Історико-економічний нарис І уривки з джерел) Донецьк, 2005 ббк 65. 9(4Укр-4Дон) 305. 4-03 п 33 Пірко В. О., Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII xviii ст.



Сторінка3/9
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.88 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ ІІ

ТЕХНІКА І ТЕХНОЛОГІЯ ТА

ОБСЯГИ ВИВАРКИ СОЛІ
Питання розвитку техніки і технології виробництва солі в Торі і Бахмуті дозволяють розкрити характер виробництва. Необхідність їхнього вивчення диктується також відсутністю єдиної думки про розвиток техніки і технології солеваріння в Східній Європі, у тому числі й в Україні, в історико-економічній літературі. М.І. Павленко й К.І. Заозерська, вивчаючи проблему на матеріалах Росії, прийшли до висновку, що техніка й організація соляного виробництва протягом трьох сторіч (ХVI-ХVIІІ ст.) залишалися без змін1. Дещо інший погляд, за матеріалами соляних промислів Старої Руси, висловив Т.С. Рабінович. Він відзначав, що хоча "зміни в техніці були незначними", але "організація процесу солеваріння з 30-х років ХVIІ ст. по 30-і рр. ХVIІІ ст. істотно змінилася"2. Тому дослідження цього питання за матеріалами Торських і Бахмутських соляних промислів має важливе значення, оскільки джерела, що зберегли відомості про стан техніки і технології на місцевих соляних заводах, збереглися порівняно краще, ніж по інших промислах.

У розвитку техніки і технології виварки солі в Торі і Бахмуті джерела дозволяють виділити два основних етапи: перший - з кінця ХVI до початку ХVIII ст., коли приїжджі чумаки, а з 60-х рр. ХVII ст. і казна виварювали сіль у невеликих казанах; другий - з початку ХVIІІ ст. і до 1782 р., коли солеварні заводи на Торі і в Бахмуті перетворилися у казену мануфактуру і на них виварювали сіль у великих сковородах - чренах. Але на кожному з цих етапів, крім своїх особливостей, наявні й спільні тенденції. Для першого вони були зумовлені в переважній більшості сезонною виваркою солі у встановлених біля соляних озер під відкритим небом привезених із собою казанах, для другого - зведенням постійних соляних варниць і їх реконструкцією з урахуванням тогочасних європейських технологій на початку 40-х рр. ХVIІІ ст.

Початковий етап стану техніки й технології виварки солі на Торі розкриває звернення до московського царя валуйчанина Поминки Котельникова 1625 р. З нього випливає, що приїжджі солевари виварювали сіль в привезених з собою казанах і на дровах, якими вони запасалися по дорозі на промисли в найближчих лісах, здебільшого в Маяцькому та Теплинському. З більш пізніх джерел витікає, що "солепромисловці" приїжджали на промисли з "робітними людьми", якими могли бути безтяглі односельчани, які на певних умовах виварювали з більш заможними селянами сіль для власних потреб або й наймані робітники. Розташовувалися вони біля озер, огороджуючись возами, щоб захиститися від набігів "воинских людей". Привезені з собою казани вони встановлювали над викопаними в землі ямами. Казани заповнювали ропою, яка в процесі кипіння протягом доби випаровувала і давала до 10-12 пудів солі. Наваривши до 60 пудів солі, вони поверталися додому.

Складений Ст. Тітовим наприкінці 1665 р. опис заводів дає можливість відтворити більш детальну картину стану техніки і технології солеваріння на Торі на початковому етапі розвитку казенних промислів. У ньому вказується: "На Торських озерах для виварки солі казною збудовані три курені з очищених колод, покритих луб'ям. У довжину ті курені 46 сажнів, у ширину - по 3 сажні. В тих куренях 15 печей худих, 25 печей добрих, а в тих печах вмазані 20 казанів, 20 казанів з печей вийняті. І всі ті казани худі, у багатьох місцях погоріли і починені... У тих куренях 40 корит великих і малих, стільки ж і садівниць, козубів з кори дерев, якими з казанів сіль вибирають, 4 цеберки, 2 черпала... На Торських же озерах побудовані дві комори з соснового лісу, покриті луб’ям, у них зберігають казенну сіль. Перша комора в довжину 3,5 сажня, завширшки - 1,5 сажня. Інша комора в довжину 3 сажня, в ширину 1,5-сажня. Третя комора, у якій також зберігалася казенна сіль "ослонена" дубовим тином і покрита луб'ям, а за розповіддю С.Перцова та комора усердського "черкашенина Алешки Малишенка". Також в описі відзначається, що біля озер побудовані курені, у яких улаштовані казани і варять у них сіль різних міст черкаси: міста Цареборисова, Чугуєва, салтовські, новооскольські, усердські, землянські, зміївські, охтирські, колонтаївські, котельвінські, брянські, богацькі, боровенські, олешенські, полтавські, руземські, зіньківські, груньські в 323 казанах3.У цих казанах варили сіль 647 хазяїв і їхніх робітних людей. Крім того, 95 казанів - "порожніх" і при них не було ні хазяїв, ні робітних людей. Про них отаман Іван Ольховий ("з черкас") повідомляв, що "хазяї і робітні люди від тих казанів роз'їхалися по домівках". Він також указував, що влітку приїжджають на Торські озера "для соляного варения из черты й украинных, из черкасских городов людей тысяч по 10 и больше и варят соль... как кого доволь возьмет - недели по две и по три, а указа государевова никакого у них нет. И в государеву казну пошлин не платять..."4.

Таким чином, після побудови казенних варниць на Торі і при наявності тут постійної охорони (стрільців) приватне солеваріння ще більше розширилося. Якщо спочатку приїжджі солевари варили сіль у привезених із собою казанах під відкритим небом, то в 60-х рр. вони будують, як і казна, курені, у яких варять постійно сіль, залишаючи біля варниць для їх охорони своїх робітних людей.

Однак технологія виробництва солі в порівнянні з попереднім періодом зазнала порівняно мало змін. У куренях звичайно викопували в землі ями, стінки яких оббивали кіллям і вимазували глиною. Вони і виконували функції печей, над якими встановлювалися казани. Казани наповнювалися соляною ропою ("солоною водою") з озер. Паливом для виварки солі служили дрова, якими запасалися солевари по дорозі на промисли, а казна відправляла робітнх людей для їх заготівлі до Маяцького або Теплинського лісу. У залежності від погоди і якості дров випарка одного казана солі тривала протягом 1-1,5 доби. Кожен казан давав 10 -12 пудів солі5. З огляду на, що кожен із солеварів міг навантажити на двокінну підводу до 60 пудів солі6, можна припустити, що за літо на промислах у 60-70-х рр. ХVII ст. вироблялося до 600 тис. пудів солі7.

Напади татар, зловживання торських приказних людей, низька концентрація ропи в соляних озерах, що найбільше опріснювалися навесні, спонукали солеварів до пошуків нових джерел. У переважній більшості, як зазначалося вище, пошуки велися на лівому, більш захищеному від нападів татар, боці Сіверського Дінця. Правда, з 1683 р. розпочалася виварка солі і на р. Бахмут - правому допливі Сіверського Дінця. Оскільки ропа місцевих джерел виявилася за концентрацією солі в два рази кращою, ніж в Торських соляних озерах (співвідношення води до солі складало 7:2 проти 14:1 на Торі), то на початку ХVIIІ ст. центр солеваріння з Тору перемістився на р. Бахмут (нині м.Артемівськ Донецької обл.)8.

У 1702 р. для захисту промислів від набігів татар козаки Ізюмського полку, торські і маяцькі жителі, побудували острог. За описом 1703 р. у Бахмуті варили сіль у 170 сковородах, крім торян і маячан були і два донських козаки. Ропу вони черпали з 29 виритих на берегах р. Бахмут колодязів9. У переддень повстання під керівництвом К.Булавіна в Бахмуті виварювали сіль уже на 500 і більше сковородах10. При цьому деякі із солепромисловців працювали на 2-3 сковородах11, що свідчить про перехід у виварці солі від казанів до сковорід (чренів).

Суперечки між донськими та слобідськими козаками за Бахмутські промисли послужили причиною того, що Петро I у жовтні 1704 р. видав указ про їх відписку на казну12. У знак протесту донські козаки на чолі з солеварним отаманом К.Булавіним взимку 1705-1706 р. зруйнували солеварні на Бахмуті.

Перехід в руки казни Бахмутських промислів і їхнє зруйнування булавінцями сприяли розширенню Торських і Співаківських соляних заводів. На останніх взимку 1709 р. варили сіль в 10 сковородах. Але ропа співаківських промислів була низької концентрації і виварка солі тут незабаром була припинена13. На Торських же промислах за доповідною запискою графа Апраксіна, якому в 1714 р. уряд доручив обстежити всі промисли з метою визначення перспективи їхньої подальшої експлуатації, було 234 сковороди, у тому числі й "вийнятих з печей". В основному в них варили сіль "на себе своїми сковородами торські і маяцькі жителі та інші промисловці", з яких брали в казну десяту бочку солі14. До Тору навіть переселилася і частина солеварів із зруйнованого Бахмута15. Відновлення солеваріння в Бахмуті казною розпочалося за указом Петра І у 1709 р. 4 липня цього року сіль варили тут лише на одній сковороді, а під кінець року вже на - 25, у 1714 р. - на 187 сковородах16.

Джерела скупо описують процес виварки солі на початку ХVIIІ ст. За розпорядженням у 1712 р. Адміралтейства, у віданні якого знаходилися промисли, бахмутському комендантові князеві Мосальському наказали побудувати солеварні сараї на обох берегах р.Бахмут у два ряди по 100 сковорід і довести їх кількість, на випадок приїзду вільноварильщиків до 30017, можна дійти висновку, що на той час варниці представляли великі сараї. У них розміщалися кілька десятків печей, що були заглиблені в землю і будувалися в основному з дикого каменю. Над піччю підвішувалися на гаках, прикріплених до балок варниць, великі сковороди (чрени), що мали прямокутну форму. Сковороди доставлялися з Єльця в готовому виді, а на промислах здійснювали лише їх поточний ремонт. Для цього було запропоновано через кожних півроку виряджати з Єльця по 16 ковалів, у тому числі 4 майстрів18.

Джерела не дають можливості визначити величину сковорід, що використовувалися в той час на промислах. Оскільки вони доставлялися готовими, можна лише допускати, що вони не відрізнялися від сковорід, які застосовувалися на інших промислах Росії. Так, сковороди, що експлуатувалися на північних і уральських промислах мали чотирикутну форму, в довжину досягали 2,5 сажнів, а в ширину - 2 сажні19. Ця думка також підтверджується зіставленням кількості вивареної солі. Так, на Ленденських промислах Тотемського повіту на початку ХVIIІ ст. кожна сковорода за одну виварку давала 60 пудів солі20. У Бахмуті знімали влітку по 9-10, в іншу пору року по 7-8 бочок солі, тобто 110 -120 пудів солі. У Торі, де концентрація ропи була вдвічі нижчою, сковорода за добу давала 2-3, а влітку до 5 бочок (55 пудів солі). Це також дає можливість допускати, що в Торі за добу виварювали одну сковороду, а в Бахмуті - дві21.

Ропу в Бахмуті, як уже відзначалося, черпали з виритих по берегах ріки колодязів, у Торі - із соляних озер. Колодязі були дрібні, їх стінки нічим не укріплялися, тому під час весняних паводків і осінніх дощів якість ропи погіршувалася як в Торі, так і в Бахмуті. На якості ропи позначався також і підйом води в ріці, у зв'язку з будівництвом млинових гребель.

Найбільше від вод талих снігів і дощів страждали Торські соляні озера. Через те сюди для солеваріння чумаки приїжджали найбільше в червні та на початку липня, у вересні - та на початку жовтня, коли під сонячними променями йшло випарування води в соляних озерах і зростала концентрація ропи. Це зменшувало кількість дров, котрими вони запасалися по дорозі на промисли як для власних потреб, так і для казни. Остання брала з них 2,5 крб. за добову оренду сковороди, 5 алтинів проїзного мита, 6 денєг за оформлення паспортів і 8 денєг давали піддячому за оформлення документів. До того ж, як зазначав у своїх доповідних адмірал Апраксін, комендант Бахмутської фортеці С.Чирков "чинил подложные откупы, брал взятки с откупщиков Маяцкой и Изюмской бударной пристаней, присваивал соль и даже варил вино"22. На зловживання місцевої влади в 30-х рр. вказував і Юнкер. Він зазначав, що без подарунків важко було орендувати сковороду та отримати паспорт на вивіз солі. Завдяки таким подарункам місцевий воєвода на рік продавав до 1000 "голов", подарованого цукру23.

Для виварки солі використовувалися дрова. На казенних заводах їхня заготівля і доставка велася приписаними до заводів селянами. Оскільки вони не завжди були в достатній кількості забезпечені худобою, заводські контори стали утримувати певну кількість робочої худоби. Приїжджі солевари самі забезпечували себе дровами і навіть частину дров у вигляді приїжджого мита зобов'язані були поставляти і для казенного солеваріння, крім плати грішми за оренду сковорід24. Зустрічаються випадки, коли приїжджі солевари у XVIII ст. користувалися й казенними дровами.

У 20-х роках XVIII ст. були зроблені спроби використовувати виявлене уже на той час кам'яне вугілля для виварки солі. Однак через непристосованість печей вони не увінчалися успіхом25. Правда, кам'яне вугілля частково використовували в кузнях. В основному в ковальських роботах використовувалося деревне вугілля, що заготовлялося приписними селянами.

Для збереження солі на промислах згадуються комори ("магазини"). Вони були улаштовані дуже примітивно і часто сіль підмочувалася дощовою водою, засмічувалася, що погіршувало її якість. Крім того, комори будувалися невеликими і звичайно не могли вмістити усієї вивареної солі.

Примітивна техніка і технологія виробництва солі, що поступалася навіть її стану на інших промислах Росії, гальмувала подальше розширення казенного солеваріння, а хабарництво і зловживання місцевих воєвод та заводської адміністрації перешкоджали приїздові вільноварильщиків, що в остаточному підсумку позначалося на обсягах виварки солі на Торі і в Бахмуті особливо в 20-х - 30-х рр. XVIII ст.

Тим часом ріст населення на півдні Росії, Лівобережній Україні, особливо інтенсивне заселення Слобожанщини, збільшували попит на сіль, а в період воєн з Туреччиною і Кримом, коли припинялася доставка кримської солі, породжували недостачу цього продукту. За підрахунками, зробленими наприкінці З0-х років потреба в солі "провінцій між Дніпром і Доном" складала до 2 млн.пудів26.

Труднощі з забезпеченням сіллю розквартированої на півдні армії під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. спонукали царський уряд доручити командувачеві армією фельдмаршалові Мініху оглянути Бахмутські та Торські промисли, установити причини їхньої нестабільної роботи. Це завдання Мініх передоручив Г.Ф.Юнкеру, що був прикомандирований до ставки для ведення журналу військових дій. Член Петербурзької Академії наук Г.Ф. Юнкер склав опис усіх соляних заводів регіону, який вперше повністю публікується в додатках27.

В описі поруч з переліком причин, що гальмували розвиток промислів, пропонувалися й заходи, спрямовані на поліпшення їхнього стану. У ньому вказувалося, що "Бахмутські заводи найкращі". На них варили сіль у 300 сковородах. У кожній за добу виварювали до 130 пудів солі. Ропу черпали з трьох колодязів. Виварка солі в основному здійснювалася приватними "промисловцями", що наймали сковороду на 2-3 тижні, платячи за кожну добу по 6 карбованців. У Торі, де ропу черпали із соляних озер, орендна платня складала 4 крб., але через недостачу дров "цей завод досить підупав". Згадується також і Співаківський завод, на якому в 1720 -1726 рр. виварювали сіль і брали за оренду сковороди 2 крб., але й цей завод так само "підупав" і ніхто не хоче орендувати сковорід28.

Ознайомившись з описом, імператриця 33 липня 1737 р. призначила Г. Юнкера надвірним радником і наглядачем Бахмутських і Торських соляних заводів29. У вересні цього ж року Юнкер відправився до Німеччини для ознайомлення із соляним виробництвом, де він пробув до квітня 1740 р., витративши на це 4753 крб. державних коштів30. Повертаючись з Німеччини, у м.Фрайбурзі Юнкер зустрів групу російських студентів, що навчалися за кордоном, серед яких був і М. В. Ломоносов. З М.В.Ломоносовим Юнкер був знайомий, мабуть, і раніше по Академії наук. Для новоявленого "фахівця із соляних справ", як справедливо відзначав В. Данилевський, М. Ломоносов, що знав з юних років соляну справу, був просто знахідкою31. Його послугами Юнкер користувався, фактично, до самої смерті в 1746 р. Саме, як результат такої допомоги ученим Юнкерові в перекладах на російську мову багатьох рапортів і екстрактів із соляної справи, поясняють дослідники появу доповідної записки Соляному комісаріатові в 1741 р. М. Ломоносова32, вперше опублікованої в 1828 р.33

У ній вказані наступні "головні причини", що гальмували розвиток солеваріння в Бахмуті та Торі:

I/ досить поганий стан будівель;

2/ нестача дров для виварки солі;

3/ надто примітивне (вручну) заповнення сковорід ропою, через що постійно недостає робочих рук;

4/ низька якість солі;

5/грубість, неуцтво і всілякі зловживання, що чиняться приїжджим солеварам адміністрацією;

6/ поганий стан доріг і мостів, що вели на промисли;

7/ постійна загроза нападів татар34.

Наявні в цій записці пояснення до перелічених причин нерегулярної роботи промислів значно розширяють уявлення про стан техніки і технології виробництва солі в 30-х роках XVIII ст. У них відзначається, що: 1/ колодязі настільки примітивно збудовані й укріплені, що як дощова, так і підземна вода надходить до них, знижуючи якість ропи; при тому черпання ропи з колодязів до сковорід відбувається таким примітивним і важким способом - людськими руками, що при незначній виварці солі на нього витрачається на рік понад 20000 крб.; 2/ солеварням притаманні численні недоліки і пороки, зокрема печі влаштовані настільки примітивно, що на виварку в Бахмуті 50 пудів солі витрачається до 2 куб. сажні дров, а в Торі ще більше; до солі потрапляє сміття, що заноситься вітром, а солевари страждають від тяжких умов праці; 3/ магазини як від непогоди, так і від вогню не забезпечені, до того надто малі, від чого сіль, що в них зберігається піддається повсякчасній небезпеці, до того ж необхідна кількість солі про запас поміститися в них не може; 4/ також не в кращому стані й кузні, оскільки горни і міхи влаштовані погано, до того ж немає необхідної кількості інструментів, а старі часто ще й ні до чого не придатні35.

Юнкером був запропонований план перебудови заводів і удосконалення технології виробництва солі. Основна увага приділялася в ньому Торським промислам, що за час десятилітньої оренди компанією відкупщиків дуже занепали. Обумовлювалось це і тим, що їх легше було забезпечити дровами. Пропонувалося в Торі побудувати нові удосконалені варниці, спочатку на 72, але потім зупинилися на 48 сковородах і виварювати в них до 1290240 пудів солі на рік36. Це дозволило б довести виробництво солі на Торських і Бахмутських заводах до 2 млн. пудів на рік, щоб задовільнити потреби населення провінцій між Дніпром і Доном у цьому важливому продукті.

Бахмутські заводи, з метою забезпечення їх дровами планувалося перенести на берег Сіверського Дінця, по якому передбачалося сплавляти ліс, а ропу з Бахмута доставляти по трубопроводу. Труби сподівалися виготовити з чавуну, виплавленого з місцевих руд, виявлених уже до цього часу в районі Дінця, трохи вище передбачуваного будівництва соляних варниць, та у верхів'ях Міуса37. На перебудову Торських заводів Юнкер вимагав 60000 крб., розраховуючи, що вони окупляться протягом року їхньої роботи38.

У червні 1741р. у Бахмутській заводській конторі Юнкерові видали 10000 крб., з яких 6000 він витратив на будівництво двох варниць і комор для збереження солі, а 3500 - на закупівлю і доставку заліза з Тульських заводів для виготовлення сковорід та необхідного інструменту39. До осені 1742 р., не припиняючи виварювати сіль на 15 старих сковородах, під наглядом капітан-інженера І.Мазовського були побудовані дві нові варниці по 6 сковорід у кожній і 2 комори для збереження солі, а також приміщення ще для двох варниць і завезене необхідне для них устаткування40.

Відновити вид варниць, побудованих у Торі на початку 40-х рр. дозволяє опис Торських соляних заводів академіка Й. А. Гільденштедта, складений під час його перебування наприкінці літа 1774 р. в м. Торі, як керівника експедиції Санкт-Петербурзької академії наук, яка з метою вивчення півдня Росії в 1773-1774 рр. перебувала й на Україні. Оскільки Й.Гільденштедт описав не тільки "нові", побудовані за два роки до його приїзду "по бахмутскому маниру", але й старі "отслужившие" більше 30 років, так звані "юнкерские варницы", то це дає можливість відтворити не тільки обидва типи торських варниць, а заодно і бахмутських, співставивши їх з торськими початку 40-х років, тобто юнкерськими.

Соляна варниця початку 40-х років мала близько 50 м у довжину і 5 м у ширину. Висота її стін складала близько 2,5 м, а висота даху понад 4 м. В одній з подовжніх стін знаходилися троє дверей звичайних розмірів. Одні двері - по середині, а двоє - по боках на однаковій відстані від середніх дверей і від кутів будівлі. Між дверима в стінах було прорубано по два вікна і по одному між крайніми дверима та кутом варниці, всього шість вікон. У стіні між кожними двома вікнами на висоті близько 1,8 м знаходилися горизонтальні отвори близько 3 м у довжину і 15 см у ширину. У протилежній стіні були зроблені такі ж вертикальні отвори. В разі потреби вони закривалися дошками. Такої ж величини отвори знаходилися і в поперечних стінах варниць. Проти кожних дверей уздовж подовжньої глухої стіни варниці стояли три кам'яні печі. По напрямку ширини варниці вони мали більше 3 м у довжину і по напрямку довжини більше 1,8 м у ширину. Внизу печі при кожному подовжньому боці знаходилися по дві труби, на відстані 1,2 м одна від одної. Над піччю всі чотири труби з'єднувалися в одну, що йшла до даху. Проти кожних двох труб була влаштована топка, заглиблена в землю на 0,9 м. Площа топки відповідала розмірам сковороди ( 4,5 кв.м), влаштованої над нею. Для завантаження дров у топці знаходився отвір приблизно в 0, 9 кв. м, розташований проти отвору печі і закривався залізними дверцятами. Під дверцятами топки знаходився зольник, відділений від топки цегляними ґратами. Боки топки доверху були закруглені і щільно прилягали до сковороди. Щоб не втрачався жар, усі щілини з боків сковороди замазувалися41

Сковороди в цей період виготовлялися на місці з листового заліза, яке доставлялося з Тули. Площа сковороди складала 4,5 м, глибина - понад 0,3 м.42 На виготовлення однієї сковороди на підставі звітів Бахмутського заводу за 1754-1763 рр. витрачали від 59 до 91 дощок заліза вагою від 45 до 57 пудів43. Так у 1761 р. ковалеві Ф. Скорину видали на виготовлення нової сковороди 78,5 дощок заліза, вагою в 51 пуд 20 фунтів і 6 пудів цвяхів44.

Щоб сковорода не лягала усією вагою на топку, її підвішували на 9 гаках, прикріплених до дна сковороди і до поперечних балок варниці. У 90 см над сковородою розташовувалася виготовлена з тонких дощок труба, що, поступово звужуючись, піднімалася на 60 см над дахом варниці. Отвір труби прикривався маленьким дашком. По трубі з варниці виводилася пара, що утворювалася в процесі виварки солі. Таким чином, у нових варницях солевари були захищені від вдихання диму і удушливих ропних випарів. Не піддавалися вони й загрозі протягів, тому що двері і вікна, у разі потреби, завжди можна було закрити.

Коло кожної сковороди, біля подовжніх стін варниці, ставилися ящики понад 4 м в довжину і 0,9 м в глибину, що поступово звужувалися до дна. По- середині дна ящика знаходився отвір для стоку води. Вони служили для зсипання солі після виварки і називалися садівницями. Зібрана зі сковороди сіль знаходилася в них протягом 12 годин в Бахмуті (24 - в Торі) поки на сковороді випарювалася нова. За цей час залишки корінної ропи (баби) поступово стікали в поставлену під садівницею бочку - старушницю45. За оцінкою Гільденштедта варниці Юнкера були влаштовані "відмінно" І пристосовані для виварки солі в будь-яку пору року. Вони значно перевершували не тільки бахмутські, але й варниці на інших промислах Росії. Печі в "новоманерных" варницях були збудовані, з врахуванням усього можливого для збереження дров46.

Проведені у вересні-грудні 1744 р. пробні виварки солі показали. що в "сковороді за добу виварювалось до 87 пудів солі, а 50 ніколи не бувало". На виварення однієї сковороди витрачали близько 1,5 сажня дров, у середньому на 100 пудів солі - понад 2 сажні47.

У звітах Юнкера також указувалося, що за умови завчасної заготівлі та бережливого витрачання дров солеварами, їх витрати можна скоротити ще більше.

Для забезпечення варниць ропою на лівому березі річки Колонтаївки між Червоним і Старомайданним озерами пробурили п'ять колодязів. Перший - Новозапретний, верхній за течією річки, мав понад 3,5 м у глибину. З нього ропа фонтаном піднімалася по трубі ("до 40 футів"), а потім чотирма поперемінно змінюваними працівниками зливався в трубу, що закінчувалася у другому Мазоновому колодязі (завглибшки в 2, 7 м), розташованому більш ніж на 2 м вище Новозапретного. На одній висоті з Мазоновим колодязем знаходилися два менших без назви. Один з них знаходився на відстані близько 28, другий - 33 кроків від Мазонового. Їхня глибина складала до 6 м, а отвір до 90 кв. см. З цих колодязів, як і Мазонового, ропа по трубах самопливом надходила до п'ятого - головного колодязя, що знаходився на відстані 140 кроків від Новозапретного. Його глибина складала біля 6 м, а отвір біля 3 кв.м. Він був розташований нижче отвору Мазонового, але вище отвору Новозапретного. У ньому ропа із усіх колодязів змішувалася і була за концентрацією вищою, ніж у Новозапретному. З головного колодязя ропа піднімалася по 4-х або 6-ти дюймових трубах за допомогою водокачки (звичайного горизонтального колеса з двома шестернями, що приводилося у рух 8 волами або кіньми) в невеликий критий басейн.

Басейн мав близько 4,5 м у довжину, більш 0.9 м у ширину і 0,9 м у глибину. Він був піднятий понад 4,5 м над землею і по трубах з нього ропа самопливом надходила до іншого басейну, розташованого у 150 кроках на південний захід від першого, на правому березі Колонтаївки. Він також був накритий дахом і піднятий над землею на висоту близько 0,6 м. За розмірами він перевершував перший (близько 4,5 м у довжину, 2,4 м - в ширину, і близько 0,5 м в глибину). З цього басейну по трубах ропа надходила до солеварень на сковороди48.

Поруч з солеварнями знаходилися два соляні магазини (комори): один 21,5 м в довжину, близько 10 м у ширину; другий - відповідно 21 і близько 4,5 м. Поруч із сіллю в них знаходилися ваги, гирі, мірки, а також інший інструмент49. Поблизу варниць розташовувалася кузня "плетена і крита луб'ям". Довжина її складала понад 42 м, ширина - близько 9 м. У ній знаходилося 7 горнів та інший інструмент50.

Далі в описі вказується "плетеней" сарай для вугілля, який в довжину складав близько 24 м і в ширину близько 9 м. У ньому знаходився інструмент і сковорідне залізо. За описом 1767 р. серед інструменту згадуються: бур для свердління каміння понад 9 м завдовжки, 14 інших бурів ''у тому числі й два великих, для свердління колодязів" ( вагою по 2 пуди 30 фунтів), інші маленькі для свердління насосних дерев'яних труб51.

Також при Торському заводі знаходився "воловий двір", що складався з двох хлівів (один близько 32,5 м у довжину і 6,5 м - в ширину, другий - відповідно - 21,5 і 6,5 м. Обидва хліви були "плетені" та покриті очеретом і соломою52- У 1767 р. при варницях нараховувалося 36 волів53.

Поруч із двором знаходилася зрубна хата, при якій був прикомірок для збереження інструменту та запасних частин. Згідно з описом 1767 р. в ньому знаходилося 5 вилитих з чавуну двоколінчатих валиків, труби з листового заліза, труби, "колінчаті насосні", дерев'яні труби54.

В описах середини ХVIII ст. указуються також три цегляних сараї. Один з випалювальною піччю, у якій протягом червня 1753 р. виготовили 2400 цеглин "середньої руки" і 4200 цеглин "меншої руки"55.

Згадуються також "пильна" і "молотова" машини, що приводилися в рух за допомогою води. Остання призначалася для ковки заліза і виготовлення сковорід56. Передбачалося для підвищення концентрації ропи побудувати і градирню.

У меншій мірі перебудова торкнулася Бахмутського заводу. Тут, насамперед, були частково удосконалені печі, у яких перед попередніми наполовину менше витрачалося дров. Це дозволило скоротити на одну третину кількість робітних людей, зайнятих на їх заготівлі і доставці. За добу на одній сковороді виварювали до 150-170 пудів солі, витрачаючи від 1 до 2,5 сажнів дров57. Ропа на сковороди подавалася з двох колодязів, за допомогою "наливної машини", продуктивність якої досягала до 74800 цеберок на добу58.

Для виготовлення сковорід на р. Бахмуті улаштували "молотову машину"59. Тут також знаходився цегельний "завод", лісопильня, водяний і вітряний млини60. Перелічені вище нововведення дають можливість стверджувати, що в 40-х роках ХVIII ст. Торські та Бахмутські соляні заводи перетворилися в справжні казенні мануфактури.

Велика увага в ході перебудови приділялася забезпеченню заводів паливом. Винищення лісу у відведених для заводів місцях (від м. Ізюма до р. Айдар в заплаві Сіверського Дінця), гостро ставило питання про забезпечення соляних заводів паливом. Крім заготівлі дров робітними людьми, адміністрація заводів стала купувати їх у місцевих селян.

У середині ХVIII ст. селяни також забезпечували заводські кузні деревним вугіллям. Однак купівля дров і вугілля у приватних осіб за високими цінами, зменшувала казенні доходи від солеваріння. У зв'язку з тим було прийняте рішення про знос млинарських гребель на Сіверському Дінці від гирла р. Оскол до р.Тор (Казенного Торця), розчистку русла р. Тор, щоб можна було вільно сплавляти по воді ліс. За розпорядженням Юнкера розпочали також прокладати канал від р.Тор до соляних варниць, щоб доставляти водою дрова прямо до солеварень. За підрахунками Юнкера це зменшило б витрати на купівлю дров (на одному кубічному сажні з 75 до 55-60 коп)61.

Однак роботи зі спорудженням каналу довелося припинити, тому що це загрожувало затопленням заводів під час весняних паводків. Крім того, було зобов'язано адміністрацію промислів на місці вирубаного лісу постійно вести посадку нового.

Труднощі в забезпеченні заводів паливом привели до нових спроб виварювати сіль на кам'яному вугіллі. Але ні в 40-х, ні в 60-х роках ХVIII ст. через непристосованість печей ці cпроби не дали бажаних результатів. Незважаючи на труднощі в забезпеченні заводів паливом, рабітними людьми джерела свідчать, що в 40-х роках обидва заводи протягом року виварювали разом близько 1 млн. пудів солі. Так, у 1745 р. у Торі виварили 15276 пудів, у Бахмуті 414819 пудів і 15 фунтів казенної солі. За оренду сковорід вільноварильщикам адміністрація промислів отримувала до 38000 крб.62 Якщо врахувати, що за оренду однієї сковороди в Бахмуті платили за добу 10 крб., а в Торі - 5, то виходить, що на орендованих сковородах "вільноварильщики" виварювали протягом року не менше 746160 пудів солі (з розрахунку 120 пудів у Бахмуті і до 60 в Торі за добу). Разом з казенною це склало б 1176245 пудів. Відомості про обсяги виварки казною солі в Торі та Бахмуті протягом ХVIII ст. подаються в додатках (табл.1).

Однак, ні збільшення виробництва солі, ні позитивні відгуки численних комісій про роботу нових варниць не змогли переконати Соляну контору виділити гроші на завершення перебудови соляних заводів. Більше того, улітку 1744 р., був підвищений у званні і переведений на нове місце служби Ілля Мазовський, без якого Юнкер, як свідчить його звернення до Сенату, не міг "продовжувати перебудову"63. Його стали звинувачувати в марнотратстві державних грошей і зажадали звіту перед Сенатом. Наприкінці 1745 р. він приїхав до Петербурга і звернувся до президента Академії наук із проханням виділити йому в допомогу для перекладу підготовленої доповіді М.В.Ломоносова і геодезиста або "креслярської справи учня" для виготовлення "деяких планів"64.

Розглянувши прохання Г. Юнкера, президент погодився виділити йому в помічники лише перекладача І. Голубцова65. Однак незабаром Юнкер помер і всі роботи по перебудові донецьких соляних промислів були припинені.

Академік Й. Гідьденштедт, оглянувши майже через 30 років варниці Юнкера, визнав що вони загалом були "влаштовані відмінно". В той же час указував і на їх недоліки:

1) машина для черпання ропи була встановлена не на найнижчому місці - не біля Новозапретного колодязя, у який по трубах самопливом могла поступати ропа з інших колодязів. Це дозволило б позбутися 8 зайвих працівників для черпання ропи, яким щодня кожному виплачували по 5 коп;

2) варниці знаходилися далеко від колодязів (більше, ніж на З00 м). У зв'язку з цим потрібно було багато труб для подачі ропи, що значно збільшувало витрати на їхнє виготовлення і прокладку66.

До кінця 50-х років ХVIII ст. побудовані на початку 40-х років у Торі печі приходять у непридатність. Заводська контора, з метою економії коштів, розпорядилася перебудувати їх "по бахмутскому маниру" з "дикого каменя"67. Камінь, як основний будівельний матеріал для печей, використовували під час перебудови варниць у Бахмуті на початку 60-х років і в Торі - на початку 70-х років68. При цьому в Бахмуті новопобудовані 5 варниць мали по 10 печей, у той час як у 3 старих було лише по три печі - всього 59 печей і сковорід69. У Торі, як і раніше, функціонувало дві варниці. У кожній з них було влаштовано по 6 печей.

Описані Гільденштедтом торські варниці дають можливість відтворити стан техніки і технології солеваріння в Торі і Бахмуті в другій половині ХVIII ст. Збудовані в 60-х рр. соляні варниці в Торі мали близько 40 м у довжину і понад 8,5 м у ширину. Одна подовжня стіна в них була відсутня і замість неї стояло кілька стовпів. Інші три стіни були суцільними. Висота стін складала близько 2,5 м, а висота даху - біля 3 м. У торцях даху знаходилися прорізи приблизно 0,4 м у ширину для виходу диму і пари. Всередині варниці, уздовж подовжньої стіни розташовувалися 6 круглих печей, діаметром понад 4 м.

Вони знаходилися одна від одної на відстані троха більше 2 м. Уздовж подовжньої відкритої стіни проти кожної печі знаходилися ями, верхня частина отвору яких складала більше 3 кв.м, близько 1,8 м завглибшки. У яму відкривалися дверцята печей, під якими знаходився зольник. Ґрати над зольником були виготовлені з цегли. Висота печі досягала 1,5 м, але над долівкою варниці вона виступала приблизно на 45 см, решта була заглиблена в землю. Над піччю підвішувалася до поперечних балок варниці сковорода. Тому дим і полум'я навколо сковороди виходили з печі назовні.

Сковороди виготовлялися з товстих листів заліза, з'єднаних заклепками. На одну сковороду витрачали в середньому 62 листа заліза, кожен вагою 20 фунтів. Сковороди мали округлу форму, діаметром понад 4 м. Відвернені назовні боки сковорід досягали 30 см. Оскільки полум'я охоплювало боки сковорід, то вони швидко приходили в непридатність і тривалість їхньої роботи скорочувалася до 90 - 100 днів. У 50-60-х рр. у Бахмуті сковорода в середньому використовувалася протягом 107 діб70. Вартість однієї сковороди складала близько 80 крб, у тому числі 9 крб. за їхнє виготовлення. Ропа на сковороди, як і колись, надходила по трубах: у Бахмуті з двох, у Торі з п'яти колодязів. Біля сковорід уздовж подовжніх стін, як і в попередніх варницях, знаходилися садівниці і старушниці.

В цілому, як відзначав Гільденштедт, варниці початку 70-х років були в 4 рази дешевші від варниць 40-х років, але зате збитки від них значно перевищували "удавану" вигоду. До числа їхніх недоліків він відносив: 1) значно більшу витрату дров, тому що частина жару губилася, внаслідок виходу його назовні між сковородою і піччю; 2) низький випар, у зв'язку з відсутністю димоходів і витяжних труб; 3) скорочення терміну роботи сковороди через псування бічних стінок полум'ям; 4) погіршення якості солі внаслідок потрапляння до сковороди сажі та сміття, що заносилося до варниць вітром, через відсутність однієї стіни; 5) погіршення умов праці солеварів, що змушені були працювати при полум'ї, що виходило назовні з-під сковороди, та вдихати дим і ропні пари; 6) їх непридатність для роботи в зимовий час, у той час як у колишніх варницях можна було варити сіль протягом усього року.71

На закінчення Гідьденштедт відзначав, що варниці 70-х років нагадували варниці ХVII ст., коли варили сіль прості козаки в декількох сотнях сковорід набагато менших від теперішніх72. Це підкреслює, що варниці 70-х років у Торі були поверненням до колишньої старої техніки і технології у солеварінні, зате вони були набагато дешевші і зменшували витрати казни на утримання промислів.

Таким чином, це підтверджує розповсюджений в історико-економічній літературі висновок, що панівний на той час у Росії старий феодальний лад уже пережив себе і гальмував розвиток продуктивних сил в цілому, у тому числі й техніки та технології в солеварінні.

Хоча джерела порівняно мало характеризують саму технологію солеваріння. але все-таки дозволяють судити, що в ній відбулися певні вдосконалення протягом досліджуваного періоду. Якщо на перших порах всі процеси виконувалисъ самими приїжджими солеварами та їхніми найманими людьми, то з організацією казенних заводів відбувається поділ праці на окремі операції: черпання ропи, обслуговування сковорід під час виварки солі, затарювання і перевезення солі до магазинів (складів), заготівля і доставка дров до промислів, їх рубка та підвіз до печей і вивезення золи. Перебудова заводів у 40-х роках і введення "машин"(насосів) для черпання ропи дозволили не тільки механізувати найбільш трудомісткі процеси у виварці солі, але й скоротити кількість робітних людей, особливо на допоміжних роботах, яких, як побачимо нижче, ніколи в необхідній кількості на промислах не було.

Із вдосконаленням техніки і технології солеваріння спостерігається скорочення часу на виварку однієї сковороди солі. Якщо в ХVII ст. виварка одного казана ропи тривала в Торі протягом однієї доби, то в 60-х роках ХVIII ст. за добу в Бахмуті влітку виварювали чотири, а в Торі - дві сковороди солі. Кількість вивареної солі на одній сковороді залежала від концетрації ропи. У літню пору, коли в результаті випарувань концентрація ропи була вищою, 6-ти годинна виварка в Бахмуті давала 32-34 пуда солі на холодній сковороді (початково холодній), 34,9 пуда - на гарячій. Таким чином, безперервний процес виварки солі підвищував продуктивність праці, крім того давав економію палива. На холодній сковороді в суху погоду витрачали 3 куб.саж. і 3 волових воза дров на добу, а на гарячій - 3 саж. без волового воза. У дощову погоду, навесні і восени одна виварка давала 28-28,5 пуда солі з холодної сковороди

Виварка солі розпочиналася з розпалювання печі і підігрівання сковороди. Нагріту сковороду наповнювали поступово соляною ропою, підігріваючи її до утворення кристалів. Це займало половину часу, необхідного на випарювання ропи. З утворенням кристалів припиняли наповнення сковороди ропою, продовжуючи виварку на меншому уже вогні. Під час кипіння ропи на дно сковороди клали чотирикутні залізні сковорідки - машотки, завбільшки 0,9 кв. м, глибиною до 3 см. У центрі такої сковорідки знаходився вертикальний стержень для її установки. У ці сковорідки під час першої половини варіння осідали вапнякові і піщані домішки. Цей осад називався глеєм і викидався або використовувався для відгодівлі тварин.

Після 6-ти годинного в Бахмуті і 12-ти годинного варіння в Торі сіль вибирали зі сковороди і зсипали в садівниці, де вона утримувалася доти, поки не стікав залишок ропи (фактично до закінчення наступної виварки). Ропа, що залишилася в сковороді після зняття солі, випарювалася до кінця. З неї одержували так звану гаманную сіль. З однієї сковороди в добу її набиралося до 7-10 пудів73.

До отвору садівниці над бочкою (старушницею) підвішували мочалку або звичайну ганчірку, на яку осідала чиста і дрібна сіль, що називалася баренцевою. За добу її збиралося до 12 фунтів. Сіль, що осідала на дні бочки, або куфи, називали цурковою. Протягом 10 діб її збиралося до 1,5 пуда74.

Після кожних шести виварок проводилась очистка сковорід (чренів) від шумовиння, що називалось ракою. Відмочивши спочатку раку свіжою ропою, після цього її відбивали від стінок і дна сковороди молотками. Це приводило до утворення тріщин на сковороді і скорочення терміну їх експлуатації75.

Сказане вище дає можливість стверджувати, що за принципами організації виробництва Торські і Бахмутські соляні промисли на першому етапі свого розвитку, тобто до початку ХVIII ст., представляли в основному дрібнотоварне виробництво з окремими елементами простої кооперації. З переходом їх у відання казни і до 1782 р. - централізовану казенну мануфактуру. Протягом ХVII - ХVIII ст. техніка і технологія солеваріння в них зазнала значних змін. Однак впроваджені на Торських і частково Бахмутських соляних заводах під керівництвом члена Санкт-Петербурзької академії і надвірного радника Г.Ф. Юнкера в першій половині 40-х рр. ХVIII ст. європейські технології в соляній промисловості Краю не прижилися, у зв'язку з пануванням в Росії кріпацтва та упередженим ставленням до технічних новинок тогочасного керівництва Соляної контори. Не останню роль відіграла і можливість вільної доставки дешевої кримської солі на Лівобережну Україну та в південні провінції Росії після приєднання в 1774 р. Криму.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка