Історико-економічний нарис І уривки з джерел) Донецьк, 2005 ббк 65. 9(4Укр-4Дон) 305. 4-03 п 33 Пірко В. О., Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII xviii ст.



Сторінка4/9
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.88 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ ІII.
РИНКИ ЗБУТУ ТА ПРИБУТКИ

ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЛІ
Брак необхідних джерел не дозволяє повністю відтворити як початковий етап солеваріння, так і збуту донецької солі. На підставі давньоруських літописів можна дійти висновку, що нею в основному користувалися мешканці Лівобережної України, перш за все Переяславського, Новгород-Сіверського та Чернігівського князівств. Окремі повідомлення кінця ХVІ ст. дозволяють стверджувати, що на Торських озерах виварювали сіль монахи Святогірського монастиря, який у ХVІІ ст., до зведення Маяцького острогу й поселення під його прикриттям в 1663 р. слобідських козаків, вважався єдиним володарем навколишніх земель по обидва боки Сіверського Дінця, від впадіння в нього р. Осколу до р. Бахмут, а найбільш поширеними заняттями його мешканців було рибальство, бортництво та мисливство. З побудовою за вказівкою Бориса Годунова при гирлі Осколу в 1599 р. на Ізюмській дорозі, якою кримські орди вторгалися в межі Московської держави, м. Цареборисова, розміщений в ньому майже 4000-й гарнізон не тільки користувався торською сіллю, але й зобов'язаний був охороняти соляні промисли від нападів татар1.

Більш достовірні відомості про приїзд мешканців Лівобережної України і південних повітів Росії на Тор за сіллю належать вже до початку ХVІІ ст. Так, мешканець м. Рильська Андрій Васильєв розповідав у 1622 р. в Розряді, що навесні 1620 р. він подався до Бєлгорода, а звідти разом з Опашком Маденовим відправився на Донець "варити сіль, полювати на дичину та збирати мед". На Дінці татари взяли Васильєва в полон. Правда, по дорозі до Криму йому пощастило втекти. Перезимувавши в Бєлгороді, він знову навесні відправився з тим же Маденовим на Тор. "Добувши дичину", Маденов повернувся до Бєлгорода, а Васильєв залишився у Святогірському монастирі. Восени він разом з чумаками, що приїжджали на Тор за сіллю дібрався до "литовського" міста Голтви (нині Полтавська обл.), а звідти - до Києва. Перезимувавши у Києво-Печерському монастирі, він уже втретє відправився на Тор, "де сіль варять"2. З цієї розповіді можна зробити висновок, що на Тор за сіллю на початку ХVІІ ст. регулярно приїжджали не тільки жителі порубіжних міст Росії, а й Лівобережної України, в тому числі й Києва.

Досить конкретні відомості про райони збуту донецької солі у першій половині ХVІІ ст. дають розповіді як самих "солепромисловців", так і приватне листування між воєводами порубіжних російських міст, а також їх офіційні повідомлення до московських приказів. Так, із розповіді мешканця м. Валуйки Поминка Котельникова, який влітку 1625 р. варив сіль на Торських озерах, довідуємося, що щорічно влітку на Тор приїжджали "охочі люди" з Бєлгорода, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа3. У 1647 р. хотмиський воєвода звернувся з проханням до чугуївського дозволити жителям Хотмиська відправитися на Тор за сіллю4. В направленій у 1647 р. царській грамоті корочанському воєводі Воєйкову вказувалося, щоб він не збирав мито з дітей боярських, козаків, стрільців і гарматників м. Корочі, які варили на Торі сіль для себе, а не на продаж5. З відписки хотмиського воєводи царю від 8 травня 1649 р. видно, що з початком Визвольної війни українського народу польським урядом були заборонені мешканцям "литовських міст" поїздки за сіллю на Торські озера6. З цієї ж записки переконуємось, що поїздки на Тор за сіллю мешканців Лівобережної України були звичайним загальнодоступним явищем, а їх заборона поламала цю традицію і завдала їм великої шкоди.

У ході Визвольної війни українського народу ця заборона, як і влада польсько-литовської шляхти на Лівобережній Україні, була скасована. Яскравим доказом цього може служити відписка яблонівського воєводи на ім'я царя від 6 липня 1653 р. з повідомленням, що на Тор за сіллю приїжджало до 400 чумаків з Лівобережної України. Біля озер вони розташовувалися "табором", щоб захиститися від раптових нападів татар. З посеред себе обирали отамана і протягм 2-3 тижнів варили сіль7.

Про те, що поїздки на Тор за сіллю мешканців з України й Росії стають з перших років XVII cт. постійними, свідчать повідомлення, що на шляху до Торських озер вони будують мости на річках. Так, у відписці чугуївського воєводи від 1647 р. царю зазначається, що чугуївці разом з бєлгородцями в липні цього ж року, їдучи на Тор, збудували міст через річку Ізумець8. Однак, незважаючи на масові приїзди на Тор за сіллю як мешканців України, так і південних повітів Росії, в першій половині ХVІІ ст. солеваріння тут велося не регулярно. Солевари варили сіль у привезених з собою казанах, на дровах, заготовлених по дорозі на промисли. Наваривши протягом 2-3-х тижнів стільки солі, скільки можна було вивезти на власних підводах, вони поверталися додому, а на промислах залишалися лише "охочі". Фактично відсутність постійного населення на Торі й визначила відхідницький характер місцевого солеваріння. І перше, і друге у значній мірі зумовлювалися постійною загрозою татарських нападів. Тому вже у 20-х роках ХVІІ ст. приїжджі солевари звернулися до царського уряду з пропозицією побудувати при Торських озерах казенні варниці й острог, обіцяючи казні чималі прибутки від продажу солі. Царський уряд, оцінюючи ці можливості, а також враховуючи недостачу солі в південно-західних повітах, дозволяє їх мешканцям навіть після введення монополії в 1646 р. на торгівлю сіллю виварювати на Торських озерах сіль безмитно9. В той же час в цьому ж році, як зазначалось вище, царський уряд доручає козацькому отаманові Протасєву, що супроводжував московське посольство до Криму, підібрати на Торі та "нанести на чертеж" місце для побудови "жилого города"10.

Однак збудувати поблизу Торських соляних озер укріплене містечко - Маяцький острог вдалося лише у 1663 р. Після цього за розпорядженням царя у 1664 р. на Торі побудували казенні варниці, міст через Сіверський Донець, бударну пристань, де стали збирати мито на казну, а паромну переправу, що належала Святогірському монастиреві і за рахунок якої, як свідчать скарги ієромонахів, монастир жив і розбудовувався, було ліквідовано11.

Заведене на Торських озерах під прикриттям Маяцького острогу казенне солеваріння було порівняно незначним. У 40 котлах, які були доставлені на промисли з Єльця, за 1664 р. виварили 5 558 пудів солі, з яких 5 158 пудів було відправлено до Бєлгорода, а в 1665 р. з 9 331 пуда, виварених за сезон, 7211 пудів відправили до Бєлгорода. Одночасно в збудованих біля озер "куренях" приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Рузи, Зінькова, Грунська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богацька, Боровеньки, Олешні, Полтави в 323 котлах виварювали сіль 648 чумаків та їхніх робітних людей, а 95 котлів стояли пустими12. Якщо прийняти до уваги, що кожен з 648 чумаків вивіз з Тору лише по 60 пудів солі, що вміщалася на одній двоволовій мажі, то разом вони наварили за літо 38880 пудів солі.

Варто зауважити, що доставку казенної солі до Бєлгороду здійснювали козаки слобідських полків на умовах виконання державної повинності. Переконливим доказом цього може служити царська грамота, направлена в січні 1666 р. чугуївському воєводі. В ній вимагалось вислати на Тор 94 чугуївців з підводами, рогожами й мішками, або бочками та кадушками для перевезення солі до Бєлгорода. При цьому підкреслювалось, що необхідно це зробити негайно, щоб "соль с Торских озер перевезти в Белгород по нынешнему зимнему пути..."13.

Проте як державне, так і приватне солеваріння, у зв'язку з труднощами в забезпеченні варниць дровами, робітними людьми і частими набігами татар, велося нерегулярно. В 1668-1672 рр., у зв'язку з воєнними подіями на Україні та участю солеварів у селянській війні під керівництвом С.Разіна, приватне солеваріння припинилося, казенні варниці були зруйновані, робітні люди розійшлися. Навіть значна частина служилих людей з Маяцького острогу повернулася на старі місця проживання.

Все це спонукало царизм прийняти більш рішучі заходи щодо забезпечення постійної роботи промислів. У 1676 р. біля озер побудували Торську фортецю, а поруч з нею виросло Соляне містечко (нині м. Слов'янськ), в якому уже на початку 1677 р. поселилися 245 українських родин, в основному вихідців з Правобережної України, що здебільшого займалися солеварінням14. Їм було надано право вільної торгівлі сіллю, обміну її на продукти в населених пунктах Слобідської України. До того ж, за свідченням джерел, щорічно в середині 70-х рр. влітку на промисли приїжджали до 10 тис. солепромисловців, які варили сіль протягом 2-3-х тижнів і розвозили її для продажу в міста переважно Лівобережної України та сусідніх повітів Росії.

Однак уже наприкінці 70-х років у солеварінні на Торі намічається спад. Він був викликаний як безперервними татарськими набігами під час російсько-турецьких війн останньої чверті ХVІІ ст., так і перебоями у постачанні мешканців новозбудованого Соляного продуктами, зловживаннями місцевої адміністрації, особливо у зборі мита не лише з приїжджих солеварів, але й місцевих жителів, яким, як зазначалось вище, дозволявся безмитний провіз солі з метою її обміну на продукти. Тому Боярська дума, враховуючи численні скарги мешканців міста, 11 травня 1681 р. вирішила на 7 років звільнити від митних зборів не лише місцевих мешканців, а й приїжджих солеварів та посилити охорону міста. В її рішенні указувалось: 1) на соляних озерах приїжджим солеварам і мешканцям Соляного містечка дозволяється виварювати сіль без сплати мита; 2) від нападу "воїнських людей" мешканці Соляного та під час поїздок за дровами повинні захищати самі себе; 3) якщо мешканці Соляного везтимуть сіль для обміну на продукти в сусідні міста, з них мита не брати15.

Ці заходи, як свідчать факти, позитивно позначилися на розвитку промислів. У вересні-жовтні 1684 р. 10 торських мешканців, причому один "з компанією", перевезли через митницю 69 возів солі, а з травня по вересень 1685 р. 24 мешканці провезли вже 221 віз солі, причому один з них - Євсій Афанасьєв провіз до Харкова 42 вози солі. Основну частину солі було доставлено до Харкова і Сум16.

У 1687 р. було відновлено збір мостового і бударного мита. Для збору мита призначили "верных голов и целовальников" з чугуївців та мешканців інших міст17. Доставлені до Москви суми зборів дозволяють стверджувати, що кількість приїжджих солепромисловців на промисли наприкінці 80-х рр. постійно зростала. Якщо в 1689 р. було доставлено до Москви 331 крб, 11 алтин, то в 1690 р. з відкупщиків казна вимагала 337 крб., 14 алтинів і 2 дєньги митних зборів18. Враховуючи те, що в той час місцеві мешканці виварювали на Торі сіль за 10-ту бочку солі, можна вважати, що після розорення промислів під час повстання С.Разіна, казенна сіль на Торі зовсім не виварювалась.

Постійна загроза татарських нападів, які під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. значно почастішали, низька якість ропи в Торських озерах, особливо навесні та восени, змушували місцевих солеварів шукати соляні джерела як на правому, так і на лівому боці Дінця. З 1681 р. мешканці Соляного, як вказувалось вище, розпочали виварювати сіль спочатку на правому, а згодом і на лівому березі р. Чорний Жеребець. У 1691 р. там вже діяло 70 ропних колодязів19. Природно, що це не могло не позначитися на стані соляних промислів у Торі. До того ж у 1683 р. донські козаки Сухарівського юрту (нині с. Ямпіль Донецької обл.) розвідали соляні джерела на середній течії р. Бахмут і розпочали виварювати там сіль для своїх потреб20. Згодом сюди стали приїжджати і мешканці Соляного, Маяків, Райгородку, оскільки місцева ропа втричі була вищою за концентрацією солі від торської.

Після нападу татар на Соляне в 1697 р., в результаті чого був спалений посад і "соляні курені"21, мешканці містечка стали переселятися на Бахмут22. Це призвело до суперечок за Бахмутські промисли між старшиною Ізюмського полку і Війська Донського. Цим скористався царський уряд і в жовтні 1704 р. указом Петра І промисли були переписані на казну. За переписом 1704 р. на Бахмутських промислах солеваріння велося в 170 котлах або сковородах, з яких 140 належали мешканцям слобідських полків, а 30 - солеварам інших міст, в основному південних повітів Росії23.

Обурені рішенням царського уряду місцеві солевари під керівництвом свого отамана К.Булавіна наприкінці 1705 - на початку 1706 р. зруйнували Бахмутські промисли. Значна частина солеварів повернулася на Тор, де з введенням у 1705 р. державної монополії на сіль промисли здавалися місцевим мешканцям на відкуп за 2315 крб 70 коп за рік24.

Бахмутські промисли почали відроджуватись після розорення з 1709 р. Торські промисли з 1715 р. разом з Бахмутськими були передані у відання Соляної контори25.

У Бахмуті й Торі за рахунок казни були побудовані нові соляні варниці та магазини, в яких стали продавати сіль усім приїжджим чумакам. Магазини для продажу солі казна наказала збудувати і в цих місцях, куди відправлялася донецька сіль. Доставляти її повинні були на перших порах селяни Бахмутського повіту на своїх підводах. Однак гужова повинність виявилася не під силу місцевим селянам. Тому управляючі промислами Чирков і ландрат Вепрейський зобов'язали старшину слобідських полків подати подвірний список, згідно з яким на кожен двір розподілили по 4 пуди солі на рік і зобов'язали полкову старшину присилати за нею підводи на промисли. 9 серпня 1720 р. ці умови були затверджені Камер-колегією. Мешканцям Лівобережної України і прилеглих до Слобожанщини російських провінцій дозволялось оптом купувати сіль як у магазинах на промислах, так і на території слобідських полків26. Однак це рішення не задовільняло населення зазначених регіонів і вже в січні 1721 р., на вимогу козацької старшини, слобідські полки було звільнено від перевозки солі, проте зобов'язали їх купувати в магазинах на промислах лише донецьку сіль27.

Труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів робочими руками та з реалізацією солі, спонукали її надавати можливість приїжджим солеварам орендувати сковороди. За свідченням джерел до 1715 р. "вільноварильщики" в Бахмуті за оренду сковороди віддавали казні половину вивареної солі та по два вози дров, а з 1715 р. - по 2 крб. орендної платні, 5 алтинів митного збору та 6 дєнєг за оформлення проїзних документів. До того ж 8 дєнєг зобов’язані були платити піддячому особисто за оформлення документів28. У зв’язку з тим, що сковорід для оренди завжди не доставало, то місцева адміністрація, найбільше комендант Бахмутської фортеці, за певну винагороду надавали сковороди позачергово. Ці зловживання місцевої адміністрації, очевидно, набрали таких масштабів, що центральна влада, направляючи в 1726 р. на промисли для визначення їх стану та налагодження роботи адмірала Апраксіна, зобов'язала його звернути увагу на ці зловживання. Після вивчення питання Апраксін дав строгий наказ коменданту Чиркову "смотреть, чтобы в соляном варении не было воровства"29. Однак за свідченням джерел Чирков і після цього зловживав своїм становищем. Він заключав підставні відкупи, присвоював сіль, потайно виготовляв горілку, брав хабарі з відкупщиків митних зборів на маяцькому мості та бударній пристані.

Про розміри прибутків казни від реалізації донецької солі можна судити за даними 1718 р., коли за лютий 1717 р. - червень 1718 р. чистий прибуток склав 50 тис. крб., не враховуючи місцевих витрат. Про те, що зловживання продовжувалися свідчить накладення штрафу в 1718 р. на капітана І.Лук'янова в розмірі 5114 крб.30

У 1728 р. в Росії було введено вільний продаж солі, що, без сумніву, не могло не позначитися на районах поширення донецької. Вона надходила не лише на Слобідську і Лівобережну Україну, на Дон, у прилеглі до Слобожанщини російські провінції, а й на Правобережну Україну31. Однак уже у 1731 р. торгівля сіллю знову перейшла до рук казни.

Наприкінці 1732 р., у зв'язку з труднощами в забезпеченні донецьких промислів дровами, робочими руками та доставкою солі на ринки, вони були передані в оренду на 10 років компанії московських купців на чолі з В. Озеровим за 50 тис. крб. щорічної оплати. Основним районом збуту донецької солі було визначено Слобідську Україну. Ріст попиту на сіль на початку 30-х рр. спровокував різке підвищення цін на неї (на Лівобережжі України до 30, а в сусідніх російських повітах - 40 коп. за пуд), що в свою чергу вплинуло на підвищення орендної платні - до 6 крб. за добу в Бахмуті та 1,8 крб. - в Торі. Незважаючи на це, чистий прибуток вільноварильщиків за добу складав до 20 крб.32

Заселення Слобожанщини, південних районів Росії, територій Дону збільшувало попит населення на сіль. Згідно з підрахунками Г. Юнкера та запискою М.В.Ломоносова від 1741 р., для забезпечення сіллю всього населення, що проживало у межиріччі Дніпра і Дону, необхідно було 2 млн пудів солі, а на донецьких промислах виварювали на той час лише четверту частину від потрібної кількості33.

Цей висновок підтверджують відомості Соляної контори про кількість бахмутської солі, що знаходилась в соляних магазинах в 1737-1742 рр.34:


1737 р. - 600494 пуди 23 фунти

1738 р. - 417921 -"- 26 -"-

1739 р. - 186853 -"- 30 - "-

1740 р. - 729100 -"- 36 -"-

1741 р. - 677336 -"- 20 -"-

1742 р. - 702506 -"- 30 -"-


Різке скорочення кількості солі, що знаходилась в продажу в 1738-1739 рр. було зумовлене подіями російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та занесеною під час війни епідемією чуми, що спричинило подальше підвищення ціни на сіль на місцевих ринках..

Труднощі в забезпеченні південних провінцій сіллю, зокрема розташованої там у період війни з Туреччиною армії, змусили казну виділити кошти на перебудову Торських і Бахмутських варниць, яка здійснювалась під керівництвом Г.Юнкера. Однак нестача робочих рук, будівельних матеріалів та прорахунки в проектуванні не дозволили втілити в життя план повної перебудови промислів, що призвело до подальшого зростання попиту і ціни на сіль. Тому в 1749 р. було в межах країни встановлено єдину ціну як на поварену, так і самосадкову сіль - по 35 коп. за пуд35. У зв'язку з нестачею солі жителям Лівобережної України дозволили купувати в саратовських і дмитрівських магазинах ельтонську самосадкову сіль. Доставщикам солі до споживачів заборонялося брати за послуги більше 2 коп. з пуда солі.

Ріст цін на сіль спричинився до подальшого підвищення орендної плати за найм сковорід на промислах. За оренду на добу однієї сковороди в Бахмуті платили 14, а в Торі - 7 крб.36

Після війни з Туреччиною 1735-1739 рр. і підписання Бєлградського миру на Україну в значній кількості стала надходити й кримська самосадкова сіль. Тому в 1754-1755 рр. були видані укази про встановлення на кордоні Росії з Польщею та Туреччиною митниць і збір по 10 коп. мита з кожного пуда ввізної солі37.

Однак, незважаючи на всі прийняті заходи, забезпечити населення в достатній кількості сіллю не вдалося. Про це свідчить рівень цін на сіль, який в окремі роки середини ХVІІІ ст. досягав 70 коп. за пуд. Ріст цін на сіль викликав подальший ріст орендної плати за найм сковорід на промислах. Якщо в 1765 р. в Бахмуті оренда однієї сковороди зі всіма послугами, в тому числі й оформленням документів, досягла 20 крб. 30 коп., а в Торі - відповідно 10 крб. 17 коп., то на початку 70-х рр. вона уже відповідно складала 32 і 16 крб. Правда, за послуги в оформленні документів чумаки ще платили 27,5 коп.38 Тому чумаки стали надавати перевагу ельтонській солі, яку купували в саратовських і дмитрівських магазинах. У 1759 р. ельтонська сіль була доставлена чумаками на Україну в 14915 двоволових мажах39.

Доставка на Україну більш дешевої самосадкової солі спричинила спад попиту на донецьку сіль. У зв’язку з цим 5 липня 1760 р.Бахмутська соляна контора розпорядилася не розширювати казенну виварку солі, а намагатися здавати сковороли в оренду вільноварильщикам, забезпечуючи їх навіть дровами та іншими послугами40. Незважаючи на це, різкого збільшення числа вільноварильщиків не відбулося. В наступні два роки їх кількість утримувалась приблизно на одному рівні, а в 1763 р. навіть збільшилася (в Бахмуті вони орендували 1521 сковороду, а в Торі - 668, в той час як в 1759 р. - відповідно 1366, а в Торі лише 419 сковорід)41.

Наявні в прибутково-видаткових книгах відомості про наймачів сковорід свідчать, що більшість з них складали місцеві мешканці. Так, із 105 орендованих в 1772 р. в Торі сковорід 52 припадало на місцевих мешканців (торян), 15 - на бахмутчан, 18 - на мешканців м. Сум, 7 - м. Охтирки, по одному з Гадяча і Голубенкова, а 11 орендаторів місце проживання не зазначено42. Таким чином, основним місцем збуту донецької солі на той час була Слобідська Україна. В 1768 р., у зв’язку з початком нової російсько-турецької війни, було видано нове розпорядження, згідно з яким донецька сіль могла постачатися лише до Воронезької і Бєлгородської губерній, Слобідської України та Новоросії43.

Труднощі в забезпеченні перелічених вище регіонів і Гетьманщини донецькою сіллю спонукали адміністрацію промислів 5 серпня 1768 р. звернутися до всіх приїжджих солепромисловців з пропозицією завчасно запастися сіллю, зокрема на зимовий та весняний періоди, коли майже припинялася виварка, що спричиняло помітний ріст цін на сіль44. В той же час адміністрація Слобідсько-Української губернії звернулася до заводської контори з проханням солепромисловцям цієї губернії надавати сковороди для виварки солі в першу чергу45.

Тому після зайняття російською армією кримських соляних озер поставщикам провіанту для армії дозволили вивозити сіль з Криму і продавати її безмитно на Україні.

Після закінчення війни, у зв'язку з доставкою на Україну дешевої самосадкової кримської солі правитель Новоросії граф Г. Потьомкін розпорядився у 1782 р. закрити Бахмутські й Торські соляні промисли.

Таким чином, біля 200 років донецькі промисли забезпечували сіллю населення не лише Слобідської України, а й прилеглих районів Росії, частково Лівобережної України, а в окремі роки донецька сіль потрапляла і на Правобережну Україну, в станиці Війська Донського. Враховуючи сказане вище, а також те, що у ХVІІІ ст. обладнання на промисли надходило в основному з Тульських металургійних заводів, не важко переконатися в чималому значенні Торських і Бахмутських соляних промислів як у формуванні всеукраїнського ринку, так і в залученні економіки України до загального всеросійського ринку.

В той же час промисли давали й певний прибуток російській казні. В цьому нас переконують дані "Відомостей про прибутки від виварки солі в Бахмуті й Торі за 1715-1730 рр.46:


1715 р. - 13124 крб. 23,5 коп.

1716 р. - 21266 -"- 79 -"-

1717 р. - 46560 -"- 54 -"-

1718 р. - 21581 -"- 40 -"-

1719 р. - 439 -"- 90 -"-

1720 р. - 15402 -"- 50,25 -"-

1721 р. - 44115 -"- 45 1/8 -"-

1722 р. - 65391 -"- 74 3/8 -"-

1723 р. - 44807 -"- 86 -"-

1724 р. - 69681 -"- 51 -"-

1725 р. - 38377 -"- 11 -"-

1726 р. - 59689 -"- 60 1/4 -"-

1727 р. - 46048 -"- 52,5 -"-

1728 р. - 40693 -"- 78 3/4 -"-

1729 р. - 34581 -"- 0,5 -"-

1730 р. - 35096 -"- 1 3/4 -"-

Певне уявлення про прибутки від соляних промислів у Бахмуті та Торі в середині ХVІІІ ст., а також витрати на їх обслуговуання можна зробити на підставі таблиць 2 і 3, поміщених в додатках. Якщо врахувати те, що загальні прибутки російської казни від продажу солі складали на рік в третьому десятилітті ХVІІІ ст. від 570000 до 594000 крб., то бачимо, що частка Торських і Бахмутських промислів лише тричі за вказані роки перевищила 10%, а в середньому складала близько 6,5% щорічної суми прибутків від торгівлі сіллю в межах всієї імперії. Тому стає зрозумілим, що з відкриттям можливостей доставки до південно-західних провінцій Російської імперії кримської самосадкової солі казна погодилась на закриття промислів, тим більше, гроші від продажу приміщень, обладнання, худоби передбачалось передати переселеним з Криму до Азовської губернії грекам на їх облаштування на нових місцях.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка