожі — прощай Жакове кохання... Вони їхали якийсь час мовчки. Коли ж кожен з них трохи отямився від своїх клопотів, пан мовив до свого слуги:

— Гаразд, Жаку, на чому ми зупинилися в розповіді про твоє кохання?



Жак: Ми дійшли, здається мені, до відступу ворожої армії. Одні втікали, інші переслідували, кожен думав тільки про себе. Я лишився на полі бою, привалений мертвими й раненими, яким не було й числа. Наступного дня мене з десятком інших кинули на підводу, щоб відвезти до одного з наших шпиталів. О, пане, я не повірю, щоб були страшніші рани від ушкодження коліна.

Пан: Не вигадуй, Жаку, ти жартуєш.

Жак: На Бога, ні, пане, я не жартую! Там не знати й скільки тих костей і сужилків, і ще всячини, чого я й не знаю, як воно називається...
•••
Щось на подобу селянина, що слідував за ними з дівчиною, яка сиділа на коні позаду, і слухав розмову, озвався до них і сказав:

— Пан каже правду...

Не знати, кого це пан стосувалося, але його невдоволено сприйняли як Жак, так і його хазяїн; і Жак відповів цьому непрошеному співрозмовникові:

— Чого ти втручаєшся куди не слід?

— Я втручаюся за своїм фахом; я хірург, з вашого дозволу, і доведу вам...

Жінка, що їхала на коні в нього позаду, сказала йому:

— Пане докторе, їдьмо своєю дорогою і лишімо цих панів, які не люблять, щоб їм доводили.

— Ні, — відповів їй хірург, — я хочу їм довести, і я їм доведу...

І, обернувшися, щоб довести, він штовхнув свою супутницю, так що вона втратила рівновагу і впала на землю, заплутавшися однією ногою в полах його сіряка, а її спідниці закотилися на голову. Жак зліз з коня, вивільнив ногу бідної жінки і згорнув униз їй спідниці. Я вже не знаю, чи він почав з того, що згорнув униз спідниці, чи вивільнив ногу; але як судити про стан цієї жінки з її крику, здавалося, що вона була важко поранена. І Жаків пан мовив до хірурга:

— Он що то значить доводити.

А хірург йому:

— Он що значить не хотіли вислухати докази!..

А Жак до жінки, що впала чи вже й підвелася:

— Заспокійся, голубко, не винна в цьому ти, не винен і пан доктор, ні я, ні мій пан: бо так записано там, угорі, що сьогодні, на цій дорозі, саме в цю годину, пана доктора потягне чесати язика, обидва ми, мій пан і я, будемо роздратовані, ти дістанеш ґулю на голові і світитимеш голими сідницями...

Чого тільки не накоїв би я з цієї пригоди, якби захотів довести тебе, читачу, до розпачу! Я надав би великої ваги цій жінці, я зробив би її небогою священика з сусіднього села; я збунтував би дядьків цього села; я влаштував би бойовища і любов; бо, зрештою, ця селянка була таки приваблива під своєю одежиною. Жак і його пан це помітили; для любови не завжди трапляється така спокуслива нагода. Чом Жакові не закохатися б удруге? чому б не стати йому вдруге суперником, і то суперником, якому віддано перевагу, — своєму панові?

— Чи йому таке вже траплялося?

Знову питання. Ти не хочеш, читачу, щоб Жак продовжував розповідь про свою любов? Раз і назавжди виріши це; цікавить вона тебе чи ні? Якщо вона тебе цікавить, посадімо селянку на крижі коня, за спиною її супутника, хай собі їдуть, а ми повернімося до наших двох мандрівників. Цього разу перший почав Жак, сказавши своєму панові:

— Так воно діється в світі; ви, що ніколи в житті не зазнали рани і не уявляєте, що таке постріл у коліно, ви стаєте проти мене, того, хто має розтрощене коліно і кульгає вже двадцять років...



Пан: Може, і твоя правда. Але цей нахабний хірург винен у тому, що ти все ще й досі лежиш, разом з твоїми товаришами, на возі, далеко від шпиталю, далеко від одужання і далеко від того, щоб закохатися.

Жак: Що хочете собі думайте, а біль у моєму коліні був нестерпний; він збільшувався ще від твердости воза і нерівности дороги, і при кожному струсі я голосно кричав.

Пан: Бо так було написано там, угорі, щоб ти кричав.

Жак: Звичайно! Я спливав кров'ю і помер би, якби наш віз, останній у валці, не зупинився перед однією селянською хатою. Тут я попросився, щоб мене зняли з воза; мене поклали на землю. Молода жінка, що стояла на дверях хати, зникла за дверима і відразу ж повернулася з склянкою й пляшкою вина. Я жадібно випив один чи два ковтки. Вози, що були перед нашим, рушили далі. Уже заходилися були кинути мене знову на віз до моїх товаришів, коли ж я, чіпляючись за одяг цієї жінки і за все, що навколо, запротестував, що не повернуся на віз, що як умерти, то ліпше мені вмерти тут, ніж два льє далі. Вимовивши ці останні слова, я знепритомнів. Отямившись, я побачив себе роздягненим і покладеним на ліжко, яке стояло в одному з кутів хати, а навколо мене купчилися селянин, господар хати, його жінка, та сама, що рятувала мене, і кілька малих дітей. Жінка змочувала ріжок свого фартуха в оцті і розтирала ним мені ніс і скроні.

Пан: О, негіднику! О, ошуканче... Я вже бачу, куди ти гнеш, недовірку.

Жак: Мій пане, здається мені, що ви нічого не бачите.

Пан: Ти закохався в цю жінку, чи не так?

Жак: А якби я справді закохався в неї, що проти того можна вдіяти? Чи в нашій волі закохатися або ні? А коли закохаєшся, чи в нашій волі діяти так, наче б не був закоханий? Якби це було записане там, угорі, я міг би собі казати те саме, що ви хотіли мені сказати, бити себе по пиці, я міг битися головою об мур, рвати на собі волосся: нічого це не помогло б, мій благодійник став би рогоносцем.

Пан: Як думати так, як ти, то й не було б злочину, поповнивши який, довелося б мати клопоти з власним сумлінням.

Жак: Те, що ви мені тепер кажете, не один раз колотило мій мозок; але з усім тим, хочу я чи ні, доводиться мені завжди повертатися до слів мого сотника: усе, що нам трапляється, добре чи зле, записане там, угорі. Пане, може ви знаєте якийсь засіб, щоб викреслити те, що там написане? Чи можу я не бути самим собою? А бувши таким, як є, чи можу діяти інакше, ніж дію? І з тих пір, як появився я на світ, чи була хоч одна мить, в яку це не було б дійсне? Повчайте, скільки вам хочеться; ваші міркування можуть бути добрі, але як стоїть написане в мені чи там, угорі, що я прийму їх як погані, що я, на вашу думку, маю робити?

Пан: Я думаю про щось інше: чи твій благодійник став би рогоносцем тому, що так написано вгорі; чи вгорі написано так, що ти мав би зробити його рогоносцем?

Жак: І те й те написане одне побіч другого. Усе написане одночасно. Це наче б великий сувій, який поволі розкручується...

Ти розумієш, читачу, що я міг би тягнути без кінця цю розмову, на тему, про яку стільки говорено й стільки писано протягом двох тисяч років без того, щоб зробити бодай один крок уперед. Коли не хочеш бути вдячним мені за те, що я тобі кажу, то будь вдячний бодай за те, про що не кажу.

Тим часом як наші два богослови сперечалися, не розуміючи один одного, як звичайно в богослова й буває, надійшла ніч. Вони перетинали місцевість, не певну в той час, що була ще більш непевна завдяки поганій адміністрації й нужді, що побільшувало число злодіїв. Вони зупинилися в найзлиденнішому заїзді. Їм запропонували двоє розкладних ліжок у кімнаті, відбитій дощаними перегородками, що зяяли дірками на всі боки. Вони запросили вечерю. Їм принесли води з калюжі, чорного хліба і перекислого вина. Господар, господиня, діти й служба — всі мали похмурий вигляд. З кімнати побіч чути було непогамований сміх і радісний галас десятка злодюг, що прибули перед ними і заволоділи всім, що було з харчів. Жак тримався досить спокійно, але не те було з його паном. Він сяк і так перебирав свої клопоти в голові, тим часом як його слуга гриз шматок чорного хліба і, кривлячись, проковтнув кілька склянок поганого вина. Отак собі бувши, вони почули стук у двері; то був служка, якому безсоромні й небезпечні сусіди звеліли принести нашим двом мандрівникам всі кістки з якоїсь животини, яку вони з'їли, на їхній таки тарелі. Обурений Жак ухопив пістолі свого пана.

— Ти куди?

— Не заважайте.

— Куди йдеш, питаю?

— Урозумити цих негідників.

— Чи ти знаєш, що їх добрий десяток?

— Хай буде й сотня; число не має значення, якщо вгорі написано, що для мене їх не багато.

— Дідько б тебе взяв з твоїми дурними примовками.

Жак вирвався з рук свого пана, вступив у кімнату тих головорізів, тримаючи пістолі в обох руках.

— Негайно спати, — сказав він, — першому, хто ворухнеться, вліплю кулю в голову...

Вигляд і тон Жака були такі переконливі, що ті раклюги, які так само ж люблять життя, як і порядні люди, підвелися, не мовивши слова, з-за столу, пороздягалися й лягли спати. Тим часом пан, не певний, чим ця пригода закінчиться, тремтів, чекаючи Жака. Жак повернувся, обвантажений манаттям тієї зграї; він зібрав його на той випадок, якби ті знову захотіли повставати; він погасив їм світло і на два оберти замкнув двері, ключ від яких тримав у руці разом з пістолем.

— Тепер, мій пане, — сказав він своєму хазяїнові, — нам лишається тільки забарикадуватися, присунувши наші ліжка до цих дверей, і мирно спати.

І він заходився пересувати ліжка, спокійно й лаконічно оповідаючи панові про перебіг своєї експедиції.

Пан: Що за нечиста сила з тебе, Жаку! Ти думаєш, виходить...

Жак: Нічого я не думаю й нічого не заперечую.

Пан: А якби вони відмовилися улягтися?

Жак: Це було б неможливе.

Пан: Чому?

Жак: Бо вони цього не зробили.

Пан:А якби вони тепер знову встали?

Жак: Тим гірше або тим ліпше.

Пан: Коли... коли... коли... і..?

Жак: Коли, коли море почало б кипіти, як то кажуть, було б багато вареної риби. До дідька, пане, щойно ви були переконані, що я наражаюся на велику небезпеку, і найбільше помилилися; тепер ви далі вірите в велику небезпеку, і знову це може бути найбільша помилка. Усі ми в цьому домі боїмося один одного; з чого виходить, що всі ми не сповна розуму...

І отак розмірковуючи, він собі роздягнувся, ліг і заснув. Його пан, своєю чергою жуючи шматок чорного хліба й ковтаючи погане вино, наставляв вухо на кожен шерех, дивився на Жака, що захріп, і думав: «Що за нечиста сила цей чоловік..!» За прикладом свого слуги він також уклався на своє убоге ложе, але не міг заснути й на мить. Ледве почало світати, Жак почув, що його термосить якась рука; це була рука його пана, який гукав його тихим голосом:

— Жаку! Жаку!

Жак: Що?

Пан: Розвиднюється.

Жак: Про мене.

Пан: Вставай же.

Жак: Чому?

Пан: Щоб чим скорше піти звідси.

Жак: Чому?

Пан: Бо буде нам тут зле.

Жак: Хто зна, чи буде нам ліпше деінде?

Пан: Жаку?

Жак: Та вже Жак! Жак! Що за нечиста сила з вас?

Пан: Що за нечиста сила з тебе? Жаку, мій друже. Я тебе прошу.
•••
Жак протер собі очі, кілька разів позіхнув, розправив руки, підвівся, одягнувся, не поспішаючи, пересунув ліжка, вийшов з кімнати, зійшов униз, пішов до стайні, окульбачив і загнуздав коней, збудив хазяїна, який ще спав, заплатив належність, затримавши в себе ключі від обох кімнат. Та й рушили обидва в дорогу.

Пан волів би в собачу ристь бігти; Жакові ж хотілося рухатися кроком, за його звичною системою. Коли вони вже опинилися на досить великій віддалі від свого похмурого заїзду, пан, чуючи, як щось бряжчало в кишені Жака, запитав його, що то було б таке: Жак йому відповів, що це були обидва ключі від кімнат.



Пан: А чому б їх було не віддати?

Жак: Бож тому, що треба буде виломити двоє дверей: до наших сусідів, щоб визволити їх з ув'язнення, і наші, щоб добутися до їх одягу; а ми виграємо час.

Пан: Дуже добре, Жаку! Але пощо нам вигравати час?

Жак: Пощо? Про мене, я й сам не знаю.

Пан: А що вже ти хочеш виграти час, чого їхати повільним кроком, як ти це робиш?

Жак: Бо, не знаючи нічого про те, що там написано, угорі, не знаєш, ні чого хочеш, ні що робиш, і покладаєшся на фантазію, яку називають розумом, чи своїм розумом, який поспіль виявляється небезпечною фантазією, що обертається то на добре, то на зле.

Пан: Чи не міг би ти мені сказати, хто є дурень, а хто мудрий?

Жак: Чом би й ні?.. дурень... чекайте... це нещасна людина; тож відповідно щаслива людина — мудра.

Пан: А що ж таке людина щаслива чи нещаслива?

Жак: Це вже вияснити легко. Щасливий той, кому щастя написано там, угорі; і відповідно той, кому написано вгорі нещастя, буде нещасливою людиною.

Пан: А хто той, що записує там, угорі, щастя й нещастя?

Жак: А хто той, що зробив великий сувій, на якому все записане? Один сотник, друг мого сотника, дав би якогось срібняка, щоб це знати; а мій сотник не дав би й мідяка, а я й поготів, бо яка була б мені з того користь? Чи уникнув би я цим робом тієї ями, в якій мені призначено зломити карк?

Пан: Я гадаю, що так.

Жак: Я ж гадаю, що ні, бо тоді хіба мусів би бути один фальшивий рядок на великому сувої, який містить правду, який містить тільки правду, і то всю правду. Якби на великому сувої було написано: «Жак зломить собі карк такого й такого дня», і якби Жак не зломив собі карк? Скажіть самі, як це було б можливе хоч би й хто був той, що є автором великого сувою?

Пан: Про це можна багато чого сказати...

Жак: Мій сотник вірив, що мудрість — це припущення, при якому досвід дозволяє нам пізнавати обставини, в яких ми знаходимо причини певних явищ, яких ми маємо сподіватися чи боятися у майбутньому.

Пан: І ти щось зрозумів з того?

Жак: Певно; поволі я призвичаївся до його способу висловлюватися. Але, говорив він, хто може пишатися тим, що має достатній досвід? Чи тому, хто пишається, ніби має його досить, ніколи не траплялося пошитися в дурні? До того ж, чи є людина, здібна безпомилково оцінити обставини, в яких вона перебуває? Обрахунки, які ми робимо собі в голові, і ті, що записані в реєстрі там, угорі, це зовсім різні обрахунки. Ми керуємо долею чи вона нами? Скільки розумно задуманих плянів зазнало невдачі, і скільки ще зазнає! Це завжди повторював мій сотник після взяття Берґ-оп-Цому і Пор-Маону;* і додавав, що мудрість зовсім не гарантує нам доброго успіху, але вона втішає нас і заспокоює при невдачі: тому він спав напередодні битви під наметом так само добре, як у касарні, і йшов у вогонь, як на баль. От про нього ви напевно б уже сказали: «Що за нечиста сила..!»
•••
На цьому місці розмови вони почули на якійсь віддалі позаду галас і крики; вони обернулися й побачили валку людей, озброєних кіллям і вилами, що, придавши ходи в ноги, наздоганяли їх. Ти, читачу, подумаєш, що це ті з заїзду, їх слуги й розбійники, про яких була мова. Ти подумаєш, що вранці за браком ключів вивалено двері, і ті розбійники поклали собі, що наші мандрівники рушили в дорогу з їхнім манаттям, Жак так і подумав, цідячи собі крізь зуби: «Хай будуть прокляті ключі і фантазія чи розум, що напутив мене прихопити їх з собою. Хай буде проклята мудрість!» І т. д. і т. д. Ти подумаєш, що ця маленька армія кинеться на Жака та його пана, що відбудеться кривава битва, загудуть спини від буків, пахкатимуть пістолі. Правду сказавши, виключно від мене залежить, щоб усе це сталося; але тоді прощай правда розповіді, прощай Жакова любов. Ні, наших двох мандрівників не переслідували; і я не знаю, що сталося в заїзді по їх відході. Вони продовжували свою путь, їдучи весь час, не знаючи куди, хоч вони й знали приблизно, куди б їм хотілося їхати; обдурюючи нудьгу і втому мовчанкою чи розмовою, як у звичаї тих, що їдуть, а часом і тих, що сидять.

Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо я не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст. Той, хто взяв би писане мною за правду, менше помилився б, ніж той, хто взяв би це за байку.

Цим разом перший, що заговорив, був пан, який почав з виробленого вже рефрену:

— Гаразд, Жаку, як з історією твого кохання?



Жак: Я не знаю, на чому я зупинився. Мені доводилося так часто переривати, що я вільно міг би розповідати з початку.

Пан: Ні, ні. Отямившись від втрати свідомости перед дверима сільської хати, ти побачив себе на ліжку, оточеному людьми, що в ній жили.

Жак: Дуже добре! Найнагальнішою річчю було — знайти лікаря, а його не було на ціле льє довкруги. Добродій посадив на коня одного з своїх синів і послав його до ближчого села. Тим часом добра жінка нагріла простого вина, розірвала стару сорочку свого чоловіка, і моє коліно, промите й обгорнене компресом, було перев'язане. Кілька грудок цукру, відвойованих від мурашок, кинено у порцію вина, що лишилося від перев'язки, і я його проковтнув. Врешті, мене просили терпляче чекати. Було пізно; люди сіли за стіл вечеряти. Скінчилася й вечеря. А тим часом хлопець не повертався, а лікаря не було й сліду. Батька, що від природи був похмурий, посіло роздратування; він чіплявся до жінки, все йому було не так. Він грубо наказував іншим дітям іти спати. Жінка сіла на лавку й заходилася прясти куделю. А він ходив уздовж і впоперек; і, ходячи сюди й туди, шукав, до чого присікатися.

— Якби ти пішла до млина, як я тобі казав... — і він обірвав фразу, хитнувши головою в бік мого ліжка.

— Підемо завтра.

— Треба було йти сьогодні, як я тобі казав... А ті рештки соломи, що в клуні, доки ти чекатмеш, щоб їх пов'язати?

— Пов'яжемо завтра.

— Та, що маємо, вже кінчається, і було б багато ліпше, якби ти пов'язала сьогодні, як я тобі казав... А ті купи ячменю, що лежать і гниють на горищі, можу заложитися, що ти й не подумала його перегорнути.

— Це зробили діти.

— Треба було самій. Якби ти була собі на горищі, то не стояла б на дверях...

Тим часом прибув один хірург, потім другий, далі третій з хлопцем з цієї хати.

Пан: Тобі пішло з хірургами, як святому Рокові з капелюхами.*

Жак: Першого не було дома, коли хлопець прибув до нього; але його жінка повідомила другого, а третій прийшов з хлопцем. «О! добрий вечір, друзі; і ви сюди?» — сказав перший двом іншим... Вони поспішали, як могли, добре впріли й дістали спрагу; засіли навколо стола, з якого ще не зняли й обруса. Жінка полізла до льоху і повернулася з пляшкою. Чоловік цідив крізь зуби: «Якого дідька їй було стояти на дверях?» Тим часом сіли пити, повели розмову про хвороби в кантоні; про пацієнтів кожного; я застогнав, і мені сказали: «За хвилину ми тебе оглянемо». По першій пляшці зажадали другої — на кошт мого лікування; потім третьої, четвертої, і все на кошт мого лікування. І при кожній пляшці чоловік повторював свій попередній вигук: «Якого дідька їй було стояти на дверях?»
•••
Можна уявити, як використав би інший цих трьох хірургів, їх розмову при четвертій пляшці про чудові успіхи їх лікування, нетерплячість Жака, поганий настрій господаря, патякання наших сільських Ескулапів про коліно Жака, їхні різні висновки: один запевняв, що Жак помре, якщо йому не відтяти негайно ногу, інший казав, що треба витягнути кулю і шматок одежі, що при кулі, а ногу врятувати цьому небораці. А далі можна було б описати Жака, як він, сидячи на ліжку, з жалем оглядає свою ногу, востаннє прощаючись з нею, як то було з одним нашим генералом між Дюфуаром і Люї.* Третій хірург, простак, був ні сюди ні туди, поки від образ не дійшло до бучі.

Я не докучатиму вам усіма тими штуками, які ви знайдете в романах, у давніх комедіях чи в товариських розмовах. Почувши, як хазяїн скричав про свою жінку: «Якого дідька їй було стояти на дверях!» — я пригадав собі Мольєрового Гарпаґона, коли він сказав про свого сина: «Чого він шукав на цій ґалері?»* І я збагнув, що не йдеться тільки про те, щоб говорити правду, але треба бути ще й дотепним, бож повік будуть повторювати: «Чого він шукав на цій ґалері?» — а слова мого дядька: «Якого дідька їй було стояти на дверях?» — ніколи не стануть приказкою.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка