Інформації про лікарські трави, які використовують місцеві індіанці. Однієї з цих поїздок стосується початок описуваних тут подій



Сторінка1/13
Дата конвертації21.03.2019
Розмір1.85 Mb.
ТипІнформації
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


Учення дона Хуана

Вступ


Улітку 1960-го року я, тоді студент факультету антропології при Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, здійснив декілька поїздок на Південний Захід з метою збору інформації про лікарські трави, які використовують місцеві індіанці. Однієї з цих поїздок стосується початок описуваних тут подій.

Я очікував на автобус на станції у прикордонному містечку, базікаючи із приятелем, що супроводжував мене у якості гіда та помічника. Раптом він нахилився до мене та прошепотів, що отой старий сивий індіанець, який сидить біля вікна, чудово знається на рослинах, а особливо – на пейоті. Я попросив нас познайомити.

Приятель гукнув старого, тоді підійшов до нього і потиснув руку. Побалакавши хвилину, він жестом прикликав мене і зник, давши мені змогу самотужки виплутуватися зі становища. Старий виявився незворушним. Я представився; він сказав, що звати його Хуан і що він до моїх послуг. Іспанською це було сказано із відмінною ґречністю. З моєї ініціативи ми поручкалися і обидва замовкли. Цю мовчанку, однак, неможна було назвати напруженою, вона була спокійною та природною.

Хоча зморшки, що вкривали його смугляве обличчя та шию, свідчили про поважний вік, мене вразило його тіло – сухорляве та мускулисте. Я повідомив йому, що збираю відомості про лікарські рослини. По совісті, я майже нічого не знав про пейот, однак вийшло так, ніби я дав зрозуміти, що в пейоті я – просто дока і що йому взагалі варто зійтись зі мною ближче.

Поки я плів ці нісенітниці, він повільно кивнув і поглянув на мене, не кажучи ані слова. Я мимоволі відвів очі, і сцена скінчилась гробовою мовчанкою. Нарешті, по паузі, що нестерпно затягнулася, дон Хуан підвівся і визирнув у вікно. Підійшов його автобус. Він попрощався та поїхав.

Я був роздратований своїм дурним базіканням під його незвичним поглядом, який, здавалось, читав мене наскрізь.

Приятель, що повернувся, дізнавшись про мою невдалу спробу вивідати що-небудь від дона Хуана, постарався мені втішити, - старий, мовляв, взагалі неговіркий та відлюдний. Однак тяжке враження від цієї першої зустрічі було не так вже й легко розсіяти.

Я доклав зусиль, щоб дізнатись, де живе дон Хуан, і після того неодноразово приїздив до нього погостювати. При кожній зустрічі я намагався навести розмову на тему пейоту, проте безуспішно. Ми, тим не менш, стали добрими друзями, і з часом набули цілком нового напрямку, про який я спершу не міг і підозрювати.

Приятель, який нас познайомив, пізніше роз’яснив, що дон Хуан не був уродженцем Аризони, де ми зустрілись: він народився у мексиканському штаті Сонора, у племені індіанців які.

Спершу дон Хуан був для мене просто цікавим старим, що дуже добре говорить іспанською і відмінно знається на пейоті. Однак ті, що його знали, стверджували, що він «брухо» - цілитель, знахар, чаклун, маг.

Пройшов цілий рік, перш ніж він почав мені довіряти. Одного чудового дня він повідомив, що володіє особливим знанням, яке передав йому «бенефактор», - так він називав свого вчителя. Тепер дон Хуан, у свою чергу, обрав мене своїм учнем і попередив, що на мене чекає дуже серйозний вибір, через те, що навчання буде довгим та важким.

Розповідаючи про свого вчителя, дон Хуан часто вживав слово «діаблеро». Цим словом, яким, до речі, користуються лише індіанці Сонори, називають перевертня, що займається чорною магією та здатен перетворюватись на тварин – птаха, собаку, койота чи будь-яку іншу істоту.



Якось під час чергової поїздки до Сонори зі мною сталася цікава пригода, що ілюструє ставлення індіанців до «діаблеро». Я вів машину вночі, в компанії двох друзів-індіанців. Раптом дорогу перетнула тварина, схожа на собаку. Один з моїх попутників припустив, що це величезний койот. Я пригальмував та звернув до узбіччя, щоб краще роздивитись дивну істоту. Ще декілька секунд вона стояла у променях фар, а потім сховалась в чагарнику. Це був без сумніву койот, лише вдвічі більший за звичайного. Наприкінці схвильованої сварки мої друзі зійшлися на тому, що тварина була принаймні дуже незвичною, а один з них висловив припущення, що це був діаблеро. Я вирішив скористатись цією нагодою і розпитати місцевих індіанців про їхні повір’я, пов’язані з діаблеро. Я розповідав цю історію багатьом, випитуючи, що вони про це думають. Наводжу три розмови, які ілюструють їхню думку на цей рахунок.

  • Як ти вважаєш, Чой, це був койот? – спитав я молодого індіанця, що вислухав історію.

  • Хто його знає. Та ні, пес, звісно. Койот менший.

  • А може, це був діаблеро?

  • Ну от ще. Такого не буває.

  • А чому ти так вважаєш, Чой?

  • Люди уявляють собі різне. Закладаюсь, злапай ти цю тварину – і виявився би простий пес. Були у мене якось справи в іншому місті, встав я до світанку, коня осідлав. Виїжджаю – бачу, на дорозі чорна тінь, точно велика звірюка. Кінь встав дибки, викинув мене із сідла, та й сам я чимало злякався. А виявилось – це сусідка, теж до міста прямує.

  • Ти хочеш сказати, Чой, що не віриш в існування діаблеро?

  • Діаблеро? А що це таке? Скажи-но мені, що таке діаблеро!

  • Та не знаю, Чой. Мануель, який з нами тоді їхав, сказав, що це міг бути діаблеро, а не койот. Може, ти мені скажеш, що таке діаблеро?

  • Ну, кажуть, що діаблеро – це брухо, який на що захоче, на те й перетвориться. Але ж всі знають, що це побрехеньки. Старі тут напхані історіями про діаблеро. Але від нас, від молодих, ти цих дурниць не почуєш.

  • Що це була за тварина, як ти вважаєш, донья Лус? – спитав я жінку похилого віку.

  • Точно все знає лише Господь, але я так думаю, що це був не койот. Буває таке, що подивишся – койот, а насправді зовсім не койот. Скажи, він просто біг чи щось ніс в зубах?

  • Переважно стояв на місці, але в ту мить, коли я його побачив, мені здалось, що він щось їсть.

  • А ти певен, що він нічого не ніс в зубах?

  • Важко сказати. А що, тут є якась різниця?

  • Так, різниця є. Якщо він щось ніс в зубах, то це був не койот.

  • Тоді що?

  • Чоловік чи жінка.

  • А як вони у вас називаються, донья Лус?

Вона не відповіла. Я випитував і так, і сяк, але безуспішно. Нарешті вона сказала: «Не знаю». Я спитав, чи не їх називають діаблеро. Так, відповіла вона, є й така назва.

  • А ти сама не знаєш якого-небудь діаблеро?

  • Знала я одну жінку. Її вбили. Я тоді була ще дитиною. Жінка, казали, перетворювалась на суку, і якось вночі забігла в дім білого, хотіла поцупити сир. Білий її застрелив з дубельтівки, і саме тоді, коли сука здохла в домі білого, жінка померла у себе в хижі. Зібралися її родичі, прийшли до білого та зажадали викуп. За її вбивство білий виклав багато грошей.

  • Як вони могли вимагати викуп, якщо білий вбив усього лиш собаку?

  • А вони сказали, що білий знав, що це не собака, адже з ним були ще люди, і всі вони бачили, як собака здійнявся на задні лапи і, зовсім як людина, потягнувся до сиру, який лежав на підносі, а піднос був підвішений до стріхи. Вони тоді чекали на злодія, бо сир того білого щоночі зникав. Тож білий убив злодія, знаючи, що це не собака.

  • А тепер є діаблеро, донья Лус?

  • Такі речі при великій таємниці. Кажуть, що їх вже немає, але я не певна, тому що хтось з родини діаблеро має здобути його знання. У них свої закони, і один з них в тому й полягає, що діаблеро мусить комусь зі свого роду передати свої таємниці.

  • Як ти вважаєш, Хенаро, що це була за тварина? – задав я питання старезному діду.

  • Пес з якого-небудь місцевого ранчо, хто ж іще?

  • А міг це бути діаблеро?

  • Діаблеро? Ти здурів. Їх не буває.

  • Ти хочеш сказати, що тепер не буває чи взагалі не буває?

  • Колись бували, це так. Це всім відомо. Хто ж цього не знає. Але люди їх дуже боялися та всіх повбивали.

  • Хто ж їх убив, Хенаро?

  • Та все плем’я. Останнім діаблеро, якого я знав, був С-. Він своїм чаклунством занапастив десятки, якщо не сотні людей. Терпець наш увірвався, якось вночі ми зібралися усі разом і взяли його зненацька, та й спалили живцем.

  • А давно це було?

  • Році в сорок другому.

  • Ти що, сам це бачив?

  • Та ні, але люди досі про це говорять. Кажуть, від нього навіть золи не лишилось, але ж дрова для вогнища спеціально були сирі. Все, що лишилось насамкінець, це велика калюжа жиру.

Хоча дон Хуан казав, що його вчитель був діаблеро, він ніколи не казав, де здобув від нього знання і ніколи не згадував його імені. Про себе самого дон Хуан не розповідав майже нічого. Все, що я зміг з нього витягнути, це те, що він народився на Південному Заході в 1891-му, майже все життя прожив у Мексиці; в 1900-му його родину разом з тисячами інших індіанців Сонори мексиканська влада виселила до Центральної Мексики; загалом у Центральній та Південній Мексиці він прожив до 1940-го. Таким чином, оскільки він багато мандрував, його знання склалось в результаті багатьох впливів. І хоча сам він вважав себе індіанцем Сонори, я сумніваюсь, чи вкладається його знання в коло традиційних уявлень сонорських індіанців. Втім, тут я не збираюсь займатись визначенням витоків його культури.

Моє учнівство у дона Хуана почалось у червні 1961-го. Досі, як би не проходили наші зустрічі, я незмінно сприймав його з позиції спостерігача-антрополога. Під час цих перших бесід я потайки робив нотатки, щоб потім за їхньої допомоги відновити по пам’яті всю розмову. Але коли почалось навчання, цей метод виявився малопродуктивним, оскільки розмова щоразу торкалася надто багатьох речей, часто найнесподіваніших. З часом, після завзятих протестів, дон Хуан все ж дозволив мені вести записи відкрито. Я хотів взагалі все, що можна, фотографувати і записувати на диктофон, але тут вже довелось відступитись.

Спершу учнівство проходило в Аризоні, а потім, коли дон Хуан перебрався до Мексики, у нього в Сонорі. Розпорядок зустрічей встановився сам собою – я просто приїжджав на декілька днів за кожної зручної нагоди. Влітку 1963-го та 1964-го років мої відвідини були особливо частими та тривалими. Тепер я змушений визнати, що такий режим був малоефективним, оскільки забирав мене з-під цілковитого контролю з боку вчителя, але ж в магії це головна умова успіху. З іншого боку, я думаю, в цьому була й певна перевага, оскільки я залишався порівняно вільним, а це, в свою чергу, стимулювало критичність оцінки, що було б неможливим у випадку безумовного та всепоглинаючого підпорядкування. У вересні 1965-го року від подальшого навчання я відмовився.

За декілька місяців я повернувся до своїх записів і опинився перед проблемою, як їх упорядкувати і звести до якогось виразного цілого. Оскільки зібраний матеріал був майже неосяжним і перевантаженим усіляким мотлохом, я спершу спробував виробити якусь систему класифікації. Я розділив матеріал по темах і розташував за ієрархією суб’єктивної значущості, а саме за ступенем впливу особисто на мене. Поступово позначилася наступна структура: використання галюциногенних рослин; використовувані в магії рецепти та процедури; набуття «предметів сили» та поводження з ними; використання лікарських рослин; пісні та легенди (фольклор).

Однак загальний критичний огляд зафіксованого мною досвіду привів мене до висновку, що будь-які спроби класифікації не дають нічого, крім вигадування нових категорій, тому будь-які зусилля раціоналізувати цю схему скінчаться лише більш доморощеним винахідництвом. Мені це було абсолютно ні до чого. Спроба усвідомити все, чого я зазнав, означала необхідність осмислити струнку систему підтвердженим досвідом конкретних уявлень. Вже після першої пейотної церемонії («сесії»), в якій я брав участь, для мене стало очевидним, що у вченні дона Хуана є внутрішня логіка. Зважившись одного разу мене навчати, він відтак передавав мені своє знання в неухильному порядку, в суворій послідовності. Саме цей порядок був для мене незбагненним.

Цим, на мою думку, пояснюється те, що навіть за чотири роки навчання я досі залишався початківцем. Я розумів лише, що знання дона Хуана і метод його передачі були тими самими, що й в його «бенефактора», тому й складнощі в моєму розумінні вчення були, найімовірніше, ті самі, на які свого часу натрапив дон Хуан. Він сам відмітив одного разу нашу подібність у якості початківців і декілька разів зауважував, що теж був не в змозі зрозуміти свого вчителя. Тому я дійшов висновку, що перед будь-яким початківцем, будь він індіанцем чи ким завгодно, магічне знання постає незбагненним завдяки незвичайному характеру зазнаних явищ. Особисто для мене, як для людини західної культури, воно було настільки приголомшливим, що тлумачити його в звичних термінах повсякденного життя було напевне неможливо, і це означало, що приреченою буде також будь-яка спроба його класифікації.

Таким чином для мене стало очевидним, що знання дона Хуана є сенс розглядати лише з його власної точки зору; лише в цьому випадку буде достовірним та переконливим. У спробах узгодити наші уявлення я дійшов висновку, що щоразу, намагаючись роз’яснити мені свої знання, він з необхідністю використовував власні поняття. Оскільки для мене ці поняття та концепції були первісно чужими, зусилля побачити його світ його очима ставили мене в безглузде становище. Тому першим завданням було визначити його систему концептуалізації. Працюючи в цьому напрямку, я помітив, що сам дон Хуан особливу роль приділяв використанню галюциногенних рослин. Саме це я поклав в основу власної систематизації магічного досвіду.

Дон Хуан використовував три види галюциногенних рослин, кожен окремо та в залежності від обставин: пейот (lophophora willamsii), дурман (datura inoxia, або d. meteloides) та гриб (найімовірніше, psilocybe mexicana). Галюциногенні якості цих рослин були відомі індіанцям задовго до появи європейців. У індіанців вони знаходять, відповідно до якостей, різноманітне застосування: їх використовують при лікуванні, при чаклунстві, для досягнення екстатичних станів або, скажімо, просто заради задоволення. В контексті ж учення дона Хуана вживання дурману та гриба пов’язується із набуттям особливої сили, мудрості, або, простіше кажучи, знання того, як слід жити.

Для дона Хуана цінність рослин визначалася їхньою здатністю викликати потік незвичного сприйняття. За їхньої допомоги він вводив мене в переживання цього потоку з метою розкриття світу магії, засвідчення його реальності та адекватної його оцінки. Я назвав цей потік переживань «станами незвичної реальності», тобто такої реальності, яка відрізняється від повсякденної. Їхня відмінність визначається самою природою цих станів, які в контексті вчення дона Хуана розцінюються як відповідні реальності, хоча їхня реальність вкрай далека від звичної.

Дон Хуан вважав, що переживання незвичної реальності – єдиний спосіб практичного освоєння магії та набуття сили. За його переконанням, саме цій головній меті підпорядковані усі решта компонентів учення.



Цим, до речі, визначалось його ставлення до усього, що не було з нею безпосередньо пов’язане. В моїх записах повно його зауважень з найрізноманітніших приводів. Наприклад, якось він зазначив, що деякі предмети несуть в собі певну кількість сили. Сам він не відчував до предметів сили особливої пошани, але сказав, що до їхньої допомоги нерідко вдаються слабкі брухо. Я весь час випитував його про такі речі, але його вони, здавалось, зовсім не цікавлять. Однак цього разу він несподівано розговорився.

  • Існують певні предмети, що наділені силою, - сказав він. – Таких предметів, якими за допомогою дружніх духів користаються маги, безліч. Ці предмети – знаряддя, не просто знаряддя, а знаряддя смерті. І все ж це лише знаряддя. Від них неможна чомусь навчитись. Власне кажучи, вони відносяться до розряду предметів війни і призначені для бою. Ними орудують для вбивства.

  • Що це за предмети, доне Хуан?

  • Це не предмети у звичному сенсі слова, швидше різновиди сили.

  • А як здобути ці різновиди сили?

  • Це залежить від того, якого ґатунку предмет тобі потрібен.

  • А які є?

  • Я вже сказав – безліч. Предметом сили може бути що завгодно.

  • Ну, а які в такому випадку мають найбільшу силу?

  • Сила предмету залежить від його господаря, від того, хто він насправді такий. Предмет сили, яким користається слабкий брухо, - майже жарт; і навпаки, знаряддя сильного брухо здобувають від нього свою силу.

  • Ну добре, а які предмети сили найпростіші? Яким зазвичай віддають перевагу брухо?

  • Тут не може бути «віддання переваг». Усе це предмети сили, усі до одного.

  • А у тебе самого є які-небудь, доне Хуан?

Він не відповів, лише поглянув на мене та розсміявся. Потім надовго замовчав, і я подумав, що мої питання, певно, його дратують.

  • Для цих різновидів сили існують обмеження, - знову заговорив він. – Але моє уточнення, я певен, для тебе пустий звук. У мене самого, можна сказати, життя пішло на те, щоб зрозуміти, що один «спільник» вартий усіх предметів сили з їхніми дитячими таємницями. Такі штуки в мене були, коли я був хлопчиськом.

  • Що ж вони собою являли?

  • «Маїс-пінто», кристали та пір’я.

  • Що таке «маїс-пінто», доне Хуан?

  • Маїсова зернина із червоним прожилком посередині.

  • Усього лише одна зернина?

  • Ні, у брухо їх сорок вісім.

  • Ну, і що ж ця зернина?

  • Кожна може вбити людину, якщо потрапить їй всередину.

  • Ну і що тоді?

  • Зернина поринає в тіло, а потім осідає в грудях чи в кишках. Людина захворює і, якщо лише брухо, що взявся її лікувати, не виявиться сильнішим за його ворога, за три місяці помирає.

  • А можна її як-небудь вилікувати?

  • Єдиний спосіб – висмоктати зернину, але мало який брухо на це відважиться. Звісно, брухо може врешті решт висмоктати зернину, але якщо у нього не вистачить сили її вивергнути, вона вб’є його самого.

  • Але яким взагалі чином зернина примудряється проникнути в тіло?

  • Ти не зрозумієш цього, якщо не знаєш чаклунства з маїсом, яке одне з найсильніших, що мені відомі. Його роблять за допомогою двох ніби різних зерен. Спершу зернину ховають в чашечці щойно зрізаної жовтої квітки, тоді, щоб вона увійшла в контакт із ворогом, треба приладнати її де-небудь, де той буває, - скажімо, на стежині, де він ходить щодня. Щойно жертва наступає на зернину чи як-небудь її торкнеться – чаклунство здійснилось. Зернина занурюється в тіло.

  • А що з цією зерниною потім відбувається?

  • Уся її сила іде в людину, і зернина вільна. Тепер це зовсім інша зернина. Вона може лишатись там же, де відбулось чаклунство, чи потрапити куди завгодно, - це вже не має значення. Краще замести її під кущі, де її склює який-небудь птах.

  • А може птах склювати зернину перш, ніж її торкнеться людина?

  • Таких дурних птахів немає, запевняю тебе. Птахи тримаються від неї подалі.

Відтак дон Хуан описав доволі складну процедуру, через яку виходять такі зерна.

  • Запам’ятай одне: «маїс-пінто» - це усього лише знаряддя, це не «спільник», - сказав він. – Усвідом цю різницю – і твої безглузді проблеми зникнуть. Але якщо ти думаєш досягти досконалості за допомоги таких штуковин, ти просто дурний.

  • Що, «спільник» такий самий сильний, як предмети сили?

Він зневажливо фиркнув. Я бачив, що досаждаю йому.

  • «Маїс-пінто», кристали, пір’я – усе це іграшки у порівнянні зі «спільником», - сказав він. – Вони потрібні лише тоді, коли немає «спільника». Шукати їх – пусте марнування часу, для тебе особливо. Що для тебе справді необхідно – це постаратися здобути «спільника». І ось коли тобі це вдасться, тоді ти збагнеш те, що я кажу зараз. Предмети сили – це дитячі забавки.

  • Зрозумій мене правильно, доне Хуан, - запротестував я. – Звісно, я не проти здобути «спільника», але мені хотілося б взагалі знати більше. Адже ти сам казав, що знання – це сила.

  • Ні, - відрізав він. – Сила залежить від знання, яким ти володієш. Який сенс знати те, що некорисно?

В системі уявлень дона Хуана процес здобуття «спільника» означав головним чином використання станів незвичної реальності, які він в мені викликав за допомоги галюциногенних рослин. Він вважав, що, фокусуючи увагу на цих станах і підпорядковуючи цьому інші аспекти знань, які я від нього здобував, я прийду до адекватного сприйняття магічної реальності.

Книга, таким чином, містить найважливіші фрагменти моїх польових записів, де мова йде про випробувані мною в процесі навчання стани незвичної реальності. Порядок подачі фрагментів не завжди хронологічний, оскільки я слідував логіці розгортання вчення. Я ніколи не записував свої враження перш, ніж вони вляжуться і я зможу осмислити їх порівняно неупереджено. Однак коментарі дона Хуана до випробуваного мною в черговий раз я записував негайно, тому часом вони випереджають опис самого досліду.

Мої польові записи являють собою суб’єктивну інтерпретацію того, що я зазнавав безпосередньо під час досліду. Ця інтерпретація наводиться тут у точній відповідності із моїм викладенням випробуваного дону Хуану, який вимагав вичерпного і точного відтворення кожної деталі і детального переказу кожного переживання.

При запису я додавав для повноти картини деякі побутові деталі. Крім того, в нотатках містяться також спроби тлумачення світогляду дона Хуана.

Щоб уникнути повторень, я спростив наші діалоги і забрав усе другорядне. Однак, щоб передати все ж загальну атмосферу, мої правлення торкнулись лише тих діалогів, в яких не містилося нічого нового, що сприяло б моєму осягненню цього шляху. Інформація від дона Хуана завжди була спорадичною, і часом найменше його зауваження викликало цілу лавину розпитувань, які тривали годинами. З іншого боку, була безліч випадків, коли він все розповідав сам.

Розділ 1


Мої нотатки про зустрічі з доном Хуаном починаються 23 червня 1961 року. З цього дня почалося моє навчання. До цього я зустрічався з ним лише у якості спостерігача. За будь-якої зручної нагоди я просив розповісти мені, що він знає про пейот. Щоразу це закінчувалось нічим, і все ж, судячи з його вагань, якась надія залишалась.

І ось цього разу він дав зрозуміти, що може зглянутися на мої прохання – за умови, що я набуду ясності мислення, точно знатиму, про що прохаю. Ця умова була для мене незрозумілою, оскільки моє прохання стосовно пейоту було, власне, приводом встановити з ним тісніший контакт. Я розраховував, що моє посилання на його особливі знання викличе його на більшу відвертість – і я, таким чином, зможу без особливих перешкод дізнатись усе, що він взагалі знає про рослини. Однак він розтлумачив моє прохання банально – а саме як бажання здобути знання про пейот.

П’ятниця, 23 червня 1961 року


  • Ти навчиш мене тому, що знаєш про пейот, доне Хуан?

  • Це ще навіщо тобі знадобилось?

  • Ну, хотілося б на цей рахунок знати побільше. Хіба сам по собі потяг до пізнання – не достатня причина?

  • Ні! Ти мусиш спитати в самому своєму серці, чого заради тобі, зеленому молодикові, спало на думку зв’язуватися з настільки серйозними речами.

  • А сам ти заради чого цьому навчався?

  • Ти чого про це питаєш?

  • А може, у мене така сама причина.

  • Сумніваюсь! Я – індіанець. У нас різні шляхи.

  • Якщо серйозно, моя причина – просто сильне бажання цьому навчитися, просто я хочу знати, щоб знати. Але у мене немає поганих намірів, чесне слово.

  • Вірю. Я курив тебе.

  • Га?..

  • Неважливо. Мені відомі твої наміри.

  • Ти що, хочеш сказати, що бачив мене наскрізь?

  • Назви як завгодно.

  • То, може, ти все-таки навчатимеш мене?

  • Ні!

  • Тому що я – не індіанець?



    Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка