Історико-економічний нарис І уривки з джерел) Донецьк, 2005 ббк 65. 9(4Укр-4Дон) 305. 4-03 п 33 Пірко В. О., Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII xviii ст.



Сторінка2/9
Дата конвертації11.05.2018
Розмір1.88 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Таким чином, приведені вище факти, на наш погляд, переконливо свідчить, що в середині ХVІІ ст. на Торі ще не було ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Щодо згаданого вище острожка при Торській переправі можна допустити, що безвідповідальне ставлення до своїх обов'язків чугуївських козаків призвело до його зруйнування під час чергового нападу татар. Цей висновок, на наш погляд, підтверджує і той факт, що в 1646 р. козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, пропонувалося "підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів усяких військових людей було добре захищене". Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручне місце для будівництва міста при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода18. Правда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору і не дозволили обстежити всю місцевість.

Отже, уточнюємо в 40-50-х роках на Торі не існувало ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Чумаки ("солепромисловці") влітку приїжджали сюди великими валками і безмитно виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й для реалізації її на ринках. Цей висновок підтверджує також царська грамота короченському воєводі 1648 р., за якою короченці, що виварювали сіль на Торі для власних потреб звільнялися від сплати мита на користь казни: "... з короченців, дітей боярських, і козаків, і стрільців, що варитимуть сіль на Торі для себе, а не для продажу, і ти б з тієї солі мита не брав"19. У 1647 р. хотмиський воєвода звертався до чугуївського за дозволом виварювати сіль на Торі хотмисьцям. У 1648 р. з аналогічним проханням звернувся і бєлгородський воєвода. Всі ці звернення підтверджують висновок про відсутність постійного солеваріння, і поселення на Торі. З них витікає, що сюди влітку приїжджали жителі з південнозахідних міст Росії та Лівобережної України за сіллю, і що охорону промислів несли чугуївські козаки. Солевари по дорозі до соляних озер в найближчих лісах запасалися дровами і в привезених із собою казанах виварювали стільки солі, скільки могли завантажити на свої мажі (чумацькі вози) та забезпечити в першу чергу власні потреби, тим більше, що поїздка на Тор за сіллю була справою досить небезпечною і вимагала не тільки відповідної екіпіровки, а також і певних навиків.

У 1648 р. московський уряд дає вказівки воєводам порубіжних міст різними заходами заохочувати до поселення на Торі вихідців з України. Так, у квітні цього ж року хотмиському воєводі була направлена царська грамота, у якій указувалося: направити з Хотмиська до Литовської землі, до Миргорода й інших міст, для провідування чи не бажають литовські люди на Тор і на Мерчик переселитися "для городового строения". Воєводські посли після повернення з Польської держави доповідали в Хотмиську, що, в зв'язку з подіями Визвольної війни, не вдалося знайти бажаючих для поселення на Торі20.

Того ж місяця 1648 р. була направлена царська грамота і бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі "жилой город со всякими крепостьми"21. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників, гарматників - всего 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити в Царево-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8 суден з провіантом і зброєю (п'ятьма пищалями)22.

У відповідь на цю грамоту воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що через зайнятість служивих людей нікого їм послати для зведення міста на Торі. Аналогічні грамоти воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня цього ж року питання про будівництво міста на Торі розглядалося на засіданні Думи, яка прийняла рішення просити царя скасувати указ про будівництво цього року міста на Торі23. Хоча джерела і не називають причин відміни Думою царського указу, можна припустити, що основну роль відіграли події Визвольної війни на Україні і загострення соціального становища та масові виступи населення в містах півдня Росії24.

Матеріали листування Розряду з місцевими воєводами в 60-х роках дозволяють стверджувати, що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в Середньому Подонців'ї, особливо за приходом на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихід бажаючих поселитися в цих місцях. В основному уряд розраховував на вихідців із Правобережної України, що після 1652 р. стали масово переселятися в межі Росії.

З повідомлення воронезького воєводи Хрущова довідуємось, що в 1660 р."из черкасских городов" прийшло до Воронежа для донських служб і для виварки солі 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі25. У відповіді на листа Хрущова від 5 червня того ж року в царському наказі вказувалося направити їх на Тор "для бережения от прихода воинских людей ... на государеву службу"26. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, "отпустить наряду, зелья и пороха", а також наказати йому "на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промысел оберегати ..."27.

З відписок бєгородського воєводи Г.Ромодановського видно, що до цього часу значно розширилося солеваріння на Торі, що солевари будували біля озер "курені" і починали переходити до постійної виварки солі. Однак часті татарські напади перешкоджали не тільки розвиткові промислу, але й поселенню на Торі переселенців із Правобережної України. Так, в одній з відписок Ромодановського вказувалося, що в травні 1660 р. під час нападу великого татарського загону на торських соляних озерах солеварів побили й у полон забрали, а курені вщент розорили28. У зв'язку з цим стають більш зрозумілими заходи царського уряду, спрямовані на зміцнення цієї ділянки південних кордонів.

Відписка Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор був відправлений С.Кошелєв разом з 757 переселенцями, що просили улаштувати їх "на Воронеже"29. Після прибуття на Тор Кошелєв обстежив місцевість і прийшов до висновку, що на Торі неможливо побудувати місто та відповідним чином укріпити його. Головними перешкодами він вважав відсутність якісної води (місцева вода не тільки в колодязях, але й Казенному Торці була солона) і віддаленість від лісу. У листі, направленому воєводі з Тора, він указував, що в 5 верстах від р.Тор знаходиться Маяцьке озеро, біля якого можна побудувати місто, тому що поруч знаходиться ліс, а в Дінці гарна вода для пиття. Кошелєв просив у воєводи дозволу на побудову міста біля Маяцького озера. У відповіді воєводи на листа Кошелєва висловлювалася згода на будівництво міста, "где пристройно, у крепких местах", щоб воно могло перекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, "чтоб татарове озер не отняли"30. Однак поки Кошелєв добивався у воєводи дозволу на зведення міста біля Маяцького озера, прибулі з ним черкаси "розбіглися". Повідомивши про це воєводу в листі від 9 жовтня того ж року, Кошелєв просив порадити, що робити йому далі. У відповідь на цього листа Кошелєва воєвода розпорядився "наряд и припасы" перевезти до Цареборисова, що заново був відбудований на кошти московського патріарха, а самому повернутися до Бєлгорода 31.

З невдалої експедиції С.Кошелєва уряд, мабуть, зробив висновки, що з одними черкасами важко побудувати місто на Торі й захищати його. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати "стоялый острог со всеми крепостьми", біля острогу, від острогу до озера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служилим людям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служилих людей у тім острозі улаштувати на вічне життя із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією32.

Хоча виконання цього розпорядження, як свідчить листування Г.Ромодановського, було зв’язане з багатьма труднощами, але все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України "для городового строения", а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення "на вічне проживання"33. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також прийшов до висновку, що найбільш зручним місцем для побудови міста є район Маяцького озера.

Про спорудження під керівництвом Філімонова Маяцького острогу влітку 1663 р. свідчить не тільки його записка воєводі, але й скарга настоятеля Святогірського монастиря Гавриїла від 1666 р. У цих документах відзначається, що на той час поруч з Маяцькими озерами виріс не тільки острог, але й "жилой город". Настоятель монастиря випрошував у царя гроші на його утримання, скаржачись, що Філімонов, після зведення Маяцького містечка, відняв у монастиря "перевіз" і частину угідь, якими "издревле" володів монастир. Біля Маяцького містечка побудував через Сіверський Донець міст і став збирати на ньому мито в царську казну, через що монастир позбувся прибутків від перевозу через Сіверський Донець солепромисловців, що направлялися на Торські озера 34.

Висновок про зведення біля Маяцького озера в 1663 р. укріпленого містечка підтверджується і повідомленням воронезьця С.Тітова, що був направлений на Тор у 1665 р. для добудови містечка Маяки і виварки солі на "государя". У складеному ним описі зазначається, що "місто Маяки він добудував і зведенців дворами улаштував, а біля посаду рів і надовби та усякі інші укріплення побудував"35.

Після побудови Маяцького воєводі поступила царська грамота, в якій вказувалося завести соляні варниці на Торі і варити сіль на "государя". Для влаштування варниць приказано було доставити на Тор з Єльця 100 казанів36. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для "оберігання від приходу військових людей" 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15 "целовальников" (державних службовців) 37. Правда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких 5158 пудів відправили до Бєлгорода38.

У 1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331 пуд солі. З них 7211 пудів відправили до Бєлгорода39. Складені Тітовим "строельные книги"(описи) містечка Маяк і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння. Їх співставлення переконує, що останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 казанів пустували, тому що хазяї і роботні люди роз'їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. За повідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з Лівобережної України приїжджало до 10 000 і більше чоловік і варили вони сіль "как каво доволь возьмет, недели по 2 и по 3"40.

Однак, як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць рабітними людьми, але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і з промислів додому, а також і участю місцевого населення, робітних людей та солеварів у козацьких повстаннях та інших формах протесту проти зловживань місцевої влади й поширення феодального гніту на окраїни. Тому не дивно, що в той час на різних рівнях приймалися рішення про будівництво оборонних споруд не тільки біля самих промислів, але й уздовж дороги від Сіверського Дінця на Тор. З цією метою в квітні 1666 р. на Тор направили В.Струкова і доручили йому "вимірити й описати місця, якими нападають на Торські озера татари та які укріплення варто було б збудувати біля них, щоб тими "крепостьми Торским озерам и Маяцкому острогу быть в защите"41. Обстеживши місцевість, В.Струков прийшов до висновку, що Маяцький острог збудований не на вигідному місці: "государевым украинным городам и Торским озерам не в защиту". На його думку, острог варто було б перенести із правого берега Сіверського Дінця на Тор і побудувати біля татарської переправи. Для цього він пропонував направити на Тор влітку до 2000 чоловік, з якими можна було б побудувати за літній час усі необхідні укріплення.

З відписок воєводи видно, що намічене будівництво оборонних споруд влітку 1666 р. не було здійснене. Головною причиною, мабуть, послужила хвороба воєводи Г.Ромодановського і зайнятість "ратних людей" на інших службах 42.

У зв'язку з почастішанням наприкінці 60 - на початку 70-х рр. набігів татар, а також заколотом І.Брюховецького та участю солеварів у ньому, а після і в повстанні С. Разіна в 1668-1670 рр., на Торі не варили солі ні казна, ні приїжджі солепромисловці43. Це змусило владу приймати більш енергійні заходи не тільки щодо зведення оборонних споруд біля Торських озер, але й по наданню пільг як для місцевих, так і приїжджих солеварів.

Відписка Г.Ромодановського до Розряду від 12 січня 1677 р. свідчить, що за указом царя в 1676 р. на Тор була споряджена спеціальна експедиція на чолі Р.Масловим, якій доручалось "у тих місцях для захисту від приходів військових людей побудувати місто за назвою Соляне і призвати на поселення в ньому із "малороссийских заднепровских мест черкас"44. У цій же відписці далі зазначається, що в 1676 р. "на Торских озерах поставлен острог, башты построены, обламы и каты накочены, но других укреплений не достроено, а жителей из малороссийских городов пришло и дворами построились человек 245"45.

У січні 1677 р. на місце Р.Маслова на Тор був відряджений Б.Протасов з дорученням не тільки завершити будівництво міста, але й "усякі будівлі, і заводи, і людей перевірити, і все це занести до переписних книг"46. Фрагменти з переписних книг Протасова не дозволяють дати повної характеристики стану соляних промислів, але з розповіді відправленого до Розряду з ними Ф.Алексєєва видно, що в середині 70-х рр. на Тор за сіллю протягом літа приїжджало до 10 000 чоловік 47. Черкаси, що поселились в Соляному містечку, просили владу добавити "наряду, и зелья, и свинцу", тому що татари своїми нападами перешкоджали не тільки виварювати сіль, але й доставляти дрова на промисли. Напади татар, перебої в доставці продуктів, зловживання місцевої адміністрації призвели до масових втеч жителів із Соляного містечка і його запустіння наприкінці 70 - на початку 80-х рр., що, природно, не могло не позначитися на розвитку промислів48. Найбільших втрат завдав напад кримської орди в 1679 р., в результаті якого був розорений Святогірський монастир, а його ченці разом з настоятелем потрапили до полону.

У зв'язку з цим царський уряд змушений був ужити ряд заходів для забезпечення нормальної роботи соляних промислів. 11 травня 1681 р. Боярська дума, обговоривши скарги жителів Соляного, прийняла рішення скасувати збір мита як з приїжджих солеварів, так і з місцевих жителів, що доставляли сіль в інші міста для обміну на продукти харчування з 1681 до 1687 року49.

На Тор також було направлено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Користуючись планами В.Струкова, він зробив висновок, що на Торі варто збудувати велике місто, яке зможе захистити від нападів різних "військових людей" як черкас (українських переселенців), так і солепромисловців, що приїжджали сюди для виварки солі50.

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалось "для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця вздовж лівого берега Тору, до його впадіння в Донець, збудувати також земляні укріплення; містечко Маяки з попереднього місця перенести до гирла ріки Тор, де вона впадає у Сіверський Донець"51.

Відписка бєлгородського воєводи і "строельная книга" (тобто звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися ці роботи) свідчать, що значна частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході зведення різного виду укріплень з урахуванням особливостей місцевості ( в степу - земляних валів з дерев’яними вежами, в лісах і байраках - засік, на болотистих ділянках - надовбів збитих навхрест колод і вкопаних у землю) у межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця в 1684 р. було побудовано ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, при гирлі Казенного Торця, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (у зв'язку з перенесенням його після затоплення повінню на більш підвищену місцевість) і по нині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського району Донецької області). До нього передбачалося переселити маячан, але вони, посилаючись на те, що "кормятся" доставкою дров на соляні заводи, відмовилися переселятися до нового містечка. Тому в цьому ж році було призначено осадчим Городка С.Бронку, який і став "скликати" мешканців до нового містечка52. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку в центр Росії вела найкоротша із Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.

Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в ропі Торських соляних озер змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. В результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного І.Клушиним і його батьком Тимофієм були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця. У тому ж році вони звернулися до чугуївського воєводи Г.Косагова з проханням дозволити їм виварювати сіль у цих місцях53. У 1689 р. Є.Сазонов "с товарищи" знайшли соляні джерела і на лівому боці Чорного Жеребця. До 1690 року по обох боках ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці поклало початок нинішнім населеним пунктам Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський розпочав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому березі Дінця на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут ( у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), у літературі наявні різні погляди. Це обумовлено джерелами, якими користуються дослідники. Частина з них нині опубліковані54 і розкривають суперечку за соляні джерела на Бахмуті між донськими й ізюмськими козаками. Посилаючись на ці джерела, А.Скальковський ще в середині минулого століття висловив думку, що початок солеваріння на Бахмуті поклали козаки слобідських полків, хоча він і не заперечував факту, згадуваного в скарзі отамана донських козаків Акимова, що козаки Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) виварювали там сіль ще в 1683 р.55 Історик Донського козацтва Є.Савельєв на рубежі ХІХ - ХХ ст. писав, що Бахмутські соляні промисли здавна належали донським козакам56. Донським козакам беззастережно віддає перевагу відкриття соляних джерел на Бахмуті і радянський історик К.Під'япольська. Вона пише, що донські козаки збудували на Бахмуті містечко, котре проіснувало всього 2 роки, а в 1701 р. туди прийшли козаки Ізюмського полку, мешканці Тору, Ізюму і Цареборисова, зруйнували це містечко, побудувавши своє та соляні заводи. Масовий перехід мешканців Тора на Бахмут вона пояснює руйнуванням Тора татарами в 1697 р.57. Однак, на наш погляд, найбільш близька до істини точка зору харківського історика А.Слюсарського, який, аналізуючи матеріали скарг донських і ізюмських козаків, викладені в грамоті Петра І на ім"я ізюмського полковника Ф. Шидловського від 14 жовтня 1704 р., вважав, що донські козаки почали виварювати на Бахмуті сіль у 1683 р., але користувалися місцевими джерелами не постійно ("наїздом"). Під час одного з таких переривів у 1700-1701 р. джерела зайняли ізюмчани і побудували біля них свої варниці, а через рік і укріплене містечко Бахмут. Цей висновок підтверджується рядом джерел, у тому числі й першим описом містечка 1703 р. У ньому відзначається, що "на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 чоловік, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 чоловік, донських козаків - 2 і ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок58. За цими ж даними у 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії59.

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів "на великого государя". Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків60.

Зруйнування Бахмутських соляних промислів, а також повстання К.Булавіна, під час якого м. Бахмут було одним з важливих його опорних пунктів, сприяли розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром було припинено 61. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів віддавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося в липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали в 187 сковородах62.

У 1715 р. поряд з Бахмутськими казні були передані і Торські соляні промисли. На перших порах вони знаходилися у віданні Помісного приказу, а згодом були передані Соляному управлінню, що в 1725 р. перейменували в Головну соляну контору. У її віданні соляні промисли Донеччини знаходилися до кінця ХVІІІ ст.

З переходом Бахмутських і Торських соляних промислів у відання казни уряд намагається розширити на них виробництво казенної солі. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв колегію, що в Торі "варити казенним коштам сіль" не доцільно, тому що багато витрачається дров, від чого "лісам втрата велика". На Торі з однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, а на її виробництво витрачали до 12 возів дров. За рік промисли давали до 2000 карбованців прибутку. У Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали тільки 10 возів63.

Для переконання в об'єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і вказати який прибуток вони можуть давати64.

Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провели пробні виварки солі і в рапорті, поданому до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомлялося, що в час приїзду до м. Тору місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведено тільки на трьох. За добу отримано від 20 до 30 пудів солі. Далі відзначалося, що в Торі сіль вариться тільки "у сухменное время", бо під час дощів опріснюються озера і сіль варити не вигідно65.

У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, "які були приховані". У Співаківці він також провів пробні виварки солі. У повідомленні колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі засипані і засмічені та прісною водою затоплені. Їх розчистили і провели пробні виварки солі. Під час проб з 26 лютого до 9 березня в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці вказувалося також, що проби проводилися у "весняний час" і що побудовані взимку печі ще "не осохли", а коли виварювати сіль влітку, то може бути "проти зазначеного в двоє більше". У цій же записці Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел66.

Згідно з рішенням колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено "указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити"67. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську і вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов'язує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських - сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей68.

Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювалася тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб давати казні від Співаківських і Бахмутських промислів в рік 328 500 крб. притбутків69. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов доповідав у 1726 р. колегії, що Спіківські промисли часто "за полою водой бездействуют", що вони не тільки не дають прибутків, але навіть не забезпечують утримання солеварів. У той же час торської солі не тільки виварюється більше, але й більші від неї прибутки70. У зв'язку з цим у 1726 р. колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому, провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, зробивши свої висновки, які з промислів утримувати на казенні кошти, а які віддати на відкуп.

Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу було виварено 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витрачено один сажень дров. В Торі на таких же сковородах і при такій же затраті дров виварили 32 пуда солі на одній зі сковорід, а на іншій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв'язку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах.. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль "на казну", віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу71. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилось солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці. Однак переселені до Співаківки солевари залишилися жити там до 1738 р., коли під час татарського набігу їхнє селище було зруйноване татарами72.

До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за своєю рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо в Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в "кращий час" одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше73.

Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські і Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову "с товарищи" (всього десятьом купцям) на 10 років на відкуп74. Відкупщики зобов'язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп75. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено "опис заводів", згідно з яким вартість будівель, інвентаря, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп76.

Оскільки відкупщики не внесли вчасно оговореної суми і не подали ніяких "порук", то промисли перейшли до їх рук лише з 1 травня 1733 р. Після десятилітнього терміну оренди вони зобов'язувалися повернути казні їх у такому ж стані, якими вони були на початок оренди. Зі свого боку Соляна контора зобов'язувалася забезпечити промисли робочими руками77. Про стан промислів у період перебування їх на відкупі можна судити за кількостю вивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.1). Вона свідчить, що в 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. внаслідок військових дій79. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і "вільноварельщики", можна припустити, що загальна кількість солі добутої на промислах, була значно більша. Зі звернення відкупщиків до Соляної контори в 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб.80 Якщо врахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб. 80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що при виварці 40 пудів солі на одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солі додатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки в Бахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значно більше, ніж казенної (див. табл.2).

Таким чином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали за рік значно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося недостатком робочих рук, дров для виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною, якщо вона не погодиться закрити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті81. У зв'язку з цим Соляна контора доручила комендантові Бахмутської фортеці з'ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі в Торі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвим на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уявлення про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко зображено стан промислів в доповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієї записки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювалася на 300 сковородах, і кожна з них давала за добу до 130 пудів солі82. У зв'язку з цим було прийнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські і Співаківські промисли.

У 1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р., зібравши багатий матеріал про стан соляної промисловості в Європі, який зберігається в матеріалах архіву Сенату83. Після повернення до Росії Юнкер вивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів. Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., будівцтво нових вдосконалених варниць, істотно збільшити виробництво солі казні так і не вдалося. Варто зазначити, що значний вплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з 1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. - й кримської. Вільний продаж на Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинити солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виварку солі, щоб "не спустошувати лісів". Канцелярія наказала заводські приміщення залишити "для запасних магазинів", а інвентар "зберігати до нового указу", робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася, розпродати, а виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків84.

Зазначені розпорядження Азовської губернської канцелярії свідчить, що закриття соляних заводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р. Соляна контора направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученням направити до Бахмуту і Тору відповідальних людей для обстеження заводів і можливості поновлення їхньої роботи з використанням у печах кам'яного вугілля замість дров85. У наступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи на відкуп86. Однак до кінця століття ці питання не були вирішені і заводи продовжували простоювати.

Таким чином, в організації соледобування і керіваництві соляними промислами в Середньому Подонців'ї, в основному на території нинішнього Донбасу, можна виділити 3 періоди: з кінця ХVІ ст. до 60-х ХVІІ cт. сіль із ропи Торських соляних озер виварювалася приїжджими солеварами (чумаками) у привезених із собою казанах і на дровах, добутих в найближчих до промислів лісах; з 60-х рр. ХVІІ ст. і до початку ХVІІІ ст. - частково казною і приїжджими солепромисловцями (чумаками); з початку ХVІІІ ст. і до 1782 р. як Торські, так і Бахмутські промисли числилися в руках казни, але виварка солі на них велася в окремі періоди самою казною або відкупщиками, а також і вільноварильщиками, що орендували як у казни, так і у відкупщиків сковороди і виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й для реалізації на ринку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка