Історико-економічний нарис І уривки з джерел) Донецьк, 2005 ббк 65. 9(4Укр-4Дон) 305. 4-03 п 33 Пірко В. О., Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII xviii ст.



Сторінка5/9
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.88 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розд. IV.
РОБОЧІ КАДРИ СОЛЕВАРЕНЬ ТА ЇХ СТАНОВИЩЕ
1. Кількісний і якісний склад робочих кадрів

соляних промислів.

У вирішенні питань характеру виробництва на соляних промислах нинішнього Донбасу в ХVII - ХVIII ст. важливе значення має вивчення питання забезпечення солеварень робочими руками. У літературі воно вивчене недостатньо, особливо на початковому етапі розвитку промислів. Обумовлено це станом джерельної бази. Наявні фрагментарні відомості дозволяють припускати, що ще на початковому етапі солеваріння, тобто до побудови у 1664 р. на Торі "казенних заводів", солепромисловці, тобто чумаки, що приїжджали на Тор за сіллю, крім власної, використовували і чужу працю. Так, джерела відзначають, що "хазяї, що приїжджали на промисел," користалися працею найманих робітників як на виварці солі, так і на доставці дров до варниць, правда, на хазяйських підводах1. Казенні промисли з перших днів свого існування забезпечувалися і солеварами, і робітними людьми, для виконання допоміжних робіт, шляхом поперемінної висилки їх на промисли з прилеглих населених пунктів. Так, у 1664 р. на Торські казенні "заводи" відправили з Бєлгорода 215 робітних людей, крім того 15 целовальників і 88 стрільців2.

Уподальшому обов'язок забезпечення промислів робітними людьми було покладено на найближчі до промислів міста й села. В царській "пам'яті" чугуївському воєводі від 17 березня 1666 р. указується, щоб він "сповна" на Торські соляні озера для казенного солеваріння посилав по 17 чоловік щомісяця з переміною…"узимку ти людей не вислав, через що казенному солеварінню учинилася нестача"3. У січні цього ж року чугуївський воєвода був зобов'язаний відправити на Торські озера 94 чоловіка з підводами, рогожами, мішками і бочками для перевезення вивареної солі до Бєлгорода4. Кількаразові нагадування воєводам про висилку на промисли робітних людей свідчать, що забезпечення казенних варниць у 60-х роках робочими руками було справою непростою і здійснювалося з великими перебоями. Це підтверджується також тим, що відрядженому в 1665 р. на промисли Ст. Тітову було доручено вивчити можливість використання в казенних варницях найманої праці: "буде великий государь укажет соль варити наемными людьми, во что тая соль будет от варенья со всякими расходы учнет ставица"5. Оскільки С.Тітов "допрашивал на Торских озерах всяких чинов людей, которые ныне соль варятъ", то напрошується висновок, що вони варили сіль, використовуючи в якихось формах і найману працю. Окремі повідомлення про приїжджих солеварів свідчать, що ці користувалися працею робітних людей, яких привозили разом із собою. Тому напрошується висновок, що Тітов дійшов висновку про неможливість найму робочої сили казною, оскільки на той час вільних робочих рук у цьому районі ще не було.

З розширенням наприкінці ХVII ст. приватного солеваріння на Торі і виникненням його на Бахмуті попит на робочі руки ще більше зріс. Приватні солепромисловці не рідко вдавалися до найму робітних людей з числа бродячих елементів ("бурлак"). Володіючи декількома сковородами солепромисловці звільнялися від процесу виварки солі, займаючись забезпеченням варниць дровами, продажем солі й іншими операціями, переклавши виварку солі на робітних людей. Про це досить виразно говорить у своєму вірші "Про соляників торяників..." тогочасний мандрівний поет Климентій Зіновіїв, якому вдалося побувати й описати життя та працю торських солеварів: "... Сам господар не може згола солі варити, бо і без варіння солі є чим завше журитись…"6.

З переходом на початку ХVIII ст. промислів у відання казни характер забезпечення їх робочими руками міняється. За розпорядженням царського уряду в 1712 р. до промислів були приписані місцеві міста (Маяк, Райгородок, Старий і Новий Айдари, Цареборисів, Борова, Трьохізбенськ) та новооселені слободи (Ямпіль, Сухаревська, Краснянська, Боровська) - всього 11 населених пунктів7, зобов'язаних посилати з переміною через кожні 3 місяці по З00 чоловік. Однак висилка робітних людей на промисли відбувалася вкрай нерегулярно, а в 1718 р., у зв'язку з "моровою пошестю", припинилася зовсім, тому керуючі промислами ландрат Вепрейський і капітан Чирков зажадали від Харківського полку в 1719-1720 р. не тільки підвод для вивозу 24092 пудів солі, визначених для продажу в Харківському полку, але й висилки по 100-150 чоловік для робіт на промислах з переміною через 2-3 місяці8. Камер-колегія 31 січня 1721 року скасувала рішення Вепрейського і Чиркова, залишивши в силі попереднє. В той же час вона зобов'язала адміністрацію приписаних міст і слобід висилати до заводів по 415 чоловік щомісяця, з них - половину кінних, половину піших9. Однак такий спосіб забезпечення промислів робочими руками, особливо кваліфікованими, в ХVIII ст. не відповідав вимогам виробництва, що розширювалося. Тому казна була зацікавлена у формуванні постійних кадрів солеварів.

Уже в ХVII ст. місцевим мешканцям, перш за все солеварам, що селилися в Соляному містечку, надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування, заняття рибним промислом, торгівлею, оскільки заняття землеробством через часті татарські напади, особливо в 70-х рр. було справою надто ризикованою. Ці пільги збереглися за солеварами й у ХVIII ст., що сприяло не лише забезпеченню промислів робочими руками, але й росту населення Соляного, Маяка та інших містечок.

Солевари об’єднувалися в солеварну команду на чолі з виборним отаманом. Комплектувалася в основному команда з місцевих жителів. Їхня робота на промислах вважалася як основна повинність і звільняла їх від інших повинностей, за винятком подушного податку. Тому нерідко козаки, зобов'язані нести сторожову службу, прагнули перейти в солевари, щоб звільнитися від неї10.

У солевари, в основному записували дітей та родичів солеварів і лише у випадку їхньої відсутності дозволяли записувати козачих підпомічників, однодвірців і представників інших верств населення. Так, із загального числа 308 солеварів, внесених до списку за липень 1737 р., лише 75 складали вихідці з Воронезької і Бєлгородської губерній. З них 25 походили з державних селян, 2 - з двірцевих, 1 - з поміщицьких, 13 - з однодвірців, 8 - з посадських, інші - зі служилих людей прикордонних російських міст (козаків, стрільців, солдат)11. Таким чином, професія солевара ставала спадковою. Переважно ними ставали люди зрілого віку. Зі списку 1765 р. видно, що у віці до 29 років було лише 6,4% солеварів, 30-49 років - 54,6%, 50 років і більше - 39%. Майже всі солевари (90%) були сімейними, причому в половини з них родина складалася з 5 чоловік і більше12. Кількість солеварів коливалося і залежала від кількості сковорід. Кожну сковороду обслуговувало чотири чоловіка (два солевари і два помічники солеварів), а також два ропочерпальщики, котрі з введенням ропочерпальних машин були скорочені. Згідно зі штатом обслуговуючого промисли постійного персоналу, складеним комендантом Бахмутської фортеці Акуловим у жовтні 1764 р., коли промисли переживали період занепаду(табл.), з 418 - 248 (майже 60%) склали солевари. Фактично за списком 1765 р. дійсних солеварів було 235 із загального числа 1041 чоловік, що числилися в солеварній команді13.

Нечисленну групу кваліфікованих робітних людей складали ковалі. Спочатку вони направлялися на промисли з Єльця з переміною на півроку, а з 1744 р.- на рік14. Із середини ХVIII ст., крім єлецьких ковалів, відмічаються на промислах і "вольножелающие". Штат ковалів визначався кількістю задіяних на варницях сковорід.

За зведеннями 1744 р. на Бахмутських промислах працювало 17 ковалів і 24 їхніх помічника, а також 6 чоловік числилося в резерві15. Однак рідко коли, на промислах був повний комплект ковалів. Наприклад, у 1759 році в Бахмуті працювала наступна кількість єлецьких і "вольножелающих" ковалів за відомостями оплати праці: у серпні, вересні і жовтні по 4 чоловіка, у липні і листопаді - по 6 чоловік, у квітні - 10, у березні - 15, лише в січні і лютому - по 16 чоловік16. Крім ковалів, у штаті обслуговуючого промисли персоналу числилися і теслі. У 1744 р. їх було 24 чоловіка.

Найнижчу категорію працівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжних роботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей, черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлі сіна для "заводської" худоби, догляді за нею і т.п. Як уже зазначалося, у 1712 р. цей обов'язок був покладений на жителів прилеглих населених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадала звільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах, посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданими канцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол. статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, було відправлено в солдати - 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважну більшість складали "...старі, малолітні, безкінні і незаможні"17.

Клопотання канцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732 р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінський слобідські полки по 200 чоловік18. Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промисли збереглося і під час 10-літнього перебування промислів на відкупі у московських купців.

Полковою канцелярією по сотнях (в залежності від кількості під- помічників) складалися "відомості" про посилку на заводи робітних людей. Як вважав А.Л. Цукерник, норми відправлення на заводи робітних людей не були постійними. Так, у 1734 р. Харківська полкова канцелярія вимагала, відправлення на "заводи" одного робітника з підводою від 100 осіб чол. статі, а в 1742 р. усі слободи, села та хутори з числом до 225 осіб звільнялися від посилки людей на заводи19.

Направлялися робітні люди на заводи з провіантом, фуражем і інструментом під охороною підпрапорних і сотників. Останні повинні були не тільки супроводжувати їх на заводи, але й охороняти під час роботи. Чисельність охорони була досить великою ( у 1740 р. один конвоїр припадав на 4 робітних людей)20.

Незважаючи на це, ніколи необхідної кількості робітних людей на заводи не відправляли. Так, з визначених для Харківського полку в 1733 р. 300 чоловік було відправлено лише 125, а дев'ять його сотень не вислали жодного робітника. У липні 1735 р. замість визначених 125 чол. було вислано 4821, в липні 1738 р. - лише одного пішого22, а в 1739 р. - жодного23. Подібна картина спостерігалася й в інших полках. У зв'язку з цим у вересні 1734 р. коменданту Бахмутської фортеці генерал-лейтенанту князю Шаховському був направлений царський іменний указ, у якому вказувалось вивчити можливість використання на промислах замість приписних рабітних людей із слобідських полків, місцевих жителів, яких за ревізією 1732 р. нараховувалося 2718 осіб чол. статі. Шаховський доповідав, що місцевими жителями виконати всі роботи не можливо24. Тому на вимогу адміністрації промислів у 1735 р. було запропоновано висилати на заводи з усіх п'яти слобідських полків по 120 чоловік25. 26 березня 1735 р. Бахмутська заводська контора в промеморії слобідським полкам вимагала, щоб у літню пору (з квітня по вересень) направляли по 400 чоловік піших і 500 кінних, а з жовтня до квітня по 200 піших і 100 чоловік кінних26. Але і в наступні роки, як витікає з приведеної нижче відомості, запропонованого числа робітних людей зазначені полки на промисли не висилали.

Відомість

про висилку на Бахмутські заводи робітних людей

з Харківського полку27.
роки Харківська сотня Валківська сотня

1733 8 19

1734 8 19

1735 10 13

1736 10 13

1737 10 13

1738 ? 13

1739 ? 13

1740 10 13

1741 10 13

1742 3 4

1743 3 4


Наведені дані дозволяють стверджувати, що особливо погано справа з висилкою людей була поставлена на початку 40-х рр. Комендант Бахмутської фортеці підполковник Спешнєв повідомляв, що на початку 1740 р. працювало на заводах лише 16 чоловік робітних людей зі слобідських полків, через що сіль не виварювалася28.

Указом від 4 жовтня 1743 р. Слобідські полки звільнялися від цієї повинності, а покладалася вона на жителів Бахмутської провінції, а також "малороссиян", що селилися на вільних землях і не перебували ні в кого в підданстві Бєлгородської і Воронезької губерній (Бєлгородська губернія повинна була посилати З00 кінних чи з волами і 200 піших , а Воронезька - 100 піших)29. Однак, як свідчать відомості заводської адміністрації, на промислах в наступні роки ніколи не було зазначеної кількості робітних людей ( табл. 4).

Аналіз відомостей за 1746 р. свідчить, що основна частина робітних людей була зайнята (у першій половині року) на Бахмутських промислах, що реконструювалися в той час і лише незначна - на Торських. З відомостей також видно, що менше направлялося на заводи людей у другій половині року, коли селяни були більше зайняті на польових роботах.

Зіставлення відомостей на оплату праці за 1746 р. з відомостями кінця 50-х - початку 60-х рр. свідчить, що значно зменшилася кількість тяглих працівників, а зате збільшилася чисельність піших, що змушувало адміністрацію промислів утримувати при заводах робочу худобу. Документи свідчать, що на примусову заводську роботу з Бєлгородської і Воронезької губерній направлялися головним чином "бурлаки та безсімейні", тому що заможні селяни за допомогою обману та хабарів місцевій владі уникали відправки їх на промисли30. Документи також засвідчують, що нерідко вони замість себе посилали найнятих бідних селян. Так, у 1754 р. Вольновський селянин Іван Великошапченко післав замість себе на заводи "робітника" Григорія Лагушина31. Зустрічалися випадки, коли такі наймані робітники працювали на промислах по декілька років. Так, уроженець слободи Червоної, Путивльського повіту за наймом мешканців цієї ж слободи перебував на казенних роботах у Бахмуті протягом 8 років32.

Висилка на промисли селян негативно позначалася на веденні ними власного господарства, виконанні інших повинностей. Тому, у зв'язку із згортанням соляного виробництва в Торі та Бахмуті, а також з ростом населення в Бахмутській провінції, сенатським указом від 6 липня 1765 р. "черкасы по неимению в них надобности" були відпущені із заводів додому, з умовою, що у випадку потреби адміністрація промислів має право "зажадати їх у Сенату"33. Усі допоміжні роботи цим же указом були покладені на солеварів і членів їхніх родин. Але вже в 1768 р. Головна соляна контора прийшла до висновку, що одними солеварами і членами їхніх родин не можливо виконати ці роботи і на вимогу контори в цьому ж році розпочалася видача нарядів на відправлення на заводи 140 чоловік з однодвірських і "малороссийских" слобід Бахмутського повіту. Однак, у 1771 р. Бахмутська "городова" канцелярія, посилаючись на розорення населення від численних повинностей, зв'язаних з російсько-турецькою війною, руйнівними татарськими набігами, зокрема в 1769 р., порушила клопотання про скасування нарядів, а в 1774 р. відмовилася їх зовсім виконувати.

Заводська контора, знаючи становище в повіті, підтримала клопотання "городовой" канцелярії, у 1776 р. зажадала від Головної соляної контори відновити висилку робітних людей з Бєлгородської і Воронезької губерній34. Цього разу це питання Сенат не став розглядати, тому що обговорювалося питання про закриття промислів, у зв'язку з труднощами доставки дров. Крім робітних людей, що працювали на заводах примусово, судячи з відомостей з середини ХVIII ст. на них використовувалася і праця солдат бахмутського батальйону, в найбільшій мірі на заготівлі дров, сіна для заводської худоби та на інших роботах35. Про категорії робочих кадрів, які обслуговували промисли в 50 - 60-х рр. ХVIII ст. дає чітку уяву таблиця 5 (додаток).

Таким чином, у забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. У першому з них, до другого десятиліття ХVIII ст. поруч із приписаними до казенних варниць робітними людьми, "солепромисловці" використовували найману працю бурлак і інших люмпенізованих елементів феодального суспільства. На другому - з другого десятиріччя ХVIII ст. і до 1782 р.- часу закриття промислів, переважала в основному примусова праця різних груп залежних від феодальної держави категорій населення, а з середини ХVIII ст. поряд з нею і солдат місцевого гарнізону.
2. Становище солеварів і робітних людей

Дослідження становища робітних людей на початковому етапі розвитку промислів затруднено через відсутність необхідних джерел. Лише опис соляних промислів, складений С.Тітовим, дозволяє до певної міри відтворити картину становища найманих робітників, зайнятих разом з "хазяями" на промислах. В основному, вони працювали на доставці на промисли дров "на хазяйському коні" з навколишніх лісів. Крім доставки і розшивки дров, підтримували вогонь в печах, заповнювали котли ропою. Оплата праці як робітників, зайнятих на доставці дров, так і "у казана" була однакова - по 2 пуди солі за тиждень і "харчі"36. Якщо врахувати, що протягом тижня виварювали не менше 30 пудів солі, тому що варіння займало в середньому 1,5 доби, а вивантаження солі і заповнення казана новою ропою ще 0,5 доби, то виходить, що їх заробіток складав близько 1/15 усієї кількості вивареної солі.

Що стосується умов життя, то можна допускати, що жили вони в тих же наспіх побудованих шалашах ("куренях"), де й виварювалася сіль, а то і просто під відкритим небом, піддавалися постійній загрозі татарських нападів, не кажучи про природні умови, які були притаманні цій місцевості на початковому етапі її освоєння. Так, Готліб Юнкер у згаданому описі промислів зазначав, що не тільки людям, але й тваринам дошкуляли влітку комарі та оводи.

Приблизно таким же було становище і робітних людей, що направлялися з 1664 р. для обслуговування казенних варниць. Крім всього іншого, вони змушені були запасатися як провіантом для себе, так і фуражем для робочої худоби на весь період роботи на промислах.

З побудовою Соляного містечка і переходом до постійного солеваріння відбулися відповідні зміни в становищі місцевих солеварів і робітних людей, що як і раніше направлялися на казенні промисли для виконання різних допоміжних робіт. Про це можна зробити певні висновки на підставі віршів тогочасного мандрівного поета Климентія Зіновіїва, який після відвідання місцевих соляних промислів в одному із своїх віршів описав умови праці місцевих солеварів, порівнявши їх з працею солеварів на Прикарпатських промислах, зокрема в Коломиї37:
"Торяники великую працу подыймают:

Паче коломийцов, що гуски38 выробляют.

Сотце39 бо ведер вкинет на бочку соли воды

И дрова в печ ввергая натерпится беды.

А безпристанно треба и недосыпати

И иже не пригорела сковорода пилновати.

Потом в садовницу соль з сковороды выкидает

И на другой сад воду пошедши накидает.

И потреба из солью бочку изтрусити

И всего, что ведется там пилно досмотрити.

Из подлым здоровьем нечего подымати,

Хоч мало знемошнет мусет варить перестати.

И спаси их боже же так ся труждают,

Же господарские сковороды не гуляют…"40
Наведений уривок з вірша поета К. Зіновіїва досить чітко характеризує основні операції, які доводилось виконувати солеварам при обслуговуванні варниць наприкінці ХVІІ - на початку ХVIII ст. на Торських і Бахмутських соляних промислах. З цього ж уривка вірша можна також зробити висновок, що в цьому випадку маються на увазі приватні варниці, де фактично був відсутній поділ праці, що солевари не тільки варили сіль, але й самі ж заповнювали сковороди ропою, вибирали сіль зі сковороди в садівниці та виконували інші допоміжні роботи.

Оскільки у вірші вказується, що "нема ж там жен, в Бахмуте некому кошуль прати, мусет взявши нову носить покул зодрати", можна допускати, що бурлаки - солевари наймалися на сезон, тобто працювали на промислах не цілий рік, а лише в літній період.

З вірша також витікає, що з розширенням солеваріння наприкінці ХVII - на початку ХVIII ст. росте попит на наймані робочі руки. Покривається він за рахунок відхідників на сезонні роботи, яких часто називали "гулящими людьми" - бурлаками. Їхнє становище, очевидно, мало відрізнялося від становища робітників, котрі приїжджали на промисли разом з хазяями ще в початковий період солеваріння на Торі.

Більш чітку картину становища різних груп робітних людей подають джерела ХVIII ст. Найбільше вони містять повідомлень про становище солеварів. З них можна переконатись, що умови роботи солеварів були досить тяжкими: працювали вони в примітивно побудованих варницях. Хоча джерела конкретно не вказують скільки годин тривав їхній робочий день, але можна допустити, що при одній сковороді в Бахмуті постійно знаходилось два солевари, котрі змінювались після завершення виварки солі в сковороді. Якщо в Бахмуті цей процес тривав півдоби, то в Торі - цілу добу. Так, у відомості, представленій торським отаманом і солеварами на оплату праці в жовтні 1753 р., вказувалося: "Знаходимося ми... при Торських соляних заводах при виварці казенної і на городовика (приватних промисловців - В.П.) солі "денно и ночно безотлучно"41. У відомості на оплату праці робітникам Бахмутських заводів 1744 р. перечисляються при сковороді по два солевари і по два робітники "для метання дров у печі"42.

За свою тяжку роботу при кип’ячих сковородах, на постійних протягах, у заповнених димом і ропними парами старих торських варницях солевари одержували в літню пору за добу по 15, а взимку по 14 коп.43 У Бахмуті за відомостями 1744 р. влітку солеварам платили по 20 коп.44 З середини ХVIII ст., як свідчать відомості на оплату праці, спочатку в Бахмуті, а після і в Торі перейшли на оплату праці з урахуванням норм виробітку. Якщо за добу в сковороді в Бахмуті виварювали не менше 120 пудів солі , а в Торі - 60 пудів, то солеварам платили по 1 коп. за кожен пуд, у випадку невиконання норми - по 1 дєньзі за пуд45, тобто в двоє менше. Як свідчать джерела, виконати цю норму було непросто. Наприклад, у квітні 1759 р. в Торі 4 солевари, що обслуговували одну сковороду, з 24 діб понад 60 пудів виварили лише у 15 випадках, а в 9 - менше 60 пудів46 .

У середині 60 -х рр. ХVІІІ ст. ця оплата праці солеварів показалася, очевидно, комісії, що готувала доповідь про роботу промислів, занадто високою, тому в проекті штату обслуговуючого персоналу і витрат на його утримання було внесено пропозицію платити солеварам по 1 коп. в тому випадку, якщо вони в Бахмуті виварять протягом доби не менш 130, а в Торі - не менш 60 пудів солі. Але якщо "через їх лінивість і недогляд" такої кількості солі протягом доби не буде виварено на одній сковороді, то з їх заробітку за кожен недоварений пуд солі віднімали по одній дєньзі47. У проекті, як бачимо, була зроблена спроба виробити єдині критерії оплати праці торських і бахмутських солеварів, оскільки перші постійно зверталися з такими проханнями до адміністрації промислів. Крім грошової оплати, солеварам, що бажали займатися землеробством (а ним у ХVІІІ ст., мабуть, займалася переважна більшість, оскільки солеваріння велося не завжди регулярно) виділяли до 30 десятин ріллі і сінокосів і надавали право вільного користування лісом для власних потреб "у відведених для заводів урочищах"48.

Джерела також свідчать, що солевари займалися рибальством, торгівлею, візництвом (чумацтвом), заготівлею і доставкою дров на промисли, деревного вугілля і т.д. Наприклад, у липні 1763 р. за паспортом до Бахмутської заводської контори звернувся місцевий солевар Микола Соловйов із проханням відпустити його "для власних потреб до міста Черкаська та на морські коси"49. У серпні 1765 р. "солеварський син" Іван Ільєнко звернувся з проханням відпустити його "для торгівлі до луганських станиць і в слобідські полки"50. Влітку, 1773 р. бахмутський солевар Семен Малий виготовив у міуських байраках 15 тис. штук дубового гонта51. Наявні також ряд повідомлень про заключення конторою із солеварами контрактів на доставку на промисли дров, вугілля і т.д.

Заняття рибальством на морських косах, торгівлею, підвозом і т.д. сприяло росту майнової нерівності серед солеварів, про що переконливо свідчать ті ж звернення солеварів за паспортами. Якщо солевари Потап Клименко й Іван Олефіренко в лютому 1765 р. просять відпустити їх на донські коси "для зароблення грошей на сплату подушної податі" і збираються добиратися туди пішо52, то в жовтні того ж року "солеварський син" Іван Ільяшенко просив відпустити "його з п'ятьма працівниками на десятьох волових возах до міста Черкаська і на рибні лови та для покупки риби на цілий рік53.

Таким чином, можна стверджувати, що солевари за своїм майновим станом складали найбільш привілейовану групу робітних людей соляних промислів. Їхня робота на промислах вважалася основною державною повинністю. Крім неї, вони платали лише подушний податок. Тому не дивно, що в солевари прагнули записатися й представники інших верств населення, зокрема козацькі підпомічники, навіть, однодвірці. У зв'язку з цим полкова адміністрація вимагала, щоб записані в солевари козацькі підпомічники виконували усі свої колишні обов'язки, тому що за роботу на варницях вони одержували від казни чи "вільноварильщиків" відповідну платню54.

Джерела також свідчать, що в 50 -х рр. солеварів, їхніх дітей і родичів "використовують на різних допоміжних роботах (помічниками ковалів при латанні сковорід, доставці до варниць дров, будівельних матеріалів та інших), вимагають від них відбування ландміліцької служби без "усякої оплати"55.

Найбільш привілейовану частину солеварської команди складали отамани, що виконували функції керівників солеварної команди, тобто були зв'язуючою ланкою між солеварами, робітними людьми та адміністрацією промислів. Вони зобов'язані були "дивитися, щоб казенне солеваріння велось добротно, щоб від безгосподарності та розхлябаності не наносились збитки казні, щоб сіль була добре виварена, щоб вся виварена сіль потрапляла на склади...", стежити за полагодженням сковорід і визначати потрібну кількість ковалів, визначати матеріали, необхідні для проведення своєчасних ремонтних робіт на заводах, стежити за економним використанням дров, щоб вільноварильщики без "выписей" не вивозили сіль з промислів і т. ін.56. За свою роботу отамани, як витікає із списків штатів солеварних заводів, отримували по 24 крб. на рік57, хоча за відомостю 1767 р. їм було виплачено по 8 крб. за кожен місяць58.

Наведені вище факти дозволяють стверджувати, що серед солеварів існувала відчутна майнова нерівність, яка свідчить про соціальну диференціацію серед міського і сільського населення в Україні XVIII ст.

Нерівність в оплаті праці характерна і для іншої групи кваліфікованих працівників - ковалів. На початку ХVIII ст. праця ковалів-майстрів на казенних варницях оплачувалася по 1 крб. на місяць, а рядових по 0,5 крб. Крім грошей ковалям, як і солдатам, що охороняли промисли, видавалися харчі та робочий одяг, тобто вони знаходилися на казенному утриманні59. Згідно з відомостями 40 - 70 -х рр. як командированим на промисли за нарядами, так і вілънонайманим ковалям платили за кожну відпрацьовану добу по 6,5 коп., до того ж за кожну нововиготовлену сковороду по 9 крб., а в 60-х рр. вже по 10 крб. За запропонованим штатним розписом 1765 р. щорічна заробітна плата коваля складала 23 крб. 72,5 коп.60 Таким чином, ковалі за рівнем заробітної платні прирівнювалися до солеварних отаманів. Однак, становище ковалів на промислах було незрівнянно тяжчим, ніж у солеварів, тому що здебільшого вони знаходилися на такому ж положенні, як і приписані до заводів селяни.

Найтяжчим було становище приписаних до заводів селян, як місцевих, так і тих, що направлялися на промисли зі слобідських полків, Бєлгородської і Воронезької губерній. Вони використовувалися на допоміжних роботах - заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до варниць, розтоплюванні печей, перевезенню солі з варниць на склади, заготівлі сіна для худоби, що утримувалася на промислах для виконання різних робіт (наприклад, у 1653 р. при Торських промислах утримувалося 126 голів робочої худоби), заправці сковорід ропою і т.д.61

Про тяжке становище приписаних до соляних промислів селян свідчать донесення самої адміністрації промислів, яка вимушена була визнавати, "что обыватели, будучи на той работе с голоду обессилили и другие во время метання суровицы за бессилием и в колодезь попадали"62. Оплата праці приписних селян проводилася згідно з "плакатом" 1724 р.: пішим у літню пору (травень-вересень) платили по 5, а кінним по 10 коп. за день, у зимовий період (жовтень -квітень) - відповідно - 4 і 6 коп.63 Крім того, як свідчать джерела, вони також забезпечувалися харчуванням, як і солдати64.

Відрив селян від їхніх господарств на тривалий час негативно позначався на стані їхнього господарства, що визнавали навіть представники офіційної влади. Так, у повідомленні Головної соляної контори Сенату від 24 вересня 1745 р. вказувалося: "И за не малым отягощением при Бахмутских и Торских соляных заводах в роботах, которые находяца в тех роботах с марта от 8 прошлого 1744 году и поныне почти все с головы на голову беспеременно, и такие бедные и одинокие многие из них находятся, что в домах их, кроме одних жен их никаго мужеска полу не имеется.., да в нынешнее летнее время как пахать, так и посеять надежды на них иметь не возможно"65. Тому й не дивно, що ніколи на промисли не висилалося необхіної кількості приписних селян.

Недостача робочих рук на допоміжних роботах змушував адміністрацію промислів вдаватися до використання на цих роботах солдат місцевого гарнізону, котрим оплачували по 2 коп. за добу66, а також вільнонайманців. Найбільше адміністрація вдавалася до підписання контрактів з місцевими селянами на постачання дров, вугілля, дьогтю в 50-70-х рр. ХVШ ст., а також і з вільнонайманцями.

Аналіз становища різних груп робітних людей на промислах дозволяє зробити висновок, що в найбільш привілейованому становищі знаходилися солевари та їх отамани. Порівняно високо оплачувалася праця ковалів. У найтяжчому становищі знаходилися приписні селяни. Однак, незважаючи на істотні відмінності в становищі окремих груп робітних людей, усі вони складали загальну масу кріпосного, безправного населення. І будь-яке невиконання розпоряджень адміністрації тягло за собою тяжкі покарання. Винятковою жорстокістю відрізнявся управляючий промислами в середині ХVIII ст. підполковник Спешнєв, котрий, як свідчать джерела, бив робітних людей "прилюдно, без милосердия и так, что не удовольствуясь по спине, но и по брюху и по бокам, от чего все бедные пришли в великий страх"67.

Приведені факти свідчать, що в забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. На першому до початку ХVIII ст., коли переважало приватне солеваріння, основну частину робітних людей промислів складали наймані робітники і навіть казна на перших порах в Торі та в Бахмуті, через труднощі у забезпеченні варниць робочими руками, порушувала питання про можливість застосування вільнонайманої праці. Але, очевидно, через відсутність вільних робочих рук в умовах панування феодальних відносин у країні перейти до застосування найманої праці було неможливо. Тому з розвитком в Торі і Бахмуті казенного солеваріння промисли забезпечувалися робочими руками шляхом прикріплення до них різних груп робітних людей, залежних від феодальної держави. Хоча їхня праця оплачувалася по-різному, в залежності від її значимості і кваліфікації, згідно з існуючими нормативами і в ній були великі розходження, однак у правовому відношенні всі вони складали загальну масу феодально залежного населення Російської імперії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка